Визнання голодомору геноцидом 2 страница

націоналістичні організації «Просвіти», що відігравали виняткову роль у

розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури.

12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про Просвіти», в

якій ставилося завдання їх «одержавлення», а в разі неможливості –

ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р.

кількість «Просвіт» скоротилась в дев'ять разів[5].

В другій половині, особливо в кінці 20-х років, репресивні заходи

проти української інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне

керівництво більшовицької неоімперії впровадило у повсякденну практику

діяльності карального апарату використання провокацій та інсинуацій для

нагнітання серед населення атмосфери суцільної містерії, спрямованої на

боротьбу з так званим «шкідництвом» та широким спектром дій, що

кваліфікувались як «контрреволюційні злочини».

Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при

складанні сценаріїв гучних політичних спектаклів, авторами яких являлись

керівники ВКП(б), що перебували у Москві.

Головним диригентом подібних спектаклів був сам «великий вождь

народів», що уважно слідкував за ходом пропаганди їх наслідків в трудових

колективах, на підприємствах, в організаціях та установах, попереджаючи про

те, що «шкідництво буржуазної інтелігенції є одною з найбільш небезпечних

форм опору соціалізмові»[6].

На рубежі 20-30-х років заведений більшовиками механізм репресій

набирав свої нові оберти. Його нищівну силу, зокрема, відчуло на собі

українське селянство. Надзвичайні заходи у відношенні до нього почали

застосовуватись з січня 1928 р. в процесі хлібозаготівель. Та особливої

жорстокості репресії набули в період так званої «суцільної колективізації»,

покликаної докорінно змінити соціальну психологію селянства, перетворити

його в класу, чия виробнича діяльність піддавалася б прямому регулюванню з

боку тоталітарної держави.

Вже вкінці 1929 – на початку 1930 років за рішенням місцевих органів

влади почали здійснюватися заходи для виселення за межі краю найбільш

заможних селян з конфіскацією їх особистого майна. Правову основу під ці

дії підвела спільна постанова ЦВК СССР та РНК СССР від 1 лютого 1931 р.

«Про надання крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік

права виселення куркулів з меж районів суцільної колективізації сільського

господарства»[7].

Проведення подібних операцій мало свою, далеко не завжди зрозумілу з

точки зору здорового глузду та правових норм, регламентацію. Так, особи,

віднесені до категорії куркулів, поділялися на три основні групи. До першої

зараховувався так званий контрреволюційний актив – працьовиті селяни, що

були більшовицькою ідеологією названі куркулями, які активно протидіяли

організації колгоспів, втікали з постійного місця проживання і переходили

на нелегальне становище. До другої групи включали найбільш заможних селян,

місцевих авторитетів, що являли собою економічну основу національно-

визвольного руху опору на селі. Третя група включала в себе решту найбільш

заможних селян, а також середняків, бідняків і навіть наймитів, що отримали

ярлик ворогів радянської влади.

Відповідно до визначених категорій відносились і покарання. Як

правило, голів заможних селянських сімей, зарахованих до першої групи,

заарештовували і їх долю вирішували «спецтрійки» у складі представників

каральних органів ОДПУ, місцевих партійних органів та прокуратури.

Розкуркулених селян з другої групи, а також членів сімей з першої –

виселяли у віддалені райони імперії. Осіб, віднесених до третьої групи,

частіше переселяли в межах області чи краю[8].

На сьогоднішній день, на жаль, ще немає абсолютно повних і достовірних

даних про наслідки репресій серед селянства. Тому привертають увагу наукові

розвідки московського дослідника В. Земскова. Його підрахунки, здійснені на

основі матеріалів НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СССР, свідчать про те, що в 1930-1931

рр. з України було виселено 63,817 сімей. З них у Північний край – 19,658,

за Урал – 32,127, у Західній Сибір – 6,556, у Східній Сибір – 5,056, у

Якутію – 97, на Далекий Схід – 323 сім'ї[9].

Становище спецпереселенців було надзвичайно важким. Так, звертає на

себе увагу довідка Верховного Суду СССР, підготовлена у 1931 р. після

суцільного обстеження Наримського краю. В ній, зокрема, говорилося, що «

... у більшості районів краю спецпереселенці у господарському відношенні

влаштовані незадовільно... Житлове будівництво своєчасно розпочате не було.

В наслідок цього у ряді селищ становище з житлом вкрай загострилося і

переселенці на початку зими опинилися в куренях та землянках, не захищених

від холодів та дощів. Це становище погіршується ще незабезпеченістю теплим

одягом і взуттям більшості переселенців. Майже всі поселення, розташовані

на великій відстані від водних шляхів, до кінця навігації продовольством

забезпечені не були... Мережа медпунктів абсолютно недостатня. В наслідок

цього спостерігається висока смертність серед осіб похилого віку та дітей.

Так, по Порабельській комендатурі протягом літа (1931 р.) до 1 вересня

померло 1,375 осіб. З них – 1,106 дітей. По Середньо-Васьюгівській

комендатурі з моменту розселення спецпереселенців по 1 вересня померло

2,158 осіб, або 10,13 відсотків від загальної кількості»[10]. Подібною була

трагічна картина і по інших районах.

Разом з тим жорстокі каральні заходи репресивного апарату для

придушення руху опору та національної самосвідомості українського

населення, як видно з документів вищого політичного керівництва, вищих

органів державної влади та державного управління радянської імперії, не

давали жаданого ефекту. Опір селянства аграрній політиці посилювався,

набуваючи найрізноманітніших форм – від невиходів на роботу до відкритої

непокори радянській владі, що органічно не сприймалась хліборобами.

Широкого розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна,

псування сільськогосподарського реманенту тощо.

Особливо активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної

кампанії 1932 р. Про численні прояви «правоопортуністичних настроїв»

доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіорові голова ДПУ УССР

С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації

не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської ради

на пленумі Ленінської сільської ради Бєлозерського району Дніпропетровської

області, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у

проведенні хлібозаготівель, заявив:,,Ви захищаєте свої партійні квитки,

але все рівно за цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо

план нереальний, хіба що будете людей заготовлювати в хлібозаготівлю. Все

рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви

заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно,

що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які

виробляють плани так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим

підбурюють проти себе народ»[11].

За таких умов вище партійно-політичне керівництво та уряд країни не

найшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи, в серпні 1932 р. ЦВК

СССР схвалив Закон «Про зміцнення соціалістичної власності», власноручно

написаний Й. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б)

на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного

Суду СССР, прокурора Верховного Суду СССР та ОДПУ щодо проведення цього

закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру

покарання. При чому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги

соціальне походження звинувачених[12]. Як свідчать документи, лише в перший

рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З

них, близько 5 відсотків до розстрілу, а 55 відсотків до десяти років

позбавлення волі[13].

В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою більшовицької партії

радянської імперії, слід розглядати і директивно-репресивні заходи її

прислужниці – ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Адже саме політичне

керівництво УССР рекомендувало Державному політичному управлінню України

«проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по класовому

ворогові». Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні

«контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив

хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів»[14].

На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена

нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій ґрунтовно

обговорювались оперативні плани проведення такої операції по кожній з

областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3,425 громадян. З

них, по лінії «української контрреволюції» – 1,180, по «білій

контрреволюції» – 247, по польській контрреволюції – 341, по «національній

контрреволюції» – 540, по «сільській контрреволюції» – 812, по «церковниках

та сектантах» – 420, по «контрреволюційних групах промисловості» – 63, по

«шкідництву в сільському господарстві» – 135»[15]. Загалом операція мала

охопити 243 райони Української ССР[16].

На думку голови ДПУ УССР С. Реденса, складність та масштабність

операції вимагала мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів репресивно-

карального апарату. Тому він 22 листопада 1932 р. звернувся до ЦК КП(б)У з

проханням «...політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати

вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та радянської

роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного...

результату»[17].

Голова ДПУ УССР С. Реденс ніскільки не сумнівався у підтримці ЦК

КП(б)У, адже тільки репресивно-каральна система забезпечувала нічим не

обмежену владу більшовиків шляхом державного ціленаправленого терору,

стверджуючи тоталітарний режим на території поневоленої України. Так, лише

в листопаді 1932 – січні 1933 рр. органи ДПУ «... ліквідували 1,208

«контрреволюційних колгоспних» груп, заарештували 6,682 особи»[18].

Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій в Україні, необхідно

зазначити, що з 1934 р. розпочинається своєрідний етап перегрупування сил,

удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного

обґрунтування дальших, ще більш масштабних за рамками та трагічних для

українського народу за наслідками політичних репресій. Підтвердженням

цього може служити реорганізація репресивно-каральної системи.

Так, постановою ЦВК СССР від 10 липня 1934 р. був утворений Народній

комісаріат внутрішніх справ СССР (НКВС СССР), який перебрав на себе

керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису

актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами

тощо. Принципово новим стало включення до нового народного комісаріату

ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної

безпеки НКВС СССР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі

наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх

справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-

трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за

межі СССР[19].

Таким чином, внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних

органів червоної імперії вперше в історії з'явилося відомство, яке

сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-

політичних та репресивно-каральних функцій, мало прикордонні та внутрішні

війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів

внутрішніх справ.

Аналізуючи законодавчі і нормативні акти, відомчі інструкції, можна

простежити основні етапи формування радянських репресивно-каральних

органів, функції яких повною мірою розкрилися в другій половині 30-х років.

Так, у правозастосувальних та правоохоронних органах (суд,

прокуратура, НКВС, що фактично ніколи не виконували суто правоохоронних

функцій, являючись складовими репресивної системи) з початку 30-х років

почали формуватися спеціальні підрозділи, зорієнтовані на придушення «будь-

якого інакомислення і протесту, ліквідацію або ізолювання потенційних

політичних противників, а також на постійне поповнення армії примусової

праці».

В цей період також спостерігається відособлення і обмеження

прокурорського нагляду у боротьбі з так званими «контрреволюційними

злочинами». В його структурі в особливому порядку створюються прокуратури

військ НКВС, а також у справах спеціальної підсудності в обласних, крайових

та республіканських прокуратурах.

У 1934 р. для розбору справ, пов'язаних з «контрреволюційними

злочинами» у складі Верховного Суду СССР, Верховних Судів союзних та

автономних республік, крайових, обласних та окружних судів організовуються

спеціальні судові колегії, які розглядали справи без народних засідателів,

тобто з участю головуючого і двох членів суду[20].

Але, як виявилось, період перегрупування сил тривав зовсім недовго.

Новий період в кривавому літописі більшовицьких репресій ознаменувало собою

вбивство в листопаді 1934 р. С. Кірова, яке було використане вищим

політичним керівництвом радянської імперії для розгортання масового

планомірного терору проти політичної опозиції. Вже 1 грудня 1934 р. за

ініціативою Сталіна шляхом опитування була прийнята відома постанова ЦВК

СССР, яка зобов'язувала слідство вести справи у підготовці і здійсненні

терористичних актів прискореним порядком, судові органи – не приймати до

розгляду клопотання про помилування, а НКВС – приводити виконання вироків

до вищої міри покарання негайно.

Завдяки «більшовицькій революційній пильності» у Києві в найкоротші

строки була викрита «українська група терористів». 18 грудня 1934 р. преса

оголосила вирок Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР у

Києві, очолюваної горезвісним В. Ульріхом. Вирок не залишив ніяких надій. З

37 осіб (українських письменників, політичних діячів, мистців) було

засуджено до розстрілу двадцять вісім[21].

На початку грудня 1934 р. репресивними органами НКВС УССР були

проведені арешти у справі так званої «контрреволюційної боротьбистської

організації». Сфабриковану справу боротьбистів розглянула Виїзна сесія

Військової колегії Верховного Суду СОСР під головуванням В. Ульріха 27-28

березня 1935 р. Сімнадцять осіб, серед яких – О. Полоцький, М. Любченко, Г.

Єпік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М.

Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П.

Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінька – були засуджені до різних термінів

позбавлення волі[22].

Досить активно у відкритті «ворожих елементів» працювали місцеві

репресивно-каральні органи, в тому числі обласні управління та районні

відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. Шаповалом, свідчить про те, що в

другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року

кількість справ, розглянутих спецколегіями обласних судів, набагато

збільшилась. Майже традиційним було звинувачення засуджених у

«контрреволюційній та троцькістській агітації»[23].

Разом з тим масштаби репресій, які вже і на той час досягали свого

апогею, явно не влаштовували вождів більшовицької партії. Саме цим можна

пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р. з Сочі до Москви за

підписами Сталіна та Жданова: «Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою

справою призначення т. Єжова на посаду народного комісара внутрішніх справ.

Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-

зінов'євського блоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про

це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників

НКВС». Дещо пізніше це знайшло своє відображення в рішеннях лютнево-

березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).

Необхідно зазначити, що Сталін не просто слідкував за ходом чергової

вакханалії, а й всіляко стимулював її своїми «мудрими» зауваженнями,

порадами, побажаннями. Зокрема, саме він покликав до життя ту масу

колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі мільйонів

громадян. Так, влітку 1937 р. Сталін без будь-яких застережень висловив

незадоволення недостатньою кількістю сигналів з місць, що призвело, на його

думку, до втрати пильності, вимагав ретельної перевірки таких сигналів,

визначаючи, що коли «... в них буде правди хоча б на п'ять відсотків, то і

це хліб»[24].

В умовах розгортання масової кампанії боротьби з «класовими ворогами»

відповідні вимоги висувалися перед репресивно-каральними органами НКВС. Їх

працівникам постійно втлумачувалась теза про ту виняткову місію, що

покладена на них в переломний для країни період. Характерним у цьому

відношенні є виступ народного комісара внутрішніх справ СССР М. Єжова в

1937 році на прийнятті-бенкеті з нагоди нагородження чекістів урядовими

нагородами: «...ми повинні зараз так виховати чекістів, щоб це була тісно

спаяна і замкнута секта, безумовно виконуюча мої вказівки...» Розвиваючи

думки свого шефа, його заступник Фриновський так наставляв керівників

місцевих органів НКВС: «Ми повинні показати ЦК, що ми рятуємо країну від

контрреволюційної небезпеки»[25].

У відповідності з поставленими завданнями удосконалювався і

репресивний апарат. Так, в процесі проведення акцій у відношенні широких

верств населення, що були зараховані до категорії «ворогів радянської

влади», наказом НКВС СССР від 30 липня 1937 р. були утворені

республіканські, крайові, обласні трійки для розгляду справ на вказаних

осіб, що поділялися на дві категорії. До першої належали «найбільш ворожі

елементи», що підлягали розстрілові. До другої – всі останні, які мали бути

ув'язнені на термін 8-10 років.

Цим наказом затверджувався персональний склад трійки, до яких входили

народні комісари внутрішніх справ, начальники обласних, крайових управлінь

НКВС, секретарі ЦК компартій союзних республік, крайових та обласних

комітетів партії, республіканські, крайові та обласні прокурори[26].

Списки осіб, які підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС

ООСР від 11 серпня 1937 р. та 20 вересня 1937 р. розглядалися також

«двійками» у складі народних комісарів внутрішніх справ республіки чи

начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи

областей. Існував також порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних

та свідків до суду так званою «вищою двійкою» з участю голови Верховного

Суду СССР та прокурора СССР. Постанови цього органу могли відмінятися лише

пленумом Верховного Суду СССР.

Одночасно директиви Прокуратури СССР орієнтували місцеві репресивно-

каральні органи на більш широке використання такого позасудового органу, як

особлива нарада у складі НКВС СССР, куди належало направляти «справи за

якими немає достатніх документальних даних для розгляду в судах»[27].

Таким чином, у 1937 р. репресивний апарат являв собою розгалужений і

злагоджений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів.

Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювали

його в грізну і в той же час безконтрольну зброю політичної системи

тоталітаризму.

За всі роки буття радянської імперії абсолютні цифри репресій

приховувались від дослідників та широкої громадськості. Недавно відкриті та

доступні на сьогодні певні архівні фонди Служби Безпеки України (колишньої

філії КҐБ СССР в Україні), дають можливість внести ясність в це суперечливе

питання, дати відповідь про масштаби та спрямування репресій в Україні.

Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних органів, в 1935

р. в Україні було заарештовано 24,934 громадян, в 1936 – 15,717, в 1937 –

159,573, в 1938 – 108,006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було

заарештовано 267,579 громадян[28]. Із вказаної кількості останніх двох

років засуджено 197,617 громадян (за шпигунство – 25,627, зраду батьківщини

– 1,487, терор – 5,193, диверсії – 13,996, шкідництво – 7,731, повстанську

контрреволюційну діяльність – 99,822, контрреволюційну агітацію – 22,315,

інші злочини – 18,903. При чому потрібно взяти до уваги, що з другої

половини 1938 р. у статистичній звітності НКВС УССР характер злочинів не

враховувався)[29].

Протягом 1937-1938 рр. в Україні до вищої міри покарання було

засуджено 122,237 громадян; на 25 років тюремного ув'язнення – 21, на 20

років – 33, на 15 – 99, на 10 – 3,758, на 5 – 119, на 25 років виправно-

трудових таборів – 15, на 20 – 49, на 15 – 92, на 10 – 61,609, на 5 –

4,848, на 3 – 2,213; на заслання і вислання за межі СССР – 209; на заслання

в межах СССР – 1,034; на вислання з прикріпленням – 32; інші міри покарання

– 590. Звільнено з-під варти – 658 громадян[30].

Репресії 1937-1938 рр. в Україні мали свої певні етапи і

закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. – перша половина 1937 р.)

маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей

період в Україні було заарештовано 10,901 громадянин. З них 264 (3.4

відсотки) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 –

виправдано[31].

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли

у відповідності з директивами НКВС СССР та НКВС УССР було проведено цілий

ряд операцій, спрямованих на вилучення «контрреволюційного елементу».

4 липня 1937 р. народній комісар внутрішніх справ СССР М. Єжов

направив у всі підлеглі органи телеграму число 11926, якою наказував:

«Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З

отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та

кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів

з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії:

1) найбільш ворожих елементів, що підлягають арештові і розстрілові в

порядку адміністративного проведення справ через трійки; 2) менш активних,

але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою

НКВС СССР.

До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб першої і

другої категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців.

Про час операції та порядок проведення вказівки дам додатково. Єжов»[32].

Вказана операція розпочалася 1 серпня 1937 р. і проводилась у

надзвичайно великих масштабах. Вже напередодні НКВС СССР встановив НКВС

УССР норму на арешт та вислання 28,800 громадян зазначених вище категорій.

З них першої категорії (розстріл) – 8,008 громадян; другої (вислання) –

20,000[33].

Та навіть цих «контрольних цифр» для репресивно-каральних органів НКВС

УССР виявилось замало. Тому до кінця 1937 р. народній комісар внутрішніх

справ республіки Леплевський тричі (5, 25 вересня та 11 грудня) звертався

до НКВС СССР про встановлення додаткових норм для цієї операції. Його

клопотання було підтримане центральним репресивним апаратом, внаслідок чого

були встановлені такі остаточні ліміти: першої категорії – 26,150 осіб,

другої – 37,800, разом – 63,950 осіб, або втричі більше, ніж було

передбачено[34].

Аналізуючи діяльність репресивно-каральних органів більшовицької

державності, необхідно зазначити, що виключною цинічністю, нехтуванням

елементарних юридичних та моральних норм відзначався наказ НКВС ОССР від 15

серпня 1937 р., яким вимагалось при арештах зрадників батьківщини, право-

троцькістських шпигунів арештувати їх дружин. Як і всі інші, цей наказ

виконувався на місцях з особливою ретельністю[35].

Однак, як свідчать документи, результати численних злочинних операцій

аж ніяк не влаштовували керівництво НКВС. Тому 3 листопада 1937 р. Єжов

направив у всі репресивні органи НКВС телеграму, в якій відзначалось, що

операції щодо антирадянських елементів проходять вкрай повільними темпами.

Пропонувалось «формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб.

... провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи» і до 15 грудня 1937

р. представити підсумкову записку про те, «яких результатів ми досягли і

які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє»[36].

Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій в Україні в другій

половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з

комплексом каральних заходів, розроблених народнім комісаріатом внутрішніх

справ УССР.

На основі статистичних матеріалів НКВС УССР можна стверджувати, що в

наслідок різноманітних загальносоюзних та локальних репресивно-каральних

акцій в другій половині 1937 р. в Україні було заарештовано 148,872

громадянина. З них засуджено 122,313 громадян (до розстрілу – 53,081)[37].

На початку лютого 1938 р. народнім комісаром внутрішніх справ

Української ССР був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого

ознаменувала собою новий етап у проведенні масових політичних репресій в

Україні.

Представити нового народного комісара приїхав до Києва сам народній

комісар внутрішніх справ радянської імперії М. Єжов. На оперативній нараді

керівного складу НКВС УССР, проведеної з цієї нагоди, він охарактеризував

всю попередню діяльність «як штукарство», удар по одинаках, вказував на

відсутність роботи щодо викриття антирадянського підпілля. Особливо

незадоволеним залишився М. Єжов результатами викриття українського

антирадянського націоналістичного підпілля, польського, німецького і інших

контрреволюційних центрів, що «призвело до наявності в Україні значної

кількості петлюрівських, махновських, білогвардійських та інших

антирадянських кадрів»[38].

Виключною масштабністю відзначалися в першій половині 1938 р.

репресивні заходи НКВС УССР для ліквідації кадрів «широкого підпілля

Українського націоналістичного центру». За задумом авторів цієї чергової

фальшивки до його складу входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та

УПСР, об'єднаних в «блок українських демократичних партій». В процесі

ліквідації націоналістичного центру лише за перше півріччя 1938 р. було

заарештовано 24,233 особи.

За цей же період всюдисущий репресивний апарат НКВС наніс трагічний

удар по «Польській організації військовій», її окружних комендатурах у

Вінниці, Дніпропетровському, Одесі, Харкові, Кам'янець-Подільському, інших

населених пунктах України. Ця чергова злочинна акція скалічила долі 12,366

громадян, при чому не лише польської національности[39].

Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалуженого підпілля

була очевидна. Практично всі 89,000 заарештованих в першому півріччі 1938

р. входили до організацій з чітко визначеною структурою та політичною

спрямованістю.

На початку 1938 р. соціальна напруга в країні, викликана нагнітанням

атмосфери суцільної містерії, нескінченою кадровою чехардою, масовими

політичними репресіями проти руху опору поневолених радянською імперією

народів, досягла своїх крайніх меж. Аналітичні архівні матеріали НКВС, СССР

та УССР зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою

ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та безконтрольністю

репресивно-каральних органів. Розчавивши політичну опозицію фізично та

морально, вирубавши, як це здавалося на перший погляд, будь-які паростки

інакомислення, правляча більшовицька еліта могла почувати себе більш

спокійно. Що стосується відвертих та цинічних злочинів, які знівечили долю

тисяч невинних громадян, то відповідальність за них вона була готова

покласти на будь-кого, тільки не на себе. Таким чином, в політичний

лексикон була знову введена заяложена теза про перегини, зловживання на

Дата добавления: 2015-05-23