За Романа Мстиславовича

Тацит

Сармати

УIII ст. до н. є. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного

Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоро-мант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Коли еони з 'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами. Наприкінці 1 ст. н. є. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

• Антична колонізація Північного Причорномор'я (VII ст. до н.е. -VCT. н.е.)

З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

8. Походження слов'ян

Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського)

походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали

початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам. Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ерм. Ряд істориків ототожнюють слов'ян із ьснедами. Перші письмові згадки про слов'ян

(венедів) зустрічаються у римських авторів І-ІІ ст. н.е. - Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси, в II-VII ст. н.е. - в період Великого переселення народів - слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні слов'яни - болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов'яни - українцям, росіянам,білорусам.

9. З II ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогоднішній день (досліджено більше 2 тис. поселень). Провідною галуззю економіки антів

було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки. У всіх поселеннях знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів

із заліза і сталі. Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господар-

ства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до 7 ст. н.е. і розпався під ударами аварів. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов'яни, утворилися окремі племінні об'єднання, розташування і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни,сіверяни, гпіверці, уличі, волиняни, дуліби,

білі хорвати, дреговичі.

10. Київ, заснований, за даними археологів, у кін. V - першій пол. VI ст.н.е. За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хорив і сестраЛибідь. Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х pp. IX ст. до 882 p. За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими - дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов'янське населення запросило варязьких князів,

аби ті забезпечили спокій в їхніх землях.

* 3 середини IX ст. навколо полян постає стабільне державне об'єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Міжнародні зв'язки Київського князівства свідчать про його могутність,

авторитет. У 860 р. дружина Аскольда здійснила похід на Візантію, змусивши її сплатити контрибуцію.

Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультур-

ним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь.

11. Передумови утворення держави у східних слов’ян.

12. • Утворення Київської Русі Як Ви вже знаєте, Новгородський князь Олег захопив київський престол. Два політичних центри – Київ і Новгород - об'єдналися в одну державу, яка отримала назву Київська Русь. Першим князем Київської Русі став Олег. Його наступник-Ігор заснував правлячу

на Русі династію Рюриковичів. ^Норманська теорія: варяги (нормани)

відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов'янські племена були нездатні без допомоги зовні

заснувати могутню державу. Норманську теорію започаткували німецькі історики Г.Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій пол. XVIII ст. в Росії.

13. В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди. Зміст і особливості цих періодів наведено нижче.

І період

Охоплює князювання

Олега (882-912 pp.)

Ігоря (912-945 pp.)

Ольги (945-964 pp.)

Святослава (964-972 pp.)

Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави.

Князі об'єднали майже всі східнослов'ян- ські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочовиками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяль-

ності київських князів. За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древ- ляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов'янські племена -чудь і меря. Здійснюючи походи на схід до Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки збуту. Дружина Ігоря - Ольга, в зовнішній по-

літиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (це

перша на Русі реформа), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Ольга першою із великих київських князів прийняла християнство. Син Ігоря і Ольги- Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на

в'ятичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені). Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів зайняли більш

войовничі печеніги.

II період

Охоплює князювання

Володимира Великого (980-1015 pp.)

Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.)

Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності.

За князювання сина Святослава -Володимира - загалом завершилося формування території Київської Русі. її площа сталанайбільшою в Європі. Адміністративна реформа Володимира,про яку вже згадувалося, зміцнила системудержавної влади.Володимир забезпечив захист Русі від печенігів, зміцнивши прикордонні землі системою валів та укріплених містечок.

Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантієк>.)Прийняття християнства(988р.) сприяло розвитку давньоруської культури, входженню Русі в сім'ю європейських народів. Після смерті Володимира між його синами

спалахнула міжусобна боротьба, в якій пере- міг Ярослав, прозваний у народі Мудрим. Однією із найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження на Русі першого збірника законів - "Руської правди". Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і Софій-

ський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами. Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких

вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького,

угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи. Правління Ярослава Мудрого було апогеєм могутності Русі.

Ill період

Період феодальних усобиць,

які розгортаються після смерті

Ярослава Мудрого.

Найбільш відомі князі -

Володимир Мономах (1113-1125 pp.)

Мстислав (1125-1132 pp.)

Це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Вступивши всмугу феодальних усобиць, Русь фактичнорозпалася на окремі князівства.Деякий час єдність руських земель підтримував тріумвірат старших синів Ярослава - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно

вирішували державні справи (видавали закони, ходили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення Ізяслава, Святослава і Всеволода збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославичів

викликало незадоволення Ярославичів і породило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що призвело до посилення міжусобної боротьби. З метою її усунення і об'єднання сил проти половецької загрози у 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили володіння уділами, що склалося на той час і проголосили принцип спадкового наслідування - "Хай кожен володіє отчиною своєю". Проте, припинити усобиці ні цей, ні наступ-

ні з'їзди не змогли. Онук Ярослава Мудрого – Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав 3/4 території Русі, відродив її престиж. Володимир Мономах здійснив успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

•*• Талановитий та досвідчений політик, Володимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соціальних суперечностей у суспільстві.

Син Володимира Мономаха-Мстислав- продовжував централістичну політик} батька, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості. Які ж причини викликали роздробленість Київської Русі?

• Великі простори держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства.

• Напади степових кочовиків.

• Розвиток і піднесення удільних князівств і земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин.

• Посилення боярства, яке ставило місцеві інтереси вище загальнодержавних.

• Зміна торговельної кон'юнктури. Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння - вотчин, посилення влади удільних князів і бояр). Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в державному устрої Русі, а саме - до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівствами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

І Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну.

Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель.

IV період

(1132-1237-1241 pp.)

Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50.

У князівствах формуються місцеві Князівські династії:

Ольговичі,

Ростиславичі,

Мономаховичі,

Мстиславовичі та інші.

Це період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали 1237-1241 pp.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, бо:

>• по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність Русі втрачалася поступово;

>• по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

>- по-третє, надзвичайно сильними були об 'єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолідації Київської держави.

Проте, будь які спроби припинити міжусобні чвари, відновити єдність Русі, реставрувати самодержавну владу київського князя були невдалими. Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду роздробленості належала Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам. Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль консолідуючого центру давньоруських земель. Історія Галицького і Волинського князівств буде розглянута далі, а зараз зазначимо, що волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. об'єднав Волинь і Галичину, створивши сильне Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Смерть Романа Мстиславовича під час походу у 1205 р. призвела до розпаду його держави і зруйнувала плани князя об'єднати під своєю владою всю Південну Русь. Сину Романа Мстиславовича - Данилу

Галицькому - вдалося у 1238 р. відродити могутнє Галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньоруських земель.

* Та все ж таки, Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи. її еволюційний розвиток був насильно перерваний монголо-татарською навалою 1237-1241 pp.

Монгольські полчища Батия захопили землі Русі (безпосередньо українські землі були захоплені впродовж 1239-1241 pp.), пограбували їх, винищили сотні тисяч людей. На тривалий час руські землі потрапили під владу Золотої Орди- держави монголо-татар.

* Монголо-татарська навала призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.

14. Еволюція політичного устрою Київської Русі.

15. Становлення державності(князювання Олега, Ігоря,Ольги, Святослава).

16. Київська Русь в період найбільшого піднесення та могутності: правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

17. Становлення феодальної системи господарювання. Основні етапи економічного розвитку.

18. Зміни в релігійному житті після запровадження християнства.

19. Історичне значення християнізації Русі.

20. Зовнішня політика київських князів. Стосунки Русі з Візантією, Західною Європою, арабським світом. Причини і етапи феодальної роздробленості. Занепад Києва.

21. Тимчасова політична стабілізація суспільства: Володимир Мономах, Мстислав Великий. Занепад Київської Русі з другої половини 19 ст.

22. Посилення удільних князівств. Культура Київської Русі.

Культура України давньоруського періоду Культура України IX-XIV ст. - це яскраве самобутнє і багатогранне явище. У своєму розвитку вона мала зв'язки з візантійською культурою, культурою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура Русі становила певну автономність. Основу цієї культури складали місцеві елементи, притаманні народному світосприйняттю і народним звичаям. Різноманітні культурні впливи, сплавляючись з місцевою культурою, створювали передумови виникнення нової культурної єдності. Виходячи із тієї ролі, яку відігравала в духовній середньовічній культурі релігія, у роз-

витку культури Русі можна виділити два періоди: язичницький (до 988 р.) та християнський. Однак, язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі. Дві релігійні системи тісно перепліталися, змішувалися – існувало так зване "двовірство", яке яскраво проявлялося на всіх рівнях культурного життя сус-

пільства.

23. Політичний, соціальний та економічний розвиток в 12 – першій половині 14 ст.

24. Правління династії галицьких Ростиславичів, Ярослав Осмомисл.

Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.

• Галицьке князівство спочатку було більш сильним. Зміцнення Галичини відбулося за князя Володимирка (1124-1153 pp.) та його сина Ярослава (1153-1187 pp.). Ярослав був наймогутнішим галицьким князем, за великий розум і спритність його прозвали Осмомислом. До його князівства були приєднані землі в пониззі Дунаю. Ярослав зміцнив союз з Угорщиною шлюбом своєї доньки з королем Стефаном, вів боротьбу з половцями, на кордонах галицьких земель будував укріплені міста. Але після смерті Ярослава князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між галицькими боярами, багато із яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.

25. Правління династії галицько-волинських Романовичів. Роман Мстиславович. Данило Галицький.

• Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства, які ворогували між собою. Забезпечити єдність Волинської

землі вдалося талановитому князю Роману Мстиславовичу (1170-1205 pp.), який усвоїй об'єднавчій політиці зробив ставкуне на бояр, а на дворянство і городян. РоманМстиславович забезпечив внутрішнюстабільність Волинського князівства, щодозволило йому розпочати активнуборотьбу за розширення своїх володінь. Врезультаті у 1 199 р. Роману Мстиславовичу

вдалося вперше об'єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

Так утворилося Галицько-Волинське князівство.

1199-1205 pp-Розвиток об'єднаного Галицько-Волинського князівства

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик XVIII ст. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. У проекті "Доброго порядку" передбачалося, що у випадку смерті київського володаря, нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. Роман, пра- гнучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заяв-

ляли, що такого "одвічно не було", а значить, і не повинно бути.

• Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. Після трагічної загибелі Романа – великого полководця й політика - залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та

дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа - Анна ~ розумна, мужня і владна жінка. Її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа

дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони по-

терпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство.

1205-1238 pp. Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням

боротьби бояр за владу Бояри прогнали малолітніх синів Романа- Данила і Василька - та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опи-

нилась в безладі, чим скористалися поляки та мад'яри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина

Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювавсяна решту волинських земель. Щоб послабити

позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий

у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича. З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі

умови для боротьби проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава У ЦІЛОГО Ганною. Спираючися

на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 p., під Дорогичином, Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

1238-1264 pp. Розвиток Галицько-Волинського князівства за Данила Романовича

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди. У руслі цієї антимонгольської політики князь:

• уклав союз з угорським королем;

• уклав союз з папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією

хрестового походу проти монголе-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла;

• організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 p.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Але головної своєї мети Данило не досяг- не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

* Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно

складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

26. Боротьба галицько-волинських князів з монголо-татарами.

1238-1264 pp. Розвиток Галицько-Волинського князівства за Данила Романовича

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство

від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди. У руслі цієї антимонгольської політики князь:

• уклав союз з угорським королем;

• уклав союз з папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією

хрестового походу проти монголе-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла;

• організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 p.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Але головної своєї мети Данило не досяг- не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

* Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

27. Занепад Галицько-Волинського князівства.

1264-1340 pp. Розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, поступове політичне ослаблення князівства

При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила Шварно (1264-1269 pp.) і Лев 7(1264-1301 p.), син Лева І -Юрій 7(1301-1308 pp.), сини Юрія І-Андрій таЛев 77(1308-1323 pp.). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну

зовнішню політику. Особливе місце у цій політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла

забезпечити незалежність від Золотої Орди. Андрій та Лев II закріпили полі; ичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки Андрія таЛюбарпш- сина великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 pp.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андр ія та Лева II-Юрій II Болеслав (1323-1340 pp.). Він був українсько-польського походження (мати – сестра Лева II та Андрія, батько - польський князь Тройдент), був охрещений в католицькій вірі й отримав ім'я Болеслав. Коли ж з'явилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у

православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари. Юрій II Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія IIбула трагедією для України: він не мав

спадкоємців, і престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта.

Галицько-Волинське князівство опинилося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. У цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Таким чином, після 1340 р. Галицько- і І Волинська держава припинила своє

існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

28. Галицько-Волинське князівство як одна із форм української державності.

Значення Галицько-Волинського князівства

• Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, спадко-

ємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.

• Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку

українських земель.

• Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

29. Включення українських земель до складу Литовської держави. Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель

• Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху.

• Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні мім: цими державами виступало па боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. (Добровільно визнав владу Ольгерда і київський князь Федір у 1362 p.).

Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію".

• Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х pp.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі висловлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х pp.

XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

30. Політика великих литовських князів на українських землях. Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо "-таким був принцип їх правління.

Устрій українських земель Литва не змінила адміністративно-тери- торіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були

досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення. Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі " Руської правди". Литовські

роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей.

31. Передумови польсько-литовської інтеграції. Кревсьга та Городельська унії.

Після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава між Польщею і Литвоюрозпочалася боротьба за українські землі.

Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об'єднання, яке відбувалося нерівномірно (остаточне, здавалося б, об'єднання держав змінювалося їх політичною самостійністю) до сер. XVI ст. У цьому об'єднанні виділяють два основних етапи -Кревська унія 1385 p., яка започаткувала об'єднання Литви і Польщі, і Люблінська унія 1569 p., яка завершила їх об'єднання в одну державу - Річ Посполиту.

• Кревська унія 1385 р.

Зміст унії

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігоюі був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської

верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 pp.). За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Наслідки унії

• Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтон-

ський орден і зупинити просування німців у слов 'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.).

• Негативні- посміювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Городельська унія

У роки "Великої війни" (1409-1411 pp.) Польща й Литва виступили союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 p.). Союзне

військо, у складі якого були і полки з українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого

князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з польською шляхтою. Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив успішну боротьбу з ординцями. За його під-

тримки до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити свої володіння на Півдні України. Вздовж узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром були зведені укріплені містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса, 1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр). На вересень 1430 р. планувалася коронація Вітовта, яка, внаслідок протидії з боку Ягайла, так і не відбулася.

32. Люблінська унія та її наслідки для України.

• Люблінська унія 1569 р.

Зміст унії

Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше нале-

жали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювали- ся через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шля- хетської демократії, міського самоврядування тощо.

• Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

* Втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Прагнучи інтенсифікувати сільське госпо- дарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварксши (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під філь-

варки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.

• Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, німе польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

# В установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.

33. Суспільна організація та соціально-економічні відносини.Магдебурзьке право. Литовські статути.

Литовські статути - зведення законів Литовської держави, що діяли й в українських землях. Було видано три Литовських статути - "Старий" (1529 p.), "Волинський" (1566 р.) та "Новий" (1588 p.), що діяв до 1840 р.

Магдебурзьке право - феодальне міське право, що склалося в німецькому місті Магдебурзі, а згодом поширилося на багато інших міст Європи, стало символом феодального міського самоврядування. Загалом у відносно завершеному вигляді Магдебурзьке право склалося у XIII ст. і поширилося спочатку на інші міста Східної Німеччини, а згодом - разом з німецькою колонізацією - на Східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, а далі на Польщу, Литву, звідки перейшло до Білорусі та України.

В Україні Магдебурзьке право поширилося у XIV-XV ст. Відповідно до цього права всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали Магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Раніше інших Магдебурзьке право було надано містам Закарпатської України, яка на той час входила до складу Угорщини. Вже з 1329 року Магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів, а згодом - Сянок, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Мукачеве, Київ. До другої категорії входили міста, які отримали Магдебурзьке право від їх власників. Так, князі Вишневецькі у XVI ст. подарували це право Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам. До третьої категорії належали міста, яким Магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. У 1752 році Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтаві, 1758 - Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. Магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали ще під литовським та польським пануванням.

За рівнем панування міста України поділялися на магістратські та ратушні. Магістратське самоврядування було більш самостійним. Ратушу, як орган міського самоврядування, у кінці XVIII ст. мали майже всі міста лівобережної України.

Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, який мав свої органи самоврядування. Таким органом у великих містах була міська рада (магістрат), що, як правило, складався із війта, його помічників (бурмістрів) і двох колегій – ради (райці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), яких обирало міщанське населення.

Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не лише від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто знаходилось. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова.

Джерелами чинного Магдебурзького права на Україні були збірки міського права польських юристів, збірки хмельницького права П.Кущевича (1623), а також підручні правничі книги, складені юристами Гетьманщини.

34. Православні братства в Україні.

Дата добавления: 2015-05-23