РОЗДІЛ 13 2 страница

Пам'ятники словесності. Звернемо врешті ще увагу на тодішню слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупності і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення Слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке інше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини, і, як ми бачили, збіраючи у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі і дівочі й жіночі, веселі жартівливі й сумні, обрядові й п'яницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки іноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яті нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалися з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яті народа збереглася навіть до наших часів, і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збирати і записувати народолюбці з давніх часів — з кінця XVIII і початку XIX ст. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псалми зберігали у своїй пам'яті сліпі українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням, а ті своїм, і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (інакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник пере-бірає пальцями клавіші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок), як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те, як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співегли релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про святого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому та Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або, краще сказати, на те, що не було на світі правди. «Нема в світі правди, правди не зіскати,— співав тут бандурист.— Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці». Переходячи від сучасного власного життя, співець співає, що «вже тепер правда помірає, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, і правди не зіскати. Свята правда — то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесеть святиню від нині до віка». «Щиголь», або «Пташине весілля»,— се весела жартівлива байка або вигадка, а «Дворянка зла» — сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити їй червоні черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса зроду. Милий мусив продати лоша й кобилу та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро — і тоді він суворо, навіть жорстоко проучив жінку-модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія.
Щодо письменників у Слободській Україні, то було їх тільки двоє — козак Климовський та Григорій Савич Сковорода. Козак Климовський жив у петровську добу, писав більше російською мовою, славився між козаками своїм розумом і радами. Кажуть, що він немов склав отсю українську пісню:

Їхав козак за Дунай, Сказав: дівчино, прощай, Ти, конику вороненький, Неси та гуляй. Постой, постой, козаче. Твоя дівчина плаче, Як ти мене покидаєш, Тільки подумай.

Білих ручок не ламай, Сірих очок не стирай, Мене з війни со славою К собі дожидай. Не хочу я нічого, Тільки тебе одного, Ти будь здоров, мій миленький, А все пропадай.

Отся пісня перейшла в нарід.
Але далеко більше значіння яко співець-поета має старчик філософ Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з іншими старими письменниками XVIII ст., як се підтримує професор М. X. Сумцов.
Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій погляд, девчім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст.— їв. Вишенського, Лазаря Барановича, Іоаннікія Галятовського, Радивиловського. У Лазаря Барановича, наприклад, було багато емблем, котрі дуже любив і Сковорода, емблематичні малюнки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. «Сад божественнихъ повеней» Г. С. Сковороди нагадує нам «Огородок Божієй матері» Радивиловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Ковалинського, «завжди любив свою рідну мову (українську), і коли писав для свого краю, то й уживав іноді малоросійську мову й правопис». Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сковороди не написані по-українські і в них тільки трапляються інколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть, через те, що тоді ще не була утворена не тільки й наукова, філософічна, а й літературна українська мова, і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі українські письменники XVII і XVIII ст.
Сковорода почав складати вірші, мабуть, під впливом свого учителя по Академії — Георгія Кониського; під його впливом він написав свою трагедо-комедію, котра, на великий жаль, до нас не дійшла. Викладаючи піїтику в Переяславській семінарії, він почав складати і давати учням, як се звичайно робилося, зразки своїх віршів. Потім з своїх віршів він склав цілий збірничок під заголовком «Садъ божественныхъ песней» (30 пісень). Одні з них були написані ще у 50-х роках, другі — в 60-х, а є й такі, що відносяться до 80-х років XVII ст. У основі їх лежала Біблія і його релігійно-філософічні погляди. Третя пісня написана була на текст: «Прорасти земля быліе травное, сиречь, кости твоя прозябнуть, яко трава, и разботеють»:

Весна люба, ах, пришла Зіма люта, ах пройшла Уже сады расцвели И соловьевъ навели! Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красныхъ селъ. Бежи себе въ болота, Въ подземныя ворота! Бежи себе прочь во адъ, Не для тебя рай и садъ. Душа моя процвела И радостей навела. Щасливъ тотъ и безъ утехъ, Кто победить смертний грех. Душа его — Божій градъ, Душа его — Божій садъ.

Всегда сей садъ даетъ цветы, Всегда сей садъ даетъ плоды, Всегда весною тамъ цвететъ, И листъ его не опадетъ. О Боже мой, ты — мне Градъ, О Боже мой, ты — мне Садъ! Невинность мне — то цветы, Любовь и миръ — то плоды. Душа моя есть верба, А ты еси ей вода. Питай меня въ сей воде, Утешъ меня въ сей беде. Я ничего не боюсь: Однихъ греховъ я страшусь. Убей во мне всякій грехъ: Се ключъ моихъ всьхъ утехъ.

Любов до природи і сільської самотини бачимо ми у пісні 13-й, де, описавши сільську тишу і природу, Сковорода кінчає вірші так:

Пропадайте, думи трудны,
Города премноголюдны,
А я съ хлеба кускомъ,
Умру на месте такому

18 пісня написана на манір народної української пісні і наближається до неї навіть по своєї мові. Ось її зміст, якби написати її українською орфографією:

Ой ти, птичко жовтобоко, Не клади гнізда високо. Клади на зеленій травці, На молоденькій муравці! От яструб над головою Висить, хоче ухватить. Вашею живе він кров'ю, От, от когти він гострить. Нащо мені замишляти, Що в селі родила мати? Нехай у тіх мозок рветься, Хто високо в гору дметься.

Стоїть явір над горою, Все киває головою. Буйни вітри повівають, руки явору ламають. А вербочки шумлять низько, Волокуть мене до сна. Тут тече поточок близько, Видно воду аж до дна. А я буду собі тихо Так мине мене все лихо Щастлив буду чоловік

Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню його Сада «Всякому городу», в основу котрої положений стих Сираха: «Блажень мужі, иже въ премудрости умреть и иже въ разуме своем поучается святине». Вона дуже вподобалася народу, мабуть, за свій сатиричний зміст, і її почали співати сліпці-бандуристи та лірники під назвою сковородинської думи або псальми. У 1833 р. в Харкові вийшов український альманах (збірник) «Утренняя звезда», де І. І. Срезневський помістив свою розвідку «Отривки изь записокъ о старці Григорії Сковороді». У кінці її він надрукував сю саму пісню Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї власної збірки народніх українських пісень з такою при­міткою од себе: «Тепер, щоб показати, як швидко і як уміло міняються народом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: коли ся пісня на протязі яких-небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа, вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені були за 3—4 століття до нашої доби?»
Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а її переробка — з 16. Значить, се власне не стільки переробка вірші, скільки її доповнення, котре, одначе, зроблено уміло, так, як його б повинен був зробити сам Сковорода, коли б він захтів поширити зміст сієї своєї вірші. Можливо, що сам Сковорода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв інші філософічні твори, а про свою 14 пісню «Сада» зробив помітку — «обновлена у 1782 році». А хоч би й не сам Сковорода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневський як народню пісню, по свойому складу не являється народньою піснею, і її доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі та лірники, і од них і Срезневський міг записати її у свої часи (я сам записав сю псальму у Харкові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст., і сей запис зовсім близький до запису Срезневського). Я.тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народне доповнення сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мене також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більша частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірники, були зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свого «Сада» й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декількох струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх співати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які інші його пісні перейшли у нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша «Всякому городу» була записана окрім мене ще в Куп'янську українським етнографом Івановим од учителя-крестьянина Ів. Тура.

Всякому городу нравъ и права; Всяка имееть свой умъ голова; Всякому сердцу своя есть любовь; Всякому горлу свой есть вкусъ каковъ, А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Петръ для чиновъ углы панскіе треть, Федька купецъ при аршинъ все лжетъ. Тотъ строитъ домъ свой на новый манеръ. Тотъ все въ процентахъ, пожалуй, поверь! А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Тотъ непрестанно стягаетъ грунта. Сей иностранны заводитъ скота. Те формируютъ на ловлю собакъ, Сихъ шумитъ домъ отъ гостей, какъ кабакъ, А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума.

Строитъ на свой тонъ юриста права. Съ диспутъ студенту трещитъ голова. Тъхъ безпокоитъ Венерин Амуръ. Всякому голову мучить свой дуръ. А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума, Тотъ панегирикъ сплетаетъ со лжей, Лекарь въ подрядъ ставитъ мертвыхъ людей, Сей образы жиревыхъ чтетъ тузовъ, Степка бежить какъ на сватьбу въ позовь. А мне одна только въ светъ дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Смерте страшна! Замашная коса, Ты не щадишь и царскихъ волосовъ. Ты не глядишь, гдъ мужикъ, а гдъ царь, Все жерешь такъ, какъ солому пожаръ. Кто жъ на ея плюетъ острую сталь? Тотъ чія совесть, какъ чистый хрусталь.

А ось ся поширена вірша по запису І. І. Срезневського:

Всякому городу нравъ и права, Всяка имьетъ свой умь голова, Всякому сердцу своя єсть любовь; Всякому люду свой вкусъ хоть каковъ. А мне — [и проч.] Петръ для чиновъ углы панскіе третъ; Федька купецъ при аршине все лжетъ. Крутитъ на свой ладъ приказный права. Съ диспугъ студенту трещитъ голова. А мне — [и проч.] Тотъ непрестанно стяжаетъ грунта; Сей со всехъ націй заводитъ скота; Ты домы строишь на новий манеръ, Деньги съ проценту — пожалуй, поверь. А мне — [и проч.] Тотъ на картинахъ малюетъ собакъ; Въ техъ отъ гостей домъ шумитъ, какъ кабакъ; Сихъ безпокоитъ неверный Гамуръ (?) Всякую голову мучить свой дурь. А мне— [и проч.] Тотъ на прекрасной женился жене; Въ техъ домы блещуть внутрь такъ, какъ и вне; Те шестернями на бенкетъ летятъ; Въ техъ для гостей чай и пунши кипятъ. А мне — [и проч.] Тотъ иностранныхъ себе лошадей, Сей накупилъ драгоценныхъ парчей; Въ техъ милліоны ревутъ въ сундукахъ; Въ техъ торчатъ тысячи въ темныхъ углахъ. А мне — [и проч.] Попъ ко всенощной до церкви нейдетъ. Онъ и безъ церкви всеношну найдетъ. Черный съ рогами бежитъ, какъ мятель, Пхнулъ его за запонъ у белу постель (?) А мне — [и проч.] Тоть у въ перине по уши пурнулъ, Какъ после маковки впившись заснулъ. Съ теплыхъ перинъ не встаетъ до повдня. У церкву пойдти ему — то єсть бридня. А мне —РОЗДІЛ 12 УКРІЇНСЬКИЙ ФІЛОСОФ ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА Життя Г. С. Сковороди. Філософія Г. С. Сковороди. Значіння Г. С. Сковороди.

Пам’ятник Г.С. Сковороді вул. Університетська, 10.Скульптор Кавалерідзе І.П.1992 р.

Життя Г. С. Сковороди. Єдиним, але вельми славетним діячем науки у Слободській Україні був Григорій Савич Сковорода — великий філософ і богослов, перший самостійний філософ не тільки в Україні, але і в Росії, бо таким його признала тепер і російська філософічна наука. Родився Г. С. Сковорода у 1722 р. у Гетьманщині у с. Чернухах і був сином козака Лубенського полка, значить, козачого роду, і ім'я його батька Сави я знайшов у компуті (спискові) козаків Лубенського полка. Іще малим хлопчиком він співав на клиросі, бо мав гарний голос. Батько оддав його по його охоті в науку до Київської Духовної Академії, де він гарно учився, але його було вибрано у півчі у царську капелу в Петербург, де воцарилася Лизавета Петрівна, котра дуже любила свою капелу. Цариця через якийсь час поїхала до Києва, і туди знов в Академію поступив Г. С. Сковорода, щоб продовжувати там своє учення. В Академії у початку XVIII ст. професором філософії і богословія був славетний Феофан Прокопович, котрий стояв за відродження богословської науки, а в часи Сковороди вельми звісний Георгій Кониський; у нього Сковорода слухав лекції по філософії, котра мусила доводити чоловіка до самопізнання й свідомості своїх обов'язків. Значить, Академія мала вплив на розвій філософсько-богословських поглядів Сковороди. У Г. Кониського Г. С. Сковорода міг зацікавитися піїтикою, духовними віршами і драмами. Лекції по богословію він слухав у С. Ляскоронського. Г. С. Сковорода пройшов усі класи в Академії, навіть і богословський, але не скінчив Академії, бо йому саме тоді трапився щасливий случай поїхати за кордон: він поїхав з генералом Вишневським в Венгрію, де була російська православна церква і куди його й призначили для церковної служби. Звідтіля він їздив до Відня, до Офену, Пресбурга й інших міст, знайомився з тамошніми ученими. Він добре розмовляв по латині, і по-німецьки, досить розумів грецьку мову і в зносинах з освіченими і вченими людьми багато пізнав такого, чого б не міг узнати у Росії і на Україні. Мабуть, тут він познайомився і з творами грецьких та латинських філософів і німецьких богословів. Тоді ж, здається, він почав з увагою пильно читати Біблію, щоб зрозуміти її глибокий розум. Тоді йому було 30 років. Вернувся Г. С. Сковорода на Україну дуже освіченою — вченою людиною. Але й дома не кинув науки, а поширяв ще більше свою освіту. Його любимими книжками були філософічні та богословські твори: з грецьких та римських письменників — Сократ, Плятон, Арістотель, Демосфен, Горацій, Цезарь, Цицерон, Корнелій Непот, Овідій; з церковних — Клімент Олександрійський, Максим Сповідник, Ориген, Діонісій, Ареопагіт; дуже поважав він Филона Іудеянина, а з нових — тих, хто поясняв Біблію; головною ж книгою його познанія була сама Біблія. Сі книжки він міг діставати в багатій книгозбірні Харківського колегіума, а також по монастирях і у поміщиків, у котрих проживав. Читав сі твори він більш усього на тих мовах, на яких вони були написані, бо сам гаразд їх розумів. Власні твори Сковороди, про які ми оповідатимемо далі, показують, що він добре знав ученіє грецького філософа Плятона і стоїків; знав він добре й богословське ученіє східних учителів церкви. Повернувшися з-за кордону, він узяв посаду учителя піїтики в Переяславському колегіумі, але став викладати сю науку зовсім по-новому і по-свойому. Єпископ звелів йому викладати так, як се робилося звичайно. Г. С. Сковорода не згодився на се і дав пояснення до свого способу викладання сієї науки. Тоді єпископ скинув Сковороду з сієї посади, написавши йому таку резолюцію: «Не живяше по средь дому моего творяй гординю». Г. С. Сковорода переїхав у Полтавщину і тут учив сина поміщика Томари. Потім поїхав до Москви і пробув якийсь час у Троїцько-Сергієвській Лаврі і знову вернувся до Томари, де жив життям, близьким до природи. Тоді вже він порішив вибрати для себе життя просте, убоге, не шукаючи для себе нічого суєтного. У 1759 р., як се нам вже відомо, Сковорода узяв посаду учителя Харківського колегіума. Одягався він тоді просто; їв один раз у день — пізно увечері; м'яса і риби не вживав, а їв тільки городину, пив молоко; спав не більше 4-х годин у сутки. Вставав вранці, на зорі і в погожу годину ходив пішки за город і в сади на проходку; завжди веселий, бадьористий, усім довольний, словоохотливий там, де не примушували його розмовляти, поучаючий, поштивий до усякого; любив він одвідувати болящих, утішати упавших в горе, розділяв посліднє з бідними, вибірав і любив друзів по серцеві їх, був набожним, але без суєвірря, любив науку без гордощів, обходження без влесливості. Харківський єпископ якось висловив бажання, щоб Г. С. Сковорода прийняв чернецтво, але Сковорода одповів на се: «Хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив собою число фарісеїв? Їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь розкішно — і ченцюйте собі на здоровля!» Бо і справді тоді була такою більшість ченців. До Сковороди часто приходило багацько усяких людей для бесіди з ним і научання од нього. І сам він теж звертався і писав листи до людей ріжних станів, обговорюючи найбільш поважні й потрібні, на його погляд, для кожної, людини філософічні питання — про Бога, чоловіка, світ, Біблію, щастя. Для сього він і вибрав властиву собі, як він казав, стать, себто стежку життя — перемінив посаду учителя Колегіума на стать мандрованого учителя всього українського народа, і се дало йому душевний спокій і щастя. «Признаюся, друзі мої,— писав він у свойому «Букварю мира»,— що зараз кину свою теперішню стать (мандрованого учителя), хоч у неї вже состарівся, і зроблюся гончарем, як тільки почую у себе хіть до сього ремесла. Будьте певні, що з Богом мені буде веселіше і зручніше виліпляти глиняні сковороди, ніж писати книжки без охоти до сього!» «Коли б я,— писав він у листі до одного приятеля,— займався бджільництвом або був кравцем, або ловив звіря, тоді б сказали про мене, що я займаюся тим, що слід. Так хіба тільки те і є робота для чоловіка, щоб продавати, купувати, воювати, женитися, мати позви, будувати будинки, бути кравцем або бити звіря? Хіба тут тільки повинно бути завжди наше серце? Тоді б ми не мали б часу заглянути у нашу душу і очистити сю господиню нашого тіла. Ми похожі на того чепуруна, що піклується не про ногу, а про чобіт, зовсім віз, тільки без коліс, бо бракує душі. Є, правда, у нас душа: але така, як у подагрика ноги». Згодом, як знаємо, так говорив Л. М. Толстой, називаючи се «неделаніемъ». їздив Г. С. Сковорода зі своїм любимим учнем М. І. Ковалинським у Київ, де поясняв йому історію міста, старовину, лаврські святині, але вступити в ченці і там одрікся, бо гудив життя тодішніх ченців. Гетьманщину він любив, як свою матір, але жити бажав і проживав постійно в Слободській Україні. Гостював короткий час у свого учня М. І. Ковалинського, але швидко повернувся в Україну, де проживав по тамошніх монастирях, у священників, у освічених і щирих до нього поміщиків; переходив з одного села в друге; любив жити в самотині без услугування, на пасіках, у садках, де писав свої філософічні твори, співав і грав на декількох інструментах. Сам складав музику для церковних концертів, поклав на музику церковні псальми і духовні пісні. Зовсім одмовився од грошей. Особливо Сковорода любив Харків. Не тільки не був сектантом, але й сам виступав проти сект, бо його власні погляди були куди ширші всякої секти. Правда, він бажав, щоб його філософічні і богословські погляди ширилися серед суспільства, бо справді казав людям нове слово, котре по-новому б мусило збудувати й їх життя. І ось ми бачимо, що він і живим словом, і листами, і рукописними творами, і — що найбільш поважно — власним прикладом проводив у народне життя свої думки, свою філософію. Він учив так, як жив, а жив так, як учив. Г. С. Сковорода не мав спромоги друковати своїх творів та й не могли б вони тоді бути надруковані через цензурні порепони. Але сі твори його все ж таки досить широко розповсюджені були в апографах (списках) і у нього було чимало друзів і шанувателів серед усіх станів тодішнього суспільства і навіть простого народа. Дворян, яко головний стан суспільства, він звав до морального відродження, до духовної волі, до боротьби з суєвіррями. Він був для поміщиків мандрованою Академією. Він також любив і мав вплив і на простий народ. Луб'яновський згадує про се так: «Більш усього Сковорода любив жити серед селян; любив він мандрувати з однієї слободи в другу, з одного села в друге, з хутора в хутір; і всюди він був своїм чоловіком. Особливо селяне тих слобід і хуторів, де він частіше й довше пробував, любили його, як рідного. Він оддавав їм усе, що мав; не золото і срібло, котрого у нього не було, а добру пораду, усовіщування, научання, приятельські докіри за неправду, сварки, п'янство, недобросовісність... І він утішався тим, що його мандроване учительство було корисне для народа».

Філософія Г. С. Сковороди. К століттю смерті Г. С. Сковороди — к 1894 р.— я розшукав в Румянцевському музею у Москві його рукописні прозаїчні філософсько-богословські твори (здебільшого в його власних автографах, себто їм самим написаних), його житіє, зложене учнем Ковалинським, його листи на російській, латинській і грецькій мові у прозі і в віршах. Сі рукописи були впорядковані мною і видані Харківським історико-філологічним товариством з моєю критико-бібліографічною розвідкою. І тільки тоді можна було пізнати Г. С. Сковороду яко філософа й письменника.
У своїх творах Г. С. Сковорода провіщав свою християнську філософію. Він був тут, з погляду церковного, справжнім ієресіархом на зразок інших їєресіархів Західної Європи і слов'янства, бо дуже одходив у своїй філософії од церковного ученія. Християнство він приймав без догматики і тим більше без обрядів, або, як він казав, без церемоній. Навіть таїнства він розумів яко символи. Для нього віра була філософією, а філософія — вірою. Г. С. Сковорода провіщав думку про два зачала у світі — вічне і тлінне; перше було, на його погляд, безмірно важніше од другого. По філософії Сковороди, було три світа: великий, або космос, малий — мікрокосм, або чоловік, і третій — символічний, або Біблія; тому її треба розуміти тільки символічно, як її розуміли і деякі учителі східньої вселенської церкви. Через усі оці три світа проходять два зачала — вічне, живе,і дочасне, тлінне. Має вартість і значіння тільки.перше зачало — вічність у всіх трьох світах. Вічність у чоловіка — се сам Бог, Христос, Богочоловік. Так і у Біблії треба під буквою знайти внутрішню правду — зачало вічності. Але люди часто дають перевагу тлінному над вічністю. Дві сторінки має Біблія; на нашому березі усе вельми старе, мізерне, нікчемне, на тім — усе нове, тамошній горній чоловік літає безкрайно у височінь, шир і глибину; не зупиняють його ні гори, ні річки, ні море широке, ні пустині, він прозирає, що буде колись, згодом, бачить таємне, заглядає у давнину, прозирає у будучину, виступає по, водах Океана. В чоловіці повинен царювати дух його, думка, а не тіло. «Вогонь,— казав Г. С. Сковорода,— угасає, річка у своєй течеї зупиниться, а нематеріальна думка наша свого руху, поступу ніяк не може припинити ни на єдину мить, хоч вона буде у тілі чоловіка, чи за тілом його, і все літає, як молнія, через вічності і незлічимі мільйони років. Куди ж вона лине? Спокій її не в тім, щоб зупинитися і простягнутися, немов мерле тіло — се для живої її натури незвичайно і неприємно — а зовсім навпаки: вона підіймається від рабської матеріальної натури до вищої, горньої, до рідного свого безначального зачала». І обидва сі зачала — вічність і тінь — пробувають усюди укупі й нерозлучно, немов би то яблуня і тінь її: покіль яблуня — потіль і тінь її. Але древо вічності завжди зеленіє, світ Божий і усі світи, хоч їх і велика сила, то є тінь Божа, і хоч вона коли частиною й зникає і в інші форми перероблюється, одначе ніколи не одходить од свого живого дерева, і давно вже філософ про се сказав: «Матерія або вещество довічне», себто усі місця і времена собою заповнила. Одначе Г. С. Сковорода не був матеріалістом, себто філософом, котрий признає тільки матерію; його скорше можно лічити спірітуалістом, себто філософом, котрий признає головним чином дух («спірітус» по латині «дух»), бо він справді признавав тільки єдине творче зачало — Дух, Бога, Вічність, Розум, Правду. Матерія ж, або вещество, було тільки його зпоконвічним сопутником або, як кажуть філософи, атрібутом. Вічня Воля, каже Г. С. Сковорода, забажавши одягти себе і проявитися в видимому світі, з нічого утворила все, що є у думці і у світі. Бажання вічної Волі перетворилися в думки, думки і— в матеріальні предмети. Так, по Ковалинському, Г. С. Сковорода розумів початкове походження творення матерії, або світа, з нічого. Але є велика ріжниця між чоловіком і іншою тваррю: тільки чоловік має вільну волю, а значить, і одповідальність за свої події. Чоловік повинен жити задля самосвідомості і Богосвідомості. Познати Бога можно в Біблії, котра содержує у собі тропи Божії. Взявши тебе самого за руку, приводить вона у твій власний будинок, котрого ти ще зроду не бачив. І сам чоловік може знайти Бога у самого себе; для сього тільки потрібно шукати розумом правду. Але потрібна і віра: де кінчається гряниця розуму, там починається віра; вона одна тільки бачить світ, який світиться у стихійній темряві. Проти достотного (дословного) розуміння Біблії Г. С. Сковорода виступав дуже гостро, але се не зближає його з французькими філософами-матеріалістами XVIII ст. Для нього Біблія — се найголовніша з книжок, се сам Бог, котрий веде в ній поважну і образну розмову з людьми. Гражданської науки й книжок Г. С. Сковорода не гудив: вони, казав він, усякої, краси і вжитку повні, але Біблія має велику перевагу над. ними, бо вона навчає найголовнішого — Богосвідомості. І через те кожний чоловік повинен бути, з його погляду, немов богословом. Одмовляються од сього, каже Г. С. Сковорода, я — не піп, я — не чернець, неначебто спасеніє душі не всім потрібне. У Г. С. Сковороди була мрія про таке християнське апостольське суспільство, ідеалом для котрого був сам Христос. «Стомлений дорогою, голодний, томимий згагою,— каже Г. С. Сковорода,— сидить Христос при колодязі. Прийшла молодиця за водою, Христос попрохав у неї напитися не для того, щоб заспокоїти згагу, а щоб почати бесіду. Вода звичайна, стихійна дала йому спроможність завести бесіду про воду живу. Не боявся муж Божий богословствовать з молодицею, маючи надію, що виведе її, може, з суєвірря в справжнє богопочитання, котре не зв'язане ні з статтю — чи чоловічою, чи жіночою, ні з часом, ні з місцем, ні з церемоніями, а тільки з єдиним серцем. Повернулися учні його з їжою і, знаючи, що він ще нічого не їв, просять закусити. Моя їжа, одповідає їм учитель, да сотворю волю пославшего меня Отця. І голодний, і хочеться йому пити, і не веселий, коли не робить і не оповідає про те, до чого призначив його небесний Отець. У сьому його їжа, напитки й радість. Поучає він в зібраннях, в домівках, на вулицях, на кораблі, назеленій травці, на горах і садах, на рівному місці, стоючи і ходячи, вночі і днем, в містах і селах. В не свою стать не мішається». Справжнє чернецтво Г. С. Сковорода не одкидав, але дуже гостро виступав проти святош, що удають із себе людей побожних. Ось як він глумився над ними. «П'ятериця чоловіків чвалають у довженних опанчах кереях, що на 5 локтів хвіст волочиться. На головах каптури. У руках несуть вони не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з бечівкою. Образами, книжками, торбами пообвішані. Ледве, ледве дибають, плентаються, немовбито ті воли, що везуть парахвіяльний дзвін. Оце справді знеможені та отягчені — роботяги обнатужені. Горе їм, лихо їм — се святоші, мавпи справедливої святості. Вони подовгу моляться у церквах і косціолах, безперестанку у псалтир барабанять. Будують кірхи і постачають усе, про їм потрібне. Плентаються на богомілля по Ієрусалимах. З обличчя святі та божі, по серцеві од усіх беззаконніші. Грошолюби, честолюби, ласуни, улеслеві, зводники, немилосердні, нетихомирні». Така була, як кажуть вчені, умозрительна філософія Г. С. Сковороди, себто погляд його на Бога, світ, чоловіка. З неї виводив він і свою практичну філософію, себто погляд свій на щастя. Коли найголовніше у світі є вічність, казав Г. С. Сковорода, тоді й щастя мусимо засновувати не на тлінному, а на вічному, значить, не на багацтві, не на здоровлі, не на чинах, а на тім, що вічно існує і тільки тоді його можуть здобути усі і навіть без особливої трудності, бо недарма сказав філософ Епікур, що натура зробила потрібне усім нетрудним, а трудне — непотрібним, зайвим. Щастя треба шукати всередині нас самих. Царство Боже в нас самих. Розглядівши себе, спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудрістю та добром — перша розкаже нам, в чім щастя, а друге допоможе знайти його. Для сього потрібно тільки злити свою волю з волею Божою. І се нетрудно: коли я з волею Божою, вона вже моя. Віддатися у волю Божу — се значить спізнати свої схильності і відповідно тому вибрати собі діло, роботу. І така робота буде корисна задля громади, суспільства і дуже приємна дія самої людини. Усяка робота хороша, аби тільки бралися за неї по схиль­ності. Бог нікого не кривдить. Його можна прирівняти до багатого того водозбіру, який наповняє і велику, і маленьку посудину, скільки кожна потрібує. Над водозбіром-водометом написано: не однакова усім, але ж все-таки рівність. Вливається з ріжних цівочок у ріжний посуд, який навколо водомета стоїть, вода. Менша посудина менше має води, але у тім рівняється з більшою, що, як і та, повнісінька. І сей шлях важкий тільки для того, хто сам на плечах своїх несе отсю трудноту, бо такий чоловік не бачить, що він легкий, він, мов сліпець або кривий, на битому шляху спотикається. Звідсіля Г. С. Сковорода виводив і свій погляд на щастя. Він вихваляв просте, убоге життя з недостатками, утіхи, радощі, які має людина, котра наближається до натури. З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильності, Г. С. Сковорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильності дитини й розвинути їх — се й зробить дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій. Як дитина родилася і живе у здоровому чесному сімействі, тоді їй, рожденій на добро, нетрудно буде прищепити добро, честь і науку. Натура — се єдиний і справжній учитель. Не перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Не научай яблуню, як їй родити яблучка: вже сама натура її сьому навчила. Зроби тільки для неї огорожу од свиней, одріж колючки, познімай гусень. Учитель — се є служитель натури. Учити і учитися потрібно того, до чого прихильна людина: се дає сердешний спокій й задоволення собою, своїм становищем, своєю статтю, як казав Сковорода. «Коли б вона навіть була дуже проста і незначна, то й тоді у серцеві кожного чоловіка і в сій убогій хатці — під його убогою одежиною (тілом) можна знайти свого царя, свій дім, своє зачало вічності».
Такий взагалі був світогляд Г. С. Сковороди. У ньому міцно з'єдналися погляди його на світ, чоловіка і Бога, гармонійно (лагідно) злилися погляди на мудрість і на цноту.

Значіння Г. С. Сковороди. Чи висловлював же тут Г. С. Сковорода свої власні філософічні погляди чи, може, проводив думки інших філософів, зібравши їх тільки до купи? До яких філософів він стоїть найближче? Які з них мали на нього найбільший вплив, коли він все-таки філософствовав більш-менш самостійно? Вже В. Н. Каразін, як ми знаємо, називав його українським Діогеном, Пифагором, Оригеном, Лейбніцем, Ломоносовим, Новіковим. Се вже якась мішанина, якої у Сковороди не було. Щодо порівняння з Ломоносовим, то проти сього виступав сам Г. С. Сковорода. «Мене хочуть міряти Ломоносовим, неначебто Ломоносов є казенна сажень, котрою треба міряти кожного, як одним локтем кравець міряє і золоту парчу, і шовкову матерію, і полотняну ряднину». Називали його, ще коли був живий, і містиком, себто чоловіком, котрий вірить в таємні сили; і мізантропом, себто чоловіконенавісником, яким він ніколи не був, і сектантом, яким він теж не був. Називали його, вже в наші часи, і песимістом, котрий бачив тільки зло в світі — і у сьому теж помилялися. Називали його і чистим раціоналістом, яким він теж не був. Один письменник називає його «Философом без системи» —сього зовсім, як ми бачимо, не можна сказати про Г. С. Сковороду. Професор Ф. О. Зеленогорський показав, що Г. С. Сковорода добре знав філософію грецьких філософів — Плятона, Аристотеля, стоїків, а також Філона Іудеянина і що найбільш усього вабили його до себе римські стоїки. Професор А. С. Лебедєв і добродій Краснюк показали у своїй розвідках, що богословсько-філософські погляди Г. С. Сковороди наближаються до поглядів учителів церковних східньої церкви, особливо Климента Олександрійського і що Сковорода стояв близько до них і по свойому способу алегорично розуміти Біблію. Але найліпше зрозуміла Г. С. Сковороду Ол. Як. Єфименко, коли сказала про нього, що се був самостійний філософ-богослов, немов моноліт, себто камінь, вироблений з єдиної скелі. На мій власний погляд, Г. С. Сковорода був справжнім філософом, який тільки шукав правду, і релігійним мислителем, котрий хотів обновити християнську церкву, як колись обновив католицьку церкву її реформатор Лютер, утворивши нову лютеранську віру. Пояснює боговидець Плятон, каже Сковорода, нема нічого солодчого од правди. А нам можливо сказати, що в єдиній правді й живе тільки те, що для нас приємне і що тільки вона робить живим наше серце, яке володіє тілом. Чоловік живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить одшукувати доріж­ки її і, зустрівши око її, радується й веселиться її світом, котрий ніколи не заходить.

Г. С. Сковорода умер у 1794 р. і похований у селі Пан-Іванівці Харківського повіта. Над його могилою покладена мармурова плита, на котрій вирізані оттакі його власні слова: «Міръ меня ловилъ, но не поймалъ». Нехай же кожний з українців, а особливо слобожан, одвідає могилу свого славного земляка і великого учителя українського народа. Хай йому буде поставлений пам'ятник в столиці Слобожанщини — Харкові, котрий він так любив, де він пробував і де й досі сліпі бандуристи співають його псальму.

Дата добавления: 2015-05-23