Історія Русів, або Малої Росії 3 страница

На місце загиблого Гетьмана Свірговського року 1576-го вибраний Гетьманом із Полковників Федір Богдан. Він, зібравши та доповнивши загублені Свірговським війська і маючи повеління від тодішнього Короля Стефана Баторія переслідувати Кримських Татар, що нападали у відсутності

Свірговського на границі Малоросійські і полонили тамтешній народ, вирушив з усім своїм військом на Крим року 1577-го навесні. Йдучи вниз по Дніпру, виправив із Січі Запорозької п'ять тисяч піхоти човнами під орудою Осавула Військового Нечая з наказом, випливши на Чорне море, пристати до Кримських берегів біля міст Козлова і Керчі і замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході Гетьмана Кримським степом зустрічало його чимало Татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з великими втратами проганяв. Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався, і, повернувши від Лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам'яним ДарІєвим мостом всіма Татарськими ордами під проводом самого Хана Дивлет-Гирея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі всеруйнуючій. Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців Татарських, які вкрили тілами все окружжя Козацької армії. Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії, розтяглися з двох сторін мосту, що з'єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору Гетьманського і геть забралися за лінію. Війська Козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом — діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту, зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кефи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього і протягом короткого часу ним заволоділа і віддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх полонених числом обох статей до п'ятисот душ. А як повернутій війська обходити Кефські гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх Ханські посланці із найшановніших мурз, піднесли Гетьманові дорогі дарунки і благали його від імені Хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців Руських і в заставу того дати п'ятнадцять Мурзаків аманатами. Все те з боку Татар було виконано, і Гетьман, діставши ще 713 бранців, повернувся в Малоросію з превеликою здобиччю.

Морським військам він звелів одвідати ті міста Турецькі, які купували у Татар і тримали в неволі бранців Руських, і війська тії, напавши зненацька на приморські міста Синоп, Транезонт і на багато містечок, вогневі і мечеві їх віддали, забравши у них кількох своїх полонених і здобич численну.

У дні того ж Короля Баторія, коли сили Турецькі безнастанно нападали на Християн, що проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх Государів та Князів прошено в Короля допомоги, то Король дав повеління Гетьманові Богданові зробити з військами Малоросійськими сильну диверсію в землі Турецькій, од границь Польських віддаленій, і відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею Християн. Гетьман, виправивши спершу в Чорне море Запорозького Осавула Нечая з трьома тисячами Козаків Запорозьких на їхніх човнах, вирушив сам з усім військом Малоросійським на степи Кримські і, перейшовши їх на виду Орської лінії і Татар, котрі його походу не перешкоджали, вступив у межі Донських Козаків, які недавно змішалися з Запорозькими. Тії Козаки прийняли Гетьмана та військо його приязно і подали їм усяку поміч в поході, а особливо переправою військ на своїх суднах за ріку Дон, а опісля — за ріку Кубань. Гетьман, проходячи за Доном землі Черкеські, не чинив супроти них нічого ворожого. І Черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним видом. Переправившись за Кубань, Гетьман відкрив ворожі дії супроти Турецького народу, спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі Козаки, плаваючи човнами біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і переховуванням. І так Гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні форштати, а досягнувши передмість Царгородських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і примусив Турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в самий Царгород. А військо Малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя, відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу Запорозькими човнами та іншими морськими суднами, що були забрані побіля Турецьких берегів, вступило в Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні, нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська Козацькі до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили Гетьмана, що Турки, які нападали на Сербію та інші Християнські по Дунаєві багатства, повернули нагло назад і потяглися до Андріанополя. Гетьман, переправившись через Дунай Запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Парною, вступив у Молдавію і, порівнявшись з містом Кіліею, напав на нього зненацька на світанку і, взявши штурмом, вирізав усіх Турків та Вірмен, а місто пограбував і спалив дощенту, таким чином помщаючись за смерть зраджених там Гетьмана Свірговського і премногих з ним Козаків Малоросійських, а по тому повернув Гетьман з військом у свої границі зі славою і здобиччю великою. Король Баторій, Монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх найвищих прикмет, які сан його прикрашали, яоздав Гетьманові та всьому військові Малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками, почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який маз клейноди Польські: булаву, або жезл, повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод Азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над Азіатським народом. Для резиденції Гетьмана і всього Малоросійського Трибуналу спорудив аа ім'я своє над річкою Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого Намісника, або польового Гетьмана, що опісля звався Наказним Гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі Гетьманам. До Генералітету Малоросійського додав двох Генеральних Осавулів і одного Бунчужного Генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши Козакам судитися по службі і в усіх ділах, особи службової стосованихду своїх полках та сотнях; а лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті — в судах повітових. Згодом від цього народився у деяких письменників той хибний висновок, що начебто завжди Козаки і по всіх їхніх справах, навіть і земських, судились особливим якимось правом Козацьким, від шляхетського відмінним. Та ця думка вельми несправедлива і спростовується самими вироками судовими, що наявні в архівах, згідно з якими всі розправи земські та міські відбувалися і покарання присуджувались поміж Козаками і їхніми чиновниками за Статутовими артикулами, узаконеними для шлехетства; самі ж лише служиві, себто реєстрові, та й то в пору служби, судилися старшинами їхніми правом військовим, що єдино до особи стосувалося. Хоча ж самі судилища міські та повітові в добу руїн та гонінь, що за Унію відбувалися, і від упадку чиновного шляхетства Малоросійського, що в Католицтво Римське і в Поляцтво навернулося, поруйнувалися або помінялися, а справи їхні по посадах перейшли були до полків та сотень, але й там судилися також Козаки, і вдовольняли їх за правами їхніми шляхетськими, особливого ж для них права ніде не видно. Навіть і самі Поляки, які опісля стали їхніми непримиренними недругами, права того ніколи в них не відбирали, а, навпаки, околична шляхта, що й донині між ними пробував (яка з Козаків вийшла, нічим від них не відрізняється І переважно не має власних земель своїх, а на володіннях, під Чиншем або на оброку живе), користується у них по одній породі з усіх прав та привілеїв шляхетських. Коли ж поводом такого протиріччя є той пункт, який після руїн у статтях Козацьких перекладено: «Аби ніхто з чинів сторонніх і не Козацьких у справи їхні військові не втручався, а де буде два Козаки, там вони третього судити можуть», то ця стаття сама собою доводить, що мова в ній про справи й розправи військові, а жодним чином не земські. Але при всьому тому і вона права шляхетського у Козаків не відбирає, бо саме те право перших привілеїв шляхетських узаконюється волею судитися шляхті через своїх виборних суддів, а не інших. Трибунал Малоросійський складався з семи департаментів, або відділів: 1-й з них означав верховний уряд і звався Генеральною Канцелярією з верхньою апеляцією, звідкіль виходили універсали Гетьманські і всі накази; 2-й — Генеральний Суд Міський; 3-й — Генеральний Суд Земський; 4-й — Комісаріат, котрий ревізував справи підкоморські і мав також Дирекцію над публічними будівлями, шляхами та переправами; 5-й — Скарбова Канцелярія, яка відала прибутками та видатками національними; 6-й — Військовий Регімент, що керував військовими справами; 7-й — Ревізійний Комітет, що ревізував усі рахунки скарбові та військові, від якого і фіскальство залежало над чинами та адвокатами, щоб вони точно виконували приналежні посади.

Для нагород за заслуги товариства, яке в полках і сотнях не вміщалося, заснував Король Баторій три класи, або ступені, Товаришів військових. До першого ступеня було жалувано Бунчукових Товаришів, а ранг їх дорівнював Обозному Полковому, а служба у війську а чи в поході мала місце при клейнодах національних, себто над бунчуком і знаменом; в мирну ж пору визначалися в пошановані Комісії повелінням Гетьманським і Генеральної Канцелярії. До другого ступеня жалувані були Військові Товариші, і вони на службі військовій також мали місце в штаті Гетьманському і біля клейнодів національних, а в житлах своїх займалися Комісіями, що призначалися Генеральною Канцелярією та її Департаментами, а по рангу вважалися супроти Сотників. До третього ступеня ставилися Значкові Товариші; вони мали місце на службі в полках при полковому прапорі, а при підвищенні вони ставали Військовими Товаришами. Всіх тих ступенів Товариші на ранги свої мали від Гетьмана універсали, і служили вони в своїй землі і в походах власним своїм коштом, але за довгочасну та відмінну службу нагороджувались від Гетьманів селами, хуторами та іншими милостями.

Король Баторій у всьому стосовно до Руського воїнства і народу був таким патріотом, яким пошановувався у Римлян Імператор Тіт, син Веспасіанів, себто друг і батько людства. Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи Королівства свого дух єдності і братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок мі про породи, ні про переваги, тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать. Навіть саме Духовенство, що має нахил звичайно до дебатів та привласнення собі правоти думки, подобилося тоді агнцям непорочного золотого віку або пастирства Адамового, і що з усього найдивовижніше, то була згода чиста і обох головних релігій — Римської та Руської. Коли відлучався Єпископ Римський, то доручав паству Єпископу Руському, коли ж, навпаки, відлучався Єпископ Руський, то також доручав Єпархію свою в правління Римському Єпископові, і все було в послуху і любові прямо Християнській.

Признання і милість Короля Баторія до воїнства і народу Руського пояснюються в привілеєві його, даному року 1579-го Квітня 19 дня, в якому так написано: «Зглядом і увагою великих праць і лицарства військ Руських, які вони показали і завше оказують в обороні і розширенні спільної отчизни од супостатів і ізвиклих претендаторів зарубіжних, найбарзій од тих триклятих іноплемінних Магометанців і бусурманів, плюндрующих отчизну і завертаючих в неволю люд Християнський, яко се й недавно за Королівства нашого учинилося, але милістю Божеською і звитяжеством вірного Гетьмана нашого Руського Богдана і військами його Козацькими знатне одвернуто й одплачено, уставуємо і потверджуємо всі права, вольності і привілеї війська того і всього народу Руського, антецесорами нашими постановлені і утверджені, і як із віків у них бувало, так нехай і пребуде на вічні часи, і нехай не важить ніхто одміняти й порушувати права і вольності у добрах вічистих і набутих і всіляких маєтках, а вільні вони шафувати ними по своїй волі і судитися за них в своїх Судах земських і міських, в яких засідати вибраним од лицарства особам і судити по своїх правах і статутах Руських; а належитих до лицарства військового, тим судитися в обозах і таборах своїх од суддів військових, яких ми в кожному полку призначити звеліли, однак справа до них належить про тяготи воїна і маєтку його рухомого, допоки хто козакує і вписаний в реєстри військовії, а з поворотом в повіти й околиці судитися вони зачнуть в судах повітових і міських, яко стан Шляхетний і Шляхетство Руське, що в рангах, посадах і реєстровому Козацтві перебуває, яке єдність і рівність має з Шляхетством Польським і Литовським, яко же при першому з'єдноченні Русі з Польщею і Литвою уложено єсть і затверджено, і ми теє потверджуємо і заховуємо. Трибуналові Руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як потреба скаже, то й в Черкасах; теж і Гетьманові Руському резидувати в тому місті, а в Черкасах мати намісника свого з Генералітету військового, який ми значно розширили і заоздобили, умноживши і класи товариства Бунчукового, Військового й Значкового, яким поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми Гетьманові на знак звитяги його з військом своїм над народом Азіятичним, од якого і клейнод сей здобутий працею Гетьманською і кровію Козацькою».

По смерті Гетьмана Богдана, що сталася невдовзі опісля його походів, року 1579-го вибраний був Гетьманом з полковників Павло Підкова. Він був породи Волоської, з родини Князів, або Господарів, тамошніх. Довгочасні заслуги війську Малоросійському і відмінні подвиги його в діях воєнних дали право на обрання. За його правління був скинутий зі свого достоїнства Петро Підкова, Господар Волоський, збунтованими Волохами. Він втік до Гетьмана Підкови, небожа свого, і виблагав його про своє відновлення. Гетьман, спорядивши сім полків реєстрових Козаків і два полки охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах війська Малоросійські Волохів розбили й розпорошили. Гетьман наблизився до головного міста Бухареста, щоб його облягти, але урядовці, духовенство й народ, що вийшли з міста, просили Гетьмана бути Господарем замість його дядька, котрий тут же з Гетьманом перебував і дав на те свою згоду. Гетьман по довгому зволіканню переконаний був нарешті проханнями та клятвами Волохів прийняти у них Господарський титул і вступити задля того до міста. По завершенню встановлених про такий випадок обрядів та святкувань, Підкова зостався на правлінні Господарства Волоського, а війська Малоросійські при Полковниках та інших чинах відпустив до Малоросії з вдячною грамотою до всіх Чинів та Козаків за їхню до нього прихильність та старання. При собі залишив Підкова козаків з двадцять, найбільш відданих йому, а з іншими розлучався, як з рідними, в сльозах і в журбі. Та щойно ті виступили до своїх осель, як дістали вістку про смерть Гетьмана. Повернувшись з його тілом, козаки розповіли, що його вбили підступно: один вельможа, запросивши Господаря у приміську свою оселю хрестити немовля, мав там готових убивць з колишніх бунтівників. Вони, напавши на Підкову зненацька в самому домі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного Старшину і двох Козаків Малоросійських. Тіло Підкови з головою поховали Козаки з честю в Канівському монастирі. На місце вбитого Гетьмана Підкови обрано Гетьманом 1582-го року Осавула Генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на Волохах за смерть Гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а Козакам вельми люб'язний. Він доповідав Королеві, що Турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, наближаються до кордонів Польських та Руських. І тому від Короля Баторія вислано Гетьманові наказ оберігати кордони і примножувати на них війська та роз'їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз'їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро Турків військового звання, віпіслав їх до Короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті Гетьмана і Госпопаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння. Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим Боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Никольській: «Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну». Уряд Турецький не залишив без уваги напад Гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від Короля Польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців Польських і Руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король Польський, приступаючи до задоволення Турецьких вимог, віддав Гетьмана під суд і насланим до військового Малоросійського Трибуналу універсалом звелів старшині Генеральній і всьому військові судити Гетьмана. Він був усунений від Гетьманства і засуджений на довічне ув'язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.

На місце Гетьмана Шаха року 1583-го обрано Гетьманом із Полковників Дем'яна Скалозуба. На початку його правління Кримські Татари, в зв'язку з незгодою урядів Польського і Турецького за пригоду Волоську, напали по-злодійськи на кордони Малоросійські і полонили кілька сот людей біля містечок Опішня і Котельва. Гетьман при першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у Кримський степ з наміром перейняти Татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а дізнався од спійманих «язиків», що вони забралися вже за Перекоп і випалили увесь степ на день дороги до Перекопу. Гетьман, одступивши у свої межі, доповідав Королеві про ворожі вчинки Татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру Турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав секретний наказ Запорозькому Кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув Гетьман з кінним військом на Січ і, спішивши тут три полки реєстрових Козаків, посадив їх з таким же числом Запорожців у човни і виправив на море під командою Писаря військового Запорозького Івана Богуславця і Полковника Малоросійського Карпа Перебийноса. Партизанам тим повелів Гетьман пройти Лиманом і морським берегом до приморських Кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та відбирати Руських Бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив Гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї, замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку Перекопську перший загін суден Запорозьких, в які перебрався сам Гетьман вночі, не оповіщаючи війська, а повелів лише Обозному Генеральному Якову Сурмилі командувати військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб Татари, побоюючись вступу Козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх одбивати на човнах буде можливо. Відпливши в море, Гетьман з'єднався там зі своєю флотилією і, призначивши їй різні гавані Кримські, поплив сам у затоку Керченську, що відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та щойно увійшов у затоку, як військовими Турецькими суднами, що вийшли з Азовського та Чорного моря, був оточений і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і Писар Богуславець був захоплений Турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений Запорожцями за допомогою Семіри, дружини Паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ Козацьких з Обозним Сурмилою і Полковником Перебийносом повернулися в свої границі.

На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народові Руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить — Унія, вигадана в Римі Папою Климентом VIII І принесена якимось Польської породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з'явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи Руські та Митрополит їхній Київський Михайло Рогоза з багатьма Архімандритами та Протопопами року 1595-го були запрошені найулесливішим чином до міста Бреста Литовського на раду Братерську. Названо це зібрання Духовним Грецької Церкви Собором. Головуючий на ньому Нунцій Папський з численним Римським Духовенством, передавши Руському Духовенству благословення Папське і дар Святого Духа, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням Єпископам і монастирям сіл з підданими, а Білому Священству по п'ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням Короля і Сенату, що сліпо корилися волі Папській. Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки свої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх образ, підписали угоду на Унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім Єпископів і один Митрополит Рогоза з Архімандритами й Протопопами, а саме: 1-й — Іпатій, Єпископ Володимирський і Брестський, Про-тотроній Константинопольський; 2-й — Кирило Терле-цький, Єпископ Луцький і Острозький, Екзарх Патріарший; 3-й — Єрмогон, Єпископ Полоцький і Вітебський; 4-й — Іоанк Гоголь, Єпископ Пінський і Туровський; 5-й — Діонісій, Єпископ Холмський і Белзький; 6-й — Інокен-тій Борковський, Єпископ Чернігівський і Остерський; 7-й — Іраклій Шеверницький, Єпископ Волинський і Почаїв-ський; 8-й — Феоктист, Єпископ Галицький і Львівський. А не спокушених Єпископів, що піднесли сан свій Пастирський розважністю та твердістю прямо Апостольською, вистояло лише три: Сіверський Іоанн Лежайський, нащадок Князів Сіверських; Переяславський Сільвестр Яворський і Подольський Інокентій Туптальський та Протопоп Новогородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній Апостольській і по вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши Членами Великої Кафолічної Церкви Грецької і Єрусалимської і не маючи від її Патріархів та всього Духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхрещуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів Церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад.

Гетьман Косинський, звідавши про запроваджувані в Бресті новини аж так важливі, відразу ж зробив від себе вагомі подання, одне — до Короля та до Сенату, а друге — до самих Брестських зборів. В першому доповідав він як намісник Королівський та міністр правління, «що переміна у сірі та звичаях народних, що в Бресті запроваджується Духовенством без згоди народної, є перепона вельми небезпечна і до виконання незручна і що узгіднити уми людські і совість кожного є справою майже не людською, а Божою, і він не надіється утримати народ в сліпій покорі Духовенству і свавільно нововзеденим у Церкву правилам і просить уряд відвернути зло теє або дати час народові на роздум».

До зборів Брестських писав Гетьман як провідник народу, «що зібране туди Руське духовенство не має від чинів нації і від народу жодного повноваження на введення в їхню віру та обряди перемін та новин, а без того не має воно влади і цими обтяжувати народ свавільними їхніми правилами та вигадками; і що се Духовенство, бувши обране в їхню службу від чинів і від народу і утримуване на їхній кошт, може всього того позбутися від тих же чинів і народу при їхньому невдоволенні; а він, Гетьман, ні за що тут не ручається і радить зборам зупинити постанови свої до загального обміркування та судження». Натії Гетьманські подання уряд і збори, зробивши йому вдавану поступку, закликали його на нараду до Бреста. Але коли вія туди прибув, то негайно був арештований і відданий під суд Соборища Римського і Руського, котрі, давши йому вину апостата, або відступника, засудили його на смерть і, замурувавши в одному кляшторі в стовп кам'яний, названий кліткою, заморили голодом. Так-то Гетьман Косинський за відданість свою до благочестя і спокою народного став першою жертвою Унії. Козаки, звідавши про його ув'язнення, зібралися в числі семи тисяч і рушили до Бреста для його визволення. Але Польські війська, зустрівши їх під містечком П'ятною, стялися з ними і були вщент розбиті і розігнані; але Козаки в живих уже Косинського не застали і подали клич до всезагальної борні.

Опісля замордування в такий варварський спосіб Гетьмана Косинського Уряд Польський дав наказ Гетьманові Коронному зайняти Малоросію військами Польськими, ввести у всі її міста гарнізони і заборонити найсуворіше чинам і Козакам мати елекцію на вибір Гетьмана, а Духовенству Руському, яке щойно повернулося з Собору Брестського, сприяти всіляко у навертанні церков та народу до Унії. Духовенство почало цю роботу окружними посланнями своїми до всіх церков та народу, в яких воно так вияснювалось: «Ми, ревнителі лравовір'я, отці Церкви Руської, зізволенням Святого Духа зібрані в Бресті, судивши і розсудивши неспокійну нинішню пору Ієраршества Церкви Грецької, з нами єдиновірної, і утруднені наші в требах Церковних з ним стосунки, перешкоджувані далекістю шляху і лихими намовами варварів, тут осідлих, яко же є відомо всьому світові, що всі Грецькі і Ієрусалимські Патріархи, народи і Церкви підпали з давніх літ під іго невірних Бусурман, Турків, і од них вводяться в невільний той народ Агарянські звичаї, Християнству противні, та і саме Богослужіння їхнє і обряди Християнські ґвалтуються тими проклятими іноплемінниками частими заборонами та озлобленнями, від чого не чутно вже в них зовсім дзвонів церковних, що кличуть Християн на молитву, і не видно процесій, що оздоблюють обряди і службу Християнську; а Московське Християнство, бувши нам теж єдиновірним, заразилось з давніх літ розколом Стригольщини, виниклого од Жидівства, і єрессю, недавно внесеною од Вірменського ченця Мартина, в Константинополі осудженого, а в Києві всенародно спаленого. А тому не пасує нам, православним сущим, і стосунки з такими відсталими народами мати. І тако ізволися Святому Духові і нам, отцям Церкви, наслідуючи багатьох нашої Релігії Християн, Італійських, Венеціанських, Ілірійських і Грецьких, об'єднатися по давньому з Церквою Римською Католицькою, сиріч древньою Апостольською, з котрою наша релігія і була впродовж багатьох віків у повному єднанні та згоді, але відірвана наклепом зухвалого Константинопольського Патріарха Фотія без слушних причин, але через його марнославство, і за те видимі суть кари Божі на Греків та Церкву їхню. Через те закликаємо вас усіх, отців Церкви Руської, улюблену братію нашу во Христі, і вас, чада духовні, православних мирян, приєднатися до нашого єдиномислія і приложитися до Церкви давньої нашої Вселенської Римської, де всі Апостоли і найверховніший з них Петро Святий живіт свій за неї положили, а переємець його Святіший Папа" нині зі славою володіє, його же шанують всі царі і володарі земні і вседушно йому раболіпствують, і його ж Святіше благословіння і на вас, православні Християни, буде і буде!» По оголошенні в усіх селах і парафіях сього послання були припечатані до кожної церкви особливі Епістоли, що сповіщали про тую зміну і умовляли народ коритися владі, яка Божим розсудом і милістю так чинить на їхню користь, душевну і тілесну; непокірливі злочинці загрожені були анафемою та відлученням від Церкви. Між тим як Духовенство замінювало церковні антимінси і требники та вигадувало формули на прославлення та пошанування свого Папи, війська Польські, діставши наказ допомагати Духовенству при запровадженні ним Унії, виконували те ретельно і, бувши розставлені при всіх найпошанованіших церквах, а паче по містах та містечках, з голими шаблями змушували народ клякати в церкві і бити себе в груди по-римському, а при читанні Символу Віри додавати відоме речення про Святого Духа. При тому возносилися були шаблі над головами народу з погрозами рубати тих, хто не кориться їхньому наказові. Та сія вся начало лише болізнем бі.

Дата добавления: 2015-05-23