Історія Русів, або Малої Росії 4 страница

Чини і Козаки Малоросійські, яких не допускали були до головного міста їхнього Черкасу, зайнятого гарнізоном Коронного Гетьмана Польського, зібрались в місті Чигирині і, по достатніх і предостатніх нарадах, ухвалили одноголосно, на підставі стародавніх прав їхніх та привілеїв, Королями і договірними пактами затверджених, вибрати Гетьмана з правом і привілеєм попередніх Гетьманів. І за тою ухвалою року 1596-го обрали Гетьманом Генерального Осавула, Павла Наливайка, і від нього зі всіма чинами і військом через депутата і посланця свого полковника Лободу послано до Короля Жикгимунта Третього прохання такого змісту: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів та пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства. Сей народ в потребах і підмогах спільних об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство Руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів Руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів Руських за славу і цільність спільної нації Польської і які тисячі і тьми воїнів Руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її. Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав тую священну єдність народів на пагубу обопільну. Вельможі Польські, сії магнати правління, заздрячи правам нашим, потом і кров'ю здобутим, і навчені Духовенством, що завше втручається у справи мирські, до них не належні, підвели Найяснішого Короля, нашого Пана і отця милостивого, позбавити нас вибору Гетьмана на місце покійного Косинського, недавно страченого найбільш неправедним, ганебним і варварським чином, а народ збентежили зухвалим наверненням його до Унії! При таких од магнатства і Духовенства сподіяних нам і народові утисках і фрасунках однак ми не вчинили нічого такого ворожого, що закон переступає; але, вибравши собі Гетьмана згідно з правами та привілеями нашими, віддаємо його і самих себе наймилостивішій опіці Найяснішого Короля і отця нашого і просимо найпокірливіше Монаршого респекту та потвердження прав наших і вибору; а ми завше готові єсьми проливати кров нашу за честь і славу Вашої Величності і всієї нації!»

Виряджений з тим проханням полковник Лобода мав у Короля приватну аудієнцію, і на ній Король, дивуючись вчинкам свого міністерства, не відписав, одначе, нічого до Гетьмана і Війська Малоросійського, а сказав Лободі, що він при першому Сеймі буде старатися знищити затії Міністрів і Духовенства, а до того часу велів Гетьманові і війську вести себе мирно і злагідно з військами і чинами Польськими.

Гетьман Наливайко повисилав до всіх міст і повітів чиновників і товариство, а до найзначніших вислав самого Полковника Лободу з універсалом, де повідомлялося про його обрання згідно з правами і привілеями вітчизняними і про вступ свій у правління за дозволом Королівським, радячи і наказуючи при тому чинам, війську і народові не чинити нічого ворожого супроти війська Польського, що консистує по містах та селах, а очікувати про виведення, того наказу од верховної влади; стосовно ж Унії кожному поводити себе спокійно, свою совість слухаючи. Коронного Польського Гетьмана сповістив також Наливайко про його правління згідно волі Королівської. Та скоро за цим приходили до Гетьмана вісті з міст і повітів, що послані ним урядники і товариство зганьблені і вигнані, а багато побито Поляками і що війська Польські збираються до Черкас і до Білої Церкви при повній зброї. Тому Гетьман Наливайко примушений був збирати і свої війська до Чигирина і став обозом над річкою Тясмином, де, укріпивши стан свій окопами та артилерією, очікував почину від Поляків. Вони невдовзі з'явилися у числі величенному під проводом Коронного Гетьмана Жолкєвського. Наливайко сперту виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом: «Мир Християнству, а на призвідця — Бог і Його хрест». Поляки ж супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і Сутигу, Гетьманом у місто висланих, з написом: «Кара бунтівникам!» Після такої з'яви почалася від Поляків атака на табір Козацький. Наливайко заздалегідь влаштував у потайному місці за табором сильну засідку з добірного війська, поставленого фалангою, і коли розпочалася обопільна з гармат і мушкетів жорстока стрілянина і утворилося кружіння диму, він вивів свою фалангу із засідки і вдарив нагло по самому центру армії Польської; а в той самий час рушили Козаки вперед із табору і, поставивши Поляків між двох огнів, змішали їх і вчинили лиху їм поразку. Вбивство і січа тривало понад сім годин. Козаки, маючи перед очима безчесно замордованих і повішених своїх собратів, так ожорсточились і розлютилися проти Поляків, що і чути не хотіли про згоду або пардон. Поранених і повалених на землю вдруге добивали, тих, хто кидався в річку, і потопаючих витягували арканами і різали; словом кажучи, врятувалися втечею лише ті, котрі мали найпрудкіших коней, а решта впали на місці і поодинці по степу. При розборі і похованню тіл пораховано, а по-козацьки накарбовано, мертвих Поляків 17 330 чоловік. Мерців тих було наволочено великими ярусами навколо шибениці, де товариство висіло, і там зарито; а повішеників урочисто знято, везено і поховано в церкві Соборній Чигиринській Преображення Господнього з написом на гробах про безневинне їх страждання за батьківщину і віру Православну.

Гетьман Наливайко по першій з Поляками битві, так щасливо завершеній, розподілив війська свої надвоє: одну частину під командою Полковника Лободи послав у міста Задніпровські та Задесенські з наказом виганяти звідтіля Поляків і Духовенство, заражене Унією; а сам з другою частиною війська пішов тим боком, що проміж рік Дніпра і Дністра. Проходячи обидві частини військ у свої призначення, мали чимало боїв з Поляками, які збиралися з міст та сіл Малоросійських і які знову приходили од них на підпомогу з Польщі, і завжди їх ущент розбивали і розганяли, дістаючи в здобич обози їхні і зброю. І в такий спосіб очищаючи Гетьман Малоросію від Поляків та Унії, змушений був два міста свої, Могилів над Дністром та Слуцьк над Случчю, замкнуті з сильними гарнізонами Польськими і багатьма уніатами, що робили сильні вилазки, здобувати штурмом, при чому обидва ті міста спалено і зруйновано дощенту, а Поляки вибиті до останнього. І всі ції походи, битви і штурми сталися за три з половиною місяці. Нарешті, зійшовшись Гетьман з Полковником Лободою над річкою Сулою, напали там на обоз з військами двох Гетьманів, Коронного і Литовського, укріплений шанцями і палісадами, оточили його і чотири дні штурмували, і вже частину укріплень були здобули, але прибулі тоді ж з Варшави посланці Королівські зробили всьому кінець. Король писав до всіх трьох Гетьманів, щоб січу і ворожнечу зони негайно припинили і на вічний мир та затвердження прав та привілеїв Руських підписали в особі обох військ трактат і присягою його ствердили; а він, Король, з всіма чинами і Сеймом, дарувавши війську і народові Руському повну амністію, забувши навіки все минуле, підтвердили вже пакти їхні і привілеї на вічні часи. Таким чином, перша війна з Поляками скінчилася, трактат підписано і присягою з обох сторін стверджено. Війська, виязляючи зовнішню приязнь і косо поглядаючи один на одного, розійшлися по домівках.

Гетьман Наливайко, розпустивши військо і повернувшись до Чигирина, дбав усіляко про відновлення колишнього устрою і ладу по містах і повітах, війною зруйнованих, про очищення церкви та духовенства, Унією заражених. Деякі з Духовенства щиро відстали від тої зарази, а інщі вдавали з себе таких; але всі вона жалкували про загублену владу над народом, від Поляків понад міру їм надану, бо понад уярмлених ними по п'ятнадцять домів з парафіян, що ними вони володіли як невільниками, мусив би всілякий парафіянин домовлятися з попами про плату їм за головні треби Християнські, які суть: Сорокоусти, та Суботники по померлих, та вінчання молодих. В таких випадках бували задовгі і переконливі прохання парафіян перед попами, і звалося те єднати попа, і попи, обраховуючи достаток прохача, вимагали якмога більшої плати, а сії про зменшення її благали з доземними поклонами, а часто й зі сльозами.

Ось з того і вийшла відома приповідка народна: «Женитися не страшно, а страшно єднати попа». Сей мерзенний звичай, що з тих пір закрався, триває, на нещастя, і донині, і попи, понад встановлені їм прибутки, чинять свої безсоромні вимагання і митництва, як і колись, і вимагають навіть за треби Християнські, себто: Сорокоусти, Суботники тощо на свій розсуд, і ніхто про те не прорече і не возопієт.

Між тим року 1597-го настав час посилати до Варшави Депутатів на Сейм валний, або головний; а їх завжди посилали чотирьох од воєводств, трьох від уряду Гетьманського та війська, а п'ять — від міст найзначніших та поспільства. В числі військових депутатів випало бути Полковнику Лободі, Судді Полковому Федору Мазепі і Сотнику Київському Якову Кизимові. Вони зі всіма іншими Депутатами туди і виправлені. Та і сам Гетьман побажав з ними їхати, не стільки задля Сейму, як заради принесення Королеві своєму найглибшої пошани та покори, про яку він завше думав. По приїзді Гетьмана і Депутатів у Варшаву першої ночі заарештовані вони на квартирах і повержені тоді ж у підземну в'язницю, а за два дні без жодних допитів та присудів вивели Гетьмана і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем в мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадано Римським Духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чином вельможі Польські, котрі володіли разом з Примасом усім Королівством; бо ж варто знати, що влада Королівська від року 1572-го, себто від часу першого виборного Короля Генріха Валезького, викликаного в Польщу із Франції і котрий від свавільства Поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого Короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на Короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або магнати, Королівства і Духовенство Римське, яке тримало Короля лише за проформи. Самі сейми народні не що інше були, як витвори магнатів та Духовенства, підібрані ними і їхніми партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож і кляшторів. Історики Польські Вагнер та інші скільки не збільшували провин Козацьких і скільки не покривали самовладних зазіхань вельмож і Духовенства Римського на Землю Руську, пишуть, одначе, що «місія Духовенства Римського, що задумало провести в Руській релігії реформу для об'єднання зі своєю, занадто поспішила здійснити її так нагло і так відважно в народі грубому і завжди войовничому; а Міністерство урядове, прагнучи староства та маєтків урядників Руських, і того більше помилок допустилося. Воно, давши амністію першому ватажкові Козацькому Наливайкові та його спільникам в урочистих з ними трактатах, присягали стверджених, а Духовенством неправно розгрішених, нарешті, забравши фортельно на Сеймі національному, всіма народами за святість шанованому, згубило їх найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав народних і, замість того, щоб лікувати недугу народну, ще більше її язви роз'ятрило».

Після знищення Гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством, вийшов від Сейму, або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ Руський. В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство, переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього Неронівського вироку було відлучення назавше Депутатів Руських од Сейму національного, а всього Лицарства — од виборів та посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх чиновників і урядників Руських і самих вигублення. Лицарство Руське названо Хлопами, а народ, котрий відкидав Унію, Схизматиками. До всіх урядових і судових установ Малоросійських наслані Поляки з численними штатами, міс, та зайняті Польськими гарнізонами, а інші поселення — їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити народові Руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п'яне людство, вчиняли теє над нещасним народом Руським без жодної гризоти. Грабежі, ґвалтування жінок і навіть дітей, побої, тортури і вбивства перевершили міру щонайтемніших варварів. Вони, вважаючи і називаючи народ невільниками, або ясиром Польським, всі його добра визнавали за свої. Тих, хто збирався разом в кількоро людей для звичайних господарських робіт або свят, негайно з побоями розганяли, і про розмови їхні тортурами вивідували, забороняючи назавжди збиратися і розмовляти між собою. Церкви Руські силою, або ґвалтом, навертали на Унію. Духовенство Римське, котре роз'їжджало з тріумфом Малою Росією для нагляду та силування до Уніатства, возили були од церкви до церкви люди, запряжені в їхні довгі вози по дванадцятеро і більше людей цугом. На прислуги сему духовенству вибирали Поляки найгарніших дівчат Руських. Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в аренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п'яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено.

Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини назвався Чаплинський, із Ходуна — Ходинський, із Бурки — Бурковський і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади їхні повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством. У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових Козаків, в чому вони і досягли свого. Полки тії, зазнавши в останній війні чималих втрат, не були доповнені іншими; від скарбу та осель Козацьких заборонено чинити всіляку в полки підмогу. Чільні керівники військові, перевернувшись в Поляків, зробили в полках великі вакансії. Дисципліна військова і весь порядок опущені, і Козаки реєстрові стали якимось плазуном без пастирів і вождів. Самі курені Козацькі, що були ближче до кордонів Польських, то від переслідувань, то від улещувань Польських, наслідуючи знатну Шляхту свою, обернулися на Поляків і їхню віру і склали відомі й донині околиці Шляхетські. Незаможні реєстрові Козаки, а особливо неодружені та мало прив'язані до своїх осель, а з ними і всі майже охочекомонні, перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх Козаків, у вітчизні гнаних; а навпаки, найзначніші Запорозькі Козаки перейшли в полки Малоросійські і стали в них чиновниками, але без дисципліни та регули, від чого в тих полках видима утворилась зміна.

В ту лиху для Малоросії пору, коли все в ній дихало злобою, помстою і розпукою, народилося нове зло, начеб самим пеклом влаштоване на погубу людську. Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп'єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто називав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим запеклу ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця. А театром видовища того визначена долею Північна Малоросія. Війська Московські, очолювані численними Воєводами, Боярами, Думними Дяками і багатьма Окольничими і Стольниками різних ступенів, увійшли перші в Малоросію і, перейшовши в ній прикордонне місто Сєвськ, переправились через річку Десну біля міста Сіверського Новгорода, а поминувши його, розташувались табором на горах Новгородських, по дорозі Чернігівській. Громадяни Новгородські і всі повіту тамтешнього мешканці од часів Єпископа їхнього Мжайського і Протопопа Пашинського, зганьблених за благочестя на соборі Брестському, ненависники Уніатства та його творців, були знов покривджені Поляками відбиранням у них двох монастирів, проти замку мужеського Успенського і на Ярославлі горі дівочого Покровського, з котрих перший обернений на Базиліанський кляштор, а другий перероблено на кляштор Домініканський. А тому не мали вони жодної прихильності до Поляків та їхніх інтересів. Навпаки, вроджена прихильність до єдиновірців і однородців робила їх завжди приязними до народу Руського, або Московського. І тому в переході їхніх військ не лише не виявили до них нічого ворожого, але і в потребах дорожніх одверто їм пособляли; розкривши сею необережністю ворожнечу свою до Поляків. Війська Польські, які були оточили самозванця Отреп'єва, йшли від Чернігова під проводом Коронного Гетьмана Калиновського і Полковника Сіверського Івана Заруцького, визначеного від Короля над військами Малоросійськими Наказним Гетьманом. Вони, наближаючись до Новгорода-Сіверського, розташували табір свій при Солоному озері, у верхів'ї розлогих і глибоких ровів, зарослих лісом, котрі колись наповнювались водою і оточували Новгород. Правий з них звався Ладійною пристанню, за ладіями, що туди запливали, коли в ріці Десні вода була повище, а лівий звався Ярославським потоком, або ручаєм, з-за течії його побіля Ярославової гори. З перших днів відбувалися від обох армій лише спроби і шармІцери поміж обома таборами; нарешті відкрилася генеральна баталія з Польського боку. Користуючись означеними ровами, була введена в них уночі Малоросійська піхота, і на світанку вдарили Поляки з трьох сторін на табір Московський. По довготривалій битві вдерлися в нього Поляки і вчинили велике з обох сторін убивство; нарешті вибили Московські війська з їхнього табору, заволоділи ним і гнали тії війська до схилу гір, в ріку Десну. Тут вони розділились надвоє: одна частина, користуючись байраками та хащами, пішла вгору рікою до містечка Грем'яча і переправилась там через Десну, а друга частина увалилась в Новгород і зачинила позаду себе міську браму. Поляки в погоні за Московськими військами приступили до міста і почали його облягати; а Малоросійські війська з Полковником Заруцьким, відступивши до монастиря Преображенського, послали до Міського Голови Березовського і до всіх громадян своїх чиновників, умовляючи їх оголосити утеклих у місто Московців військовополоненими і браму відчинити. Та поміж тою такою наглою пригодою міщани, через нерозважливість або не бувши в спромозі, випустили Московців нижньою брамою до ріки і дали спосіб переправитись через ріку. Поляки ж, виломивши міську браму, вдерлися в місто і, шукаючи Московців, нищили всіх зустрічних; а вивідавши, що Московці випущені з міста, обернули весь шал свій на городян. Убивство над ними учинено всезагальне, незважаючи ні на стать, ні на вік, мордували всіх без пощади. Нещасні тії городяни, бувши неозброєними і без жодного спротиву, тільки що хрестилися та молилися Богу та своїм убивцям; але тії без гризоти заколювали жертви свої в лютому шаленстві; жінки та дівчата погвалтовані були перебиті; немовлята після забитих матерів повзали вулицями — ті були знесені на списах, а решту хапали за ноги і розбивали головами об стіни; словом сказати, кров людська лилась скрізь потоками, а трупи валялись купами. Дехто з молодих міщан втік було до замку, котрий вважався неприступним, яко на високій горі укріплений і великими самородними ровами оточений. Але як він був не в оборонному стані і зі слабим гарнізоном, то Поляки, ввійшовши у нього без спротиву, вибили в ньому всіх пробуваючих там людей до ноги і нарешті, пограбувавши місто і церкви, запалили його з усіх кінців і обернули в попіл. Опісля такої всезагальної погуби перебувало місто це в запустінні довгі літа, і народ околичний їздив на торги свої звичайно до міста Путивля; від чого відомі побіля Новгорода дорога, гора та перевіз мають назву Путивльських. Самозванець, сплюндрувавши Новгород, обернувся з військами на місто Сєвськ, а звідтіль далі шляхом Московським; але, не доходячи до міста Кром в Комарницькій волості, був оточений і розгромлений військами Московськими. Війська Малоросійські з Командиром своїм Заруцьким, злостячись на Поляків за Новгородське побоїще, їм допомагали слабо,, а лише врятували Самозванця і привезли його до міста Батурина, де він знову озброївся, і як згодом грали вони ролі свої із Заруцьким, історія їх описує.

На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків,. котрі були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків. Тим часом Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи, а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі.

Поляки, йдучи супроти Гетьмана Сагайдачного, а більше для сіяння ворожнечі та міжусобиць у військах Малоросійських, вибрали з прихильними до них полками Гетьманом із Сотників Дем'яна Кушку, і він, задумавши прославити себе воєнними успіхами І заслужити загальну тим повагу, вирушив з військами своїми на Бессарабію для звільнення полонених Християн, тамошніми Татарами на границях Поділля забраних; але, наблизившись до міста Акермана, був атакований Турками і Татарами, ними взятий в полон і знищений. На місце сього Кушки Поляки із послушними їм полками з тою самою метою, тобто на шкоду Сагайдачному, вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз'їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію.

Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши вказівку від Короля Жигимонта III, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу.

Гетьман, відправивши всіх бранців і всю зайвину з амуніцією та запасами до Кам'янця-Подільського для перепровадження в подальші звідтіль призначення, продовжував похід свій поміж Молдавією та Валахією, переслідуючи Турків, котрих зустрівши декілька загонів і корпусів на поході, розбив їх і змусив до втечі з великими втратами. Нарешті наблизився до головної армії Турецької, розташованої біля міста Галаца під командою Сераскіра Паші Силістрійського Топал-Селіма. Гетьман, оглянувши її положення і укріпивши табір свій окопами та артилерією, очікував на себе Турецького нападу. Та, запримітивши, що рікою Дунаєм прибуває на суднах свіжа в Турецьку армію підмога, вирішив сам атакувати Турків. І одного ранку на світанні вирушив із табору свого, вишикував піхоту свою двома фалангами і, прикривши її кіннотою, повів на табір Турецький, який одним фасом і тилом упирався в ріку і будівлі форштату. Перший постріл Турецької артилерії спрямований був на кінноту Гетьманську, котра і зазнала від нього чималої в конях утрати. Та скоро за пострілом раптом кіннота пішла в сторони, а піхота однією фалангою спустилась до ріки і, обійшовши при самій воді флангову батарею Турецьку, не давши їй знову зарядити гармати, ввірвалася в табір Турецький та в форштат міський і, зробивши постріл з мушкетів, зачала орудувати списами; а друга фаланга з усім шалом, кидаючись повзком на шанці Турецькі і стріляючи з мушкетів на Турків, що боронили шанцї, ринула на них зі списами. Кіннота тим часом чинила тиск свій з других сторін табору Турецького, розпорошуючи сили їхні на всі боки, і по довгій убивчій битві Турки нарешті були переможені і повтікали в місто. Вони, обстрілявшись мушкетами і пістолями, не могли їх скоро знову набивати; а Козаки завжди вражали їх списами, супроти яких шаблями та кинджалами боронитися майже неможливо чи оборона сія дуже супроти списів є слабою. Погоня за Турками була лише до ріки та замку, а далі вчиняти її заборонено було Козакам, і вони запопали собі як здобич весь табір Турецький з численною артилерією, запасами і багатствами. Нарешті підвезена була важка артилерія до замку і почато з оної стрілянину. Але Турки втекли за Дунай, полишивши місто з самими мешканцями, котрим, яко Християнам, жодного зла не заподіяно. Гетьман, залишаючи Галац, скерував похід свій на Бессарабію. Але підоспілий до нього гінець із Варшави привіз від Короля наказ, аби він вертався з військами в свої границі, а Турків полишив у спокої, тому що від їхнього Уряду укладено перемир'я і вони згоджуються на вічний мир. Гетьман, наближаючись до своїх кордонів, відпустив від себе війська Польські і, ведучи похід в Малоросію, зустрів над Бугом іншого гінця, з Січі Запорозької висланого, через якого повідомляє його Кошовий Дурдило, що Кримські Татари, користаючись з заграничної відсутності Гетьмана і військ Малоросійських, пройшли своїми таборами за ріку Самару на грабунок у східну Малоросію. Гетьман, полишивши піхоту свою прямувати звичайним маршем до своїх осель, з кіннотою поспішив форсованим маршем до Дніпра, а переправившись через нього, зачаївся в лугах Дніпровських над гирлом Кінських Вод і часто посилав до ріки Самари роз'їзди для розвідування повороту з Малоросії Татар. Через декілька днів прибігли до нього, засапавшись, роз'їжджі Козаки і сповістили, що Татари з превеликим ясиром і силою-силенною всілякої худоби переправляються через Самару і над нею стануть на ночівлю. Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв'язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточенІстю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою.

Дата добавления: 2015-05-23