Історія Русів, або Малої Росії 21 страница

Гетьмана Апостола року 1731-го на іменний указ покликано до Москви і там нагороджено від Імператриці орденом Олександра Невського. Тоді ж звелено йому побудувати Малоросійськими козаками земляну лінію з багатьма фортецями та редутами від ріки Дніпра до ріки Дінця, щоб захистити ту сторону від наскоків Кримських Татар. Лінію тую будовано довгі роки, а посилано туди щороку по 20 000 Козаків і по 10 000 з посполитих вільних, військових і володільських, так званих лопатників, над якими щодругий рік командували, як Наказні Гетьмани, Полковники: Прилуцький Гнат Ґалаґан, Лубенський Петро Апостол, Київський Антін Танський та багато інших урядників. Робота тая забрала знову великі тисячі народу, що передчасно вигинув од тягот, спеки та клімату; але, судячи з незмірного обсягу робіт тих, судячи з ширини та глибини ровів і каналів лінійних, їх валів та насипів з пребагатьма наріжниками та всякого роду фортецями, названими іменами членів Царської родини і назвами міст Великоросійських, і, нарешті, судячи з того, що, розгорнувши всі тії вигини в просту лінію, дали б вони коло 1000 верстов, треба думати, що така робота в інших країнах уважалася б за чудо витвору людського і нітрохи не поступилася б дивом перед викопаним Меридовим озером і всіма кам'яними роботами та насипами Єгипетськими, але тут тільки що вважається воно Українською лінією, і відібрано до неї пребагато Малоросійських земель, заселених одновірцями та поміщицькими селянами Великоросійськими. Малоросійських же поселенців, що великими тисячами од давніших і нинішніх утисків та переслідувань покинули хати свої, закликали й оселили поміщики Великоросійські на землях своїх в Орловській, Курській, Воронезькій і Тамбовській провінціях і дали їм великі пільги із звільненням од рекрутства та інших державних повинностей; а навпаки, за прийняття на роботу Великоросійських селян зруйновано дуже багато родин Малоросійських через платіж поміщикам тим штрафових грошей удесятеро більше, як відома ціна, призначена на синів Ізраїлевих. І приводом здирства сього було те, що поміщики тії запровадили були промисл і підсилали зумисне селян своїх у Малоросію, які, походивши трохи по селах тутешніх, начебто шукаючи заробітків і кілька разів переночувавши та дещо попрацювавши у заможних господарів, верталися потім після того до своїх поміщиків і розповідали їм про походеньки свої, а тії передавали їх у Воєводські Канцелярії на допити і брали од Воєвод вивідачів з інструкціями, повними всяких указів, у Малоросії доти не знаних, І силою їх стягали з передержцІв контрибуцію свою, а як неспроможні були вони заплатити, грабували їхню худобу і рухомість, а самих замикали у в'язниці. Тим часом після скону Короля Польського Августа II, року 1733-го почали Російські війська походи на Польщу, щоб настановити на Короля Польського сина Королівського Августа III і переслідувати та вигнати з Польщі попередній витвір Шведський, Короля Станіслава Лещинського, який вступив був тоді в Польщу на заклик Поляків, своїх прибічників, і завів з ними Конфедерацію. Головним начальником над військами Великоросійськими був Граф Лассій, а над Малоросійськими — Обозний Генеральний Яків Лизогуб. А коли, на прохання Імператора Німецького Карла VI, відправлено до нього того ж року на ріку Рейн Графа Лассія з 16 полками у підмогу проти Французів, що з Цісарем тоді воювали, то прибув на його місце командиром Князь Олексій Шаховський, а з допоміжними корпусами Генерал Фельдмаршал Граф фон Мініх і Полковник Прилуцький Ґалаґан, і всіх військ Малоросійських у поході тоді було 20 000. Війська тії, переслідуючи всюди по Польщі загони Лещинського, заводили з ними бої і щоразу їх розбивали та розганяли. Нарешті 30 Липня, здобувши приступом велике місто Гданськ, вигнали з нього самого Лещинського, який там укрився, і він втік з міста рибальським човном і в такому вигляді поклав край заколотам Польським. Поразка в численних місцях Поляків і здобуття їхніх укріплень та запасів принесли багато честі командирові Малоросійському Лизогубові і його військам, що проявили надзвичайну мужність і завзяття. А полковник Ґалаґан дивував усіх відвагою своєю та заповзятливістю. Між іншими його прикметами, що до кмітливості військової стосуються, проявив вік одну в границях Слуцьких, де сильний корпус кінноти, виступивши проти його військ, розсипав перед його фронтом на великій відстані мільйони залізних цвяхів, навмисне зроблених із тяжкими головками, так що, впавши на землю, оберталися вони завше гостряками своїми догори. Ґалаґан, теє спостерігши, звелів малій частині своїх військ маскуватися перед польським фронтом і цвяхами, а сам з усім головним військом, обійшовши неприятеля потайними місцями, ударив на нього ззаду і змусив його, одступаючи назад, насунутися на цвяхи, де, понаштрикувавши коней, не міг він тікати і був розбитий вщент.

Гетьман Апостол — року 1734-го Січня 17 помер і похований був Митрополитом Київським Рафаїлом у місті Сорочинцях, в мурованій церкві, Гетьманом побудованій. Дружині Гетьманській призначено од Імператриці зі скарбу Малоросійського в пенсію 3000 карбованців річно, а для управління Малоросією вдруге засновано Колегію з трьох урядників Великоросійських і трьох Малоросійських, яким звелено указом засідати нарівні, першим по правому, а останнім по лівому боці, на чолі з Генерал Поручиком, Сенатором і Кавалером, Князем Олексієм Івановичем Шаховським; а по його смерті командував Малоросією та її Колегією Генерал-Поручик і Кавалер Іван Федорович Баратинський, по смерті ж його заступив місце його Генерал-Поручик і Кавалер Олександр Іванович Румянцев. Командування тих Генералів, через особисту їх добрість і шляхетні характери, хоч було коротке, але справедливе і для Малоросіян утішливе; одначе, створена з урядників їх окрема Міністерська Канцелярія, або так звана Тайна Експедиція, змушувала тремтіти Малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино на доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартированих солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло Государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра Государевої особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззлостив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово й діло Государеве: «Куй його і мене!» Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до Міністерської Канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло Государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконуючи слїпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури, і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його катують і мордують неодмінно. Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська Канцелярія, що «якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою».

Відомо, що в усякому роді добра і зла є свої тонкощі, або галузі поширення їх. Отакі мало і таємниче теє слово і діло Государеве. Окрім трьох його пунктів, що досить гнобили людність і були страшним для неї бичем, додано ще до них пошуки за честю і гідністю клейнодів та регалій Державних. І, не кажучи про численні подробиці жертв пошуків тих, досить такого доказу істини, що один знаний поміщик, або власник, містечка Горська зазнав великих капостей і тортур за самого лише орла гербового, на печатях уживаного. Офіцер армійський, на ім'я Якинф Чекатунов, що переїздив через містечко теє і не був як слід од господаря утрактований, побачив в домі його на одній печі по кахлях вималюваного майстром орла, враз заарештував командою своєю господаря сього і вислав до Міністерської Канцелярії з доносом, що він палить на печах своїх герб Державний невідомо з яким наміром. Міністерська Канцелярія, прийнявши донос той, як напівслово і діло Государеве, допитувала поміщика, з яким наміром поставив він на печі своїй герб Державний і його припалює? Поміщик, виставляючи на доказ свідків і свою присягу, хоча виправдувався, що купив він піч тую у вільному містечку Городні, у гончаря тамтешнього Сидора Перепілки, у якого між багатьма фігурами, на оздоблення печей зробленими, були між тваринами обличчя людські, а між птахами і орли, але щоб то було священне і заповідане, йому про те й на думку не спадало, і купив він усі тії печі, а між ними й ту неподобну з єдиним і звичайним наміром, щоб узимку огрівати світлиці. Одначе, незважаючи на всі вибачення, орли коштували поміщикові доброго табуна коней і корів з грошовим додатком.

По закінченню походів Польських, року 1735-го почалися походи на Крим і Туреччину. Татари Кримські, помисливши про вигоди свої у здобутках під час походів військ Російських на Польщу і на Рейн, почали чинити напади та грабунки в границях Малоросійських. Одначе головний їх напад славно відбив генерал Леонтьєв з Малоросійськими полками, що прикривали нову лінію, а саме: Полтавським, Миргородським, Лубенським і Гадяцьким. Вони гнали Татар аж до Перекопу, позабирали всі їхні в'юки з запасами і побили їх. Тим часом наспів з Польського походу фельдмаршал граф фон Мініх і перебрав головну команду над армією, що зібралася була проти Криму біля пустого городища, званого Кам'яний Затон, куди прибули й всі інші Малоросійські полки, і підпорядковано їх од Фельдмаршала Полковникові Гадяцькому Галецькому. Полковник сей, при численних заслугах своїх, був особливо шанований як людина відважна, заповзятлива та кмітлива, і через те Фельдмаршал дуже його поважав і шанував. Але надмірне честолюбство, що супроводить звичайно людей хитромудрих, завело його в провалля згубне, з ушкодженням доброї слави всього війська, йому підлеглого. Він мостив собі дорогу в Малоросійські Гетьмани, на місце недавно померлого Апостола, і задумав прославитися великими подвигами військовими і здобути через те сильну рекомендацію Фельдмаршальську. І коли передові роз'їжджі команди сповістили Фельдмаршала, що війська Татарські великими силами виступили з Криму і зайняли так звану Чорну Долину, або Черкес-Долину, яка й Гайман-Долиною зветься і має лише водяні копані серед степів безводних, через які вся армія переходити має, і Фельдмаршал виряджав на них великий корпус військ з піхотою і артилерією, то Галецький, переконавши Фельдмаршала, що той виступ Татарський є неважний і означає тільки роз'їжджу команду, що може попсувати самі водяні копані, коли її не прогнати якнайскорше легким загоном, узяв при тому на себе знищити задуми Татарські і розігнати їх самих з частиною легких військ, командуванню його довірених. Фельдмаршал на таке запевняння Галецького доручив йому тую експедицію, додавши в підмогу два полки Драгунські. Полковник Галецький, вирядивши з собою чотири Полки Малоросійські: Гадяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки Драгунські, вирушив з ними на Татар. Похід той ведено на них згідно з їхніми правилами, або хижацькими звичаями, себто середину дня війська спочивали і годували в укритих місцях коней, а весь інший час і цілу ніч марширували далі, і таким чином досягли Гайман-Долини на світанку. Та як же здивувався Галецький, коли побачив при тій долині неозорий степ, вкритий татарським табором! Відвага його не давала йому занепадати духом, а рішучість боронила йому гаятися і пропустити військові доглянути своє нещастя. Він негайно напав на Татар, що саме прокинулися зо сну, і в усій своїй необачності перейшов їхній табір в усьому його просторі і повибивав цілі тисячі, а решту порозсипав на всі сторони. Та коли вернувся він у долину, як у єдине пристанище, де можна було відпочити й напоїти коней, то тут оточений був Татарами звідусіль і мусив битися і влаштувати батарею, прикриту з чотирьох кутів легкою артилерією. Напад і відсіч тривали цілий день з рівною відвагою і безстрашністю; із сили-силенної трупів, побитих з обох сторін людей і коней, зроблено вал довкола батавою, досить високий, на подобу ретраншементу, і з нього вигідно боронились. Але надвечір звелів Хан Татарський спішитися всім Татарам і кинути всередину батави прапори свої й бунчуки. На той знак полізли вони в батаву з усіх боків, не зважаючи на жодні їхні поразки. Галецький, закликавши сина свого Петра, що був у Стародубському Полку Сотником Погарським, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов'язку присяги І свого начальства. І так війська тії були велелюдством Татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот Козаків та Драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях. Побито ж усіх урядників і рядових 3 270. Поразка війська Малоросійського рознеслася негайно всюди і навіть у самій столиці із звичайним перебільшенням, і, незважаючи на злагіднюючі повідомлення Фельдмаршальські, мав Мініх од Двору грізні догани, а інших урядників і тяжко покарано.

З того часу зненавидів Фельдмаршал усіх Малоросіян до крайнощів і, хоч сам був причиною, послухавши порад зарозумілої людини, гнав їх при всякій нагоді без милосердя і очорнив як свавільних, упертих і для Росії недбайливих людей. А коли армія дійшла до Перекопської лінії і вирішено взяти її штурмом, то для військ Малоросійських призначено при тому позицію найбільш небезпечну і мстиву, їм звелено перейти в кінці лінії затоку Гнилого моря, званого Сивашем, і заатакувати з того боку лінійну сторожу. Війська тії, з поміччю добрих своїх провідників, що бували часто в Криму в торговельних справах і знали на Сиваші обмілини та броди, дуже вдало перейшли вночі Сиваш і, там спішившися, вдарили на Татар з повною злобою і помстою за своїх побитих. Загнавши їх у ту подібну до півмісяця закутину, що поміж фортецею та Сивашем, вибили вони всіх Татар і на батареях Турків без усякої пощади і, позбиравши їхні трупи, закидали ними лінійні рови на досить великому просторі, а по тих трупах вся піхота, що не мала в голому степу для штурму драбин та фашиннику, перейшла вигідно, як по греблі. За ту незвичайну прислугу, хоч війська Малоросійські гідні були подяки, але сказано їм її крізь зуби і додано до того, що вони подобляться упертій коняці, яка коли схоче, то й на гору везе, а коли не хоче, то й з гори не йде. Плодом здобуття Перекопської лінії було те, що всі укріплення і самий середній замок з базаром узято, а кам'яні батареї і башти зірвано порохом, і все тут спустошено й знищено. Опісля того перейшла армія через увесь Крим, загнала Татар у Кафські гори, саму столицю Хана їхнього, звану Бахчисараєм, пограбувала й спустошила і з багатьма користьми та бранцями вернулася на зимівлю в оселі Малоросійські. Тоді-бо вважалося за гріх зимувати в чужій стороні, не дивлячись на всі в ній завоювання та успіхи, а верталися завжди в Малоросію пізньої осені і втративши через те силу людей і майже всю худобу, яку знову набирали в Малоросії. Позаду ж армії звичайно полонкували ріки Дніпро й Самару, щоб Татари їх узимку кригою не переходили, і для того з Малоросії виганяли другу армію робітних людей, які після морозів рубали й очищали кригу, гинучи самі від морозів і не маючи в голих степах чим зігрітися. Отак-то воювали в старовину, хоч не дуже й далеку, але з своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів. А то вже вірно, що Українські народи гостинність свою ось як оспівували: «Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!» Та хоч як там було, в наступну кампанію здобуто приступом великі Турецькі міста Очаків і Азов, які підірвали порохом і до решти зруйнували, приневоливши тим Турків до вічного з нами миру, який довго тривав.

Щоб затвердити з Турками мир, року 1740-го виряджено послом до Царгорода Правителя Малоросії Генерала Румянцева, а поки він звідтіль вернеться, призначено на його місце Генерала і Кавалера Михайла Леонтьєва, і тоді в правлінні Малоросійському все змінилося. Леонтьєв почав правління своє визначенням першості між членами Колезькими, хто з них більший, або старший. А поки теє вирішив Сенат, уважав він Писаря Генерального за Губернського Секретаря, а інших Старшин Генеральних тільки в рангах Капітанських. Одначе Сержант Гвардії завше посідав їхні місця, а інших урядників ледве признавав він за створіння Божі, і звичайно підлягали вони Регістраторам Колезьким і тим подібним. Привілеї тих виводив з того, що вони — Російські Імператорські урядники, а сії хоч також служать в Імперії і суть корінні громадяни Руські, але все ще щось інше, як Імперські, тому лише, що назви рангів зосталися давні Руські, а не чужоземні, недавно прийняті в Росії. Замішання і розлад з того були загальні, і дехто уроїв собі навіть, що вони до імперії Російської більше не належать, а віддаються Туркам; тим-то пішли до Сенату подання та скарги, і Сенат указом звелів урядникам тим мати рівність, як було раніше, а порядок засідання встановлено указом року 1734-го; на місце ж Леонтьєва призначено на Голову Таємного Радника й Кавалера Івана Івановича Неплюєва, розважністю якого все утішилося і прийшло до порядку.

Государиня Імператриця Анна Іванівна того ж року померла, і лінія Царя Івана Олексійовича незабаром по ній рвалася. Государиня тая власною своєю особою була досить лагідна й милостива, але правління її було часто, наче тростина, захитуване. За причину всіх хитань і неприємностей вважають Міністра її і улюбленця Бірона, піднесеного нею до Графської гідності, а опісля — в Герцоги Курляндські. Він, кажуть, був людина розумна, але надзвичайно властолюбна і на користі ласа. Відома Тайна Канцелярія, оте страховище дворян і всіх заможних людей, бувши в повному його розпорядженню, правила йому як достатнє знаряддя, щоб виконувати всі його бажання і навіть забаганки. Всяк,віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден єсть і погибший. Нагла і люта страта знатного Міністра Волинського дає повне уявлення про тогочасне правління та про всі його мінливості і варварства Біронові. На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську.

Велика Княжна Єлизавета Петрівна, рідна дочка Петра І, що року 1741-го зійшла на Всеросійський Імператорський престол, зруйнувала дощенту систему правління Біронського враз із опікунством його і регенством при чужоземному наслідстві, запровадженому в Росії його ж прожектом. Царювання Імператриці Єлизавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на її щастя, а згодом тії надії сповнилися безприкладною добрістю тої Государині. Вона була лагідна, побожна й людяна, одне слово, мала всі гарні прикмети Верховної матері і Цариці своїх народів. Вона в усі дні царювання свого не пролила жодної краплини крові своїх підданих і смертну кару злочинців назавше скасувала й заборонила, а натомість вилучали таких з суспільства і засилали на пожиттєве ув'язнення для покути та виправлення. Сама Тайна Канцелярія, тая Інквізиція Римська в іншому вигляді й шатах, нудилася без діла, не мавши поживи од крові людської, мізерніла й западала в сухоти, зближаючись чимраз більше до свого кінця та знищення; доказано-бо вже повсякчасним досвідом, що уряд і начальники дивляться на Царів, як діти на батьків, а раби на панів своїх, і які є перші, злі, грішні або доброчинні, такі й останні бувають, принаймні зовнішністю їм подобляться, соромлячись іти не за їх правилами та звичаями.

Государиня Імператриця Єлизавета року 1744-го зволила відвідати з усім двором своїм Малоросію, подорожуючи до головного міста її Києва по набожеству, яке вона відправляла тут кілька тижнів з великим благочестям, відвідувала пішо святі храми і всі шановані народом місця з особливим приготуванням і побожністю. При тому роздано багато грошей старцям, убогим і всім церковним служителям та чернецтву, а в храми та гробниці даровано чимало дорогих речей і начиння. Під час подорожі тої веселилась Государиня і дивувалась зустрічі і конвоєві військ Малоросійських, що були під командою Обозного Генерального Якова Лизогуба і всіх інших Старшин і Полковників. Десять їхніх реєстрових полків та два Компанійських і декілька команд Надвірної Гетьманської Корогви з Запорозьких Козаків виставлено на границі Малоросійські, коло Товстодубова, в одну лінію, в дві шеренги. Перший полк, одсалютувавши Государині прапорами й шаблями і пропустивши Монархиню, вертався рядами з правого флангу і проходив за другим полком, а там знов ставав на позір в кінці всієї лінії; другий, одправивши також салютацію свою, проходив за третім полком і займав місце в кінці першого. І так роблячи, всі полки і команди являли безперервний фронт і безконечну лінію аж до постою Монаршого. А як Государиня їхати зволила дуже помалу, а декілька годин іноді проходила й пішо, то конвой військ тих продовжувався і встигав у маршах своїх і поворотах без усяких труднощів. Війська тії, бувши завжди у своїх уніформах, мали тоді нові, з вигляду всі однакові черкески синього сукна з вильотами, але різні по полках, а амуніцію всю рядну й також однакову. Студенти Київської Академії з поміччю виписаних машин і свого винаходу показували Государині всякі дивовижні явища, щоб її потішити; між іншим, виїздив поза місто поважний дід старезного вигляду, пишно вдягнений і приоздоблений короною та жезлом, але перебраний з молодого студента. За колісницю в нього був божеський фаетон, а в ньому запряжені два піїтичні крилаті коні, так звані пегаси, прибрані з кремезних студентів. Дід той означав старожитнього засновника і Князя Київського Кия. Він зустрів Государиню на березі Дніпра, край мосту, привітав її поважною промовою і, називаючи своєю наслідницею, запрошував до міста, як до свого володіння, і поручав його і весь народ Руський під милостиву її опіку. На одному з прийнять, од урядників і народу Малоросійського влаштованому, з найживішими почуваннями щирої їх прихильності і повної радості промовила Государиня, оточена незчисленним народом: «Возлюби мя, Боже, так у царстві небесному, як я люблю сей обичайний і незлобивий народ!»

Як Імператриця перебувала в Києві, подано їй прохання од урядників і війська Малоросійського про настановлення їм Гетьмана згідно з правами їхніми і договорами. Государиня, прийнявши прохання теє прихильно, звеліла прислати для того депутацію свою до Петербурга на день урочистого одруження племінника її і наслідника Герцога Голштинського Петра Федоровича з Принцесою Ангальт-Цербською Катериною Олексіївною. За депутатів обрано і вислано: Обозного Генерального Якова Якимовича Лизогуба, Хорунжого Генерального Миколу Даниловича Ханенка, Бунчукового Товариша, опісля Підскарбія Генерального, Таємного Радника і Кавалера Василя Андрійовича Гудовича. Сенат призначив був на утримання їх по 10 карбованців кожному на місяць, але Государиня, довідавшись про те, наказати зволила давати їм, як значним персонам, що прибули у важливій справі, по 100 карбованців місячно на кожного і від поліції пристойну квартиру, затверджуючи те й на дальші часи. Депутатів тих під час урочистого вінчання Наслідника року 1745-го ушановано вельми почесними місцями, але на бенкеті заздрість або ненависть не поминула нагоди, щоб з'явитися в своїй машкарі. Дехто з Міністерства питався Депутатів з виглядом насмішкуватим: «Що то за причина, що ваші Гетьмани, як не всі, то многі, були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?» — «Щодо щирості до Росії, — відповідав депутутат Гудович, — то ніхто з вільних народів не був такий до неї щирий і прихильний, як Малоросіяни. І се доказується самим тим, що вони, бувши вільні, відбившись од Польщі, воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали їїЇ одну на те через однородство і єдиновірство своє, в чому вони назавше встоялися і ніколи не захитались, одкинувши й зневаживши всілякі зваблювання та застрашування сусідських сильних держав, і навіть недавні Шведські, до спокуси найзручніші. А щодо декотрих Гетьманів, то про них доречно служити може відоме прислів'я: «Яких створили, таких і маєте». Бо то є незаперечне, що тільки ті Гетьмани були нещирі до уряду Російського, яких він вибрав або вибрано їх на вимогу того уряду; і до сього причини троїсті покладати можна: перше, що Міністерство Російське не так добре знало їх, як свої природні урядники знати про них повинні, і через те лихих обирало; друге: Міністерство Малоросійське звичайно намагалося таких провалити, котрих не з його волі обрано, і задля того попускало їм збочуватись; третє: од сторони Російської завше їм, як своїм витворам, більше довірялось, аніж потрібно було, а може, й од того більше, а тому звірялось на них у своїх інтересах, незносних тим Гетьманам і невмісних в правлінні. А попри все те, судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник». Депутатів тих одпущено в Малоросію з грамотою, що приобіцювала дозвіл на вибір Гетьмана, і їм на відхідному подаровано соболині шуби, перстені з діамантами та по 1000 карбованців кожному на переїзд.

Для елекції при виборі гетьмана року 1750-го в Січні місяці прибув до Глухова з Санкт-Петербурга як Міністр Генерал-Аншеф і Кавалер Граф Іван Семенович Гендріков, і, по звичайних урочистостях і церемоніях, що тривали три дні за давнім церемоніалом, але з незвичайною пишнотою, примноженою в міру щедрот і милості добродійниці Монархині, 17-го Лютого всі чини духовного і світського звання і Козаки реєстрові, що в полках служили, зібравшись на майдан міський до Соборної церкви і вислухавши прочитані на амфітеатрі до виборів стосовані грамоти та інші постановчі акти, урочисто обрали на Гетьмана з природних Малоросіян Графа Кирила Григоровича Розумавського, що був тоді Дійсним Камергером, Академії Наук Президентом, Лейб Гвардії Ізмайловського полку Полковником і Кавалером. Ознайомити про те обрання і просити його затвердження вислано до Двору посланців од народу: Бунчужного Генерального Дем'яна Васильовича Оболонського, Полковника Ніжинського, що був потім Таємним Радником, Генеральним Обозним і Кавалером, Семена Васильовича Кочубея і Бунчукового Товариша, що опісля був Дійсним Статським Радником і Генеральним Суддею, Іллю Васильовича Журмана з численним почетом. Квітня 24 дано їм публічну аудієнцію, під час якої у відповіді через Канцлера Графа Олексія Петровича Бестужева-Рюміна сказано про затвердження народного вибору, а незабаром дано й укази Урядуючому Сенатові та Державній Закордонній Колегії, що у її віданні завше Малоросія була, про теє затвердження, і щоб Гетьманові мати надалі місце з Генерал-Фельдмаршалами і вважатися між ними згідно зі старшинством од надання цього рангу, а Великоросійських членів, що відали справами Малоросійськими, тоді ж таки вислати.

Гетьман Граф Розумовський року 1751-го на уряд свій одержав височайшу грамоту в тих самих висловах, як дано було Скоропадському, і 29 Червня того ж року мав він урочистий в'їзд свій до міста Глухова, де прийняли його з належними почестями, зібравшись заздалегідь духовного та світського звання чини і всі Малоросійські полки, яким у перший день Липня прилюдно прочитано Імператорську грамоту з ілюмінацією і трикратним салютом од війська, що було на параді, і од головної артилерії з гармат. Тим часом піднесено й вручено Гетьманові клейноди військові і національні, з відповідними обрядами й церемоніями, а закінчилась урочистість парадним походом до Соборної церкви і співанням у ній літургії та вдячного Богові молебню. Після того почалися бенкети, приготовлені для урядників в палаці Гетьманському, а для війська — в їх таборах, і тривало все те коштом Гетьманським і деколи коштом скарбовим. Відпускаючи по домівках урядників і військо, оголошено їм од Гетьмана подяку його за вибір і почесті, йому виявлені, і що він. відвідає їх і відзвітує незабаром у полкових оселях і буде з ними раду радити про те, як задовольнити загальні потреби та недостачі і запровадити корисне. Старшині ж Генеральній оголошено при тому, щоб готувалася переносити резиденцію і весь Малоросійський Трибунал до міста Батурина, де для того звелено від Двору Митрополитові Київському освятити з усім Малоросійським духовним собором давнє городове місце, спустошене й обернене на могилу Генералом Меншиковим під Шведську руїну, де згодом і побудовано декілька домів та великий палац Гетьманський великим національним коштом, а робітниками Козацькими. Гетьман дійсно року 1752-го об'їхав усі Малоросійські полкові та значніші сотенні міста і мав усюди зустрічі і радісні прийняття від зібраних в них урядників, війська та народу. Вся, здається, Малоросія тоді була в русі, і все в ній тріумфувало, справляючи прийняття та проводи, що закінчувалися веселими бенкетами. Один тільки випадок засмутив ті народні святкування, випадок звичайний, але поголосом народним інакше витлумачений. Коли Гетьман, бувши у Чернігові, об'їжджав верхи з численним почетом всі міські укріплення, то біля головного фортечного бастіону, коло церкви Св. Катерини, зірвав з нього вихор блакитну стрічку ордена Св. Апостола Андрія, але підхопив її, не допустивши до землі, радник Гетьманський і улюбленець його Григорій Миколайович Теплов, котрий узявся був накладати її на належне місце, але Гетьман, прийнявши од нього і згорнувши, поклав до своєї кишені. Збентежений тоді народ виводив з тої пригоди всякі припущення свої і нісенітниці то про Гетьмана, то про його радника, і все те навіть дійшло до відома самої матері Гетьманської, яка, бувши вже віку старого, умовляла кілька радів сина свого усунути від себе Теплова або зовсім не приймати його порад, віщуючи неминучі йому нещастя від того радника та його порад.

Дата добавления: 2015-05-23