Історія Русів, або Малої Росії 23 страница

Біля цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір, був написаний, хто його автор, які джерела його, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.

Перша таємниця — це факт виявлення «Історії Русів» і введення його в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії ¹, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той наказав зробити копію для себе. Рукопиє, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для С. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій «Історія Русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, Що рукопис, який перейшов до князя Голіцина і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії Русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в... годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта» ². Факт надзвичайно цікавий, він безсумнівно свідчить про те, що «Історія Русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком «История Руссов, или Малой России» — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаьмо також і факт, що бібліотека колишнього «Императорского общества истории и древностей российских» при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію «Історії Русів» на папері з водяним знаком 1809 року ³. Цих фактів цілком досить, щоб доказати: «Історія Русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; копіювався він і в 30-х роках, але тільки факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, спричинивши до моди на цей твір. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія Русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року, — про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантиш-Каменському при першому виданні його «Історії Малоросії», зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантиш-Каменському «Історія Русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі. І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися принаймні після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році «Історія Русів» була вже в ходу, в численних списках» ⁴, а А. Майков у «Журналі Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії Русів» у статті з приводу «Полтави» О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією Русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії Русів» з'являються в «Запорожской старине» І. Срезневського в 1834 році: тут уміщено з «Історії Русів» «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історія Русів» у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.

Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками ⁵, хоч вище подані факти про поширення «Історії Русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, дата береться з самого тексту «Історії Русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає» (с. 257 за першодруком). Але цю дату дослідники вважають облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб.сховати автора. Зокрема, заперечив її А. Єршов, він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Румянцевського опису» — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776 — 1778 роках. Згадується в «Історії Русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено в 1792 році. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті «До питання про автора «Исторіи Руссов» ⁷ додає ще такі помічення: на с. III натякається на розділ Польщі — перший був 1772 року, третій 1795-го. Згадується в «Історії Русів» акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» — це могло статися після Французької революції 1789 — 1794 років, так само слово «патріот» (с. 122). Ці дані відносять написання «Історії Русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити цю дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам'ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, — це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Полетики чи інших дослідників, які твердили, що Г. Полетика почав, а В. Полетика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії Русів» — хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім'я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання вирішувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії Русів»; чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» — видав В. Рубан в «Любопнтном месяцеслове» в 1776 році), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії Русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорієві Полетиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з'ясували потрібні свідоцтва з ученими мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог до історіографії, власне, риторичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів ⁸. Отже, загалом текст «Історії Русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Полетиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном, але, ясна річ, не «Історію Русів» він передавав Г. Полетиці, а тільки «Короткий літопис», який, в свою чергу, став одним із джерел «Історії Русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття

«Про козаків придніпровських»), вказавши те, що ми написали вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Полетиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Полетики і прийшов до висновку: «Мені здається, що «Історія Русів» складена невідомим для нас автором, що сховав своє ім'я за двома українськими знаменитостями, щоб сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною» ⁹. Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Полетикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Полетики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану» ¹⁰. Але Г. Полетика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію Русів» написав таки син Григорія — Василь Полетика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. — В. Ш.) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія Русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Полетика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Полетик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. Полетики та автора «Історії Русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. На сьогодні можемо вважати це питання також розв'язаним, хоч цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников. Так само відкинуто гіпотезу про авторство Василя Полетики. Зрештою, суспільні та історичні погляди В. Полетики були ідентичні до батькових, тобто різнилися від поглядів автора «Історії Русів», що також переконливо довів у своїй статті А. Яковлів. Отже, і гіпотеза про спільне написання твору батьком та сином Полетиками також не має під собою достатніх підстав.

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко ¹¹, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії Русів» дослівно переписував із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький ¹². На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, — пише він, — бо знаходяться люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого літописа», в передмові до якого написав, що «записки сі короткі літописні з 1506 по 1734 рік... дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття «славу і честь предків наших» і повідомив таке: «Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (підкреслення моє. — В. Ш.) повної «Малоросійської історії», в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнем зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючнсь у вільний від інших справ час цією приємною для мене працею, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй щодо приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян». Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опінію, а «Історія Русів» аж зовсім не мала на меті стати підцензурним виданням, недаремно її автор так пильно ховав своє ім'я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію Русів», нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази щодо авторства О. Безбородька, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописа», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники ¹³. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії», — постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії Русів». А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії Русів» і засвідчив їхню тотожність ¹⁴. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує в Молдавії ті міста, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні, саме воно судило батька О. Безбородька, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Румянцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Румянцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії Русів», але не безсумнівним (негативне ставлення до проведення «Румянцевського опису»); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії Русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Ббзбородько був таки з Чернігівщини. Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть «Новгород-Сіверським осередком», прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але не безсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства. Все це, так би мовити, позитивні аргументи, слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі; чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлер), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котрі під умови російського деспотизму приладжувалися і зберігали свій патріотизм у лояльних рамках, навіть спричинилися укріпленню того-таки самодержавства на Україні.

Загалом із тих даних, що вибрали з «Історії Русів» дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року, учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії, належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті «Поїздка в Батурин» побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу), був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (негативне ставлення до «Румянцевського опису»), жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині і, очевидно, був зв'язаний із новгород-сіверським культурним осередком, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам'ять в середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, був у курсі подій, що відбувалися на Україні в час його життя і найближчий час до народження, з власного досвіду і розповідей очевидців знав літописи Самовидця і Г. Граб'янки, знав також «Розмову Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, бо ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича «має деяку схожість із відомим історичним памфлетом «Історією Русів» псевдо-Кониського... і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії» ¹⁵. Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: «Отже, нема сумніву, що автор «Исторіи Рус-сов» знав «Разговор Великороссии с Малороссіей», який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.»¹⁶.

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, написанім із села Понурівки Стародубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе» ¹⁷. Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув («ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана», а питається: «Історія Русів» не вільно і не супроти уряду написана?»). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто «Історія Русів»; про те, що О. Брігген «Історію Русів» читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту і був шептаківським сотником. Худорби — старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) — знатного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, Що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Румянцевської ревізії 1767 року. Один із них був у чині військового товариша — це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Ар-хип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас був корнетом, а Володимир — значковий товариш.

Архип Худорба народився між 1748 — 1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор «Історії Русів», був сотенним канцеляристом, під час Румянцевської комісії записаний «атестованим у сотенні новгородські старшини». З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році у Турецький похід, як і здогадний автор «Історії Русів», воював у Другій армії у 1769 — 1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Перекопської лінії та Перекопа, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор «Історії Русів». У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він «у комплекті при полку перебуває». Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У 1789 — 1791 році востаннє записаний як прем'єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на Новгород-Сіверщині в XIX — початку XX століття. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушує нас порівнювати цей твір саме із «Історією Русів». Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли «Історія Русів» та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який ніби існував в одному примірнику, автографом «Історії Русів»? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв'язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку цілком гіпотезну картину. Припустимо, що історія Худорби та «Історія Русів» — один і той-таки твір. У XVIII столітті, до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку в 90-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику — автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з нього було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися, саме копіїсти поставили біля твору ім'я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження нелегальної книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, «Історія Русів» відтоді почала існувати окремо, без зв'язку з іменем Худорби. Водночас хтось із родичів А. Худорби в 1825 році чи близько того року розкрив сусідам чи приятелям факт існування рукопису. Що то за рукопис, ніхто не знав, знали тільки, що це історичний твір і в ньому викладалися вільнолюбні думки, зокрема проти російського уряду. Чи можлива така ситуація? По-моєму, цілком, але фактів на її підкріплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана; відомо тільки одне: «Історія Русів» та історія Архипа Худорби між собою тісно зв'язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников ¹⁸, Д. Дорошенко ¹⁹, М. Горбань ²⁰. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов ²¹, А. Єршов ²². М. Грушевський ²³, Д. Майков ²⁴, Є. Онацький ²⁵ висловилися за спільне авторство Григорія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький ²⁶, А. Яковлів ²⁷, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називалися князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші.

«Історія Русів» — це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття; не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: «При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і напівважливі різнослів'я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму» ²⁸. Під впливом цього твору О. Пушкін написав свою «Полтаву» — вона вийшла в 1828 році. М. Возняк вважає, що поет дістав копію «Історії Русів» від С. Ширая, а В. Горленко — від М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створенні «Тараса Бульби». О. Пушкін високо оцінив «Історію Русів», зокрема він назвав Г. Кониського «великим живописцем» і припустив, що «серце дворянина б'ється в ньому під чернечою рясою», а з другого боку — «любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості». Це поет писав у статті «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии» ²⁹. М. Возняк вважає, що до М. Гоголя «Історія Русів» потрапила таки від О. Пушкіна — перша редакція «Тараса Бульби» була закінчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до українських літописів (не вказуючи, яких саме), зокрема писав у листі до І. Срезневського 18 березня 1834 року: «Добре ще, якщо траплялися між ними з різкою фізіономією, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, що він пише» ³⁰. На самого І. Срезневського «Історія Русів» так само сильно вплинула. «Фальсифікати «Запорожской старини» були головним наслідком знайомства з «Історією Русів», — пише М. Возняк, — яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського» ³¹. Сліди читання «Історії Русів» помітно у віршах А. Метлинського, М. Костомарова (пізніше він ставився до неї критично) написав під її впливом загублену драму «Косинський» та ряд віршів; Є. Гребінки (поема «Богдан», повість «Ніжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов так про це писав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів» ³². До творів, у яких видно вплив «Історії Русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («Із города із Глухова»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше, в 1839 році — в «Тарасовій ночі» ³³.

Згадує «Історію Русів» Т. Шевченко у «Близнецах», навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, свідчить він про популярність твору на Україні. «Історія Русів», — писав той-таки М, Драгоманов у статті «На захист невідомого покійника автора «Історії Русів», — була безпосередньою предтечею «Кобзаря» Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, із «Записок сенатора Соловйова» («Русская Старина», 1881, № 4, с. 748 — 749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив «Історії Русів» ³⁴. М. Костомаров зазначив, що «Історія Русів» «вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіку» ³⁵, а П. Куліш зазначав: «Був на світі Кониський — і своєю «Історією Русів», мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчину, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси» ³⁶. Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування «Історією Русів» знаходимо в повістях П. Куліша, зокрема, «Михайло Чернишенко» (Київ, 1843), де він на «Історію Русів» прямо посилається, а останнім документом захоплення «Історією Русів» була Кулішева «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», повністю залежна від «Історії Русів». Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цілком обібрав це джерело» — текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мірою з «Історії Русів»; сліди цього впливу помічаємо і в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історія Русів» і на представників «української школи» в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти «Історії Русів»; сліди впливу твору помітно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польські вчені й критикою «Історії Русів» (Л. Яновський), але тенденційною.

Дата добавления: 2015-05-23