Виникнення українського козацтва і його визвольна боротьба у кінці XV – I пол. XVII ст

Символом і гарантією життєздатності українського народу, породженням його стихії стало унікальне явище всесвітньої історії – запорозьке козацтво. Згідно з ідеєю видатного англійського історика і філософа Арнольда Тойнбі про “виклик-відповідь” в людській історії, викладеної в його фундаментальній праці “Осягнення історії”, саме таку “відповідь” страшній загрозі винищення знайшов український народ в кінці XV століття.

У XV ст. значна частина Південної України була майже незаселеною. Розбійницьке сусідство Кримського ханства перешкоджало розвитку тут сільського господарства і стаціонарних промислів. Багаті, родючі землі порожнювали або використовувались кочовими степовиками лише як пасовиська. Зрозуміло, що наявність незайнятих щедрих земель привертала українців, які, не дивлячись на постійну загрозу, все ж проникали у Подністров'я, Побужжя і на нижню течію Дніпра – Запоріжжя. Саме тут виникають перші поселення вільних людей, яких стануть називати козаками. Найповніші дослідження історії запорізького козацтва належать видатному українському історику Дмитру Яворницькому. (Див. Д.I. Яворницький. Icторія запорізьких козаків. У 3-х т. – Львів. 1990-1992). Причинами виникнення козацтва були важливі соціально-економічні, суспільно-політичні і культурно-релігійні зміни в українському суспільстві у XV столітті. По-перше, експансія польських феодалів (магнатів, шляхти) на Україну, які захоплювали українські землі, закріпачували селян, визискували їх, примушуючи працювати на виснажливій панщині. Оскільки поляки були католиками, вони почали систематичне переслідування і винищення православ’я, набагаючись окатоличити Україну. Все це примушувало найбільш енергійну і дієздатну частину чоловічого нвселення втікати на незаселені землі півдня і силою зброї боронити свою свободу і від поляків, і від татарів та турків.

Термін “козак”, здається тюркського (татарського) походження і означає – “вільна, озброєна людина”. Перша згадка про козаків зустрічається в джерелах кінця 80-років XV ст. З моменту виникнення козацтво не було соціально однорідним. Заможні козаки – “старшина” мали землі, худобу, промисли, а більша частина – “cірома”, або “голота” жила за рахунок війни, або наймалася до старшини. Тому виробничі стосунки між козаками базувалися на найманій праці – цій основі ринкових або буржуазних відносин. Відсутність примусової праці (рабської або кріпацької) підвищувала продуктивність і зацікавленість, пробуджувала у виробника почуття відповідальності, підприємництва і людської гідності. Отже, українське козацтво стихійно виробило соціально-економічну модель ринкової економіки, яка випереджала і заперечувала пануючі тоді в Європі і Азії феодально-кріпосницькі відносини. Відповідною була і суспільно-політична організація козаків, як вільних членів козацького братства. Вищим органом їхньої єдності була козацька рада, на якій, незалежно від майнової спроможності, кожний козак мав один голос, обираючи керівників – “гетьмана”, “отамана”, “полковника”, або “сотника” і приймаючи життєво важливі рішення. Ця, безумовно, демократична модель суспільства була прогресивною і перспективною.

Основними заняттями козаків були промисли, торгівля, мисливство та рибальство. Значний час вони проводили у походах і війнах, де добували собі “хліб козацький”. В XVI ст. кількість козаків значно зросла і в 30-ті роки XVI ст. виникла їх військова організація, яка називалася – “кіш”. Всі посади, звичайно, були виборними. На чолі стояв “кошовий отаман”, якого військова рада обирала щорічно 1 січня. До кошової організації також входили курінні отамани, сотники, полковники, хорунжі, осавули, судді і писарі. Середня чисельність українського козацтва становила у XVI ст. 10-12 тис. Основу війська складала піхота, яка за свідченням іноземних спеціалістів (Гі де Боплан), була найкращою в Європі, а також незначна кількість кінноти і артилерія (пушкарі). Для річкових і морських походів козаки будували флотилію з “дубів”, або “чайок”, на яких здійснювали ефективні напади на турецьке і кримське узбережжя.

У середині XVI ст. на дніпровському острові Хортиця під керівництвом князя Дмитра Вишневецького (Байди) було збудовано укріплення, яке згодом стало Запорізькою Січчю (“cіч” – укріплення зі зрублених дерев). Вона стала форпостом у війні проти татарів і турків і вогнищем антифеодальної боротьби українського народу.

Довгий час польський уряд не визнавав козаків, переслідуючи їх як злочинців, але все ж був примушений рахуватися з ним де-факто і навіть намагатися використати. В 1572 році король Сигізмунд Август прийняв на службу (вписав в реєстр) 300 заможних козаків, що поклало початок реєстровому козацтву. Пізніше кількість реєстрових козаків збільшувалося, сягнувши максимальної кількості у вісім тисяч в 1630 році. Однак переважна більшість (близько 50 тис.) козаків залишилися фактично на нелегальному стані і примушена була вести безперервну боротьбу за власне існування.

Посилення феодально-кріпосницького гніту з боку панської Польщі і агресія Туреччини та Криму відводила козакам роль рушійної сили у національно-визвольній боротьбі. Саме козацтво було ініціатором і об’єднуючим осередком могутніх повстань українського народу проти шляхетського гноблення. Перше таке повстання вибухнуло у 1591 році під проводом гетьмана реєстровців Криштофа Косинського. Воно охопило майж всю Правобережну Україну і продовжувалося до 1593 року, коли польська армія врешті-решт змогла його придушити, розгромивши козаків під П’яткою біля Житомира. Але вже через рік, у 1594 р, почалося ще більше козацько-селянське повстання, очолюване Северином Наливайком. Запекла боротьба точилася в Україні майже два роки і тільки у 1596 р. велика польська армія на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським розбила повстанців на р. Солониця. С. Наливайко потрапив у полон і був страчений у Варшаві в 1597 році.

Незважаючи на відчутні поразки, національно-визвольний рух в Україні посилювався. На початку XVII століття прокотилася нова хвиля козацько-селянських повстань. Боротьба не вщухала і примушувала польський уряд іти на поступки. Було значно збільшено реєстр, розширено привілеї реєстровців, визнано православ’я. Особлива роль у піднесені значення козацтва належить гетьманові Петру Конашевичу – Сагайдачному. Йому вдалося об’єднати військову силу козацтва з церковною і культурною елітою України. В 1616 році Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, взявши братство і все православ’я під свій захист. Сагайдачний реформував військові сили запорожців і посилив активність їх дій проти Туреччини і Криму. З його ім’ям пов’язані славетні походи козаків на Трапезунд – у 1614 році, Стамбул – у 1615 році і на Кафу – у 1616 році. У 1617 році гетьман Сагайдачний почав повстання проти польського уряду, яке продовжувалося два роки і закінчилося Раставицькою угодою з поляками. Під час турецької агресії проти Польщі Сагайдачний з козаками відзначився у лавах польської армії, врятувавши її від розгрому під Хотином у 1621 році. Але гетьман був смертельно поранений і помер 20 квітня 1622 року. Після його смерті козацько-селянські повстання не припинились. Вони набувають майже перманентного характеру. Особливої запеклості боротьба досягала у 1625, 1630, 1635 та 1637-1638 роках, коли повстання охоплювали усю Україну. У кінці 30-х років XVII століття соціально-економічна і політична ситуація стала критичною. Визріли усі передумови для початку української національної революції.

Дата добавления: 2015-05-23