Кримінальний кодекс Наполеона 1810 року

Міжнародне право і процеси глобалізації

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів. З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. сновні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Процес глобалізації істотно вплинув на зміну конфігурації й суті міжетнічних і міжрелігійних відносин. Світ стає дедалі більш взаємопроникним, у ряді країн Європи означилися лінії конфліктної взаємодії між спільнотами з різними релігійними, національними і культурними традиціями. Проявами цього стали настрої національної упередженості та релігійної нетерпимості. Разом із тим глобальний трансформаційний процес породжує і засоби до упередження і нейтралізації подібних дестабілізуючих явищ, зокрема, пропонує демократичні процедури захисту релігійних і національних прав, а також утверджує систему цінностей, серед яких важливе місце належить культурному і релігійному плюралізму.

У лютому 1810 р. він був затверджений й набув чинності з 1 січня 1811 р. Складався з чотирьох книг (484 статті). Кодекс передбачав неухильне дотримання принципу формальної законності. Злочин, який не був передбачений законом на момент його здійснення, не підлягав покаранню. Це правило стало провідним в кримінальній доктрині Франції. Співучасть вважалася злочином й каралася нарівні (але без застосування смертної кари). Суб’єктом злочину вважалася будь-яка особа незалежно від соціальної, статевої або вікової приналежності. Для осіб, що не досягли 16 річного віку та від 70 років передбачалося пом’якшене покарання. В разі доведення необхідності самозахисту, особа, що скоїла злочин звільнялася від покарання. Кодекс містив принципово нову класифікацію злочинів. Важкими вважалися злочини проти суспільних інтересів: злочини проти зовнішньої безпеки держави (військова зрада, заколот тощо); злочини проти Конституції (порушення виборчих прав громадян, посадові злочини, порушення адміністративних та судових обов’язків); злочини проти публічного миру (карбування фальшивих грошей, підробка державної печатки, хабарництво тощо). Другу групу кримінальних злочинів становили злочини проти приватних інтересів: проти власності та проти особи. Особливу групу становили економічні злочини: розголошення комерційної таємниці, контрафакція творів мистецтва або предметів промислового виробництва. Покарання згідно з К.к.Ф поділялися на дві групи: за проступок (виправні) та за злочини (кримінальні). Кримінальні покарання були ганебні (обмеження в правоздатності, вигнання тощо) та болісні (смертна кара, каторга, депортація, ув’язнення). Тілесні покарання та каліцтво скасовувалися. Єдиною формою страти було відтинання голови. Застосовувалося воно в 30 передбачених Кодексом випадках. Каторжні роботи призначалися або довічно, або на термін від 5 до 20 років. Місцями депортації були віддалені колонії: Нова Каледонія, Гвіана, Мадагаскар. Вирок до депортації чи каторги автоматично призводив до втрати деяких прав (виборчих, юридичних, сімейних). Призначення ганебних покарань призводило до тимчасової втрати політичних та громадянських прав. До виправних покарань відносилися: утримання у виправному будинку терміном від 6 днів до 5 років, обмеження в деяких громадянських та політичних правах (бути присяжним, брати участь у виборах, носити зброю, бути опікуном тощо), штрафи. Як додаткове покарання Кодекс передбачав конфіскацію майна.

К.к.Ф., як і ніші кодекси прийняті у Франції на початку ХІХ ст., з одного боку закріплював демократичні зміни в суспільстві, що були породжені Великою французькою революцією, а з другого – відновлював спадковість в праві, порушену революцією та політичною нестабільністю.

Дата добавления: 2015-05-23