Основні терміни і поняття 2 страница

Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період. Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка­піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн­ська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі­льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо­го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро­стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте­лігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга­нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко­ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х роках, із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на “Стару громаду” і “Молоду громаду”. Активними діячами “Старої громади” в Києві були В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, П.П.Чубинський, К.М.Михальчук, П.І.Житецький. В.Л.Беренштам, М.В.Лисенко, О.О.Русов, М.П.Старицький, П.А.Косач, В.А.Рубін штейн та ін. Журнал “Основа”, газета “Киевский телеграф” створювали свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка. М.П.Драгоманов став прихильником об¢єднання всіх слов¢янських народів на демократичних засадах.

Революційно-демократична економічна думка. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво. На від­міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін­тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос­ництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре­волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на­родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се­лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич­них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа­лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль­ному подушному переділі землі.

Деякі українські народницькі гуртки з різними формами земле­володіння навіть зв'язували питання про політичну боротьбу. З від­сутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про­паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ­ницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе­ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур­жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльнос­ті народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува­лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У бро­шурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за­суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський дохідливо роз'яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування.

Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при­миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за ви­рішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда­цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю».

Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс­тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став­лення до приватної земельної власності, про те. що селянам прита­манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача­лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, - писав В. Дебагорій-Мокрієвич, - община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому вигляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали”.

С.А.Подолинський, В Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко ін. підхоплюють народницький рух. Народники не спромоглися викликати помітних заворушень серед селянства. Після розколу (1879) народницької організації “Земля і воля” на “Народну волю” і “Чорний переділ” саме “Народна воля” відіграє провідну у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організація звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запанувала реакція.

І.Франко (1856-1916) був великим українським письменником, мислителем, істориком, філософом, літературознавцем. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особ­ливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це про­дукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.

І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. «Наука економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості».

Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко прави­льно розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для роз­криття механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову вартість.

Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій «заліз­ного закону заробітної плати» Лассаля.

Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про­ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільно­го ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розви­ток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево­люційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.

Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув'язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від науко­вого його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгомано-ва, його ідеї соціалізму (громадівства).

Після ув'язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соці­алізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поши­ренню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсь-ко-єврейську) соціалістичну партію.

Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Ро­сії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у полі­тичному русі.

Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, про­аналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.

Цю можливість він не зв'язує ні з поверненням до патріархаль­них відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соці­алістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, поля­гає лише в тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте».

Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає “ голод і любов”. Голод означає матеріальні й духовні потреби лю­дини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, «в родині, громаді, нації».

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.

Ліберальне народництво. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земст­ва. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю мож­ливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублі­кованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.

П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкрес­лював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, «покладений в основу однієї теорії, яка з'явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників»'. П.Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.

Перші три типи господарства він об'єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує нату­ральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і ро­бочої сили.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехід­ному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вва­жає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, «тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її про­цвітання — пролетаріату». Якщо на Заході пролетаріат з'явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на за­хист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.

Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно наса­джувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. «Чи піде­мо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшни­ми зусиллями? – ставить питання П.Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресив­ний розвиток суспільства він не зв'язував з капіталізмом, а мріяв про новий «своєрідний тип» народного господарства. Основою такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. «Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одини­ці»". І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.

Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х рр. риса — зв'язок з революцій­ним рухом, властива була й П.Червінському. Він, іще студентом Пе­тербурзького інституту землеробства, брав активну участь у рево­люційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.

Ліберальні народники 70-х рр. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже на­прикінці 70-х рр. вони поривають з революційним рухом, зближую­чись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв'язував П.Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.

Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста­тистиків. Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь­кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівсь­кий тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не мог­ли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич­них відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди­ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті – багатшими. Причому, як зазначає він, “бідні стали біднішими і абсолютно й відносно”.

Проблемам дослідження економічних типів господарств, передачі поміщицької землі орендаторам-посередникам, кустарного виробництва, малоземелля селян ін приділяли увагу В.Варвар, О.Русов, М.Рклицький, М.В.Левитський, І.Осадчий.

Розвиток політичної економії. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по­літичної економії Харківського університету. До нього користува­лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу­зькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джере­лом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи».

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо­мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо­мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від­ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за­робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до­хід тощо.

Прихильниками класичної політичної економії біли І.В.Вернадський, М.Вольський, М.Бунге, Д.І.Піхно, А.Антонович, М.Косовський. Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М.Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київсь­кого (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецен­зії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити... значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'яс­неннями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних ри­сах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду».

1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К.Маркса М.Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при­вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо­го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха­рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю­ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб­ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен­ня грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За­слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко­го визначення різних грошових функцій.

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до­сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль­ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор­мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос­тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо­мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре­волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха­рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка­піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо­лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку за­слуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне­сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Віндосліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в земле­робстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ­ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи­раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економіч­ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко­ла. Її представники розглядають явища економічного життя з по­гляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те­орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно­го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь­кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри­мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ­ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін­ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану» який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю. На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по­значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив­но-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття­ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео­рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо­вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту­пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро­бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа­тації зависла у повітрі»'. У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра­нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль­кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математич­них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме­тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль­но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя­щих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цін­ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат­ний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) —уче­ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар­ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. 1894 року він опублікував працю “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Маржиналістські ідеї в Україні найкраще представлені у працях М. Тугана-Барановського. Учений не був суворим послідовником ні австрійської, ні будь-якої іншої школи. М. Туган-Барановський, проана­лізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці "Вчення про граничну корисність господар­ських благ як причину їх цінності" (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності. Поняття граничної корисності, встановлення цінності предмета за його граничною корисністю було, за виразом М. Тугана-Барановського, "аріадниною нит­кою" для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корис­ністю, дало можливість школі К. Менгера сформулювати "нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці".

Дата добавления: 2015-05-23