Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції. 2 страница

Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати доро­ги, де їм вигідно тощо. Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм.

На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно від­різали у селян майже 28% загальної площі селянського землеко­ристування. В окремих місцевостях відрізки становили значно більше. В Степовій Україні відрізки доходили до 70%, а в Лука-шівці Золотоніського р-ну на Полтавщині вони становили 92%. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.

У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були за­інтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу — це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3,9% селян.

Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.

Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщи­ків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Се­редній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степо­вій — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини.

Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за се­лянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.

На Правобережній Україні були деякі особливості в прове­денні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов'язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40—50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малозе­мельних і безземельних селян.

Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ді­лянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп.

Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дореформений грошовий оброк. Помі­щик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6% річних приноси­ли йому дореформений грошовий оброк. Викупний оброк обраховувався діленням річного оброку, помноженому на 100, на шість.

Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщи­ків, взяла на себе обов'язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20 % сплачують селяни, якщо вони викупали повний наділ, або 75% — за неповний.

У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.

Тільки в 1906р. під впливом революції 1905—1906р. уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн карбо­ванців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн крб.

Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбо­вані і поміщиками і державою.

Проте, реформа мала велике значення для економічного роз­витку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіта­лізму, і він почав швидко розвиватися.

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відно­сини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю зем­лі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підви­щувати товарність їхніх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарни­ми, починається швидке розшарування селянства, з'являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше при­бутків, збагачувався і навпаки.

До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промисло­вих підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках XIX ст. становила 15—20%.

До сільськогосподарських найманих робітників належали ма­лоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.

Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.

Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, ху­добою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.

Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутріш­нього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, про­летаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селян­ство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.

Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої гос­подарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин: 1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці; 2) придбати власний інвентар, робочу худобу; 3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскіль­ки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного госпо­дарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємниць­кої діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.

Крім того, збереглася можливість «позаекономічного примусу»: тимчасово зобов'язані селяни, кругова порука в общині тощо.

Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по-старому.

Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років XIX ст. і була викликана тим, що по­чав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й ос­новний відробітник.

Щодо другого боку перебудови — придбання власного рема­ненту і робочої худоби, то він тісно пов'язаний з заміною праці кріпаків або відробітників. З кінця 1970-х років розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.

Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства — пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке — виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.

Районом торговельного зернового господарства стала Степо­ва Україна. Тут швидко зростали посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244,5%. 75—80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь.

Південна Україна стала районом вирощування льону-кучеряв­цю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин. Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.

У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні роз­ширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокурін­ня й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. по­сівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9,1 до 70,8 відсотка.

Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.

Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, голо­вним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селян­ські господарства.

На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику ро­гату худобу.

Проте скорочувалися посіви жита. У зв'язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.

Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільського­сподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і ко­ров'ячого масла.

Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщи­цьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885р.). За 1863—1902 рр. було продано 25,6 млн десятин землі. За 1877—1905рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32,5%. Найшвидше воно скорочувалося в Пів­денній Україні — на 49%, на Лівобережній — на 35%, на Пра­вобережжі — на 25%. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвива­лось поміщицьке підприємництво, пов'язане з цукровою про­мисловістю.

Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним устано­вам, у 1903 р. вона становила 676 млн крб.

Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продук­тивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, фе­одальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.

Збереження поміщицького землеволодіння, селянське беззе­мелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робо­чої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губер­ній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.

Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заро­бітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.

Наприкінці XIX ст. великих розмірів набуває переселення се­лян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселен­ня заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманіт­них повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, знижен­ня плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.

Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно рево­люціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. се­лянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках XIX ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн осіб.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприє­мець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 1870—1880 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витіс­няє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: під­несення, кризи, депресії. 60-ті роки — початок 1870-х позначилися піднесенням у роз­витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої за­лізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років XIX ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполу­чали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськи­ми, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заяви­лися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кре­менчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудова­но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металур­гійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого зна­чення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку ву­гілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали інозем­ці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з ви­добутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задо­вольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техні­ка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт ні­чого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кіль­кості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залі­зорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870—1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі — тільки в 4 рази. Головною базою видобутку за­лізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції ча­вуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато інозем­ного капіталу, тому що власники підприємств одержували коло­сальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона за­довольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургій­ній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідста­лішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільсь­когосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування ста­ли: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сіль­ськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобуду­ванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисло­вість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, по­в'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії.

У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товарист­ва на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіс­нили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об'єднань у Росії. В 1893 р. він об'єднував 93,5% усіх цукрових заводів імперії. Син­дикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати ве­ликі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.

Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концен­трація виробництва у винокурінні, борошномельному виробниц­тві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 1860-х — початку 1870-х років XIX ст. за­кінчилося економічною кризою 1873—1874 рр. Після незначного піднесення в 1875—1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось но­ве промислове піднесення, яке тривало протягом усього остан­нього десятиріччя XIX ст.

В економіці Західної України переважало сільське господарс­тво. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40,3% усієї площі краю, Буковині — 40,5%, у Закарпат­ті — 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових ка­піталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кі­нця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купу­вали купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купува­ла єврейська буржуазія.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удоскона­лювались знаряддя праці та машини.

Землеробство набувало торговельного капіталістичного характе­ру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства — Галицьке Поділля; вирощування тютюну — Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, ма­ку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощува­ли велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної зем­лі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині — 87,03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзви­чайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і біль­ше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині зму­шувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масо­вого характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бра­зилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад. На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повіль­но. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промис­ловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також ім­порт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експорту­вали частину своєї продукції (борошномельна, спиртогорілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 1850—1860-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот. З кінця 1870-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на наф­топродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокерит­ної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати паро­ві, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х ро­ках він становив 20—3О тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. По­над 4/5 усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість ка­піталу.

У 1860-х — 1870-х рр. західноукраїнські землі були з'єднані заліз­ницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі поча­ли вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Схід­на Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.

У 1870—1880-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш роз­винену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрій­ські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна проми­словість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівно­мірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виро­бництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним. Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттє­ва, килимарська промисловості. З кінця XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синди­кати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначи­лась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщи­ни. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. зна­чні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоні­альний характер.

Дата добавления: 2015-05-23