Економічна думка в період становлення національних держав 2 страница

Прибуток як доход на капітал визначається, пише А. Сміт у дев'ятому розділі першої книги, вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу, і не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється "відповід­но до кількості, складності і важкості...праці щодо нагляду і управління". На його думку, сума прибутку підприємця, який ризикує своїм капіта­лом,— це частина створеної робітниками вартості, яка направляється на оплату прибутку підприємця на весь капітал, який він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати.

Ще одному виду доходів — ренті — спеціально присвячений останній, одинадцятий розділ першої книги. Вона менш досліджена, аніж, скажі­мо, у Д. Рікардо, але окремі положення все ж заслуговують на увагу. Зок­рема, за Смітом, харчові продукти завжди являють собою єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має якусь ренту. А. Сміт дав кілька визначень ренти: 1) рента як відрахування від продукту праці робітника, що присвоюються землевласниками; 2) рента як результат дії природних факторів; 3) рента як результат монополії на сільськогосподарську продукцію.

У п'ятій книзі, названій "Про витрати правителя чи держави", розглядаються різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподі­лу і використання доходів. У цій книзі є спеціальний розділ "Чотири ос­новні правила податків". Сплату податків слід покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково — на працю, на капітал, на землю.

Чотири основні правила стягнення податків полягали у наступному:

- податки мають платити всі громадяни, кожний — відповідно до своїх

доходів;

- податок, який слід сплатити, має бути точно визначеним, а не змінюватися довільно;

- всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;

- податок має встановлюватися за принципом справедливості. Це стосується розміру платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів і т. ін. Податок, необдумано встановлений, створює сильну спокусу обману, але із збільшенням такої спокуси звичайно посилюється і покарання за обман. Таким чином, на дум­ку Сміта, закон, порушуючи справедливість, сам провокує до спокуси, а потім карає тих, хто не встояв проти неї.

Капітал. У теорії капіталу А. Сміта (перший розділ другої книги) очевидна його більш прогресивна позиція порівняно з фізіократа­ми. Капітал характеризується ним як одна з двох частин запасів, від якої очікують отримувати прибуток, а друга частина,— пише він,— це та, яка йде безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, за Смітом, продуктивним є капітал, зайнятий не тільки у сільському госпо­дарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав різницю у співвідношенні між цими частинами капіталу залежно від галузі госпо­дарства. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів ту його частину, яка знаходиться в обороті. Та частина, яка не вступає в оборот, отримала на­зву основного капіталу. Як основний, так і оборотний капітал, заА. Смітом, приносить прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу.

До складу основного капіталу А. Сміт відніс: машини, знаряддя праці; будівлі; покращення землі; кваліфікацію працівників (сучасною термінологією — людський капітал). Оборотний капітал, на думку вченого, скла­дався з грошей, продовольства, сировини і напівфабрикатів, готових виробів. Постійне поповнення оборотного капіталу, вважав А. Сміт, відбувається за рахунок, головним чином, трьох джерел — від продукту землі, копалень та риболовства.

А. Сміт не лишив недоторканою і теорію відтворення, яка була вперше введена в науковий оборот Ф. Кене. Відомо, що позицію А. Сміта щодо цієї проблематики К. Маркс оцінив критично. Критика К. Маркса дійсно значуща, оскільки А. Сміт, характеризуючи склад "усієї ціни річного продук­ту праці", яка підлягає розподілу, цілковито зводить до доходів, з яких, як він вважав, складається ціна товару. При цьому він заявляв, що ціна всякого товару в остаточному підсумку має бути зведена... до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни... за необхідності може стати чиї­мось прибутком".

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних ви­ступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.

У короткому резюме виділимо основні положення праці, яка стала для Сміта основним підсумком його творчого життя.

Перше. Щодо мотивів і стимулів господарської діяльності, то, на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний лад — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, Сміт твер­дить, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає необхід­ності. Такий лад існує. Вчений розпізнає і описує його механізм, складові елементи і відносини. В основі господарського механізму знаходиться і діє "економічна людина". У погоні за власною вигодою вона направляється "невидимою рукою" до досягнення такого результату, який і не входив у її наміри. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.

Друге. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, не слід її жорстко регламентувати. Сміт виступає проти надлишкових обмежень з боку держави, він — за свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто за політику фритредерства, проти протекціонізму.

Третє. Теорії вартості і ціни розроблені як вихідні концепції у загальній теоретичній системі економічної науки.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у тео­рії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".

Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо. Рікардо і його послідовники розробили теорію функціонування вільного підприємництва (або, за їх термі­нологією. вільної конкуренції), що містить у собі багато істин, які, оче­видно, будуть зберігати своє значен­ня, доки існує цей світ.

Вихідною позицією у творчості Д. Рікардо стала властива всім авторам класичної політичної економії прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші "економічні свободи". Цю позицію він послідовно відстоював у своїх наукових працях. Вона ж стала основною темою виданого ним у 1815 році невеликого памфлета "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу", який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії того часу. Як уже відзначалося, прийняті англійським парламентом "хлібні закони" різко обмежували ввезення у країну іноземного зерна, що сприяло збере­женню високих цін на хліб і відповідало лише інтересам тоді ще впливо­вих землевласників. У названому памфлеті Д. Рікардо, доводячи негатив­не значення "хлібних законів" для більшої частини населення Англії, вихід із становища, що складалося, вбачав у необмеженій вільній торгівлі зерном, у тому числі через імпорт дешевого хліба з інших країн. Однак "хлібні закони" не привели до згубних наслідків, які передрікав Рікардо, тому що він не розглядав проблему технічних удосконалень у сільському господарстві, повіривши в те, що англійські лендлорди не здатні сприй­няти вдосконалення, хоч ця точка зору спростовувалася досвідом історії.

Говорячи про Д. Рікардо, варто також відзначити, що за чотири роки до своєї смерті він повністю залишив бізнес. Це рішення ним було прий­няте не стільки для того, щоб, використовуючи своє досить пристойне фінансове становище, продовжити подальші наукові пошуки у галузі еко­номічної теорії, скільки із бажання на державному рівні втілювати в жит­тя власні економічні ідеї. Саме з такою метою у 1819 р. Д. Рікардо, зробивши необхідні "грошові витрати", домігся обрання у члени Палати общин англійського парламенту від однієї з виборчих дільниць Ірландії. Не приєднавшись офіційно до жодної парламентської фракції, Д. Рікардо дотримувався незалежної позиції з усіх проблем.

У парламентських промовах він рішуче виступав за скасування "хлібних законів", підтримував вимоги про лібералізацію економіки, вільну торгівлю і друк, недопущення обмеження права зборів тощо.

Ще однією важливою віхою в біографії Д. Рікардо, як свідчать дослідни­ки життєвого шляху цього вченого, є заснування в 1821 р. першого в Англії клубу політичної економії.

Методологічні основи дослідження. Починаючи знайомство з найвидатнішим твором Д. Рікардо “Засади політичної економії і оподаткування” (1817р.), потрібно звернути увагу на те, що вже у передмові до книги він у властивій йому лаконічній формі ви­словив власне розуміння двох, на його думку ключових, проблем еко­номічної теорії.

По-перше, солідаризуючись із А. Смітом, він також виділяв у суспільстві три основні класи (власників землі; власників грошей і капіталу, необхідного для її обробітку; робітників, працею яких вона обробляється) і три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). По-друге, дав своє трактування "головного завдання політичної економії", яке полягає, за його словами, у тому, "щоб визначити закони, які керують розподілом доходів".

Пізніше, у середині XIX століття, лідер класичної політичної економії США Г.Ч. Кері назвав вчення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.

За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві, оскільки він був упевнений, що ріст доходів капіталістів (прибуток) обов'язково знижує доход робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотний зв'язок.

Відповідно до концепції природного порядку А. Сміта, для примноження багатства країни, яке розглядається як відповідна величина фізично­го обсягу виробництва, Рікардо вважає основною умовою вільну конку­ренцію та інші принципи політики економічного лібералізму. Це, зокрема, випливає з його цілком однозначної заяви про те, що тільки "процвітаюча країна, особливо якщо вона дозволяє вільне ввезення харчових продуктів, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм прибутку або значного росту земельної ренти".

Тому, характеризуючи методологічну позицію класиків, можна відзначити, що Д. Рікардо вважав за можливе, спираючись на доктрину природ­ного права як наукової істини, твердити, що при вільній конкуренції інте­реси індивіда і цілого збігаються, і що режим вільної конкуренції взагалі (з певними практичними відступами) є найбільш доцільним, найбільш відповідає інтересам нації.

Теоретичні усвідомлення вартості. Значну увагу в своїх "Засадах" Д. Рікардо приділив теоретичному усвідомленню таких категорій, як "вартість", "рента", "заробітна плата", "прибуток" та інші, а також особливостям формування їх кількісних характеристик в умовах машинної індустрії, різної родючості землі, росту чисельності на­селення та інших обставин.

Розглянемо деякі основні моменти теоретичних напрацювань Д. Рікардо, враховуючи їх новизну, суперечливість положень і окремі недоліки, очевидні з позицій сучасної економічної теорії.

Виходячи із структури вищезгаданих "Засад", теорії вартості, яка займає одне з центральних місць у дослідах А. Сміта, Д. Рікардо присвя­тив перший розділ своєї книги. У ній, полемізуючи із своїм кумиром, вче­ний заперечує смітівську двояку оцінку цієї категорії, безапеляційно на­полягаючи тільки на одній — однофакторній оцінці: "Вартість товару або кількості якогось іншого товару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю".

Таким чином, Д. Рікардо вперше продемонстрував свою прихильність до трудової теорії вартості, оскільки у "Досвіді", виданому за два роки до цього, дану проблему він не зачіпав.

Про суперечливість і витратний принцип подібного трактування вартості товарів уже згадувалось вище в загальній характеристиці класичної політичної економії. Але Д. Рікардо зробив при цьому дуже суттєві і принципові застереження і коментарі. Наприклад про те, що "мінову вартість" зумовлює, поряд із кількістю і якістю праці, рідкісність товару і що про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість може бути збільшена працею людини і при виробництві яких конку­ренція не зазнає ніяких обмежень.

Або інший приклад: "Але якщо я говорю, що праця є основою будь-якої вартості, і що відносна кількість її визначає (майже цілком) відносну вартість товарів, то це ще не означає, що я не беру до уваги різницю в якості праці і складність порівняння години чи дня праці в одній галузі промисловості з працею тієї ж тривалості в іншій.

Оцінка праці різної якості швидко встановлюється на ринку з достатньою точністю і значною мірою залежить від зрівнювального мистецтва робітника! напруги виконуваної ним праці".

Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, на відміну від праць К. Маркса, категорії "вартість" і "ціна" використовують­ся фактично як синоніми. Так, говорячи про "природні" і "ринкові ціни", Д. Рікардо пише: "Якщо ми беремо працю за основу вартості товарів, то із цього ще не значить, що ми заперечуємо випадкові і тимчасові відхилення дійсної чи ринкової ціни товарів від їх початкової і природної ціни".

Щодо твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто "праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які сприяють цій праці", то з ним, звичайно, не можна не погодитись.

Але викликає незгоду його теза про те, що "відносна вартість товарів" не залежить від зміни рівня заробітної плати робітників. Навряд чи мож­на назвати обгрунтованим положення про те, що "підвищення вартості праці (заробітної плати) неможливе без відповідного падіння прибутку".

Д. Рікардо, а також інші відомі представники класичної школи вважали, що нібито всі товари вироблялися з постійними витратами при фіксо­ваних технологічних коефіцієнтах. Рікардо допускав мінливість факторних пропорцій у розділі про "машини", але при цьому поступка ніколи не виливалася в русло основної течії класичної теорії. Більше того, пожертвували заради окремого випадка сільськогосподарської продукції, де гра­ничні витрати виробництва відхилялись від середніх. Класична економічна наука була змушена оперувати двома теоріями цінностей: ціна промислової продукції залежить виключно від умов пропозиції, тоді як ціна сільськогосподарської продукції змінюється з масштабом вироб­ництва і тому залежить від характеру попиту.

З положень, висловлених Д. Рікардо щодо категорії "вартості", виділимо ще два, які по праву належать до "золотого фонду" класичної політич­ної економії. Суть їх полягає в наступному.

По-перше гроші як товар при зниженні своєї вартості зумовлюють необхідність росту заробітної плати, що у свою чергу "незмінно супроводжується підвищенням ціни товарів".

По-друге, гроші як всезагальний засіб обміну між усіма цивілізовани­ми країнами "розподіляються між ними в пропорціях, які змінюються з кожним удосконаленням торгівлі і машин, із зростанням труднощів при добуванні їжі та інших предметів життєвої необхідності для зростаючої кількості населення". Ці цілком логічні судження і привели Д. Рікардо до висновку про зміну вартості грошей як товару, залежно від їх кількості в обігу, про що мова піде нижче.

Нарешті, автор "Засад" був абсолютно правий у своєму переконанні про пряму залежність зниження рівня мінової вартості товарів від збільшення використання на їх виробництво основного капіталу, вка­зуючи на те, що "чим більшу частку становить основний капітал, тим більшим буде це падіння".

Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як "частину багат­ства країни, котра використовується у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин та іншого, що необхідне, щоб при­вести в рух працю". Ця теза відрізняється від думки А. Сміта, який відно­сив до капіталу нагромаджену працю, втілену у знаряддях виробництва. Тут позиція Рікардо збігається з поглядами інших представників класич­ної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній "переміщується із однієї діяльності в іншу".

Суть ренти і рентоутворювальні фактори. Теорія доходів Д. Рікардо значно збагатила класичну політичну економію аналізом суті ренти, прибутку і заробітної плати. Ним розроблені цікаві концепції щодо цих категорій, які отримали неоднозначну оцінку як його прибічників, так і опонентів.

Рікардо, на відміну від фізіократів, які вважали, що рента (чистий продукт) є даром природи, доводить, що природа у створенні ренти не бере участі і не визначає рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.

Вартість хліба та іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на відносно гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продається продукція (однакової якості), яка отримується і на гірших, і на середніх, і на кращих землях. На землях більш родючих утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного до­ходу власника землі.

Так, концепція ренти Д. Рікардо зберігає свою актуальність і в наш час. Основні її положення полягають у тому, що рента завжди платиться за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість — не­однакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогоспо­дарських продуктів.

Як пояснював Д. Рікардо, "не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий", і сама "рента не є складовою частиною ціни товару".

Переконливими є названі ним рентоутворювальні фактори: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де може бути реалізована отримана з них товарна продукція.

Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля є невідтворюваною і розглядається як фізичний ресурс, а не економічний. Тому в нього не тільки земля, але й рента виступають як "вільний дар землі".

Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним спо­собом (наприклад, як рілля або як пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо висловлює застереження: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупіше стає вона на свої дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".

Тут цікаво відзначити, що в часи Д. Рікардо побутувала думка (її вперше висловив Джеймс Мілль) про те, що ренту, як доход, потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.

Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільсько­му господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не позначиться на граничних витратах виробництва зерна.

Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за рамки суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти знаменує зародок маржиналістського підходу в економічній теорії.

Погляди на заробітну плату і прибуток. Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або як він писав, "природну" і "ринкову ціну праці", напевно склалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який "застерігав" людство про ката­строфічні наслідки, якщо темпи росту населення будуть випереджати приріст необхідних засобів для існування людей.

У будь-якому випадку, характеризуючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, сплачу­ючи витрати на їжу, предмети першої необхідності і зручності, а "ринко­ву ціну праці" як плату, що складається під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, Д. Рікардо зробив надто сумнівний (майже мальтусівський) прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселен­ня. Він писав: "При істинному русі суспільства заробітна плата має тен­денцію до падіння, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одному і тому ж ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".

На підтвердження свого песимістичного прогнозу Д. Рікардо зазначав також, що заробітна плата буде підвищуватися завжди не такою мірою, "щоб робітник мав можливість купувати так багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни на ці товари". Що­правда, досліджуючи "закони", які регулюють заробітну плату, він зро­бив принципове застереження, що обгрунтована ним тенденція заробітної плати до падіння може мати місце тільки в умовах "особистої і вільної ринкової конкуренції", і тоді заробітна плата не буде "контролювати­ся втручанням законодавства".

Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив росту прибутку підприємця.

При цьому він так само виходив із сумнівного положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а заробітна плата — від ціни предметів життєвої необхідності.. тому, що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".

Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку Д. Рікардо, "прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і зростанням населення, яке потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату при затратах більшої і більшої праці".

Однак при цьому він додавав: "На щастя, ця тенденція, це, так би мовити, прагнення прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки удосконаленням у машинах, які використовуються при вироб­ництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агро­номічній науці, які дозволяють нам зберегти частину праці і таким чином знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".

Щодо теорії грошей. Відомо, що система монометалізму, або, як ще говорять, система золотого стандарту, який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці XVIII ст., а в 1816 році була законодавче закріплена. Тому теоретичні позиції Д. Рікардо з теорії грошей грунтувалися на поло­женнях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей.

Залишаючись при цьому прихильником трудової теорії вартості, автор "Засад" писав, що "ні золото, ні якийсь інший товар не можуть бути зав­жди досконалою мірою вартості усіх речей".

Крім того, Д. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов'язуючи зміну Їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу. Тут маса товарів просто зіштовхується з масою грошей, і таким чином встановлюються товарні ціни. Якщо золотих грошей в обіг потрапило більше, то ціни вищі, якщо ж менше — нижчі. Ця кількісна теорія грошей, з праць Юма, уже знайома.

Щодо паперових грошей, то над Рікардо тяжів досвід нерозмінного паперовогрошового обігу. Купівельна спроможність паперових грошей дійсно визначається, в основному, їх кількістю. Скільки б не було випу­щено їх, усі вони будуть являти собою ту кількість повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Коли, скажімо, паперових гривень ста­не вдвоє більше, ніж потрібно золотих, кожна паперова гривня знецінить­ся удвоє. Проте Рікардо не бачив принципової різниці між паперовими грошима і золотими, вважаючи золото по суті знаком вартості. Він вба­чав у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності і багато­гранності їх функцій.

Принцип порівняльних переваг. Якщо у певній країні нагромадилося надто багато золота то в ній підвищуються товарні ціни, і стає вигідним ввозити в неї товари з-за кордону. У торговому балансі країни створюється дефіцит, якщо доводиться розрахо­вуватися золотом. Воно "відтікає" з країни, ціни знижуються, приплив за­рубіжних товарів призупиняється і встановлюється рівновага. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Таким чином, діє автоматичний механізм, який вирівнює торговельний баланс і роз­поділяє золото між країнами. Отже, Д. Рікардо робить висновок на ко­ристь вільної торгівлі. Він сформулював положення про порівняльні пе­реваги у вигляді особливого принципу або закону. У своїй книзі "Засади" він на конкретному прикладі, у цифровому виразі показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію та імпортувати звідти вино. В Англії, пише він, умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна була б праця 120 чоловік. У Португалії ж на виробництві вина працюють тільки 80 чоловік. Тому Англія вважає більш вигідним завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип: "При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язано із загальним благом для всіх. Стимулюю­чи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дійовим чином всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благо­получчя і зв'язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".

Незважаючи на те, що принцип порівняльних переваг, сформульова­ний Рікардо, враховує лише один фактор виробництва — працю, завдяки чому набув особливої ясності, простоти і переконливості, галузь його за­стосування може бути розширена і розповсюджена на всі фактори, які бе­руть участь у виробництві. Подальший свій розвиток цей принцип одер­жав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Уліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю.

Отже, аналіз Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі маніть вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму кількість праці, коли країни спеціалізуються у своїх сферах порівняльної перева­ги і обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний доход кожної торгуючої країни зростає.

Досліджуючи закономірності економічного розвитку суспільства, в якому панують принципи необмеженої вільної конкуренції підприємців і вільної торгівлі, Д. Рікардо, можливо, не передбачав, що в умовах економічного лібералізму (і це підтвердив практичний досвід світової цивілізації) неминучі обмежуючі їх тенденції і як наслідок — кризи невідповідності виробленої товарної продукції і послуг платоспроможному попиту на ці товари і послуги, тобто так звані кризи надвиробництва, або ж кризи недоспоживання. Подібна криза вперше мала місце в 1825 р. на батьківщині вченого через два роки після його смерті.

Таким чином, можна твердити, що Д. Рікардо визнав "закон ринків Сея" (цей закон буде подано нижче), тобто догму про безкризовий і рівноважний стан економіки при повній зайнятості. Він писав: "Продукти зав­жди купуються за продукти або послуги, і гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Певний товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри перенасичений, що не буде навіть відшкодовано капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статись з усіма товарами одночасно".

Економісти-класики, послідовники Д. Рікардо, знали про періодичні кризи і стали свідками їх у 1825, 1836 і 1847 рр. Кожний з них розумів, що економіка вільного підприємництва зазнає періодичних коливань ділової активності. Однак, скоріше, вони розвивали думку, що економіка доско­налої конкуренції завжди тяжіє до повної зайнятості. Депресія не може тривати безкінечно, оскільки пропозиція формує попит на мікро- і макроекономічних рівнях через автоматичне коригуван­ня цін і процентної ставки.

Дата добавления: 2015-05-23