Економічна думка в період становлення національних держав 1 страница

Автори економічних теорій першої половини XIX ст. завершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресивність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

Економічна теорія Адама Сміта. Центральний мотив — душа "Багатства народів"— це дія "невидимої руки"; отримуємо ми свій хліб не з милості пекаря, а з його егоїстичних інтересів.

Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта — видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки — теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер ли­шається живою фігурою економічної науки.

Природа багатства. Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства на­родів" він виділив як її центральну проблему — економічний розвиток су­спільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умо­ви і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожно­го народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зро­зуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кож­ного народу".

Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті — доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.

Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого — для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства! доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти — підвищуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали ок­ремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспіль­ства чином".

Зрозуміти це упущення автора "Багатства народів" складно, тим паче що в той час в Англії процвітала мануфактурна промисловість і почали з'являтися навіть високопродуктивні фабрики, які працювали від водя­ного колеса. Тому навряд чи А. Сміт може вважатися "буржуазним ученим", якщо він твердив про роль землевласників у суспільстві так:". Інте­реси першого (землевласника) з цих трьох класів тісно і нерозривно пов'я­зані із спільними інтересами суспільства. Все, що сприяє чи зашкоджує інтересам першого, неминуче сприяє чи шкодить інтересам суспільства".

Проте велич А. Сміта як вченого грунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику бага­тьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених-економістів. Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насампе­ред слід звернутися до особливостей його методології.

Сутність “економічної людини”. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на еко­номіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені по­трібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",— така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається вико­ристати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідом­лює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямо­вується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам су­спільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.

Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцін­кою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, про­довжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як доско­налий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.

"Невидима рука" А. Сміта. Без особливих коментарів А. Сміт викладає читачеві положення про "невидиму руку". При цьому не можна виключити, що ідею автор "Багатства народів" запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося проте, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати в своїх егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.

Але А. Сміт анітрохи не повторює меркантилістів. У його книзі суть "невидимої руки" полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і при­веде до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою ко­ристю для всіх і кожного. "Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він опікується лише своїм власним добром, дбає лише про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука аби досягти мети, яка не є частиною його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді," — відмічає А. Сміт.

Іншими словами, "невидима рука" незалежно від волі і намірів інди­віда — "економічної людини" — направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, ніби тим самим виправдовуючи прагнення людини-егоїста ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, смітовська "невидима рука" припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" державного управління, коли остання, не протидіючи об'­єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і виступати штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".

Звідси ринковий механізм господарювання, а за Смітом — "очевид­на і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" зав­жди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення межового невтручан­ня зостаються, як каже А. Сміт, "три надто важливі обов'язки". До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні споруди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викла­дачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтере­сам "державотворця і держави"); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітовський господарсько-суспільний устрій спи­рається на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.

Отож, "в кожному цивілізованому суспільстві" діють всесильні і невідворотні економічні закони — це і є лейтмотивом методології досліджень А. Сміта. Ці закони діють поза бажанням людей і часто всупереч їх волі. Вводячи у такій формі в науку поняття про об'єктивні економічні закони, Сміт зробив важливий крок уперед. Цим він по суті поставив економічну теорію на наукову основу.

Прихильність до цієї ідеї потім стане очевидною у працях усіх представ­ників класичної політичної економії, у тому числі у Д. Рікардо, що оголо­сив основним завданням економічної науки необхідність дослідити зако­ни, які управляють "...усім, що вироблено на землі", а також у К.Маркса, який досліджував "закони руху капіталізму".

Неодмінною умовою дії економічних законів є, за А. Смітом, вільна кон­куренція. Він вважає, що тільки вона в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, тому що "монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи..." На захист ідеї вільної конкуренції в 10-му розділі книги А. Сміт засуджує виключно привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони (закони) обмежують ринок праці, мобільність робочої сили і масштаби конкурентної боротьби. Він також переконаний, що як тільки представники одного і того самого виду торгівлі і ремесла збираються разом, їх розмова рідко коли не закінчується "змовою проти по­купців або будь-якою угодою про підвищення цін". Розкриваючи механізм "невидимої руки" у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх фон Хайєк (1899 — 1988) відмічає, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядає конку­ренцію як процедуру відкриття.

Порівняно з плановою ринкова економіка має дві переваги. По-перше, у ній використовуються знання всіх учасників ринку, а не тільки дуже вузького кола осіб, зайнятих плануванням і управлінням виробництвом у рам­ках командної економіки. По-друге, ринок служить приватним цілям інди­відуумів у всій його гамі, хоча і "не гарантує обов'язкового задоволення спочатку більш важливих потреб, а потім менш важливих. У цьому криєть­ся причина того, чому люди заперечують ринок,"— відмічає Хайєк.

Роль конкуренції якраз і полягає в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанний порядок, який не залежить від чиєїсь волі, бажання і намірів. Хоч кожний намагався досягнути на ринку своєї мети чи користі, але ці намагання, зіштовхуючись у ході конкуренції одне з одним, незалежно від бажання учасників ринку, об'єктивно координуються і коригуються, і в результаті безсвідомо, за їх "спиною", виникає спонтанний самовільний, ніким не передбачений порядок, який виявляється в установленій рівновазі між попитом і пропозицією. Ф. Хайєк пише: "Такий порядок зводиться до взаємопристосування індивідуальних планів і здійснюється за принципом, який ми услід за природничими науками, що також звернулися до вивчення спонтанних порядків (або "самоорганізуючих систем"), стали називати "від'ємним зворотним зв'язком".

Цей принцип, уперше якісно сформульований у загальній формі в кібернетиці, дійсно переконливо пояснює процес утворення стабільної ринкової ціни. Коли попит на товари перевищує пропозицію, тобто вини­кає дефіцит, тоді ціни на них зростають. І навпаки, якщо пропозиція пе­ревищує попит, то ціна на товари падає. У такому випадку ринок являє собою самоорганізуючу або самокеруючу систему. Ф. Хайєк характери­зує ринок як "складну високоорганізовану структуру, де відбувається про­цес несвідомої самоорганізації".

Нині економісти вважають, що ринок не можна назвати повністю самоорганізованою системою, яку можна запускати і вона буде працювати далі без перебоїв, як це випливає навіть із самої природи соціально-економічної системи, де діють люди, наділені свідомістю і тому здатні коригувати недоліки самоорганізації зовнішньою організацією. Але вся суть полягає у тому, що, по-перше, самоорганізацію не можна протиставляти організації, а слід розглядати їх як взаємодоповнюючі фактори; по-друге, зовнішня організація управління і регулювання має відповідати вимогам і внутрішнім можливостям самоорганізації системи.

А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляють­ся повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг дос­коналої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімаль­ної кількості ресурсів.

Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додат­кових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забез­печити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магіч­на властивість "невидимої руки" ринків може зникнути.

Таким чином, А. Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витис­кують з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг, наскільки це можливо. Проте коли сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища, або інші подібні невдачі ринку стають ^А; надто поширеними, ці чудові властивості "невидимої руки" можуть зійти нанівець.

Проблеми торгівлі і поділу праці. Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім — промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркан­тилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім націо­нальну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам мер­кантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на дру­ге — зовнішню, а на третє — транзитну. В останній частині аргументи А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держа­ви, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за роз­міром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами спо­живання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношен­нях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдан­ня політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могут­ності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предмета­ми споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж спри­яти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".

"Багатство народів" А. Сміта починається з проблем поділу праці зовсім не випадково. На прикладі, який став хрестоматійним, він показує як у шпильковій мануфактурі поділ праці не менш як у три рази підвищує продуктивність праці. Один робітник виробить у найкращому випадку кілька дюжин недосконалих шпильок за день. Але якщо процес поділити на кілька простих повторюваних операцій, то декілька працюючих зроблять багато тисяч шпильок за день.

Яскравим прикладом спеціалізації є сучасна лінія складання автомобілів, коли машини рухаються по конвеєру, а робітники чи навіть роботи, виконують спеціалізовані функції. Робітник може, наприклад, зосереджуватися лише на монтуванні лівої покришки до "Запорожця". Результатом спеціалізації є гігантське зростання продуктивності праці в багатьох галузях.

Виникнення спеціалізації сприяло розвитку складної мережі торговельних зв'язків між людьми і країнами, яку спостерігаємо сьогодні. Мало хто з нас виробляє закінчений продукт; ми виготовляємо крихітну части­ну того, що споживаємо. Ми можемо викладати невелику частину курсу в коледжі і виготовляти ґудзики чи замки-блискавки, чи складові до автомобіля або комп'ютера. В обмін на цю спеціалізовану працю ми отримуємо доход, придатний для придбання товарів з усього світу.

Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для май­бутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.

Теорія вартості. Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією еко­номічної науки.

Ознайомимося з теорією вартості А, Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між ко­рисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.

Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то "...більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість яко­го постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.

Щодо смітовської тези про постійність вартості праці, яка по суті є умовою виробництва кожної одиниці товару при постійних витратах, то вона, безперечно, не витримує ніякої критики, оскільки залежно від об­сягу виробництва витрати, як відомо, змінюються. А другу свою тезу, згідно з якою праця становить дійсну ціну товарів, А. Сміт розвиває з двоїстих позицій, через що одні смітіанці побачили "трудову" природу похо­дження вартості товарів, а інші — "витратну".

Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вар­тості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення — вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Праця виступає як єдине джерело створення вартості. У процесі подальшого розподілу створений працею доход розподіляється на прибуток, заробітну плату і ренту.

Друге положення - "Капітал" і "Земля". Поряд з працею капітал і земля беруть участь у створенні продукту і (відповідно) доходів. Тепер вони виступають як виробничі фактори, беручи участь у створенні вартості. Капітал створює доход у формі прибутку, земля — у формі ренти, праця — у формі за­робітної плати.

За такого стану речей, за Смітом, робітникові не завжди належить весь продукт його праці. Здебільшого він має ділити його з власником капіта­лу, який наймає його. У такому випадку кількість праці, яка звичайно затрачується на виробництво якого-небудь товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, яка може бути куплена або отримана в обмін на товар. Отож, виходячи із наведених вище уточнень, пов'язаних з тео­рією вартості (цінності), можна було б припустити, що А. Сміт більше схилявся не до трудової теорії, а до теорії витрат. Але у двоїстості його позицій немає сумнівів, коли у восьмому розділі першої книги він твер­дить про трудове походження всіх доходів, з яких складається ціна, а не про суму витрат, які зумовлюють ці доходи як складові ціни. Бо, зі слів автора, рента — це перше відрахування з продукту праці, яка була затра­чена на обробіток землі; прибуток — друге відрахування з продукту праці, затраченої на обробіток землі; заробітна плата — продукт праці, який становить природну винагороду за працю.

Про продуктивну і непродуктивну працю. До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основ­них постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі дру­гої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також за­кріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як заверше­на праця". Відповідно — непродуктивна праця, за Смітом,— це послу­ги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною — працю, яка об­мінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної тео­рії він був подоланий. Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.

А насправді принципова різниця між продуктивною і непродуктивною працею полягає не в тому, створює чи не створює ця праця відчутний матеріальний продукт (об'єкт). Щодо цього особливо переконливими є докази англійського економіста Лайонелла Роббінса, викладені у книзі "Все про природу і значення економічної науки" (1935 р.). У розділі "Пред­мет економічної науки " він пише, що навіть праця оперного співака або балетного танцюриста має розглядатися як "продуктивна", тому що вона має специфічну цінність для різних економічних суб'єктів, бо по­слуги балетного танцюриста становлять частину багатства, і економіч­на теорія досліджує утворення ціни на них точно так, як наприклад, на послуги кухаря. Мабуть тому М. Блауг зробив неприємний висновок щодо цієї теорії автора "Багатства народів", заявивши, що розмежування продуктивної і непродуктивної праці, зроблене Смітом, є, мабуть, однією із найбільш згубних концепцій в історії економічної думки. Але при всьо­му критичному ставленні до викладення Смітом цієї ідеї не можна не ви­знати, що вона аж ніяк не є двоїстою чи безглуздою.

Теорія грошей і доходів. Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особли-вими положеннями. Але як й інші його теорії, вона при­ваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргу­ментованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзна­чає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, зо­лото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі пер­шої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується меркантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатст­во полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність нав­паки — у їх нестачі.

Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інак­ше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.

Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласни­ки). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя краї­ни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.

Доход робітників — заробітна плата — за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,— попереджає автор "Багатства народів,"— "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну пла­ту робітників вище за її існуючий рівень".

Дата добавления: 2015-05-23