Теорія грошей. 4 страница

Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська Запорізького. Але в більшості випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг («слобод»). Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок упровадження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті, дехто запроваджував виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.

Отже, основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі геть-
мани: І. Мазепа володів 19 654 дворами, І. Скоропадський —
19 822, Д. Апостол — 9997 дворами підданих. Значна частина старшини, зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.

Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг за-
писатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити нелегко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.

66. Економічна політика Петра І та її вплив на господарський розвиток України. Економічні погляди Феофана Прокоповича.

Велике значення в розвитку економіки і соціально-політич­ному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровад­женню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну ви­сокосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи.

Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець.

Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зроста-
ти землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін.

Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших.

У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було.

Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати.

Господарські погляди доби меркантилізму знайшли відображення в творах українського вченого, філософа, державного діяча Єлисея Феофана Прокоповича (1677—1736), професора етики, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Вважаючи, що етика належить до практичних наук, Ф. Прокопович включав до кола її проблем економіку та політику. При цьому перед економікою вчений ставив завдання вивчення господарських звичаїв на рівні домашнього господарства або окремого маєтку, а перед політикою — питання економічного розвитку на загальнодержавному рівні.
Зазначаючи, що "економіка і політика відрізняється лише своєю сферою", автор виходив з того, що державне управління "...підлягає іншим правилам внаслідок більших труднощів у цьому (державному), ніж у тому, господарчому управлінні".
Як і сучасні йому західноєвропейські та російські меркантилісти, Ф. Прокопович відстоював ринковий шлях розвитку, був прихильником доктрини активного торговельного балансу, що знайшло відображення в епістолярній спадщині вченого та в проектах реформ, спрямованих на обґрунтування необхідності розвитку вітчизняної промисловості, сільського господарства, торгівлі, удосконалення системи державних органів управління тощо. Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних органів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

67. Формування елементів ринкового господарства в економіці України (остання третина XVIII ст.).

Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продук­цію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку.

Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5.

Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’явля­ються картопля і кукурудза.

Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами.

У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські.

Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів.

Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також мол­давську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби.

У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів.

Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам.

Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції.

Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам.

У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік.

Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом.

Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами.

Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо.

Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін.

Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшенич­ного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках.

Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії.

Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд.

Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну.

Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб.

Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче.

З 80-х років XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів і Криму. Завдяки перемозі у війнах з Туреччиною 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Росія вийшла до північного узбережжя Чорного моря. Це мало велике значення для розвитку економіки як України, так і Росії. Причорноморські землі уряд роздавав українським і російським поміщикам, чиновникам по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами. Запрошували сюди вільних людей, надаючи їм неподільні ділянки розміром 26—30 десятин на правах потомственного володіння. Уряд пішов навіть на те, що пропонував поселитися тут тим, хто колись утік з України і Росії. Поселенцям надавалася допомога, грошові позики, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном, на деякий час їх звільняли від податків тощо. Заохочували сюди переселятися іноземців: німців, сербів, поляків, греків, волохів, молдаван, болгар та ін., також надаючи їм пільги. Переселяли сюди своїх кріпаків російські й українські поміщики. Всі переселенці, крім кріпаків поміщиків, одержали статус державних селян. Закликали переселятися ремісників різних спеціальностей, робітників, купців.

Землеволодіння беїв, мурз залишилося недоторканим, вони могли передавати свої землі в спадщину.

Така політика уряду дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. У 1778 р. було засновано Катеринослав, Херсон, у 1780 р. — Павлоград; на місці турецької фортеці Хаджибей було засновано Одесу, яка відразу перетворилася на головний порт на Чорному морі. У містах купці і міщани засновували мануфактури, на яких працювали вільнонаймані робітники.

Південна Україна відразу ж пішла в основному капіталістичним шляхом розвитку.

У XVIII ст. поглиблюються зв’язки з ринком поміщицьких господарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей і покріпачення селян. Якщо в 1765 р. у 20-ти староствах Київського воєводства кріпаки становили 84,7%, то в 1789 р. — уже 98% всього населення. На Волині селяни мусили відбувати панщину 211—227 днів на рік.

Як і в Східній Україні, поміщики обезземелювали селян, збільшуючи своє власне господарство. Але поряд зі зростанням панщини у фільварках з’являється і наймана робоча сила, особливо це впроваджувалось у південно-східних малозалюднених районах. Починають формуватися кадри сезонних і постійних робітників. Для підвищення продуктивності праці їх починають заохочувати різними приплатами до основної платні.

Більше уваги починають приділяти посівам технічних культур, покращуються породи великої рогатої худоби, овець. Якщо в XVI—XVII ст. селяни обробляли землі у фільварках своїм реманентом і робочою худобою, то тепер феодали починають купувати власний реманент і робочу худобу кращої якості.

У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. В багатьох фільварках існували поташні буди, особливо на Волині, в степовій частині Правобережжя були розповсюджені селітряні варниці. У великих маєтках працювали суконні мануфактури, скляні заводи тощо. Поряд з кріпаками на таких підприємствах працювали і наймані робітники. Як правило, найманими робітниками були майстри і кваліфіковані ро-
бітники.

Продукція фільварків йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Це підвищувало грошові доходи поміщиків. Так, у Клеванівському маєтку Чарторийських грошовий дохід від продажу горілки, меду, пива, полотна та ін. у 1790 р. становив 73,2% всіх доходів.

Раціоналізація організації фільваркового господарства, придбання власного реманенту, робочої худоби, застосування най­маної робочої сили свідчило про розклад феодально-кріпосниць­кої системи і розвиток капіталістичного устрою в її надрах.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна ввійшла до складу Росії.

68. Реформи Йосипа ІІ та їх вплив на господарський розвиток західноукраїнських земель наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.

У 70-х роках XVIII ст. більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під владою Австрії. Тут панувало кріпосне право. Основними власниками землі були магнати Потоцькі, Понятовські, Браницькі, Радзивілли, Замойські, Чарторийські та ін. У 1776 р. у Східній Галичи­ні кріпаки становили 72% населення і 84% селян були малоземельними і безземельними. Форми феодальної ренти були різними: панщина, грошовий чинш, данина продуктами. В другій половині XVIII ст. кількість панщинних днів зросла, в деяких господарствах вона становила навіть 6 днів на тиждень, але в загальних доходах феодалів прибуток від панщини становив лише 18,3%, тоді як від грошового чиншу 46,7 %. Розмір повинностей визначався залежно від майнового стану господарства.

У Закарпатській Україні чисельність безземельних і безтяглових господарств усередині XVIII ст. становила майже 80 відсотків і продовжувала зростати. Більшість селян була покріпачена.

Майже повністю було покріпачено й селянство Буковини.

В останній треті XVIII ст. в Австрії було проведено низку реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпос­ницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті, і цим сприяти розвиткові поміщицьких і селянських господарств.

26 квітня 1766 р. було видано маніфест про реформи в Закарпатті. Ця реформа зобов’язувала поміщиків забезпечити селян садибою і земельним наділом від 10 до 17 га, залежно від якості землі. Проте реформу було проведено так, що селяни залишились або з невеличкими наділами, або зовсім без землі. Земля вважалася власністю феодала, її не можна було продати, купити тощо.

За користування землею селяни повинні були відбувати панщину 5 днів на рік зі своєю худобою і реманентом за повний наділ, і 18 днів — безземельні. Крім цього, селяни мусили відбувати багато інших повинностей. Цим маніфестом селянам дозволя­лось ходити на заробітки, якщо вони відбули панщину. Поміщик мав право примусити селянина найнятися до нього. Платню за роботу встановлювала місцева влада. Зберігалася влада поміщика над селянином.

У 1783 р. імператор Йосиф ІІ заборонив поміщикам втручатися в родинні справи селян, відбирати у них садиби без дозволу держави, примушувати виконувати повинності, непередбачені за­коном. Селянам дозволялося займатися ремеслом і розпоряджатися своїм майном.

У 1785 р. австрійський уряд звільнив селян Закарпаття від кріпосницької залежності, їм було надано право вільно пересуватися по країні, передавати майно у спадщину, обирати професію, навчатися в школах. Проте головне питання, яке б дало селянам справжню незалежність, вирішене не було: землю у власність селяни не одержали. Вона залишалася власністю феодалів і за користування нею селянин мусив виконувати безліч повинностей. А піти з села він теж не міг, тому що промисловість була слабо розвинутою.

У червні 1775 р. було видано закон, за яким поміщикам Галичини було заборонено примушувати селян виконувати повинності які не були записані в інвентарі, не можна було примушувати працювати на панщині в неділю і свята, примушувати до роботи навіть за гроші, а також продавати пану зерно й інші продукти. Закон обмежував право поміщиків карати селян.

Закон від 5 квітня 1782 р. дозволяв селянам одружуватися без дозволу пана, навчати дітей ремеслу в містах. Безземельні селяни могли залишати село, селяни з наділами могли також піти з села, залишивши замість себе заміну. Закон від 16 червня 1786 р. обмежував панщину: вона не могла перевищувати 3 дні на тиждень. Панщина для комірників не могла перевищувати 12 днів на рік. Закон 1787 р. дозволив селянинові передавати свій наділ у спадщину, але продати і розділити його було не можна. Цим же законом землі рустикальні — ті, якими користувалися селяни, були відділені від домініальних — тих, якими розпоряджався безпосередньо поміщик. У лютому 1789 р. Йосиф ІІ скасував право поміщиків на панщину в усій країні. Вони мали право тільки на чинш, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Поміщик мав право тільки на 17,8% від прибутку селянина. Це викликало таке бурхливе невдоволення шляхти, що наступник Йосифа ІІ Леопольд у 1790 р. цей закон скасував.

У Буковині в 1787 р. селянам було віддано в постійне користування землі, якими вони користувалися. Унормовувано було панщинні повинності, селяни одержали право скаржитися на своїх поміщиків і т. ін.

Проте всі ці реформи не вирішили головного питання: не знищили феодального землеволодіння, тобто залишили майже непорушними основні економічні й політичні позиції феодалів.

69. Економічні погляди представників класичної школи в Україні (В.Каразіна, М.Балудянського, Т.Степанова, І.Вернадського).

Володимир Каразін (1773-1842) – відомий вчений енциклопедист, засновник Харківського університету, активний реформатор економіки. Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Він не був прихильником негайного звільнення селян від кріпацтва, однак із метою викорінення поміщицької сваволі виступав за відміну панщини і заміну її грошовою рентою. Для цього В. Каразін пропонував наділити селян землею у вічне користування, а ту поміщицьку землю, яка залишиться обробляти найманою працею. При цьому він вимагав вільного продажу державних земель.

Ідеї свого аграрного проекту В. Каразін намагався реалізувати у власному маєтку у селі Кручик Харківської губернії.

Для подолання економічної відсталості український реформатор розробив також цілий ряд проектів реформ інших галузей економіки, метою яких було прискорення господарського розвитку країни і капіталістичних відносин. Зокрема, він запропонував провести заходи стосовно скорочення зовнішнього боргу держави на основі вдосконалення фінансової системи, підвищенню курсу карбованця і розвитку вітчизняної промисловості. Каразін вважав, що право на існування мають тільки прибуткові підприємства, а такими за його переконаннями можуть бути лише приватні господарства. Тому він розгорнув пропаганду за розвиток підприємства „по-європейськи”.

У політичному плані В. Каразін виступав за перетворення абсолютної монархії у конституційну. За свої проекти реформ практичну реформаторську діяльність і політичні погляди він зазнав репресії з боку царизму, перебував під арештом, міліційним наглядом, йому забороняли жит у столиці тощо. Проте Каразін не змінив переконань і до кінця життя відстоював свої погляди.

Одним із перших навчальних курсів політичної економії в Україні – до цього користувались підручниками іноземних авторів – став курс, розроблений професором Харківського університету Тихоном Степановим(1795-1847).

Т. Степанов не був оригінальним теоретиком, основні економічні категорії він трактував з позицій класичної політичної економії Сміта, Сея, Мальтуса, Пікардо, а також Сисмоньді. В своїх наукових працях і лекційному курсі Степанов торкався майже всіх проблем, які розглядала класична політична економія. Це стосується передусім предмета економічної теорії, суті і джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів – заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту.

Варто однак відзначити, що Т. Степанов не лише аналізував і пояснював класичні ідеї, а й використовував їх для аналізу господарських процесів у Російській економіці, з’ясування природи і критики кріпосницької системи. Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Степанов був прихильником багатофакторності в створенні багатства, підкреслював роль праці, капіталу і землі, водночас наголошуючи на особливому значенні фактору праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.

Т. Степанов серед українських економістів піддав гострій критиці теорію народонаселення Т. Мальтуса, вважаючи її загрозою для розуміння майбутнього розвитку майбутньої цивілізації. Він вірив в розум людини, в її здатність здолати природні обмеження у виробництві життєвих благ. Перспективи економічного розвитку він пов’язував з просвітою і прогресом науки.

Перші три нариси М. Балудянського мають загальну назву "Национальное богатство. Изображение различных хозяйственных систем", а четвертий — "О разделении и обороте богатства". У М. Балудянського господарські системи — це не економічні системи у сучасному їх розумінні, а фактичні системи економічної думки (учень) — економічні вчення меркантилізму, економістів (така сама назва фізіократів) і Адама Сміта. Як критерій розрізнення господарських систем М. Балудянський обґрунтовано виділяв центральне поняття — тлумачення творцями та прихильниками суті та джерел національного багатства.
Михайло Андрійович Балудянський (1769—1847). Середню освіту одержав в Уйгелі та Кошицах, а вищу — на юридичному факультеті Віденського університету. В 1789—1796 pp. був професором Великоварадинської академії, а в 1796—1803 pp. викладав державне право в Пештському університеті. В 1803 p. M.A. Балудянского було запрошено в Росію. Він поселився в Санкт-Петербурзі, де одержав призначення на посаду викладача Педагогічного Інституту і одночасно працював редактором (в другій експедиції комісії з складання "Свода Законов") з питань державного господарства та фінансів. З 1813 до 1817 р. — викладав економічні та политичні науки великим князям Миколі та Михайлу Павловичам. З часом, в 1819 p. M. Балудянского було обрано деканом філософсько-юридичного факультету Санкт-Петербурзь-ського університету, де він викладав основи юридичних та політичних наук і політичну економію. 27 жовтня того самого року його було обрано ректором університету. В 1839 p. M. Балудянский був призначений сенатором. Праця М.А. Балудянского "Изображение различных хозяйственных систем" заклала основи російської політико-економічної термінології. Помер М. Балудянський З квітня 1847 р.

Прихильником класичної політичної економії був також про­фесор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Эко­номический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосниц­тва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він за­хищає буржуазні відносини, стає прихильником великого вироб­ництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт­ва, І.Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе­льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І.Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос­подарювання.

Дата добавления: 2015-05-23