Сармати 14 страница. 77.Окупаційний режим в Україні

77.Окупаційний режим в Україні

Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства. Вони здійснили розчленування території України на окремі адміністративні частини.На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (зондеркоманди СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Щоб мати підтримку населення, окупанти використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.Але «новий порядок» не виправдав надій того українського населення, яке спочатку прихильно ставилося до німців, зустрічаючи їх як визволителів від сталінського режиму. Він завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось майже безхмарним існуванням.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням зондеркоманд СС або загонів місцевих колабораціоністів було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Окупаційна влада здійснювала широкомасштабну програму економічного пограбування України. В Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва Т навіть родючий чорнозем. Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям. В перспективі передбачалася передача кращих земель німецьким колоністам.Визволення України 1943-1944 рр.Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. В результаті проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбаса і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій І скоро мусять відійти за Дніпро. Однак німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контр­удару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був взятий Київ. На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угрупування вермахту. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ з Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної Центральної Європи, переможно за­кінчивши війну 9 травня 1945 р.Відновлення радянської влади на звільнених територіяхНаселення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на серйозні соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Органи НКВС арештовували поліцаїв, представників адміністрації, призначеної окупантами. Проводились показові суди над військовими злочинцями.Із просуванням радянських військ по території України у містах і селах вживали мобілізаційних заходів. Вони проводилися надзвичайно жорстоко. Мобілізованих-в армію, без навчання і підготовки юнаків та чоловіків, часто без зброї та обмундирування, у складі так званих груп прориву кидали під вогонь ворога на найскладніших ділянках фронту, щоб вимотати його і змусити витратити якомога більше боєприпасів. Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших видів продовольства, що дивом збереглися після гітлерівської окупації. Населення, особливо сільське, після вигнання німців залишалося на грані виживання.Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни були депортації цілих народів, звинувачених у співробітництві з німецькими окупантами. Так одразу ж після звільнення Криму за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. були виселені татари (238,5 тис). Втрати України у Другій світовій війні Україна втратила понад п'яту частину насе­лення: 3 млн. на фронтах і 5,5 млн. - в зоні окупації. Понад 10 млн. українців залишились без житла і проживали в нетрях або землянках. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Катастрофічне зменшилося виробництво промислової продукції. 1945 р. Різко знизився рівень життя населення. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.

81. Післявоєнний сталінський режим в Україні (1945-1953)

1. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — на початку 1950-х рр.

Війна принесла багато втрат Україні. Від рук фашистів загинув кожний шостий її житель Гітлерівці зруйнували 714 міст, селищ, понад 28 тис. сіл і понад 16 тис. підприємств, 10 млн. осіб залишилося без житла. У руїнах лежали «Запоріжсталь», «Азовсталь», Маріупольський металургійний завод, Макіївський завод ім. С. Кірова, гордість перших п'ятирічок — Дніпрогес, шахти Донецького вугільного басейну.У важких умовах жила більшість населення України. Не вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Мільйони людей тулилися в землянках, бараках, гуртожитках і переповнених комунальних квартирах.Спираючись на значну підтримку місцевого населення, боротьба ОУН-УПА активізувалася.У квітні 1945 року Україна разом з СРСР та Білоруссю була включена до складу 47 країн-засновників ООН. Українські представники з'явилися в ЮНЕСКО, Міжнародній організації праці та ін. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехосло-ваччиною підписано Договір про входження Закарпатської України до складу УРСР.Сільське господарство України в повоєнний час. Голод 1946—-1947 рр.

Найгостріше проблеми відбудови народного господарства виявилися в сільському господарстві:війна підірвала матеріальну базу колективних господарств, значна кількість колгоспів і радгоспів була зруйнована, занепали виробничі площі, гостро відчувалася нестача техніки;протягом 1943-1945 рр. основною робочою силою колективних господарств були жінки, підлітки, діти, інваліди;після повернення радянської влади на селі починали відновлюватися звичайні командно-адміністративні порядки минулого, які мало враховували інтереси господарств і людей;надмірні податки виснажували підсобні селянські господарства — податки стягували з тих, хто тримав свиней, мав яблуні й груші, селянам треба було здавати державі молоко. Селян примушували купувати на великі суми облігації державної позики.Голод 1946—1947 рр. Малосніжну зиму 1945 року змінило посушливе літо 1946 року, зимові та ярові культури майже цілком загинули. Неврожайного 1946 року для України був установлений великий хлібозаготівельний план, який становив 340 млн. пудів зерна. З часом і його збільшили.Відновив свою діяльність закон «Про п'ять колосків». За 1946 - початок 1947 рр. в УРСР засуджено до різних термінів покарання й навіть розстрілу понад 1 300 голів колгоспів. Боячись репресій, районні й місцеві керівники почали здавати за планом заготівель насіннєвий фонд.На фоні неврожаю та надмірних поставок зерна в республіці загострилася проблема кормів. З 1946 року почався масовий падіж худоби.Катастрофа насувалася швидко. Узимку 1946 року Україна зазнала нового удару голоду. Селяни змушені були відкопувати з-під снігу мерзлу картоплю, буряки — усе, що залишилося на колгоспних полях після збирання, їли кору дерев, дрібних гризунів тощо.Унаслідок недоїдання серед селян поширювалася дистрофія, різноманітні хвороби. Швидко зростала смертність серед сільського населення. Органи МВС зафіксували непоодинокі випадки канібалізму (людоїдства).У період голоду з України відбувався масовий вивіз сільськогосподарської продукції Так, з СРСР для допомоги країнам так званої «народної демократії» (Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та ін.) вивезено 1,7 млн. пудів хліба.Сам М. Хрущов, як і багато партійних та радянських керівників, неодноразово зверталися до Москви, і особисто до Й. Сталіна, щоб повідомити про трагічний стан у сільському господарстві республіки.В обмеженому колі Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим типом». М. Хрущова пізніше звільнено з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а на цю посаду був призначений Л. Каганович.Сільськогосподарське виробництво України вдалося вирівняти в 1950 році. Проте воно залишилося малопродуктивним. Суспільно-політичне життя України в другій половині 40-х — на початку 50-х рр. Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство, чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизації. Набирала сили українська компартія.У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Ждановщина в Україні Сталінський режим був серйозно занепокоєним ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки І незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під жданівським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної ради.Боротьба з космополітизмом (низькопоклонством перед Заходом) супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Євреїв масово звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до в'язниць. Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 рр., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися у спробі отруєння і знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих лікарів реабілітували. Операція «Вісла»Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договорами між ними проходив по так званій лінії Керзона. До Польщі перейшли Надсяння, Лемківщина, Холмщина й ПідляпІшя, на яких здавна жили українці. Основним завданням у цих регіонах УПА вважала захист місцевого населення від примусового переселення до СРСР і утисків польської влади.У ході операції на захід Польщі депортовано близько 150 тис. українців, яким до цього часу вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу. Тим, хто намагався сховатися від депортації чи повертався додому, загрожувало ув'язнення в колишньому гітлерівському таборі Освенцім.Таким чином була розв'язана «українська проблема» для Польщі. У той самий час з території України на польські землі депортовано 1 млн. поляків та 140 тис. євреїв як неблагонадійний елемент.Ліквідація греко-католицької церкви«возз єднання» з Російською православною церквою. Рішенням собору Берестейську унію 1596 року скасовано, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою.2,2 тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, заслано до Сибіру, 200 —- розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не згодні з утисками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли у підпілля

82. Український національний рух у період Другої світової війни і перші повоєнні роки.

Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.

Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, неквапіфіковано, часто для звіту перед вищими інстанціями. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.

. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору, оскільки він загрожував самому існуванню української нації, для якої ця війна перетворювалась на війну за етнічне виживання. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. У 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Спірокачем. Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнив німцям доставку підкріплень на фронт.

По-іншому відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розколена радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і в різній мірі, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб. Лідери ОУН слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914-—1918 і 1939— 1941 рр. ідентичними за світоглядом і культурою поведінки. Тому і Мельник, і Бандера обіцяли Гітлеру надати Німеччині допомогу в боротьбі з більшовизмом.

Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.

На відміну від радянської влади, ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, буяй сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію у Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати в бої з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях. Поєднати й ефективно використати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася перевага чомусь од­ному, залежно від ситуації на фронтах.

Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.

З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.

Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої Молоді. Так, в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилось 2620 осіб, а в Дрогобицькій з 88 979 осіб прибуло в військкомати всього 3867 і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА. а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА -Захід, а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.

На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області України були перекинені частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис. 31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого X'. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.

Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання ак­ції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»).

83. Україна в середині 1950-х першій половині 1980-х років- головні тенденції розвитку

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лавреитій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік.

Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син ук­раїнського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, шо раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся є лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму.

Політична «відлига»

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стеши відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у по­верненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О. Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові та ін.

.

Наступним кроком на шляху дестапінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною.

Головним напрямком внутрішньої політики в післяхрущовські роки стала простора і довга праця по упорядкувані законодавства. Поступово було прийнято цілий ряд корисних заходів, які торкались самих різних сторін суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу радянське суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог XX з'їзду. Розпочата при Хрущові ця робота велась з великим Інтузіазмом після його відставки.

Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип колегіального керівництва. Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. У добу Л. Брежнєва ще більше утискалися автономні права КПУ, очолюваної в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М. Підгорного. Офіційно керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника, типового провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист української мови і культури, але в той же час проводилася ліквідація українських шкіл, відбувався утиск української мови. Цілеспрямована русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко зменшуватися приріст корінного населення. Партійно-державна верхівка ігнорувала або перекручувала проблеми, які виникли в реальному житті суспільства. Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. 60-х рр. виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед інтелігенції, почала рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків, захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури українського народу став рух шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверсткж, В. Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Відбулися робітничі страйки в Криво-му Розі, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Тер-нополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта голова КДБ України В. Федорчук.

У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів представників опозиційної інтелігенції. Вироки були набагато суворішими, ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти, дисидентський рух не припинявся.

Саме процеси відродження, що охопили не тільки Україну, а й інші республіки СРСР, викликали тривогу в ЦК КПРС і ЦК союзних республік. У різних формах відбувалися зіткнення старого із новим. Прихильники послідовного імперського курсу, впровадження російської мови як мови міжнаціонального спілкування в усі сфери життя, перетворення СРСР із Союзу республік на Радянський Союз, народів Союзу — на радянський народ, національних культур — на радянську культуру чинили опір відродженню української культури, національної свідомості. Внаслідок відповідних вказівок і розпоряджень ЦК КПРС і КГБ еволюційний процес розвитку нових паростків духовного життя був насильно припинений репресіями 1965 і 1972 рр.

Своєрідною формою протесту проти наступу реакції стала діяльність утвореної 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Діяльність групи црунтувалася на положеннях Загальної декларації прав людини ООН і Прикінцевого акта Наради з питань безпеки та співпраці в Європі. За оприлюднення фактів порушення прав людини і нації із 41 члена, які брали участь за весь час існування Групи в її роботі, 38 були репресовані. В тюрмах і концтаборах опинилися голова групи Микола Руденко, Левко Лук'яненко, Оксана Мешкота ін., а Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в неволі (1984-1985).

Дата добавления: 2015-05-23