Сармати 10 страница

У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р. конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії (наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему торговельних зв'язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва.

56. Українська культура в другій половині XIX - на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій ситуації. Російський і австро-угорський імперські уряди активізували в Україні свою колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, повністю денаціоналізувати й асимілювати його.

Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців мала освіта. Розуміючи це, передові громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчаються неписьменні дорослі селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 році. Згодом такі школи з'явилися в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл. У 1862 році царський уряд їх заборо­нив, але вже в 70-90 рр. вони відновили свою роботу. За освітньою реформою 1864 року всі початкові школи Наддніпрянської України були перейменовані на початкові народні училища. Здійснені відповідно до Емського указу 1876 року, помітно загальмували розвиток вітчизняної освіти. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. у підросійській Україні існувало тільки близько 17 тис. початкових шкіл, навчанням у яких була охоплена тільки третина українських дітей.

У 1871 році затверджено новий статут гімназій, за яким вони були перетворені на класичні гімназії з восьмирічним строком навчання. Нап­рикінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій Крім Харківського та Київського, у 60-90 рр. XIX ст. були відкриті Но­воросійський університет в Одесі (1865 рік), Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути, з'явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові, Катеринославі та інших містах.

На Буковині, прилученій до Австрії 1775 року, були лише німецькі, румунські й польські народні школи. У 1875 році засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти не було, середня велася лише угорською мовою.

У другій половши XIX ст. в університетах Наддніпрянської України працювали видатні вчені, як-от: у Харківському — хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, у Київському — астроном Ф. Бредіхін, у Новоросійському — фізіолог \. Сєченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников.

В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники, що об'єктивно висвітлювали Історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. У 80-90-ті рр. почалась активна наукова діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького та ін.

Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало засноване в 1892 році у Львові Наукове товариство ім. Шевченка.

Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка. Видатними українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська). Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий.

У 1864 р. у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа — народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1891 році в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

У 1862 С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів).

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами 1.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, Інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство.

57. Русофіли (москвофіли) та народовці в громадсько-політичному житті Галичини.

У 1886р. утворилась замість Австрійської Австро - Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах: в гімназіях, в університеті.

Це призвело до того, що, наприклад, у 1914 р. в Галичині нараховувалось 96 польських і лише 6 українських гімназій. В цей час Росія почала провадити політику підтримки різних слов'янських народів, які жили в Європі, і через них тиснули на західні країни. В Росії утворювались різні слов'янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов'янам у Європі.

До них повернули свої погляди і галицькі грекокатолицькі діячі. Щоб дістати фінансову підтримку Росії вони почали себе і свій народ називати не русинами, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це стали називати русофілами, або москвофілами. Та водночас вони здобули за це офіційну й матеріальну підтримку Росії. Вони стали видавати власну газету "Слово", через що їх називали словістами. Ці діячі згуртувались навколо кафедрального собору Святого Юра.Святоюрці-москвофіли вели активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко-католицьких священників, котрі знали, що вони не росіяни, а українці-русини, що вони є частиною українського народу.

У 1868р. Австрія перетворилася в Австро - Угорську монархію. Стосовно Галичини, Австро - Угорський компроміс доповнювався.Австро - Польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців.

У суспільно-політичному житті українського населення краю основне місце займало дві течії: москвофільська та пародовська.

Основними передумовами виникнення москвофільства було втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної свідомості мас.

Москвофіли у своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їх політики: утвердження недоторканності існуючого ладу з усіма залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету "Слово" та журнал "Галичина", "Лада" та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: "Общество русских жешцин в Буковине", "Общество русских студентов Карпат" та інші.

Прагнення народних мас, що були під владою Австро - Угорської імперії, до культури і освіти рідною мовою намагалися очолити так звані народовці. Народовці - суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, виникла у 60-х рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з'явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих "Руською Трійцею" та Кирило - Мефодіївським братством і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.

Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового "Кобзаря". У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство "Просвіта", покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. - Товариство ім. Шевченка. Його мета - сприяти розвитку української мови і літератури.

Народовці створили в Галичині політичну організацію під назвою "Народна Рада" Основна її ідея - національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

Найвидатніший провідник національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях І. Франко віршем "Розвивайся, ти високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, викликана віковічними сподіваннями і прагненням народоних мас, колись втілиться у життя..

58. Українські політичні партії в Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст. - програмні засади й діяльність

У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика в Галичині була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.

Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана Бачинського „Україна уярмлена" вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.

На початку XX ст. національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу.

1 серпня 1914р. у Львові було засновано Головну українську раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано К. Левицького. Головна українська рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австро-Угорщині. З серпня Головна українська рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала виступити одностайно проти царської Росії.

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-наддністрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено Союз визволення України (СВУ). До його складу ввійшли члени УСДРП, "Спілки", групи українських есерів, представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки Європи", в яких намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. Він також опублікував "Платформу Союзу". Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.

У 1915р. у Відні було засновано Загальну Українську Раду - координаційний орган, до якого увійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини, а також 3 члени "Союзу Визволення України". Програма нової організації передбачала створення самостійної Української держави Наддніпрянщині та автономії для українців в межах Австро-Угорщини. Однак виконати свої зобов'язання їм не далося. У жовтні 1916р. завдяки Німеччині було проголошено самостійність Польщі, а Галичині надано широку автономію без поділу на землі польські і українські. Фактично це означало повну владу на цих землях поляків. Тому Президія Загальної Української Ради склала свої повноваження. Головна роль перейшла до Української Парламентської Ради, яку очолив Ю. Романчук, а його заступником став Є. Петрушевич.

59. Становлення української історичної науки в ХІХ-на початку XX ст.

У цей час відбувається остаточне виокремлення історіософії з українського духовно-культурного середовища, чому сприяла творча діяльність трьох визначних постатей української історіософії й історичної науки -Володимира Антоновича (1834-1908), Михайла Грушевського (1866-1934) і В'ячеславаЛипинського (1882-1931).

У творах М.Драгоманова, О.Лазаревського, М.Василенка, присвячених окремим питанням української історіографії, можна знайти перші спроби звернення до історіософських засад наукової діяльності українських учених. На початку XX ст. в роботах О. і М. Грушевських відчувалося прагнення дослідити історіософські ідеї українських істориків у процесі національного відродження і суспільно-політичного руху. Поява у цей період спеціальних історіографічних розвідок було ознакою зрілості української історичної науки, яка завершувала своє перевтілення з проблемної галузі російської чи польської історіографій у національну історичну науку з власними історіософськими концепціями, методологічними підходами та організаційними установами.

Формування української історіософії розпочалося на рубежі ХУШ-ХІХ ст. під впливом ідеологій європейського просвітництва і романтизму. Еволюція української історіософії з кінця 1840-х до 1917р. розгортається в контексті демократичних національно-федералістських ідей М.Костомарова, П.КулІша, Т.Шевченка. Релігійно-містичному філософствуванню, яким насичені ідеї "кирило-мефодіївців", не знайшлося місця в подальшому розвитку української історіософії, яка йшла до роз'єднання релігійного і світського.

Українська історіософія початку XX ст. розглядала таємницю буття України в безпосередній залежності від соціально-політичної площини історичної дійсності. Звідси походить її ідеологічна заангажованість. Для позбавленої власної державності України, яка переживала процес національного становлення, наявність сильного зв'язку історії і політики була значно важливішою і природнішою, ніж для Заходу Європи.

Сучасні завдання українського руху та інтелігенції В.Антонович бачить у здійсненні національного самопізнання: усвідомленні і відтворенні української провідної ідеї, підвищенні культурного рівня народних мас, щоб ті змогли самостійно дійти до розуміння власного покликання.

М.Грушевський на початку своєї наукової кар'єри шукав в історичних дослідах підтвердження народництва В.Антоновича та еволюціонізму М.Драгоманова. "Народ", який розумівся в романтико-метафізичному сенсі, був для історика "альфою і омегою" історичного досліду, головною особистістю історії, стрижнем створення історичного синтезу. М.Грушевський теоретично обґрунтовує та відтворює у "Звичайній схемі "руської"" історії"" та в "Історії України-Руси" історичну динаміку відповідно до концептуальних конструкцій В.Антоновича: історія України - це боротьба українців за реалізацію народних ідеалів. Український історичний континуїтет у схемі історика композиційно і тематично співвідноситься зі структурою лекційних курсів В.Антоновича та конкурсною програмою з історії України, розробленою за участю останнього редакцією "Киевской стариньї".

М.Грушевський зазначає, що характер і зміст української історії (звичайно, в його власній інтерпретації") відповідає сучасним теоретичним підходам до історичного дослідження. Вже у 1900-І рр. завдяки власним історико-джерельним штудіям та знайомству з новими європейськими соціологічними доктринами (соціальна теорія солідарності Е.Дюркгейма, етнопсихологічна концепція В.Вундта), історик прийшов до ствердження елементів державницького бачення вітчизняної минувшини. Зокрема це виявилося у висвітленні справи І.Мазепи не як індивідуальної й екстраординарної акції, а як підсумку еволюції соціально-політичних традицій старшинської верстви з часів Б.Хмельницького.

Засновник державницької історіософії В.Липинський ще на початку своєї творчості засвоїв схему історичної еволюції українського народу М.Грушевського. В його творах завдяки своєрідній інтерпретації ранніх теорій соціального конфлікту (Л.Гумплович, Ф.Оппенгеймер, Г.Ратценгофер), теорій еліти (Г.Моска, У.Парето, Р.Міхельс), польської консервативної історіософії (И.Шуйський, В.Калинка, С.Тарнавський, В.Яворський) та завдяки осмисленню досвіду визвольних змагань, виявився науковий інтерес до влади, характеру і функцій провідної верстви, проблем морального авторитету властей і змісту різних концепцій державно-правового легітимізму. В.Лилинський спирався на власне прочитання теорій М.Драгоманова та деякі елементи творчої спадщини В.Антоновича. Серед них - думка, що самостійницький український рух завжди мав аристократичний характер: не народні маси прагнули здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви. Покоління В.Антоновича і його учнів було впевнено, що не слід нав'язувати масі будь-які ідеї, треба лише допомогти їй досягти високого культурного рівня. В.Липинський вважав, що справжні "свідомі українці¹' повинні не плестися в хвості мас, а вести їх до чітко визначених ідеалів.

60. Демографічні процеси в Україні кінця ХІХ-ХХ ст.

Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку належить до першої половини XIX сторіччя.

Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року. І Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.

Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині Х!Х — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.

Наприкінці ХЇХ — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.

Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г. Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.

Розвиток демографії в Україні у 20—-30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігіенічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування.

Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років.

У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини

У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належить працям САТоміліна, засадовим стосовно яких був системний підхід до вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті роки С.В.Шамрай, О.І.Баранович, Б.П.Вологдін та Інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового складу населення окремих регіонів, міграцій населення.

У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко відновилися лише в 1960-тІ роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць М.В.Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю.О.Корчак-Чепурківського.

Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту економіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 року дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.

Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст І сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування

61. Політизація українського руху в Надніпрянщині наприкінці XIX - початку

XX ст.

Друга половина XIX ст. для українського національного руху в Наддніпрянській Україні пройшла під знаком діяльності громад. Перша громада виникла наприкінці 50-х років у Петербурзі. До її складу входили, зокрема, і колишні кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський. Деякий час вона була центром українського національного життя. Після утворення у 1861 р. київської громади, функції головного осередку національно-культурної роботи перебирає на себе ця організація. У цей час до київської громади входили В.Антонович, М.Драгоманов, Д.Чубинський, Ф.Вовк, І.Нечуй-Лєвицький, Т.Рильський та ін. Члени громад вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони видавали українську наукову і популярну літературу, брали активну участь у роботі недільних шкіл, проводили численні народознавчі дослідження. Але в повній мірі реалізувати завдання агітаційного етапу громадівцям не вдалося. Серйозною перешкодою для них стала репресивна і русифікаторська політика російської імперської влади. Заборони українського друку, закриття українофільських організацій, переслідування найбільш активних членів цих організацій створювали вкрай несприятливі умови для помірковаио-ліберального українського руху.

Найвидатнішим ідеологом громадівського руху був Михайло Петрович Драгоманов. Емігрувавши через переслідування російських властей у 1875 році за кордон, М.Драгоманов почав відверто декларувати свої політичні погляди у пресі. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями. Драгоманов критично відносився до ідеї побудови окремої української держави, оскільки взагалі вважав державність тимчасовою історичною реальністю. Не заперечуючи корисність держави в минулому, він гадав, що великого майбутнього вона не має, і в перспективі державні порядки трансформуються в громадські. Майбутнє, на думку Драгоманова, за федераціями, як союзами громад. Український національний рух він всіляко спрямовував на завдання федералізації тих держав, до складу яких входили українські етнічні землі. М.Драгоманов відстоював ідею створення відокремленої від загальноросійських всеукраїнської революційної організації — національної політичної партії.

У 70-тих роках великого розмаху набуває народницький рух. В основі ідеології народників лежала віра в російське селянство як носія "вищої життєвої мудрості". Розповсюдження в народницькому середовищі набула теорія "неоплатного боргу". Означена теорія виходила з того, що інтелігенція начебто знаходиться в неоплатному боргу перед народом, перед селянством, оскільки вона користується здобутками суспільного прогресу, котрий досягається за рахунок поневолення народу. Повертати свій борг інтелігенція має беззастержною революційною діяльністю. З 1874 демократична народницька інтелегенція розгорнула "масове ходіння в народ" в селянство з метою пропаганди. Але серед селян заклики до бунту не отримали серйозного відгуку і співчуття. Було заарештовано понад тисячу пропагандистів-народників. У 1876 році народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Ця організація, враховуючи негативний досвід першого "ходіння в народ", намагалась перейти від "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів на селі, однак і ці спроби зазнали невдач. Невдачі спонукали народників до радикальних змін у тактиці. У 1879 році відбувається розкол "Землі і Волі" на "Чорний Переділ" і "Народну Волю". І якщо чорнопередільці, загалом прагнули дотримуватись старої, землевольської програми і тактики, то "Народна Воля" зробила ставку на терористичну діяльність, вершиною якої стало вбивство у 1881 році царя Олександра II.

В Україні народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Одним з кервіників "Народної Волі", організатором замахів на царя був колишній громадівець Андрій Желябов.

Перша українська політична партія була створена галицькими учнями М.Драгоманова, Іваном Франком, Михайлом Павликом та іншими у 1890 році. Вона отримала назву Русько-українська радикальна партія. Згодом в партії утворилось дві течії: "драгоманівська" - Іван Франко та його послідовники, і "марксистська" - Юліан Бачинський, Євген Левицький, Володимир Охримович, В'ячеслав Будзиковський та інші. Вже в березні 1891 року представники останнього напрямку виступили з ревізією програми своєї партії. Вони заявили, що завдання досягнення автономії України, як то передбачала програма, є недостатнім, що потреби розвитку народів вимагають, аби "кожна народність, під загрозою загибелі, була організована в самостійний політичний орган - новожитну централізовану державу".

Дата добавления: 2015-05-23