Сармати 8 страница. 45 Гетьманщина на зламі 17-18 ст

45 Гетьманщина на зламі 17-18 ст. І. Мазепа та П. Орлик.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі). «Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру. Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708). Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіци-на засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита.. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана. Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо-політичні прора-хунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави. У жовтні 1709 р. у с Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа.

Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя». Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його.демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави». Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648— 1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідноюприкметою часу.

46. Військовий та адміністративний устрій Гетьманщини. Політика російського царизму щодо Геть м а н щи н и.

Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію.

В центральнім правлінню цілої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхні' уряди, оден— військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, зроблено сей суд колегіальним. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при нїй рід державного контроля: комісія рахункова (счетная).

Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйшї або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками.

Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське— лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілейовану дїдичну (наслідствениу) верству— "шляхецтво", як вони себе називали, і все правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежності! від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах підлягати Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на дїлї стояло також в сильній залежносте від старшини. Рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини.

Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити суді" вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права.

в 1727 р., на основі "рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: "Права, по которим судится малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського. заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий.

47. Гетьманщина у XVIII ст.: характерні риси політичного та економічного розвитку.

Епоха Руїни вступила у свої права не тільки на правому березі Дніпра, який постійно балансував між Варшавою та Бахчисараєм, а й на Лівобережжі, здавалося б, вірному Москві. Тут за вплив на старшину і козацтво змагалися два свояки Хмельницького — полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, котрі в якийсь момент проґавили щасливого конкурента — висунутого запорожцями Івана Брюховєцького. Останній не мав особливих політичних дарувань, зате всіляко демонстрував свою лояльність Москві, що й відіграло визначальну роль у його затвердженні на гетьманстві.

Події Руїни оголили як слабкість і незрілість національної еліти, її нездатність піднятися над вузькокорпоративними інтересами, так і реальні пріоритети геополітичних сусідів — Москви, Варшави, Бахчисарая, Стамбула. Уже Іван Мазепа при своєму «обранні» (1687) був змушений підписати Коломацькі статті, в яких, окрім традиційних зобов'язань зі збереження прав старшини, до обов'язків гетьмана входило «народ малороссийский всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразрьівное и крепкое согласие приводить»..

1715 р. гетьман Іван Скоропадський був позбавлений права призначати полковників без згоди російського міністра-резидента (згодом Малоросійської колегії), а з 1730-х рр. призначення полковників узагалі перенесли до Петербурга. У 1723 р. в тому ж коломацькому похідному таборі було підписано чолобитні до Петра І, в яких містилися скарги на безкарність царських чиновників в українських містах і вимоги вивести царську армію за межі Гетьманщини. Петиція так розлютила Петра, що «бунтівників» негайно викликали до Петербурга для допиту. На них чекав Сибір, а самого наказного гетьмана Павла Полуботка (за доносом його ж співвітчизника Феофана Прокоповича) — імовірніше за все, плаха. Розв'язка настала несподівано: у казематі Петропавловської фортеці помер Полуботок, а через місяць зійшов у могилу і Петро І.

Кирило Розумовський 1750 р. несподівано був проголошений гетьманом. Імператриця Єлизавета (1740-1762) особисто вручила йому булаву, клейноди та військовий прапор. Імператриця Катерина II (1762-1794) не поділяла надій своїх малоросійських підданих. 1763 р. на старшинській раді в Глухові було вироблено петиції до нової імператриці, що передбачали не тільки затвердження за Кирилом Розумовським спадкоємного гетьманства, а й відновлення договірного характеру взаємин між імператорським престолом і Гетьманщиною — на основі усе тих же Переяславських статей 1654 р. До такого повороту в Петербурзі були явно не готові. Гетьман Розумовський був викликаний до столиці для пояснень, де, не чекаючи долі Полуботка, поквапився зректися не лише спадкоємного, а й особистого гетьманства. Натомість йому було даровано графський титул і велетенські маєтності в Україні, а призначено щедру довічну пенсію.

48. Магдебурзьке право на українських землях: початки і особливості впровадження.

Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Встановлювало порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою, міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.

В Україну прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілей користуватися власним правом і мали власні судово-адміністративні інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали великі князі або королі.

Введення магдебурзького права в Україні сприяло міського населення в окремий соціальний стан і сприяло розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської мов. У другій половині XVII-XVIII ст. було зроблено і українські переклади.

Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у XIII ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї.

Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина "Саксонське зеркало" створена на початку XIII ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половші XIII ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.

У XIV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі. 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: "Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким...".

Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв.

Дослідники налічують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом XIV — XVI ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і Требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий—у 1431 р., Галич — у 1437 р.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно­українських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у XV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині XVII ст.

Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в Києві.

49. Західноукраїнські землі у складі Австрії (кінець ХУШ-перша половина XIX ст.) політико-правовий аспект

У першій половині XIX ст, коли адміністративний східні й південні українські землі були возз'єднані в складі Російської держави, західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, шо перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 р., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії». Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст, перебувало Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва, становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.

Австрійська монархія на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність зНаддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українцівГаличини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політикумадяризації.

Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.

Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.

Найбільш інтенсивно суспільно-політичний рух розвивався в Галичині. У польських таємних організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі та в інших місцях, брали участь і українці, особливо представники українського студентства.

Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток,,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—і 866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українського («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчшдький, М. Устиянович та ін.

Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая.У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні, жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.

У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 рр. брати Іван та Яків Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки».

середину XIX ст. в ряді країн Європи наростав революційний рух, спрямований проти феодальних відносин і абсолютних монархій. Звістки про революцію у Відні й Будапешті уже 18 березня донеслися до Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події дістали цілковите схвалення й бурхливу підтримку широких кіл місцевого населення — поляків, українців, румун, угорців, німців. У Львові, Чернівцях, Ужгороді відбулися масові народні демонстрації. Незабаром були звільнені політичні в'язні, в багатьох місцях почалося формування національної гвардії, а у Львові сформований також студентський (академічний) легіон.

Велике збудження революція викликала серед селянства. З'явилася пряма загроза масового селянського повстання. Щоб йому запобігти, Фердінанд 17 квітня 1848 р. підписав патент (указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за винагороду в майбутньому за рахунок держави. Під натиском масових селянських рухів на Буковині, що охопили край навесні і влітку 1848 р., австрійський уряд 9 серпня 1848 р. поширив дію указу від 17 квітня про скасування панщини в Галичині на Буковину, починаючи з 1 липня. На Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було оголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування кріпацтва та феодальних повииностей.

13 квітня 1848 р. створена Центральна рада народова у Львові. Рада народова виступила за відновлення Польщі в межах 1772 р. у формі польської автономної провінції у складі Австрії з включенням до неї Правобережної й Західної України.

Українська інтелігенція й уніатське духівництво для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня

1848 р.у Львові, за згодою губернатора, створили політичну організацію — Головну руську раду. ЇЇ головою став Г. Яхимович, 15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету — «Зорю Галицьку», що була першою у Львові газетою українською мовою.

Головна руська рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися захисту наданих конституцією політичних свобод і задоволення культурно-національних запитів українського населення. Вона вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони і урядові розпорядження публікувати і українською мовою, дозволити українцям займати всі державні посади, уніатське духівництво зрівняти в правах із католицьким, всі урядові чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську мову. Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці.

Головна руська рада скликала у жовтні 1848 р. у Львові перший з'їзд діячів науки й культури — Собор руських учених. На з'їзді було створено «Галицько-Руську матицю» — товариство для видання й розповсюдження дешевих книг, для організації освіти народу. Наприкінці 1848 р. з дозволу цісаря у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови й літератури, на якій з січня 1849р. почав викладацьку роботу Яків Головацький.

23 травня 1848 р. у Львові створили «Руський собор», що мав протистояти Головній руській раді.

Масовий селянський рух, що розгортався у 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, був однією з причин, що привів до падіння кріпосного права.

50. Соціально-економічне становище українського населення в Австро-Угорщині в другій половині XIX – початку XX ст.

Селянська революція 1848 р. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

У 60-х— на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх І великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 р. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 р. становив 65 тис. т, у 1900 р.— 145 тис, у 1908 р. — понад 1800 тис т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 р. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 р. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

Дата добавления: 2015-05-23