Україна - співзасновниця ООН

Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни.

Яскравим конфліктом між Україною і Польщею стала кривава суперечка... «україно-польська різанина».

Конфлікт сформувався між Української Повстанською армією та Армією крайовою(Польща) за такі землі як Волинь, Полісся і Холмщина.

Запекла боротьба точилася тому, що ці народи прагнуть виселити один одного з вищезазначених земель.

Ціє ситуацією вдало скористалася Німеччина – вона надає Україні владу над землею, щоб посварити її з Польщею. Одразу було відомо, що Україні не вдасться перемогти у цій боротьбі і відповідно вона не зможе звинувачувати Німеччину в ущемленні її прав. Битва визначалася особливо жорстокістю і кривавістю.

Переможцями вийшли в результаті поляки. Проблема, яка спіткала українців була – байдужість. Більшість населення опікалася не стільки національно приналежністю земель, скільки загальним добробутом.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них — орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі, визнано в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а й СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки — Україна і Білорусія — стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава — один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.

Дипломатія УРСР. Після вступу УРСР в Орга­нізацію Об'єднаних Націй 1945 та до складу інших міжнар. орг-цій дипломатія УРСР стала невід'єм­ною частиною рад. дипломатії, що створило пев­ний парадокс. Якщо сучас. світова дипломатія є засобом реалізації зовнішньої політики д-ви, то в УРСР такої політики не було. її дипломатія реалізувала зовн. політику тодішньої союзної д-ви. Надання 1944 союзним республікам, у т. ч. УРСР, прав на безпосередні зносини з інозем. д-вами й досі достатньо не пояснено дослідниками, особливо у світлі майже безпе­рервного посилення централізації, унітарності в СРСР після Другої світової війни. Теза про те, що 1944 йшлось лише про майбутнє членство в ООН, не підтверджується формулюваннями відп. нових статей у Конституції СРСР, якими дозволялись саме «безпосередні», тобто дип., двосторонні відносини з інозем. д-вами. Про остаточну нез'ясованість цього питання свід­чить і побудова укр. НКЗС, створеного 1944, що містив підрозділи, до функцій яких входили двосторонні відносини, та взагалі не було під­розділу міжнар. орг-цій. Одразу після закінчення Другої світової війни почалася т. зв. «Холодна війна», створення військ.-політ, союзів, очіку- вання нової війни між Сходом і Заходом і т. п., тому питання про двосторонні міждерж. відно­сини республік не виникло. Більше того, окремі спроби зах. д-ав встановити такі відносини, зокрема з Україною, наштовхнулись на нега­тивну реакцію з боку керівництва СРСР як на спроби «розколоти» Радянський Союз, створити на його території «шпигунські кубла» тощо.

Дипломати УРСР в ООН, на міжнар. кон­ференціях діяли як представники «суверенної» д-ви, і хоча саме так вона характеризувалась у конституції, усім було відомо, що це не від­повідає дійсності. Утім, і укр. дипломатія, і часом союзні дипломати відчували необхідність під­тримувати «фасад суверенності». Для цього в міністерствах закорд. справ і Союзу, і Українсь­кої РСР розроблялись т. зв. ініціативи, тобто проекти питань для внесення в порядок ден­ний, резолюцій, інших док-тів, які доручалось укр. дипломатам подати на розгляд у міжнар. орг-ціях. Незалежно від того, де розроблялись ці ініціативи — у Москві чи в Києві (останні обов'язково затверджувались у Москві) — від­повідальність за їх реалізацію несла укр. дипло­матія, зазвичай за допомогою союзної (відно­сини між представниками «двох дипломатій» завжди були дружніми). Діяльність навколо таких ініціатив сприяла професійному зростанню укр. дипломатів, завойовувала їм авторитет серед колег. Укр. ініціативи залишились в анналах ООН: про припинення б-би Нідерландів і Великої Британії з нац.-визв. рухом в Індонезії (1946), про міжнар. рік співробітництва в медицині (1958), про подолання неписьменності у світі (1961), про допомогу у створенні кадрів для індустріа­лізації країн, що розвиваються (1962), про забо­рону найманства (1968), про б-бу з апартеїдом у Півд. Африці та на захист прав палестинсь­кого народу (70-ті), про прискорення заборони хім. зброї (70-ті) та ін. Дипломати УРСР ак­тивно працювали, коли республіка обиралась кілька разів непостійним членом Ради Безпеки ООН, керівних органів інших міжнар. орг-цій та конференцій. Виступаючи на міжнар. фору­мах, представники УРСР не тільки «цілком і повністю» підтримували політику СРСР, а й по­силались на волю і прагнення укр. народу, на його історію й сучас. буття. Такі посилання нага­дували світові, що на території СРСР існує Україна. Як мінімум двічі високі представники УРСР виступили з трибуни ООН укр. мовою, а в ЮНЕСКО дипломати домагались зафіксувати в календарі подій дати, пов язані з укр. істо­рією, культурою та наукою. Дипломатія УРСР залучалась і до відрядження укр. спеціалістів для участі в екон. зв'язках СРСР із закордоном, де, зокрема, стала відомою продукція заводів і фабрик України.

Досвід дип. роботи засвоювався також, коли представники України працювали в секретаріа­тах міжнар. орг-цій, в окремих посольствах СРСР, із ген. консульствами низки країн (гол. ч. тих, що тоді називались «соціалістичними», а також Індії), розташованими в Україні. Працівники МЗС УРСР брали участь в орг-ції візитів деле­гацій з-за кордону в УРСР, спілкувались з інозем. журналістами, вивчали інозем. пресу. Із 1958 в Нью-Йорку було відкрито Постійне представ­ництво УРСР при ООН, згодом — при ЮНЕСКО в Парижі, при Європейському Відділенні ООН у Женеві, при орг-ціях системи ООН у Відні. За часів УРСР ці установи стали школами для укр. дипломатії. Представництва, зокрема, встановлювали контакти з укр. діаспорою.

Дип. службу УРСР складали здебільшого ви­пускники Київ. держ. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка (див. Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (міжнародники, історики, юристи, економісти, філологи) та Моск. держ. ін-ту міжнар. відносин. «Вбудованість» дипло­матії УРСР у заг.-союзну, спільні програми на­вчання майбутніх дипломатів мали результатом співпадіння форм практ. дип. роботи, які, у свою чергу, мало відрізнялись від світових. Коли 1991 було проголошено незалежність України, вона вже мала ядро дип. кадрів, із якого почалось створення справжньої дипломатичної служби д-ви.

Дата добавления: 2015-05-23