Історія України. Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

Рр.

Рр.

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

Зі спогадів Олександра СЕВРЮКА

Переговори добігали вже кінця. Власне кажуЧи, вони вже сюнчилися, 'бо в усіх·

спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки · порозумітися щодо редакції

деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього

зал~шалося виготови.ти тільки грамоти.. ·

6-го січня ми заснули з легш.им серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати

графа Черніна в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився

підписати мир. «Остаточно?!» За весь короткий час нашого знайомства ми кілька

разів мали ·вже нагоду переконатися, що в лексиконі графа, - одного з останніх.

могиканів старої австрійської аристократії й салонного дипломата - цього слова не

повинно б бути. Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він

вирішив - і Троцький з цим годиться! - послати на Україну комісію з метою

встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я

відчував, що холодний піт виступає в мене на Чоло. Правда, в той день у Києві

існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день­

два -у кожному випадку до приїзду цієї комісії, -українського уряду в Києві вже не

буде. Що робити?"

Відкинути пропозицію Черніна - значило поглибити підозри недовірливого

австрійського дипломата й таким чином напевно скомпрометувати справу

підписання договору. Прийняти й чекати, доки комісія повідомить про зайняття

Києва більшовиками (а саме це за кілька днів могла вона встановити), значило

рахуватися з тим, що мир ніколи не буде підписаний. Ніякої третьої, ухильної,

відповіді бути не могло. Всі ці думки промайнули вмить і я відразу без вагання заявив

телефоном, що ми годимося. Минуло кілька годин. Враз знову при телефоні Чернін.

- Пане Севрюк! ·з комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер

уже відмовився дати свого делегата.

- Шкода! - відповідаю я.

- Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?

- Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але, завтра, як тільки все буде готове, ми

можемо підписати. Решта дня 7-го і ввесь день 8-го лютого пройшли на останніх приготуваннях. Почалось 9- го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися більше ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники," журналісти,

фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас;· затріскотіли фотографічні й фільмові апарати. Ми на хвилинку спинилися. Всі делегати сто_яли коло своїх місць, інші кількома рядами за ними; повна.вщерть зала; вlйськові форми всіх rатунків зброї і всіх армій Центральних Держав, ---,- золото і срібло, медалі, різнокольорові стяжки. Посередині зали столи стояли літерою П. Чільні місця - представників

Центральних Держав, середні місця для нас. ".Після двох коротких промов - фон Кільмана й моєї приступлено - урочисто до підписування договору. З представників Центральних Держав перший підписав фон Кільман. Перший на першому міжнародному акті Незалежної України підписав я, після мене М. Любинський і М. Левітський. Я глянув на годинник. Була друга година 9-го лютого. Церемонія підписів і накладання печаток тощо тривала довший час. 15 делегатів мусили підписати кожн.ий 5 грамот, - отже всього 75 підписів. З огляду на те, що договір був виготовлений усіма мовами заінтересованих

держав - отже: українською і німецькою, українською, німецькою та угорською,

українською і болгарською, українською і турецькою - то підписали ми грамоти по­

украї нськи. Нарешті, всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч вер~:алися ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави."

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

О. Гольденвейзер «З київських спогадів»

".То була початкова епоха більшовизму, коли Рада народних комісарів _щодня

ухвалювала декрети, які мали засвідчувати втілення тих або інших "завоювань

революції", - скасування права власності, націоналізацію, проголошення різних

прав і привілеїв пролетаріату. Українці не могли аж надто відставати в цьому

революційному завзятті; тому в четвертому Універсалі сформульовано пункт про

соціалізацію зем_лі, робітничий нагляд за виробництвом тощо. Загалом позицію

українських владних партій визначало те, що вони по суті аж ніяк не правіші за

більшовиків: ті за негайний мир, і ці за негайний мир; ті за безпосередній перехід до

соціалізму, і ці так само; у тих влада в руках рад, а в цих - у руках Центральної ради,

яка так само є представництвом пролетаріату й найбіднішого селянства. Однак,

незважаючи на всі старання· українців довести, що вони - ті самі більшовики, це

змагання "Хто лывыший закынчилося не на ъхню користь"..

26 січня". Київ захопив радянський загін Муравйова. Бомбардування міста

тривало цілих 11 днів - від 15 до 26 січня. більшовицькі батареї були розташовані на

лівому березі Дніпра, у районі Дарниці. Звідти перелітним вогнем обстрілювали

місто. Кидали на нас через раз тридюймівки й шестидюймівки". Жертв серед киян

було порівняно небагато; проте руйнування. були жахливі. Думаю, що не менше

половини бу~инків у місті зазнали пошкоджень від снарядів. Спалахували пожежі, і

це справляло моторошне враження. ·

Легко уявити собі стан киян у ті дні. Переживши згодом ще з десяток переворотів,

евакуацій, погромів, мешканці Києва з непідробним жахом згадують про ці

одинадцять днів бомбардування. Майже весь час населення провело в підвалах, у

холоді й темряві. Магазини й базари, цілком зрозуміло, були закриті; тому

доводилося харчуватися випадковими залишками, адже запасів тоді ще ніхто не

робив.

26 січня зранку до міста ввійшли більшовики. Вони пробули в Києві того разу

лише три тижні, і той перший прояв більшовизму не був позбавлений яскравих

вражень і своєрідної демонічної сили. Рада, залишивши Київ, розташувалася в

Житомирі; про її переговори з німцями нічого ще не знали. Проте вже в наступні дні

після одержання першої телеграми про Брестський мир містом розходилися чутки

про німецький наступ на Україну. Незабаром стала помітною зніяковілість і в самих

більшовиків. А ще за пару днів одна з місцевих газет насмілилася передрукувати

наказ одного німецького генерала, у якому повідомлялося, що німецька армія, на

прохання представників дружнього українського народу, рушила звільняти Україну

з-під влади більшовиків.

Наступ німців розгортався з фантастичною швидкістю. Жодного опору їм не

чинили. За якихось 7 днів після підписання миру вони були вже в Києві". Наступного

ранку, після втечі Євгенії Бош та інших комісарів, до міста ввійшли незІ-!ачні

українські частини на чолі з Петлюрою. Німці.з галантності надали їм честь увійти

першими. До обіду в місті стало відомо, що на вокзалі німці.

".Цікавість брала гору, і кияни юрбами потяглися на вокзал, щоб подивитися на

заморських гостей ". Вигляд вони мали обвітрений, зморений і виснажений.

Одягнені в суцільний сірий колір, із сірими заплічниками, біля сірих візків і кухонь,

німецькі полки справляли враження якогось каравану подорожніх.

Утім наступного дня на Софійському майдані німецьке командування влаштувало

доволі імпозантний парад, який, за словами присутніх, уже більшою мірою

відповідав нашим уявленням про німецьку армію.

Потім почалося те, що один німецький солдат визначив словами "Ми наведемо

лад". Було видрукувано прекрасний план міста німецькою мовою. На всіх

перехрестях встановлено дощечки з німецькими написами. Спеціальні стрілки

вказували, як куди пройти, і одразу було зазначено, скільки хвилин на це потрібно.

Все місто, наче павутинням, обплутали телеграфними й телефонними дротами".»

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

З книги спогадів А. Денікіна «Нариси російської смути».

За кілька днів до захоплення влади Скоропадський приїхав до одного відомого

київського генерала й запропонував йому долучитися до справи створення нового

уряду, «який повинен замінити Центральну Раду й виступити посередником між

німецьким командуванням й українським народом». Зауважив, що в цій справі

зацікавлені німці... Коли співрозмоsник відповів йому відмовою, мотивуючи

ебес ялд ютсінтянйирпен«• роботи з німцями й на них», Скоропадський заперечив,

що «німці тут ні до чого, що він буде вести цілком самостійну політику, - і закінчив

навіть наївною заявою, - що сподівається обійти німців і змусити їх працювати на

користь України»". Тоді ж відбулася розмова гетьмана з одним впливовим

російським генералом, якого дехто хотів бачити на посаді. військового міністра. На

питання його, чи правда, що гетьман згодився на свій пост. винятково з метою

возз'єдання Малоросії з Росією, Скоропадський відrювів негативно: «Можливо, у

далекому майбутньому це й трапиться; але зараз я буду обстоювати самостійність

України»...

10 квітня австро-германці поспіхом склали й підписали господарську угоду з

Українською народною республікою, щоб передумови її лягли на Раду, а не на

гетьмана·. 13-го фельдмаршал Ейхорн запровадив, застосовуючи німецьку польову

юстицію, воєнний стан, а 16-го за обставин майже ане.кдотичних німці розігнали

Раду й поставили гетьманом всієї України генерала Скоропадського.

".Національний шовінізм й українізація було покладено в основу програми

гетьманського уряду. Сам гетьман в офіційних виступах урочисто проголошував

самостійність України на вічні часи й паплюжив Росію, «Під ярмом якої Україна

стогнала протягом двох століть»". Кадетське міністерство не поступалося в

шовіністичних заявах і в прямих діях: міністр внутрішніх справ Кістяківський

запроваджував закон про українське громадянство й присягу; міністр народної

освіти Василенко взявся до масового. закриття й насильницької українізації

навчальних закладів; міністр сповідань Зеньковський готував автокефалію

української церкви:" Усі гуртом у формах безглуздих й образливих рвали зв'язок з

російською. культурою та державністю.

Тільки соціальні заходи гетьмана різко розійшлися з політикою Ради: кермо її

круто повернули вправо. Незабаром вийшов гетьманський указ про повернення

землі поміщикам і про відшкодування їм збитків, заподіяних революцією. Практика

реквізиції (для експорту), кривавих утихомирень і відшкодування збитків за участі

австро-німецьких загонів була жорстокою й безжалісною. Вона викликала скрізь в

Україні та Новоросії стихійні повстання, часом багатотисячними загонами. Повстанці

винищували дрібні частини австрійців, німців, убивали поміщиків, чиновників

державної варти, повітових старост та інших агентів гетьманської влади". Втручання

зайд додавало до загальної суми соціальних й економічних причин збурювання

селянських мас ще й елемент яскраво національний - ні український, ні, ймовірно,

й російський, проте відверто антинімецький; ним захопилася й частина офіцерства,

яка долучалася до загонів повстанців, надаючи їм бодай якоїсь організованості.

20-30-ті рр. ХХ століття.

Проаналізуйте історичне джерело.та дайте йому оцінку.

З листа комсомольця Пастушенка з с. Полонисте (нині Голованівський район

Кіровоградської області). ·

«Ось таке вислухайте, тов. Сталін! Село має 317 дворів, колективізоване на

1 ОО %. А що, тут думаєте радянська влада? Ні, не радянська, а чисто буржуазний

· строй. Пригадайте панщину: 6 днів роби панам, а 7-й - неділя, в яку не можна

робити, бо свято. Так і на селі - щодня роблять в артілі. Коло дому нічого, крім

qуДівель, а ти податок із дому дай за те, що робили в колгоспі, позику підписався в

колгоспі на 40 крб. - віддай із дому. Третій рік у колгоспі усуспільнено все, та ще й

хлібозаготівлю дай за ту землю, що здав у колгосп [за] 3 роки. Не йди до колгоспу за

хлібом, бо ще й сам здай пудів 45 з 3 дес. поля, ну і.пай у кооперації 28 крб., аванс і

будівництво теж до 15 крб. здай з дому, а [за] продукти за три роки - копійки

грошей, отаке життя.

Село виконало план на 65 % Колгосп вивіз. весь хліб до фунта, всі культури.

Зараз коням ні в зуб, лише пшенична січка і кроплять мелясом, вже загинуло

56 коней...

І починають вмирати_ з голоду люди, пухнуть, діти кажуть - "хліба, хліба". Не

думайте, шановний керівник, що не робили люди (і вдарно), але був недорід, який до

уваги ніхто не бере. Прошлий рік урожай був середній і то ледве прожило населення

і план був 38 rис. пуд., а зараз 57 тис. пуд. Зараз бригада 86 осіб ходить З місяці і

нічого не зроблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже

перешпарили разів 60 · кожну хату. Забрали до фунта всі городні [культури],

в колгоспі, в колгоспників [залишили] на душу 2 пуда картоплі, а всю до фунта -

в заготівлю. Ніякого передбачення на весняний посів, насіння ні фунта немає, ніякої

культури... І буряки, і капусту квашену забрали, і забирають курей. І здають селян1:1,

бо нічим годувати, іде таємний забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін.

Трудодень обійшовся 37 коп., [а] пара чобіт - 36 крб., пара черевиків -

26-22 крб., костюм -:- 80 крб., який був 25 [крб.] прошлий рік. Ви розумієте, що і

пачка папірос 35 коп. розкурочних. Ота.к, тов. Сталін, сто день.на одну пару чобіт,

урівнялка, довели владу рад: Керують [не] робітники · і ·селяни_, [а] поміщики та

буржуї, тому що робітник не буде висисати останньої крові й серця •. тому що він

розуміє голод і холод. Фунта соломи не дають, в хатах холод, розкуркулюють

бідняків, колгоспників викидають з колгоспу за те, що хліба не дають. Зажим - не

дають селянові бал·акати на зборах, садять і судять нізащо. Що захотіли активісти, то

й зробять, а маса ні при чому. Сільраду вибрали, але й жодного члена вибраного, всі

·нові й нові чужі люди,. не вибрані, і та ж кооперація, і все.

Маса населення підбурена проти радвлади, немає ніякої культроботи, одна

хлібозаготівля й годі, сільбуд закритий, ніхто не йде, чекаючи з дня на день смерті. ·

Робітникам,. які працювали колись у колгоспі, а зараз пішли на промисловість, їх

дітям і дружинам нема спокою. Пайок, який приво.зsпь, забирають голодні. Вечором

не можна вийти в село, б'ють каміннями, зкидають чоботи, в кого".є. населення босе,

голе, голодне, діти не відвідують школи, тоже босі, голі й голодні, [без] гарячих

сніданків [не] один місяць і хліба, лише чай без цукру. В селі ні гасу світить, ні мила,

про жири, то й не згадуй, нема· соняшника, ні фунта з 40 га не залишилось, все в

заготівлі".»

Друга світова війна

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

Зі спогадів Володимира Хільчевського

«... Могутній вал радянських армій Центрального, Воронезького та Степового

фронтlв, набравши розгону на курських і бєлгородських полях, покотився до Дніпра,

вздовЖ s;~кого проходив гітлерівський "Східний вал". Фюрер на весь світ заявив; що

на Дніпрі... "буде боротися, якщо треба, сім років"...

На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж

почалася мобілізація, і невдовзі слідом за передовими військовими частинами

потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії, однак

за якихось обставин (полон, оточення) відбилися від своїх частин, але більшість -

18-19-річні · юнаки. Обдерті, обшарпані, - за два роки окупації обносилися, - з

«сиДорами» за плечима йшли і йшли нескінченним пото~<ом. В одній із таких колон

крокував і я - хлопчина вісімнадцяти з половиною років...

У тилу дивізії в Черненському Лісі (пішов під води Київського моря) формувалися

підрозділи, які ночами переправлялися на плацдарми. Дійшла черга й до того

підрозділу, у якому був я. Удень нас вишикували для складання присяги, а потім

відбувся міт.инг. Промовці закликали виконати свій обов'язок перед Батьківщиною,

докласти зусиль для розгр.ому ненависного ворога. Однак фраза: «На лівому березі

для вас землі. немає. Хочете!3жити - тримайтеся за правий», - вразила

неприємно.

... Атаки, контратаки змінювалися довгим нудотно-бездіяльним сидінням в

окопах, коли ні вилізти, ні розім 'ятись, а потім знову атаки, контратаки".

... Звідки мені було Знати, що вже десь таємно з Букринського · на Лютізький

плацдарм перекидається потужна танкова армія генерала Рибалка... З гор.ом я почав

це розуміти, став, як м~ні здавалося, заправським солдатом, але тоді гадав, що

саме на мені й на тих сіромах-воїнах, які сиділи в окопах на схилі висоти, лежить вся

відповідальність за долю Батьківщини.

... Пішли дощі: Дно окопів і траншей, нічим не захищених зверху, розкисла. Під

ногами хлюпало, все промокло наскрізь, глинясте місиво доходило вище

щиколоток, навіть плащnалатки, що були лише в декоrо зі старих солдатів, уже не

затримували води, одяг став важким, холодним.

Особливо тяжко було лораненим. Вивезти вдень їх було неможливо - схили

добре прострілювались. І, чекаючи ночі, поранені лежали в багні в траншеях. Через

них переступали, було, що й наступали....

1 листопада розпочався.наступ на Київ· з Букринського плаццарму. Німці почали

перекидати туди війська, посліабивши Лютізький. А 3 листопада загриміла потужна

к~нонада, розпоч~вся наступ з нашого, Лютізького плаццарму, який... завершився

~вільненням Києва.

Важко уявити, що відбувалося на плаццармі протягом 40 днів з дня висадки на

правий берег rіерших бійців до початку загального наступу. Газета «Правда»

22 вересня 1983 р., відзначаю.чи 40-річчя · визволення києва, писала, що село

Ясногородка протягом 35 днів переходило з рук у руки 27 разів. 27! Це в декілька

разjв більше; ніж славнозвісний Мамаїв курган.. Лягло. в Ясногородці людей

муштрованих немало, а ще більше, мабуть, немуштрованих, таких як я, що перед

тим, як потрапити в окоп,.,.навіть жодного разу не вист'рілили з бойової гвинтівки, не

кинули бойової гранати...»

Проаналізуйте історичне джерело та даите йому оцінку.

З книги Анатолія Кузнєцова, очевидця описуваних подій.

«".Діна ходила читати наказ, швидко прочитала й пішла: біля листків із наказом

узагалі довго ніхто не затримувався й розмов не виникало.

·цілі день і в~чір тривали обговорення й припущення. У неї були батько й мати,

старенькі вже, мати перед приходом німців вийшла з лікарні після операції, от усі й

гадали: як їй їхати? Старенькі були впевнені, що на Лук'янівці всіх посадять до потяга

та повезуть на радянську територію.

Чоловік Діни був росіянином, прізвище в неї російське, крім того, й зовнішність

зовсім не. єврейська. Діна була більше схожа на україні<у і знала українську мову.

Сперечалися, гадали, дум.али й вирішили, що старі поїдут.ь, а Діна їх проведе,

посадить у потяг; а сама залишиться з дітьми - що буде; те й буде.

У батьків вона була на початку сьомої ранку. Весь будинок не спав. Ті, хто їхав,

прощалися іЗ сусідами, обіцяли писати, доручали їм речі, квартири, ключі.

Старенькі багато нести немогли, цінностей у них не було, просто взяли

найнеобхідніше та харчі. На вулиці Артема.вже було справжнє стовпотворіння. Люди

з вузлами, з візками, різні двоколки, підводи, інколи навіть вантажівки - Усe це

стояло, потім просувалося трохи, знову стояло.

Дуже багато було проводжальників: сусіди, друзі, родичj, українці й росіяни,

допомагали нести речі, вели хворих, ба й несли на раменах.

Уся ця процесія рухалася надто повільно, а вулиця Артема р.уже довга.

Лише десь у пообідді дісталися до цвинтарів". Тут упоперек вулиці була дротяна

загорожа, стояли протитан.кові їжаки - З проходом посередині, стовбичили шереги

німців іЗ бляхами на грудях, а також українські поліцаї у чорних одностроях із сірими

обшлагами. "

Усе було дуже незрозумілим. Діна посадила батьків біля цвинтарної брами, а

сама пішла подивитися, що робиться попереду.

Як і багато інших, вона досі гадала, що там стоїть потяг. Чутно було якусь близьку

стрілянину, у небі низько кружляв літак, і взагалі навколо панував тривожно-панічний

настрій.

У юрмиську - уривки розмов:

- Це війна, війна! Нас вивозять подалі, де спокійніше!

- А чому лише євреїв?

Якась бабуся доволі авторитетним тоном припускала:

- Ну, тому, що вони - споріднена з німцями нація, їх вирішено вивезти в першу

чергу.

Діна заледве проштовхувалася в натовпі, все більше непокоїлась, і тут побачила,

що попереду всі складають речі. Різні носильні речі, клунки та валізи до купи ліворуч,

усі продукти - праворуч.

А німці спрямовують усіх далі, частинами: відправлять групу - чекають, потім із

певним інтервалом знову пропускають, рахують, рахують". стоп.

Діні стало моторошно. Нічого схожого на залізничний вокзал. Вона ще не знала,

що це, але всією душею відчула,'що це не вивіз. Усе, що завгодно, тільки не вивіз.

Особливо дивували ці поблизькі кулеметні черги".

Можна впевне~:ю припустити, що більшість відчувала ·те, що й Діна, передчувала

недобре, але продовжувала чіплятися за це "нас вивозять" от іще чому. Коли вийшов

наказ, дев'ять із десяти євреїв чути не чули про якісь фашистські звірства над

євреями. Аж до війни радянські газети лише вихваляли та підносили Гітлера -

·кращого друга Радянського Союзу й нічого не повідомляли про становище євреїв у

Німеччині й Польщі. Серед київських євреїв можна було знайти навіть захоплених

прихильників Гітлера як талановитого державного діяча. З другого боку, старші люди

розповідали, як німці були в Україні у 1918 році, і тоді вони євреїв не чіпали...

Проаналізуите історичне джерело та дайте йому оцінку.

З книги В. Чорновола «Лихо з розуму».

«У серпневі й вересневі дні 1965 року ніщо, здавалося, не порушувало звичного

ритму життя на Україні. Газети писали про чергові перемоги на трудових фронтах,

передова московської "Правди·" закликала зміцнювати дружбу народів і застерігала,

що партія нікому не дозволить перешкоджати прогресивним процесам

взаємозближення народів і обміну кадрами. У київському театрі ім. Івана Франка

йшла прем'єра п'єси Стельмаха "Правда і кривда", і глядачі аплодували

безстрашному героєві, який одним лишень словом правди переміг криводушців-

енкаведистів..

Тимчасом чомусь не повернулися з літньої відпустки критик Іван Світличний,

науковець-психолог Михайло Горинь, вчитель Михайло Озерний, студент Ярослав

Геврич". Не повідомивши причин, не вийшли на роботу науковий працівник

Львівського музею українського мистецтва Богдан Горинь, викладачі Львівського

університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, київські інженери Олександр

Мартиненко та Іван Русин...

Помалу поповзла чутка, що близько тридцяти викладачів вузів, художників,

науковців раптом перебралися із-за кафедр, письмових столів, з лабораторій в

помешкання з подвійними фатами на вікнах. То в одну, то в іншу українську родину

з'являлися люди з насупленими обличчями, перевертали вверх дном квартиру,

забирали книжки старих видань, листи, рукописи. Розсильні приносили сірі

клаптики паперу з категоричною вимогою: "Вам необходиrую явиться к следователю

Н. в качестве свидетеля". У зловісну гру були втягнені вже сотні...

Через 5- 8 місяців... двадцять осіб стало перед судом, звинувачені в

антирадянській-націоналістичній _пропаганді та агітації, а дехто ще й в

"організаційній діяльності". Та ба! Навіть ті, з кого за довгі місяці витиснули каяття, на

суді відмовилися визнати, що читали «Заборонену>) книжку або статтю саме тому, що

хотіли цим "підривати чи ослаблювати радянський лад" (а саме за це карає

пред'явлена заарештованим ст. 62 Кримінального кодексу УРСР).

Не поцікавившися переконаннями, намірами людини, засудити її за читання

якоїсь книжки чи статті - факт нечуваний в юридичній практиці переважної

більшості країн світу й цілком несумісний з ратифікованою Радянським Союзом

"Декларацією прав людини". Але гляньмо па справу тверезіше. Чи ж за тих декілька

зарубіжних книжок, які науковець Михайло Горинь прочитав сам і дав прочитати

кільком найближчим знайомим, теж переважно науковцям, одержав шість років

таборів суворого режиму? А може це тільки привід, хоч і сумнівний з точки зору

міжнародних правових норм, щоб поквитатися з людиною за ті переконання, які вона

ні від кого не приховувала? І чи не тому, поглумившись над законом, п'ятнадцять осіб

із дев'ятнадцяти судипи таємно від людського ока, а двадцятого заслали без

всякого суду й слідства?..

... Якби можна було скласти середню типову біографію засуджених у 1966 році за

«антирадянську націоналістичну пропаганду та агітацію», вона могла б бути такою:

засуджений Н. на день арешту мав 28- 30 років, він виходець із селянської або

робітничої родини, відмінно закінчив середню школу, поступив у вуз (дехто - після

армії), де був активним учасником наукових гуртків; як кращий студент одержав

добре призначення, писав дисертацію (або й захистив її), публікувався в періодиці

(або й видав книжку). Якщо навіть мав технічний фах, цікавився літературою і

мистецтом, вболівав за стан рідної мови й культури. Ще не одружений або ж

одружився незадовго до арешту й має малу дитину.

Більшість із «призову 1965 року опинилася за гратами, коли вихідна їхньої

творчості круто зносилася вгору... "

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

Зі спогадів Івана Цюпи.

«... Сонячного ранку до Будинку літераторів підійшло з десяток чорних «Волг» -

майже на кожного по машині. Від Спілки ми вирушили до особливого причалу на

Дніпрі, де стояла яхта першого секретаря ЦК Компартії України. Там нас привітно

зустрів секретар ЦК з ідеологічних питань Федір Данилович Овчаренко. Поручкався

з кожним із нас - Гончаром, Бажаном, Козаченком, Новиченком, Башем,

Збанацьким, Зарудним, Вороньком, Павличком, Кqротичем, Смоличем, мн.ою...

З палуби опускаємось до кают-компанії. А там, як у казці, чарівний стіл,

заставлений пляшками з коньяками, горілкою та винами найрізноманітніших марок і

закусками: окрім чорної та червоної ікри - осетрина· і сьомга, сервелат і мисливські

сосиски, а ще свіжі помідори й огірочки. Була там навіть мелітопольська черешня,

доставлена спеціальним літаком. Коли ми всілися за пребагатющим столом, Петро

Юхимови4 виголосив тост "за розквіт української літератури"..

А далі тихо-мирно трапезували - жодних розмов, ні на літературні, ні на політичні

теми. Здавалося, що це просто розважальна прогулянка по Дніпру, а даЛі й по

Київському морю". Гадаю ж, що кожен з нас розумів - це поки що «пряник». Треба

чекати на батога. І він невдовзі просвистів..

На яхті, окрім нас, Шелеста й Овчаренка, - нікого. Якщо, звісно, не брати до.

уваги команди матросів, думається, переодягнених енкаведистів". Підпливаємо до

острова, на якому вишикувались казкові будиночки взірцевої архітектури, а

неподалік від них, о~евидно, щойно зведена повітка, долівка якої заслана запашним

зіллям, як бувало на Трійцю.

Знову. сідаємо до столу. Знову тости, схвильовані виступи. Та ось Петро

Юхимов~ч бере ініціативу у свої руки і відверто пояснює, заради чого · нас сюди

запросили.

- Попри усі відомі успіхи української радянської літератури, є в ній, на жаль, і

прикрі недоліки. І неприємно те, що їх припускається лідер Спілки Олесь Гончар. Це

явно виявилося в його "Соборі"".

І далі Шелест переказує з.міст відомої усім нам статті Шамоти, зміст «шамотіння»

ще деяких інших критиків, повідомляє про серйозне невдоволення

Дніпропетровського обкому п~ртїі, насамперед ·його секретаря Ватченка. (Ми ж

знаємо, що Ватченко впізнав себе в образі Лободи з "Собору", він так само відцав

свого старого батька в богадільню.)

- Я вважаю, - веде далі Петро Юхимович, - критика "Собору" правильна.

І Гончар мусить це визнати й висловити своє ставлення до критики. Антирадянщина

йому не до лиця. Я б так не написав, · - виривається з 'його вуст. На це за-вжди

стриманий Олесь Гончар кидає гостро:

- А я в цьому й не сумніваюсь. У кожного свій хист.

Лице першого секретаря ЦК багряніє. Він ледь стримує себе, Щоб не вибухнути,

але якось оговтується і все ж гне своєї:

- Що ви мали на увазі під собором? Дехто стверджує, що мали на увазі нашу

Україну. ~пустошену, обплутану дротами?!

- Кожному дано тлумачити твір як йому заманеться, - твердо відповідає

Гончар. - Критики на те й критики, щоб розкривати внутрішній зміст твору. Я ж мав

на увазі собор конкретний: той, що стоїть занедбаний у моїй рідній Козельщині, і той,

що руйнується у Новомосковську на Катеринославщині...

Шелест намагається говорити стри.маніше. Розповідає про те, що, мовляв, ЦК

партії нині бере курс на українізацію, на запровадження у школах, технікумах і вузах

української мови, звісно, в рамках можливого."

Так від розмови про "Собор" перейшли до проблем загальнонаціональних.

Заговорили про долю України, виступаємо проти русифікації. Петро Юхимович.

хмурить брови. І раптом кидає слово, що влучило мені прямісінько в серце:

- Ось ми зараз сидимо з вами за єдиним столом, говоримо про такі речі, що

коли б це було у тридцять сьомому, то нас би усіх запроторили в тюрму... "

Доба незалежності

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.

З книги Г. Касьянова «Україна 1.991-2007»

«Наступного дня вранішня пленарна сесія Верховної Ради розпочалася з

закритого засідання. У перерві журналістам повідомили, що депутати

залишатимуться в парламенті, доки не буде ухвалено нову Конституцію. Удень

депутати поділилися на кілька робочих груп для обговорення найбільш

суперечливих статей: про мову, статус Криму, державну символіку, приватну

власність.

. О 18:30 розпочалося пленарне засідання, яке відкрило знамениту "конституційну

ніч" - з цієї миті майже протягом 14 годин без перерви деrіутати поіменно

голосували по кожній окремій (зі 160) статті Конституції. Для затвердження кожної

статті потрібно було не менше 300 голосів. Героєм конституційної ночі став депутат

Михайло Сирота, який представляв проект Конституції, запропонований

погоджувальною комісією - весь цей час він стояв на трибуні та був змушений за

регламентом представляти кожну статтю, коментувати й пропоновані поправки,

виголошувати стандартну фразу: "Комісія просить прийняти". Під час голосування в

залі працювали "піаністи" - депутати, яким їх відсутні колеги відцали реєстраційні

картки для участі в голосув?нні. Був тут і свій "диригент". - лідер комуністів

П. Симоненко, який у потрібні моменти подавав своїм колегам знаки не

реєструватися. Журналісти, які вщент заповнили балкон Верховної Ради, наf"!ружено

слідкували за процесом. Усі присутні розуміли історичну вагу подій, що

відбуваються.

Протягом ночі до будинку парламенту "підтягалися" відсутні депутати. Близько

другої години ночі залу засідань несподівано полишили всі члени уряду, що були за

сумісництвом депутатами. їх обурені колеги перервали голосування й поставили

питання про позбавлення їх депутатських мандатів. "Прогульникам" довелося

повернутися..

Час від часу. процедуру монотонного голосування окремих статей переривали

спалахи емоцій. О першій ночі було поставлено · на голосування статтю про

національну символіку. Кому~істи категорично повстали проти синьо-жовтого

прапора та тризуба. Один з них, явно глузуючи з опонентів, запропонував натомість

козацький малиновий прапор, заявивши, що синьо-жовтий назавжди пов'язаний з

"колабораціоністами", - обурені праві депутати спробували стягти його з трибуни,

і лише зусиллями інших парламентарів вдалося запобігти бійці. Питання про статус

Криму (об'єднане зі статтею про символіку в один "пакет") викликало подібну реак­

цію - праві дружно скандували: "Область! Область!", тоді як ліві обстоювали

республіканський статус автономії. Голосування по цих статтях загрожувало зривом

усього заходу,:rому було вирішено провести його таємно (за решту статей

голосували поіменно). У результаті Україна, будучи унітарною державою, отримала у своєму складі автономну республіку і здобула нарешті конституційне право на

синьо~жовтий прапор і тризуб.

Близько 9:00 28 червня в залі засідань з'явився невиспаний, насторожений, але

впевнений у собі президент. За кілька хвилин розпочалося поіменне голосування з

ухвалення всієї Конституції загалом. На тлі ·усіх попередніх виснажливих подій його

результати були вражаючими -315-«За», 36-«проти», 12-уrрималися, 30 - не

голосували. Коли на табло ·з'явилися результати голосування, зала засідань

вибухнула істери~ною овацією, учорашні супротивники в ейфорії розціловувалися та обіймалися, виснажений М. Сирота втирав сльози щастя, а напівживі журналісти

полегшено аплодували їм з балкону. Дещо пізніше Л. Кучма нагородив усіх учасників

засідання орденами, а хол Верховної Ради прикрасили алегоричною картиною, що

символізувала зв'язок поколінь борців за незалежн_ість з учасниками ухвалення

Конституції (цей художній кітч адекватно віддзеркалював політичний)».

Дата добавления: 2015-05-23