Лекція ІІ: Османська імперія та Сефевідський Іран: особливості державного та суспільного ладу

Вплив цивілізаційних та соціокультурних особливостей на розвиток Османської імперії та Ірану.

Особливості політичного та соціально-економічного ладу.

Міжнародне становище Османської імперії та держави Сефевідів. Режим капітуляцій.

Занепад турецької військової могутності та дезінтеграція держави Сефевідів.

На межі Нового часу у світі ісламу відбулося суттєве перегрупування сил. На місці Мамлюцького султанату, грізної імперії Тимура, Делійського султанату та дезінтегрованої Золотої Орди виникли нові могутні держави, перш за все імперії Великих Моголів, Сефевідів та Османів. Після взяття Константинополя (1453 р.) Османська держава перетворилася на світову державу, що почала відігравати провідну роль у міжнародній політиці. Турки-османи взяли на себе роль бойового авангарда мусульманського Сходу перед західно-християнським світом.

Головним ворогом османів на Сході була держава Сефевідів, заснована кизилбашами у 1502 р.

Серед цивілізаційних та соціокультурних особливостей розвитку двох держав можна виокремити як спільні, так і відмінні:

1) спільні: схожі природно-кліматичні умови формування колиски османської та сефевідської державності; іслам як домінанта політичної культури; золотоординська спадщина;

2) відмінні: іслам різного напряму (в Ірані – шиїзм, у Туреччинні – суннізм); розширення кордонів держави (Ірана – на схід, Туреччини – на захід); вплив на розвиток держави Османів Візантійської спадщини.

Обидві держави типологічно належали до східних деспотій. На чолі османської військово-деспотичної держави стояв султан-халіф. На чолі уряду (Високої Порти) був великий візир, якому підпорядковувалися голови військового відомства, фінансового відомства і відомства у справах релігії. На чолі останнього стояв шейх уль-іслам. Все вище керівництво розміщувалося у палаці «Баб-і-Алі» («Високі ворота»). До придворних належали такі чини, як начальник білих і чорних євнухів, головний астролог, хранитель парадної шуби султана, хранитель султанської чалми, охоронці султанського солов'я і папуги. Всі вони отримували велике жалування.

Османська імперія була найбільшою за чисельністю населення і територією державою, розташованою у Європі, Азії і Африці. Європейська частина імперії складалася з Балканського півострова, Угорщини, Молдавії, частини України, Криму і всього узбережжя Чорного моря; азійська – з Анатолії, частини Кавказу, Аравійського півострова, Ірака, Сирії, Палестини; африканська – Єгипет і країни Магриба. Імперія розділялася на області та васальні землі, вілаєти і пашалики відповідно. Васальні землі знаходилися в Аравії і в Африці.

Намісники областей і васальних земель – еміри і паші – поєднували військову і цивільну владу. Кожен з них був напівнезалежним правителем, а саме: мав свій двір, своє військо, міг вводити місцеві податки, збирати мита. Корупція і сепаратизм значно ослабляли вертикаль влади, загрожуючи цілісності держави. Велику роль у житті Імперії відігравало мусульманське духовенство, представлене вченими богословами – улемами. Вони керували шаріатськими судами. З будь-якого питання султан змушений був радитися з шейхом уль-ісламом, який видавав фетву, тобто висновок про відповідність того чи іншого урядового акту Коранові.

Основою військово-державної системи держави Османів була військово-ленна (тимарна) система. Кіннота (сипахи), як основа турецької армії, отримувала із державного земельного фонду великі або малі маєтки. Сипаха отримував землю тільки на період військової служби, міг передати її у спадок одному із синів за умови, що той придатний для продовження служби в армії.

Отже, на ХVІ ст. сформувалися такі категорії земельних тримань:

1) перша група, до якої належали умовні земельні володіння спадкового типу, т.зв. тимари і зеамети. Тимари – це умовні земельні володіння з правом збору із землеробського населення строго визначеної суми, яка була частиною сплачуваної населенням у казну ренти-податку. Податок складав 10% від врожаю, частину від цих 10% тимаріот забирав собі;

2) друга група – земельні тримання неспадкового типу хасси і арпалики. Їх отримували цивільні особи за адміністративну службу. Ці землі також обкладалися 10% податком, але держатель землі весь податок залишав собі як жалування за службу;

3) третя група – коронні землі, тобто землі, які належали особисто султанові. Вони складали 20% від усього фонду;

4) четверта група – вакуфні землі, які належали релігійній общині і не обкладалися податком, оскільки вважалося, що прибуток із цих земель використовується на благодійницькі потреби;

5) п'ята група – невеликі приватновласницькі ділянки землі – мюльки. Власниками цих ділянок були селяни-мусульмани. Вони обкладалися 10% державним податком.

Персія або Іран – це необмежена монархія, із рисами східної деспотії. Для полтичного життя країни характерною була політична нестійкість. Упродовж 1502-1722 рр. на престолі перебувала династія Сефевідів. Сефевіди – це спадкові шейхи, які очолювали дервішський орден Сефевійє. За етнічною належністю вони були тюрками Південного Азербайджана, за релігією – шиїтами. Заснована Ісмаїлом І Сефевідом (1502-1524) держава найчастіше називалася Кизилбашською державою (кизилбаші – «червоноголовий», від головного убору – чалми з 12-ма червоними полосами). Правитель Ірану мав титул шаншах-є Іран.

Найбільшої могутності Іран досяг в роки правління Аббаса І Мірзи (1587-1629), який здійснив низку важливих реформ:

· військову, мета якої полягала у створенні замість племенних опол-

чень кизилбашів сильної постійної армії. Задля матеріального забезпечення армії був розширений фонд шахського домена (хассе) за рахунок земель племен (дівані); введена урядова монополія на торгівлю шовком. У результаті реформи були створені чотири постійні військові корпуси:

1) курчі (формувався винятково з кизилбашів);

2) гулямів (букв. «рабів») (формувався із обернених в іслам християн, здебільшого грузинів (на зразок яничарів у Туреччині). За наступників Аббаса І більша частина придворних чинів формувалася із гулямів, оскільки вони цілковито залежали від шаха і не мали племенної опори, як курчії;

3) туфенгчі (мушкетери) (формувалися з осілого населення;

4) артилерія.

· Кадри цивільної бюрократії за Аббаса І почали набиратися з осілих

перських елементів, насамперед із середовища іранської землевласницької та міської знаті.

· Державний лад Сефевідської держави у ХVІІ ст. зазнав серйозних

змін. У своїй політиці шах спирався на великого візира – етемад ад-доуле (букв. «довіра держави»). Порівняно із великим візиром Порти іранський великий візир був швидше людиною пера, а не меча, тобто цивільною персоною. Для керівництва армією існувала посада головнокомандувача. За придворною ієєрархією він був другою особою в державі після великого візира. Загалом військові чини мали провідне становище, але помітно збільшився й вплив чиновної знаті – цивільної бюрократії.

Загалом структура влади певним чином нагадувала османську, але була набагато соліднішою. Великий візир керував роботою меджліса із 7 сановників-міністрів. Всі міністри мали відомства – дивани з відповідними канцеляріями і штатами. Територія країни була розподілена на дві основні зони – землі дивана та землі хассе, тобто шахські. Області очолювали губернатори-беглербеги, а округи – хакіми. В областях земель хассе, до яких крім шахських були включені також вакуфні і мулькові землі, керівниками були сановники-вазіри. В цілому адміністративний апарат сефевідського Ірану був чи не найбільш складним з усіх, що створила ісламська державність. Все ж він виявився досить ефективним для управління Іраном за Аббаса І. У країні існували й окраїнні автономні території – Картлі, Луристан, Курдистан, Арабістан, - де існувала власна традиційна система управління.

· Фінансова реформа: впровадження нових монет і врегулювання

податків. Деякі райони Центрального Ірану, і перш за все столиця Ісфаган, були на декілька років взагалі звільнені від податків. В інших районах харадж був скорочений до колишньої 1/6 частини врожаю. Були зменшені й податки з кочівників.

· Підтримка розвитку ремесла і торгівлі, особливо у найбагатших

містах, податки з яких визначалися урядом. Існували казенні шахські ремісницькі майстерні з великою кількістю найкращих майстрів-найманців. Зовнішня торгівля та міжнародні торгові шляхи знаходилися під особливою опікою влади: будувалися дороги, караван-сараї.

Реформи, проведені Аббасом І, сприяли суттєвому посиленню його влади, стали основою для активної зовнішньої політики. Іран вів успішні війни з Туреччиною, змусивши її повернути землі, віддані у 1590 р. (Закавказзя, Азербайджан (крім Арбеділя), Курдистан і частина Луристана). Аббас І відвоював у Великих Моголів Кандагар, за допомогою англійців видворив португальців з острова Ормуз. За цю допомогу Англійська Ост-Індська компанія отримала від шаха право безмитної торгівлі та низку інших привілеїв. В Ісфагані і Ширазі були відкриті факторії компанії. Важливі привілеї були надані також голландцям. За Аббаса І розпочалися посольські зв'язки Ірана з Росією (1588). Є підстави вважати, що на початку ХVІІ ст. між Аббасом І та Борисом Годуновим була укладена секретна угода, спрямована проти османів. Аббас І підтримував тісні зв'язки з багатьма країнами, оскільки престиж Ірана після перемог над османами дуже зріс. При дворі шаха часто бували англійські, французькі, іспанські та інші посли.

Османська імперія на межі ХVІІ –ХVІІІ ст., незважаючи на окремі успіхи, зазнала низки серйозних поразок у війнах. Хоча на початку ХVІІІ ст. вона все ж змогла взяти реванш у війнах з Венецією, Австрією та Росією, дні її військово-політичної могутності закінчилися. Особливо важкою та кровопролитною була війна 1623-1639 рр. з Іраном. На заході на фоні конфронтації з Іспанією тривала безперервна морська війна, яка загострювалася під час конфліктів із Венецією через Далмацію та Кріт. На півночі постійним чинником зовнішньої політики було протиборство з Австрією та Польщею. Головним об'єктом боротьби були дунайські землі та Україна. Після включення Лівобережної України до складу Московської держави (1654 р.) спочатку кримський хан, а з 1676 р. і Османська імперія розпочали боротьбу за Україну з Росією. За Бахчисарайським миром 1681 р. Імперія змушена була визнати приєднання Лівобережної України та Києва до Росії.

Війни з Венецією 1645-1669 рр., з Росією 1676-1681 рр., Австрією 1663-1664 рр. і Польщею 1666-1672 рр. були успішними для Османської імперії. Однак вони не дали вирішальної переваги Османам, а, навпаки, виснажили її ресурси. Відновлення військової експансії в Європі поставило імперію на межу катастрофи. У 1683 р. Порта розв'язала велику війну в Європі. Генеральна битва відбулася 12 вересня 1683 р. Османська армія зазнала нечуваної поразки, після якої розпочалася втрата значних територій в Європі. За умовами Карловицького миру (26 січня 1699 р.) Порта втратила Морею, частину Далмації та острови Архіпелага (відійшли до Венеції); Азов (відійшов до Росії); майже всю Угорщину, Трансильванію, Бачку і Славонію (опинилися під владою Австрії); Поділля і частину України (відійшли до Польщі). Карловицький мир історики небезпідставно вважають першим розподілом Османської імперії. Крім того, все частіше європейські держави внаслідок війн з Туреччиною домагалися певних пільг або переваг у торгівлі (перші такі пільги – капітуляції – були надані французам у 1535 р.; у 1580 р. – англійцям; на початку ХVІІІ ст. – австрійцям). Із 1740 р. капітуляції почали перетворюватися на нерівноправні договори, які надавали односторонні переваги європейським торговцям, що поступово відкривало двері для проникнення в імперію європейського капіталу.

У ХVІІІ ст. зусилля османської правлячої верхівки були спрямовані, передусім, на збереження територіальної цілісності імперії та підтримання її престижу перед Європою. Головним засобом реалізації такої політики були спроби скористатися суперечностями між християнськими державами. Водночас внутрішні труднощі та загроза народних бунтів змушували правителів імперії час від часу знову звертатися до військових дій. Такими були, наприклад, причини російсько-турецького конфлікту 1710-1711 рр. та війни 1714-1718 рр. проти Венеції та Австрії.

Активізація політики Порти у відносинах з європейськими державами спричинила її подальшу включеність у боротьбу європейських угруповань. Як наслідок, виникнення конфліктів Османської імперії з Росією та Австрією: війна 1735-1739 рр. і російько-турецькі війни другої половини ХVІІІ ст. Поразки у війнах 1768-1774 і 1787-1791 рр. мали вкрай негативні наслідки для Порти, насамперед виникнення «Східного питання», тобто питання про долю Османської імперії. Отже, зовнішня політика Порти почала втрачати свою самостійність, а її долю відтепер визначала взаємна боротьба християнських держав Європи, що й стало одним із ключових напрямів у міжнародних відносинах наприкінці ХVІІІ ст.

Причини занепаду держави Османів:

ü криза військово-ленної системи (тимарної системи), в основі якої були від початку закладені внутрішні суперечності: а)по-перше, вона була сформована у війні і для війни. Ця система вимагала постійних, агресивних і переможних війн, інакше не буде військової здобичі; б)по-друге, розширяючи свою державу, султани змушені були давати все нові й нові землі своїм воїнам. Командири військових частин, отримуючи величезні «маєтки», починали розуміти, що головним багатством є не «награбоване добро», а земельна власність; в)по-третє, такий перерозподіл землі неминуче призводив до концентрації земельної власності в окремих осіб, як наслідок, до росту сепаратизму в провінціях; г)процес подрібнення тимарів зі збільшенням кількості тимаріотів, які були не в змозі виконувати свої військові обов'язки; д)поширення двох варіантів нової аграрної структури: один із них пов'язаний із практикою відкупів, інший – з появою фактично приватних володінь;

ü друга причина кризи пов'язана із політичним ладом Порти (деспотизм, бюрократизм, величезний апарат, корупція, непотизм, сепаратизм, протиборство із мусульманським духовенством, інтриги, заколоти, перевороти);

ü третя причина – виродження династії османських султанів, які погрузли у гаремних розвагах, п'янстві, не мали хисту до державних справ;

ü четверта причина пов'язана із нерівномірністю соціально-економічного розвитку Османської імперії. Національні окраїни були розвинені краще, ніж центр. Особливо це стосується міського життя Порти. Міста Балканського півострова, Ірака, Сирії, Лівана, Єгипту були не тільки центрами провінційної влади, духовної освіти і культу, а й центрами ремесел і торгівлі. Самі турки у своєму економічному й культурному розвитку відставали від багатьох підкорених народів. Наука була обмежена духовенством, яке оберігало свої привілеї;

ü п'ята причина кризи Османської імперії пов'язана із поразками у війнах із західними країнами, передусім з Росією, і з виникненням «східного питання». Важливою складовою цього стала боротьба національних окраїн Імперії за незалежність, тобто за створення національних держав. Йдеться про рух ваххабітів Аравії, повстання греків (1770 р.), сепаратистські настрої в Єгипті та Сирії;

ü шоста причина кризи – відставання інституціональної системи від розвитку соціально-економічних відносин і гальмування першою суспільного виробництва.

Таким чином, стан Османської імперії наприкінці ХVІІІ ст. характеризувався структурною кризою, тобто кризою, яка охопила буквально всі сфери життя, і була викликана появою помітних диспропорцій між окремими компонентами суспільної системи, які порушували її нормальне функціонування. Найважливішим результатом такого явища має бути усунення, хоча б часткове, наявних диспропорцій та забезпечення можливостей подальшого розвитку всього імперського організму. До відмінних рис османської структурної кризи варто віднести обмеженість сфери її дії лише соціально-політичною областю суспільного життя, її спрямованість на часткове оновлення, а не на руйнацію існуючих порядків, відносно тривалий і досить складний характер самого процесу.

Причини розпаду держави Сефевідів:

Ø ослаблення центральної влади за наступників Аббаса І;

Ø економічний занепад та ріст податкового тиску;

Ø занепад міст, торгівлі і ремесла;

Ø повстання сільського та міського населення;

Ø переслідування мусульман-суннітів і погіршення статуса християн;

Ø повстання на національних окраїнах вірменів, курдів, афганців;

Ø війни з Росією і Туреччиною;

Ø посилення податкового тиску на кочівників та зростання ханського сепаратизму;

Ø посилення військового, політичного та економічного натиску європейських держав;

Ø тісний зв'язок практичного життя з настановами Корана і шаріата;

Ø нестійкість політичної ситуації впродовж першої третини ХVІІІ ст.

Наслідки дезінтеграції Ірана:

§ вторгнення в Ісфаган афганців і проголошення шахом їхнього вождя Махмуда (1722 р.);

§ поступки Ірана своїми територіями Росії та Туреччині;

§ поява самозванців, претендентів на престол Сефевідів;

§ прихід до влади Надір-шаха (1736 р.) та спроба об'єднання Ірана (1747 р.);

§ наростання конфліктів Надір-шаха з кочовою знаттю (кизилбашами);

§ вбивство Надір-шаха і розпад імперії на володіння окремих кочових емірів – незалежні ханства – та міжусобна боротьба між ними упродовж 1747-1796 рр.;

§ поглиблення відсталості країни: економічне розорення, політичний хаос, завмирання культурного життя;

§ встановлення влади династії Каджарів (1796-1925 рр.).

Дата добавления: 2015-05-23