Лекція ІV: Китайська імперія на межі Середньовіччя і Нового часу

Вплив природно-географічних та соціокультурних чинників на розвиток китайського суспільства.

Криза Мінського династичного циклу та завоювання Китаю маньчжурами.

Суспільно-економічний та політичний лад Китаю під владою Цін.

Сутність Pax Sinica.

В історії Китаю від найдавніших часів до наших днів найважливішим є чергування династичних циклів. На думку російських дослідників С. А. Нефьодова та О. Є. Непомніна, у Піднебесній мали місце вісім таких циклів: перший – Ранньоханський цикл (206 р. до н.е. – 24 р. н.е.); другий – Пізньоханський цикл (25 – 220). Після тривалої перерви, майже в чотири століття, настав третій – Танський цикл (618 – 907). Четвертим був Сунський цикл (960 – 1279), п'ятим – Мінський цикл (1368 – 1644), шостим – Цінський цикл (1644 – 1870), сьомим – Тайпінський цикл (1870 – 1949). Восьмий цикл, цикл Нового «Сяокана», розпочався у 1950 р. і триває до сьогодні. Подібна циклічність не виключає лінійного розвитку всередині кожного циклу. Однак у конкретній історії Китаю частіше спостерігався застій. Саме це, вважає О. Є. Непомнін, є підставою визначати економіку Піднебесної до середини ХІХ ст. як традиційну економіку. З точки зору формаційної складової, вона не виходила за межі «азійського способу виробництва».

Причини кризи Мінського династичного циклу:

§ різке загострення економічної, соціальної та політичної напруги наприкінці ХVІІ ст. (втручання держави у традиційні економічні відносини, підвищення податків, посилення експлуатації, погіршення становища селянства); розмивання фонду державних земель;

§ значна, хоча й неформальна зміна структури влади, яка спричинила розкладання правлячої верхівки (при збереженні всіх атрибутів необмеженого самодержавства відбувається фактичне усунення імператорів від безпосереднього управління державою. Однак реальна влада концентрується не в межаї традиційної імперської управлінської адміністрації, а в руках неординарних з точки зору політичної традиції «внутрішньодвірцевих» служб; розвиток фаворитизму, «внутрішньодвірцевої» боротьби, зловживань на всіх рівнях державного апарату; посилення репресій, практики арештів і страт; посилення засилля, корупції, прагнення до збагачення місцевої влади; тенденції занепаду армії (система військових поселень зведена до мінімуму, а на початку ХVІІ ст. замінена практично приватним землекористуванням приватних чинів та привілейованих сановників; перехід до практики найму солдатів);

§ військовий натиск могольських племен;

§ несприятлива ситуація на морських рубежах (загострення боротьби з піратством та контрабандною торгівлею);

§ невдалі спроби «покращити справи» в імперії, до яких вдавалися представники провладного вчено-служилого стану (службовці Цензорату та вчені-конфуціанці з академії Ханьмінь);

§ наростання демографічного тиску;

§ виникнення та розвиток протестних рухів населення;

§ застійні явища в ідейно-політичних засадах суспільства, що перешкоджало розвиткові та оновленню економічного життя, внаслідок чого й відбулося подальше загострення соціальних проблем;

§ селянська війна 1628-1647 рр..

Причини та наслідки завоювання Китаю маньчжурами:

· криза Мінської держави (роздробленість та внутрішня боротьба у суспільстві і правлячій верхівці);

· військова організація маньчжурського суспільства, його общинність і єдність;

· високий потенціал пасіонарності у маньчжурів;

· гнучка політика і майстерна пропаганда маньчжурів (доброзичливе ставлення до чиновників, шеньші, поміщиків; обіцянка зменшення податків селянам);

· виснаженість китайського народу тривалою селянською війною, хаосом, розоренням;

· формування союзу маньчжурських і китайських феодалів (особливо у Північному Китаї);

· застосування жорстоких методів завоювання центральних і південно-східних територій Китаю (масове знищення населення будь-якого населеного пункту, яке опиралося маньчжурам). Цінські війська послуговувалися правилом «не здаються – вбивай, здаються – теж убивай»;

· у критичний період військового і політичного перелому 1648 – початку 1649 рр. уряд Доргоня вжив дієвих заходів для утримання завойованих китайських провінцій у межах держави Цін (деякі поступки в оподаткуванні, роздавав нагороди, пожалування і почесні титули, оголосив амністію непокірним);

· поступове завоювання Китаю руками самих китайців (початкове завоювання тривало з 1644 по 1664 р., остаточне завоювання – з 1665 по 1683 р.).

Селянська війна та маньчжурське завоювання були гігантськими соціально-політичними катаклізмами, які призвели до помітного скорочення населення Китаю. З 1623 по 1660 р., за деякими оцінками, було вбито понад 10 млн. чол., не рахуючи десятків мільйонів померлих від голоду, холоду, епідемій та стихійних катастроф.

Маньчжурське завоювання Китаю відкинуло економіку країни на 70-80 років назад, зміцнило казенне землеволодіння, активізувало і розширило найвідсталіші форми експлуатації – рабство і кріпосництво, призвело до ренатуралізації колишнього товарного господарства, значно знизило роль міст, ремесла і торгівлі в економіці. Розруха призвела до різкого скорочення валового виробництва і на селі, і у місті.

Маньчжурське завоювання обернулося національним приниженням для ханців (введення маньчжурської коси для чоловіків, заборона змішаних шлюбів, заборона поселятися в Маньчжурії, система посадових вакансій, деспотизм у галузі культури). На подальшому розвитку Китаю вкрай негативно відбилася адміністративно-податкова реформа Цінів, сутність якої полягала у реформуванні системи обліку населення (на базі системи баоцзя, тобто фіксація не тільки «тяглих», а й «нетяглих»), злитті подушного і поземельного податків у єдиний податок, перехід від натуральної до грошової форми оподаткування. Ціни зберегли традиційний для Китаю розподіл земель на дві категорії.

Державні або казенні землі називалися гуаньді і складали приблизно ¼ частину земельного фонду.

Так звані «приватні» або народні землі міньді – ¾ земельного фонду.

Державними вважалися землі імператора та його сім'ї; впливових князів; придворної аристократії (від 1644 р. – маньчжурської); армії, казни; монастирів. Після завоювання Китаю більшість захоплених земель на Півночі країни були перетворені на імператорські маєтності. На середину ХVІІІ ст. їх нараховувалося біля 700. Пожалування отримала вся маньчжурська знать. Під час походів у центральні та південні райони країни полководці за кожну успішну операцію отримували 300 му, що складало біля 18 га землі (1 му=0,06 га). Солдати отримували земельні наділи, які дорівнювали приблизно 1 га. Після закінчення завойовницької війни Ціни утримувалися від земельних пожалувань. «Восьмипрапорні» землі можна було заповідати, але не можна було продавати. Часто солдати, потребуючи грошей, закладали свої наділи лихварям-китайцям. Але уряд пильно слідкував за цим процесом і незмінно повертав землі у державний фонд. За 200 років, на кінець ХІХ ст. солдати та їхні нащадки втратили практично всі землі: вони перейшли або до казни, або до монастирів. Деякі дослідники вважають, що державні землі не оподатковувалися. Цілком можливо, це пов'язано з тим, що більшість «маєтків» знаходилася у північно-східному Китаї і у Маньчжурії. Це була вотчина цінського двору. Майже 200 років ці землі не оброблялися, оскільки: маньчжури були невдалими землеробами; китайці-ханьці не могли переселятися у північно-східні райони; Ціни зарезервували знаменні землі на випадок ретирування із країни.

Друга група земель – це землі міньді. Не зовсім точно називати їх приватними. Навіть якщо ці землі переходили із рук у руки, із них акуратно сплачувався податок-рента на користь держави. Формально землі належали сільській общині. Землі категорії міньді можна умовно розподілити на дві групи. Частина земель дійсно належала общині, тобто знаходилася у колективному володінні селян. (храмові землі, шкільні тощо). На доходи із цих земель утримувалися храми, школи; вони використовувалися для підтримки збіднілих членів общини. Друга частина земель знаходилася в індивідуальному володінні китайських «поміщиків» - шеньші, заможних селян і т.д. Їх можна було заповідати, дарувати, продавати, але тільки з дозволу общини. З одного боку, такий «розподіл» стримував розвиток товарно-грошових відносин на селі, з іншого боку, він стримував і соціальні катаклізми. Якщо звична норма порушувалася (через приватизаційні процеси), відбувався соціальний вибух.

Землі категорії міньді обробляли селяни, члени общини. Орендодавцем могла бути община в цілому; заможні селяни, які й самі вели господарство, і частину земель здавали в оренду збіднілим сусідам; китайські «поміщики» - колишні чиновники шеньші. Орендарями були селяни-общинники.

Негативними наслідками встановлення маньчжурського панування у Китаї було відродження типово східної аграрної деспотії, проведення політики самоізоляції від зовнішнього світу, панування неоконфуціанської ідеології.

Водночас на 30-ті рр. ХVІІІ ст. Цінська династія сприяла наведенню порядку, миру та спокою у Піднебесній, перетворенню її на централізовану імперію із сильною армією, відлагодженим бюрократичним апаратом, відновленою економікою (насамперед, аграрною), повною казною (щорічні надходження – понад 50 млн. лянів срібла). Найважливішим завданням, яке вирішили Ціни, безумовно, було усунення загрози для Китаю з боку кочової та напівкочової периферії. Так, упродовж ХVІІІ ст. Ціни вели активну завойовницьку політику, внаслідок якої територія Китаю була значно розширена за рахунок встановлення залежності Кореї, Східної Монголії, Тайваня, Північної Монголії, Джунгарії, Кашгарії, Тибета, Лаосу, Бірми, Таїланду, В'єтнаму. Відносини з ними будувалися за принципом «великої сім'ї», де «старшим братом» був Китай, «молодшими братами» - решта країн. «Старший брат» у такій системі відносин допомагає «молодшим», навчає їх, а «молодші брати» не тільки підкоряються, а й дарують подарунки у вигляді невеликої данини. Слід зауважити, що такі відносини не були заважкими для залежних країн. Унаслідок завойовницької політики сформувався у Східній та Центральній Азії новий геополітичний простір, який знаходився під контролем (не тільки політичним, а й ідеологічним) Цінської імперії (Pax Sinica). У свідомості жителів Піднебесної закріпилося традиційне уявлення про Китай як центр Всесвіту.

Державний лад Цінської імперії формувався на основі таких засад: усунення верховною владою перешкод та пережитків ранньої цінської державності (посилення імператорської влади, шляхом політичного перевороту усунення від реальної влади Ради князів-регентів, створення Військової ради як вищого державного органу при імператорі (1732 р.) (цей орган не підпорядковувався Раді князів-регентів і сановників. До Військової ради перейшло вирішення всіх найважливіших питань. Склад цього органу визначав сам богдохан. Його члени (від 4 до 9 осіб) призначалися із числа секретарів-канцлерів, голів шести відомств, їхніх помічників та інших чиновників. Це були майже повністю маньчжури і частково монголи. Пізніше до складу Військової ради могли потрапити й найвідданіші китайці. Військова рада сконцентрувала у своїх руках всі основні військові та цивільні справи управління, призначення вищих чиновників і законодавчу владу. Військова рада перетворилася на уряд, який повністю залежав від імператора і очолювався ним. Роль Ради князів-регентів і сановників була зведена нанівець. Імператор Іньчжень (1723-1735) поклав край маньчжурському правилу престолонаступництва (за ступенем кровної близькості до богдохана). Відтепер запроваджувався новий порядок: спадкоємець обирався за волею самого монарха.

Наступною засадою формування державного ладу Китаю за часів Цінської династії була подальша китаїзація та бюрократизація владної структури (особливо за правління Сюаньє (Кансі, 1661-1722), який був справжнім конфуціанцем, отримав китайську класичну освіту):

· з метою наведення порядку у 1671 р. був відновлений існуючий за Мінів Двірцевий секретаріат (Нейге), який складався з рівної кількості «знаменних» і китайців. Однак його функції були винятково виконавчими, а, як відомо, за Мінської династії він стояв вище Шести Відомств. Загалом Цінська династія залишила без суттєвих змін структуру Мінського державного апарату. Державні органи мали вигляд піраміди: на вершині – імператор; на середньому поверсі – центральні та провінційні органи влади; в основі – величезний апарат місцевих службовців. Управління країною здійснювалося за двома класичними формулами: «У Піднебесній немає землі, крім землі, що належить правителеві»; «Всі мешканці Піднебесної є підданими правителя».

Незмінним принципом управління був розподіл усіх служилих людей на три категорії: цивільні, адміністратори, службовці управління військами та органів службового нагляду. Із розвитком імперської адміністрації постійно виникали нові свого роду неординарні органи влади, які підпорядковувалися безпосередньо імператорові; а постійні органи відмирали. Так, надзвичайно важливий орган Цензорат був виведений за межі регулярної адміністрації. Під контролем імператора функціонували Шість відомств (лю бу): адміністративне (Міністерство атестацій, яке затверджувало вчені ступені шеньші); фінансове (Міністерство фінансів, яке контролювало збір податків); військове (Військове міністерство вирішувало не тільки проблеми оборони країни від зовнішніх ворогів, а й виконувало функції поліції); судове (Міністерство юстиції займалося законотворчістю та контролювало виконання законів); ритуалів (Міністерство церемоній слідкувало за правилами придворного етикету); громадських робіт (Міністерство громадських робіт, яке слідкувало за станом доріг, мостів, каналів. За необхідності воно контролювало їхній ремонт або будівництво). Імператор, по суті, був одночасно прем'єр-міністром свого уряду (Шести відомств). Одночасно при імператорі існував важливий дорадчий орган – т.зв. Внутрішній кабінет, до складу якого входило декілька особливо довірених осіб із числа придворних учених мужів. Цей орган виконував функції головного адміністративного органу. На початку ХVІІІ ст. знову з'явився неформальний дорадчий орган при дворі - Великий Секретаріат, який і визначав надалі політику двору (уряду).

Чиновники всіх категорій рекрутувалися через традиційну екзаменаційну систему (брати участь у складанні екзаменів на отримання вченого ступеня мали право всі повноправні жителі).

Місцеві органи влади – чиновники повітів, провінцій, округів. Бюрократичний апарат мав свої особливості. Погляди істориків щодо чисельності китайських чиновників (мандаринів) досить суперечливі. Так, деякі автори вважають, центральний бюрократичний апарат складався із 27000 осіб (із них 20000 – цивільні чини, 7000 – військові). Такий нечисельний центральний апарат спирався, з одного боку, на розгалужений провінційний апарат, тобто чиновників, які отримували жалування із казни, з іншого – на органи місцевого самоврядування, чиновників системи баоцзя (ця система налічувала багато нештатних чиновників: писарі, обліковці, посильні, наглядачі, охорона; вони набиралися із місцевих жителів). Нижче повітів існувала сітка місцевих та сільських органів влади, яка ніби утворювала корінь системи імперської адміністрації. У селах були адміністративні об'єднання, т.зв. лі, які складалися на основі баоцзя: кожні 10 домоволодінь обирали одного старшину (пай); кожні 10 пай – одного старосту (цзя); кожні 10 цзя – одного начальника (бао). Голови цих об'єднань відповідали за складання подушних реєстрів, збір податків, виконували поліцейські функції, наглядали за порядком. Простий люд не міг через голови цих старійшин звертатися із проханням до повітових чиновників. Таким чином, державою санкціонувалася особлива форма міської та сільської общини з елементами особистої несвободи. Членам общини заборонялося пересуватися вночі вулицями, ночувати у храмах, влаштовувати велелюдні зібрання.

Загалом китайська бюрократія була дуже ефективною та життєздатною системою управління: продуманий штатний розклад, чіткий розподіл функцій між окремими виконавцями, жорсткий контроль за виконанням рішень, єдина система ідеологічних і культурних цінностей (яка підтримувалася традицією книжкової вченості), гнучкий баланс сил між імперським чиновництвом та провінційною елітою.

Водночас китайська бюрократія не була позбавлена власних вроджених пороків (авторитарний характер влади, надмірне ускладнення бюрократичного апарату (заради контролю за ним), фаворитизм, який призводив до посилення особистих ставлеників імператора, що, зрештою, підривало соціальну опору династії.

Імператор (хуанді) мав ще такі титули: богдохан (премудрий правитель), Тяньцзи (Син Неба), Тяньван (Небесний князь); в особистих бесідах з імператором його називали «Хуаншан» (Ваша Величність) або Чжунцзи (государь), а підданих – «нуцай» (раб).

Влада імператора була необмеженою, він уважався безгрішним, всезнаючим і всевидючим. За Цінів конфуціанська теорія значно розходилася із практикою. Теоретично маньчжурські імператори були конфуціанцями, але практично вони порушували конфуціанську політичну традицію у самій її основі. Конфуцій, як відомо, був прибічником монархії, централізованого управління, як гарантії стабільності та миру. Водночас він був противником абсолютної монархії-деспотії, яку вважав втіленням незаконних сил. Конфуціанський ідеал відданого чиновника вимагав, щоб мудрий радник критикував і закликав до совісті нерадивого правителя. Маньчжурські богдохани вже у перших указах (1652 р.) заборонили місцевим чиновникам адресувати листи і доповіді центральній владі або усно висловлюватися з питань управління країною, з військових і цивільних справ загалом. Норми державного управління були визначені у збірках законів. Священний едикт (Звід законів) Кансі був збіркою положень про державні ідеали, у ньому були зафіксовані основи суспільних відносин, політичної системи, верховної влади. Цей документ складався із 1000 розділів і містив декілька тисяч статей. У ньому встановлювалася соціальна стратифікація суспільства: повноправними вважалися чотири групи корінного, тобто ханьського населення - чиновники, які мали вчений ступінь (шеньші), землероби (нун), ремісники (гун), торговці (шан). Землероби, ремісники і торговці мали право складати іспити на вчене звання. Це свідчить про те, що: у китайському суспільстві не склалися повною мірою стани; навіть, т.зв. «поміщики» у правовому сенсі не відрізнялися від селян, оскільки закони зараховували їх до однієї групи – нун. Така «демократична» стратифікація (принцип рівної участі та високої соціальної мобільності) повинна була пом'якшувати соціальні конфлікти, однак конфуціанські етичні норми часто порушувалися, створюючи передумови для народного невдоволення. Загалом соціальна структура Цінського Китаю зазнала незначних змін. Відмінність від китайської класичної системи полягала лише в тому, що над китайськими станами знаходилася нова маньчжурська привілейована аристократія (яка спочатку була замкненою стратою) та маньчжурська восьмипрапорна армія. Дещо змінилося на краще становище торгово-ремісницьких верств: вони отримали можливість увійти до складу еліти китайського суспільства, яка складалася із книжників-чиновників, землевласників, орендодавців та багатих торговців. Крім того, відповідно до указів про престолонаступництво, трон повинен був переходити до старшого сина від старшої дружини, а у випадку його смерті – до онука.

Призначення чиновників відбувалося на основі: 1) системи вакансій (наявність певної кількості вакансій на визначені посади); 2)системи відводів; закону про солідарну відповідальність вищих чиновників за своїх підлеглих та рекомендованих; системи ротації бюрократії.

З метою забезпечення панування малого маньчжурського народу над гігантською імперією проводилася політика духовного закріпачення ханьців. Ідеологічну атмосферу в епоху Цін можна схарактеризувати як деспотизм у галузі культури, оскільки існувала жорстка прив'язаність офіційної ідеології до інтересів державної машини, сакралізація імператорської влади, штучне підтримування патріархальних основ, розвиток знань у руслі шанування та тлумачення дозволених давніх канонічних книг, використання тих положень конфуціанського канону, які захищали найсуворіші обмеження, регламентували не лише стиль життя, а й стиль мислення. Метою такої політики було нівелювання самостійного мислення, унеможливлення творчого підходу і прагнення до вирішення актуальних проблем. Натомість культивувалося бездумне компіляторство, абстрактне мислення, любов до давнини. Виховувалися невільні виконавці, бездумні вірнопіддані, підлабузники і конфуціанські конформісти. Вчені люди цінського часу дорогою ціною заплатили за вимушене примирення із завойовниками. Ученість у Китаї відмовилася від політичних і моральних амбіцій, стала здебільшого приватною та книжковою справою, справою диваків і снобів, у кращому випадку – частиною практичних знань. Компроміс із владою знекровив і вихолостив її, позбавив справжньої суспільної значущості.

Цензура, каральні заходи, «літературна інквізиція» (особливо за правління Кансі), спиралися на жорсткі заповіді офіційної доктрини – чжусіанського конфуціанства, яке було найбільш ідеалістичним і реакційним ученням, яке робило акцент на жорсткій регламентації взаємовідносин людей у суспільстві, закріплювало їхні обов'язки (як імператив!), тобто слугувало збереженню та зміцненню порядку. У 1712 р. Кансі особливим указом присвоїв Чжу Сі посмертний титул «видатного генія».

Велика увага (особливо за правління Іньчженя (1723-1735) приділялася духовному підкоренню китайців через такі заходи, як «промивання мізків», «чистка думок» під час проведення сільських співбесід. Були визначені відповідальні за цю ділянку роботи чиновники із 3-4 помічниками. Щомісяця вони проходили ротацію. Всі сільські та міські жителі кожні два тижні повинні були з'являтися у свою групу на співбесіду.

Посилилися переслідування іншомислячих. Упродовж 1725-1729 рр. відбулися три судові процеси над ученими і літераторами (за антиманьчжурські висловлювання).

Для нагляду за чиновниками, шеньші та простолюдинами була створена розгалужена сітка таємних агентів («вершники у червоному»).

Починаючи від 1757 р. і до 1842 р. проводилася політика «закриття» країни від зовнішнього світу. За указом 1724 р. розпочалося переслідування християн, арешти католицьких місіонерів і, зрештою, їхнє видворення за межі Китаю. На кінець ХVІІІ ст. католицьке християнство було повністю заборонене. Відповідно до указу про закриття країни для «варварів» іноземним кораблям заборонялося входити у китайські порти (крім Гуанчжоу); заборонялося поселення у міській зоні Гуанчжоу; заборонялося вивчати китайську мову. Вся зовнішня торгівля Китаю здійснювалася через призначених урядом купців-відкупників або казенних торговців. Під особливим контролем маньчжурської бюрократії перебувало суднобудівництво (китайцям заборонялося будувати великі судна).

Поряд із конфуціанством у традиційному Китаї поширеними були даосизм, хань-буддизм. Упродовж століть відбувалося формування релігійно-синкретичної системи на основі цих трьох віровчень.

Таким чином, Цінська влада спиралася на армію, бюрократію, релігію. Навіть з точки зору концепції «державного феодалізму» або «азійського способу виробництва» Китай у ХVІІ-ХVІІІ ст. являв собою його «незавершений» варіант, оскільки в ньому не було ні класів, ні станів, міцними були общинні засади.

Дата добавления: 2015-05-23