Лекція ІІ 4 страница

Процес залучення суспільств Сходу до світових господарських зв’язків та їхні військово-політичні та культурні контакти та зіткнення з державами Європи, інакше кажучи європейський "виклик", у ХІХ ст. зачепив усі країни Сходу, однак "відповіді" на цей "виклик" були різними. Швидше й органічніше долучилися до модернізації з європейськими запозиченнями суспільства з феодально-бюрократичним типом державності. На той час вони переживали кризу усіх сфер життя (найбільш відчутно вона проявилася в Японії). Більшість з них змогли у подальшому зберегти свою державність, а Японія навіть перетворилася на колоніальну державу. Та частина патріархальних держав Сходу, яка встигла розпочати внутрішні перетворення до свого колоніального закабалення (Бірма, Сіам), вирішувала в ході реформ переважно проблеми власного політогенезу. Загалом патріархальні держави пережили модернізацію, а найчастіше тільки вестернізацію, вже у колоніальному варіанті, як і решта східних суспільств.

Такі кардинальні відмінності у реакції суспільств Сходу на європейський "виклик" дозволяють вважати, що соціуми з феодально-бюрократичною державністю були більш підготовленими до сприйняття європейських інститутів. Інакше кажучи, вектор історичного руху цих суспільств певною мірою збігався з європейським. Однак імпульси, час, зміст і ефективність модернізаційних реформ розрізнялися і в феодально-бюрократичних державах, хоча напрям перетворень по суті був загальним.

Модернізація на шляху реформ набула незворотного та більш завершеного характеру тільки в Японії, хоча розпочалася вона там майже на пів сторіччя пізніше, ніж в Османській імперії, після Мейдзі ісін. Зініційовані реформи були освіченими колами та антисьогунським угрупованням правлячого класу, підтримані були масовими виступами різних соціальний верств, включаючи простий люд, який у решті феодально-бюрократичних держав включився у сучасне політичне життя значно пізніше, переважно в епоху "пробудження Азії".

Найраніше модернізацій ні реформи розпочалися в Османській імперії та її напівсамостійних васальних володіннях – Єгипті і Тунісі. Ініціаторами реформ були самі правителі – турецькі султани Селім ІІІ і Махмуд ІІ, єгипетський паша Мухам мед Алі і туніський бей Ахмед зі своїм оточенням радників-однодумців. (Мабуть, лише Мухам мед Алі скаржився на свою самотність та вжку відповідальність за долю перетворень). Всі ці самовладні правителі не були свідомими реформаторами у тому сенсі, що вони не керувалися певною цілісною концепцією перетворень. Та й у своїх реформаторських прагненнях вони не переступали ту межу, за якою можливим було обмеження їхньої самодержавної влади.

Селім, який розпочав реформи під впливом зовнішньої військової загрози та внутрішній безпорядків, сконцентрував свою увагу на зміцненні збройних сил, військової промисловості та розширенні навчальних закладів військового типу. Він першим із східних правителів почав залучати європейських радників. Його заходи, насамперед створення нових військових підрозділів, Консультативної ради при своїй особі т заснування постійних дипломатичних представництв у столицях європейських держав, отримали назву изам-і джедид ("оновлений лад").

Мухам мед Алі сформулював принцип своєї реформаторської політики у таких словах:"Низам-і джедид без внутрішніх перетворень – ніщо". І не залишаючи поза увагою військову реформу, він, за прикладом Петра І – цього ідеалу самодержця-реформатора багатьох східних правителів ХІХ ст., - дозволив собі здійснити та, чого не міг навіть уявити собі жоден суверенний правитель Сходу. Він перебудував майже всі сфери суспільно-політичного та культурного життя Єгипту. Спершу він перетворив на державну власність майже всі джерела прибутку та засоби виробництва. Але Мухаммед Алі був не тільки геніальним політиком, а й харизматичною особою, даною Єгипту у критичний момент політичної історії. Тому він отримав свободу дій, яку й реалізував абсолютистсько-деспотичними методами.

Султана Махмуда ІІ до реформ підштовхував вже один тільки приклад його непокірного єгипетського васала, який ледве не захопив стамбульський трон. Водночас Махмуд ІІ та його найближче оточення прекрасно усвідомлювали загрозу розпаду імперії під впливом національно-визвольного руху балканських підданих султана. Тому відразу ж за реформою армії султан приділив увагу реформуванню структури управління, заклавши основи Танзимату.

Здійснення реформ Танзимату випало на долю освічених західників – Мустафи Решид-паші та його учнів-послідовників Фуад-паші та Алі-паші. У Тунісі таку саму роль відіграв політик і літератор-просвітник Хайраддін-паша. Для цієї плеяди реформаторів, добре ознайомленої з політичними порядками Західної Європи та почасти з ідеями французького Просвітництва, політичним ідеалом була конституційна монархія. По суті, їхня діяльність була спрямована на проголошення та впровадження у політичне життя імперії законів, які б обмежували самодержавство правителів і чиновників.

Середина сторіччя в Османській імперії вирізнялася інтенсивним політичним розвитком та відносно швидкою радикалізацією суспільно-політичної думки. У 1865 році виникла політична опозиція – Спілка "нових османів", представники якої відкрито обстоювали ідею конституціоналізму та парламентаризму. З ними солідаризувалися ліберальні чиновники. Під тиском цих сил в умовах внутрішньополітичної кризи грудня 1876 р. була введена конституція із наступним обранням парламенту.

Політична ситуація у Єгипті і Тунісі 1865 р. поставила їхніх правителів, які ще перебували у формальній залежності від турецького султана, перед завданням легітимізації своєї влади та пошуку внутрішньої соціальної опори. Внаслідок цього у Тунісі, найраніше на Сході (квітень 1861р.) була проголошена конституція і на її основі обрана Верховна рада, а в ЄгиптіХедив Ізмаїл дарував країні у 1866 р. Органічний закон і представницький орган – Консультативні збори.

У значно більш обмежених рамках були здійснені спроби проведення реформ в Ірані (1848 – 1851 р.р.) та Китаї (1898 р.). Ініціатива реформ в Ірані належала представникам придворної знаті та здійснювалася за підтримки шаха. У Китаї програму реформ за схвальної уваги молодого імператора чиновник невисокого рангу Кан Ювей. Його підтримало низько рангове та поза рангове чиновництво, яке відображало інтереси опозиційного політичного прощарку. Кан Ювей справедливо вважав, що Китай вичерпав можливості свого руху шляхом політики само підсилення. Тому, на його думку, подальше зміцнення держави можливе лише через реформи суспільно-політичного ладу. Через опір традиціоналістських кіл завдання модернізаційних реформ і в Ірані, і в Китаї вирішувалися здебільшого в ході революцій початку ХХ ст.

У Кореї та В’єтнамі модернізація була проведена колоніальною владою, хоча ідейні передумови для самостійних перетворень містилися у корейському вченні кухва ундон («Рух за реформи») 1870 – 1880 – х рр. Перешкодою для нормального політичного розвитку цих країн були народні рухи та повстання. Унаслідок цього у Кореї реформатори, яким протистояли й традиціоналісти, і масовий рух, спробували заручитися підтримкою з боку японських політичних кіл. Однак останні переслідували насправді колоніальні цілі, чим дискредитували себе серед корейського суспільства.

Розрив у часі проведення модернізацій них реформ у конфуціанському регіоні та близькосхідних мусульманських державних утвореннях був значним. Це обумовлювалося передусім характером їхніх відносин із Західною Європою. На початок ХІХ ст. Османська імперія мала тривалу історію військово-політичного і дипломатичного протистояння з Європою. Крім того, Порта ще у XVIII ст. певною мірою інтегрувалася «в концерт» європейських держав, вступаючи з ними у союзницькі відносини та блоки. Навіть ізоляціоністська політика північноафриканських арабських державних утворень ніколи не означала їхнього повного закриття. Ізоляція далекосхідних держав, полегшена їхньою територіальною віддаленістю від Європи, теж ніколи не була абсолютною, однак конфуціанським правлячим колам, переконаним у самодостатності й безумовній перевазі їхньої культури, вдалося суттєво обмежити контакти із Заходом і затримати тим самим процес модернізації.

Водночас можна стверджувати, що особливості далекосхідних земельних, адміністративно-управлінських та правових інститутів (більш виражені приватноправові риси земле власності, панування бюрократичних форм управління, наявність кодифікованого права, тобто ті форми суспільно-політичного життя, які передусім зазнали перетворень у мусульманському близькосхідному суспільстві) дозволили конфуціанським державам долучитися до модернізації суспільно-політичного ладу пізніше і на більш високому рівні свого соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку. Дійсно, у другій половині ХІХ ст. і Японія, і Китай опинилися у стані, ще до проведення модернізаційних реформ, у значно більш широких масштабах запозичувати сучасні для них європейські військово-промислові досягнення та здійснити це зусиллями не тільки державного (як на Близькому Сході у період реформ першої половини і середини століття), а й приватнобюрократичного капіталу. Розстановка політичних сил у цих країнах на час реформ характеризувалася участю у політичному житті нових соціальних груп населення.

Все ж модернізація країн конфуціанської культури відбувалася по-різному і дала різні результати. Феноменальні успіхи Японії на шляху реформ визначалися радикальними політичними процесами – антисьогунський переворот та відновлення імператорської влади. До того ж ці процеси відбувалися в ході суспільно-політичних компромісів, а не в жорсткому протистоянні традиціоналістських сил, як це було в Китаї. Велику роль відіграла й традиційно більша відкритість Японії до запозичень. Важливим було й особливе поєднання деяких рис суспільного ладу Японії і, як наслідок, більша зрілість суспільно-економічного ладу.

Отже, результати модернізаційних реформ у державах феодально-бюрократичного типу значною мірою залежали від імпульсів, які спонукали правлячі сили до реформ; від історичних умов, у яких вони відбувалися і від співвідношення реформаторських і традиціоналістських сил. Сферами ж перетворень на шляху модернізаційних реформ були державний лад, збройні сили, соціальні настанови, економіка, освіта і побутова культура.

Основний зміст реформ полягав у раціоналізації системи державного ладу, централізації системи державного ладу, централізації його управління, а також зміні соціального ладу на засадах громадянського суспільства. Це знайшло своє відображення передусім у перетвореннях, що сприяли розподілу законодавчої, виконавчої і судової гілок влади.

Найважливішими перетвореннями у цьому напрямі були структурна перебудова адміністративно-управлінських підрозділів і створення уряду замість численних, слабко зв’язаних між собою управлінських підрозділів, а потім об’єднання його в кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром. (Цей процес більш органічно протікав у бюрократизованій японській системі управління і складніше – у мусульманській).

Поступова секуляризація суспільно-політичного життя та підпорядкування релігійних інститутів світській владі – процес, найбільш актуальний для мусульманського світу, - також були частиною раціоналізації і централізації управління та перебудови суспільства. Нарешті, проголошення рівності підданих перед законом і ліквідація корпоративної та статусної роздробленості суспільства, а також впровадження представницьких форм влади були першими кроками на тривалому, ще й до сьогодні незавершеному шляху становлення громадянського суспільства. Цим нововведенням відповідали й нові державні ідеологічні доктрини: османізм в Османській імперії та кокутай в Японії, поява у суспільній свідомості понять «підданий», «вітчизна» та ідеї служіння батьківщині.

Модернізаційні реформи набули всебічного характеру тільки в Османській імперії, Єгипті та Японії. Але в Єгипті цей процес був перерваний англійською окупацією. В Османській імперії за умов жорстокого протистояння реформаторів і традиціоналістів він здійснювався з при зупинками, відступами, опором щодо виконання проголошених реформ або занадто повільним їхнім поширенням на окремі провінції. Зрештою, в епоху Зулюму цей процес майже зупинився. У решті держав подібні реформи були проведені лише частково або здійснювалися у колоніальному варіанті.

Але, навіть ставши на шлях модернізаційних перетворень, реформатори спершу діяли традиційними методами, відповідно до логіки традиційного устрою. Як відомо, Мухаммед Алі з переконливою повнотою зреалізував східнофеодальний принцип державної власності на землю, перш ніж здійснив заходи по ствердженню приватної земельної власності. Діячі Мейдзі ісін в Японії, проголосивши 3 січня 1868 р. скасування бакуну – сьогунського апарату влади, - через 2 тижні оголосили, відповідно до традиційної ринкової системи, про створення державного органу влади – «сансьоку» («три посадових ранги»). На чолі управління, відповідно до нової системи влади, стояв сосай (цю посаду обійняв принц), йому були підпорядковані десять старших радників (гідзьо, члени імператорської сім’ї, куге і глави антисьогунських князівств) та 20 молодших радників (санйо, аристократи і представники князів).Ц цьому державному органі синкретично поєднувалися всі гілки влади. До його ведення належав і адміністративно-управлінський апарат, який був представлений традиційними відомствами (ка). Пізніше вони трансформувалися у департаменти (кьоку), кількість яких зросла із 4 до 7 (у справах релігії, внутрішніх справ, зовнішніх відносин, військовий, фінансів, карних справ, адміністративних питань), що свідчило про розширення державних функцій.

Процес розподілу гілок влади в Японії фактично розпочався після клятви імператора у травні 1868 р., коли замість сансьоку була створена Державна рада – дадзьокан. Законодавча влада у Раді була представлена Консультативною радою. Її верхня палата мала право законодавчої ініціативи, призначення вищих посадових осіб, займалася політичними питаннями і була вищою судовою інстанцією, а нижня, відображаючи інтереси князівств, міст та інших територіальних підрозділів, була її дорадчим органом. Виконавчу владу у дадзьокані втілювала палата, яка складалася із глав відомств /департаментів.

Наступний процес розподілу гілок влади відбувався шляхом реформування Державної ради: у 1871 р., після ліквідації князівств та впровадження загального адміністративно-територіального розподілу (на префектури, повіти тощо). Нижня палата втратила свої призначення, і тоді Державна рада була перетворена на три палати – Центральну (вищий законодавчий і політичний орган), Ліву (призначену для законодавчих рекомендацій Центральній палаті) і Праву (яка представляла глав департаментів). У квітні 1875 р. імператорським указом був проголошений поступовий перехід до конституційного ладу, і Держрада зазнала останньої реорганізації: були ліквідовані Права та Ліва палати, а Центральна розподілена на палату старійшин (прообраз палати перів майбутнього парламенту) і Верхню судову палату (що означало виокремлення судової влади всередині вищого державного органу). У 1889 р. Держрада поступилася місцем парламенту з призначуваною імператором з вищої аристократії Палатою старійшин (Генроїн), яка мала право законодавчої ініціативи, та утвердження бюджету, та виборною нижньою палатою. Утвердження та видання законів, згідно з конституцією 1889 р., були прерогативою імператора. Крім того, при імператорі була створена Таємна рада, що повинно було забезпечити подальше зміцнення імператорської влади. Всі ці зміни у вищому органі влади означали не тільки пошук оптимальних форм його функціонування, а були результатом складних компромісів, які здійснювалися при розподілі влади всередині правлячої еліти – між членами імператорської сім’ї, титулованою придворною та провінційною знаттю.

Паралельно з формуванням законодавчої гілки влади йшов процес трансформації вищої виконавчої влади. Ліквідація Нижньої палати Держради, одночасне перетворення департаментів (кьоку) на міністерства (сто) та зміцнення впливу головного міністра (дайдзьо дайдзин) свідчили про виникнення в Японії інституту уряду в сучасному розумінні слова. На цей час було створено вже 8 міністерств, що свідчило про розширення та впорядкування функцій адміністративно-управлінського апарату. Це були міністерства у справах релігії (у 1877 р. його функції перейшли до міністерства внутрішніх справ), закордонних справ, фінансів, військове, освіти, заохочення промисловості, юстиції, у справах двору. Однак дайдзьо дайдзин все ще традиційно розглядався як представник імператора, а не глава виконавчої влади. Кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром був утворений тільки у 1885 р. Він складався вже з 10 міністрів. Згідно з конституцією, кабінет міністрів формувався імператором і був відповідальним перед ним. Подальша централізація управління країною через упорядкування провінційної та місцевої влади. Це було особливо актуальним для Японії, роздробленої на напівнезалежні князівства, в яких украй слабко був представлений державний адміністративний апарат. Ця проблема була вирішена в Японії досить швидко: вже у травні 1868 р. у князівствах створюються органи центрального уряду, які були посередниками між князівською та центральною владою, на кінець року під контроль держави відійшли володіння сьогуна і противників імператора, а в 1869 р. в Японії розгорнувся рух за «повернення країни та народу імператорові», внаслідок чого князівства були перетворені на адміністративно-територіальні підрозділи і в 1871 р. трансформовані в префектури. Цей процес супроводжувався неодноразовим перекроюванням кордонів колишніх князівств. Губернатори, призначувані у префектури центральною владою, маючи свій штат, визначали напрям політики на підвідомчій їм території. Контроль за діяльністю провінційних та місцевих властей був переданий у 1873 р. МВС. Інакше кажучи, посиливши контроль за діяльністю місцевої адміністрації, центральна влада надала їй широкий обсяг повноважень.

Останнім етапом перетворення провінційної та місцевої влади стала організація на всіх її ступенях, від центру префектури до села, представницьких органів – зборів і визначення їхніх прав та функцій. Це дозволило встановити відповідне співвідношення у системі управління місцевих державних органів влади та інституту самоврядування. Розв’язання цього завдання в Японії мало свої особливості через традиційний для конфуціанської політичної культури пріоритет державної /князівської влади на місцях на відміну від традицій сильного общинного самоврядування у більшості мусульманських суспільств. Спершу при створенні зборів у 1880 р. їхні права були визначені відносно широко, відповідно ж до закону 1888 р. про місцеве самоврядування їхні прерогативи були обмежені.

У конфуціанській політико-правовій системі не існувало розподілу адміністративної та судової влади. Суд вершила адміністрація. Вже у 1869 р. на основі нового «Положення про адміністративну ієрархію» в Японії були створені спеціальні відомства – карних і цивільних справ, а також судова контрольна служба; у 1871 р. відомство карних справ і контрольна служба були перетворені на міністерство юстиції. На нього покладався обов’язок упровадити в практику нове судочинство та слідчу службу. Наприкінці 1871 р. у Токіо був створений перший судовий орган нового типу, після чого суди почали створюватися у центрах префектур. Подальший розвиток судової системи відбувався шляхом створення спеціалізованих судів у столицях та загального типу – на місцях. Право призначення суддів належало міністерству юстиції, що закріплювало залежність суду від адміністративного апарату. Вищою судовою інстанцією, яка здійснювала також контроль за виконанням законів, стала у 1875 р. Верхня судова палата Держради.

З огляду на те, що традиційне законодавство вже не відповідало новим умовам життя, у 1870-х рр.. розпочалася робота щодо вивчення та перекладу на японську мову європейської правової літератури і законодавств. На їхній основі у 1880-х – на початку 1890-х рр.. створюється Карний, Цивільний, Цивільно-процесуальний та Торговий кодекси.

Модернізаційні реформи в Османській імперії представляють іншу модель тих самих процесів раціоналізації системи управління та централізації структури влади, яка здійснювалася, як і в Японії, за європейськими зразками. Однак спершу ці реформи і в Османській імперії проходили в руслі традиційної державності.

Відразу ж після ліквідації яничарського корпусу (1826 р.), який був перешкодою на шляху реформ, Махмуд ІІ видав указ про вилучення із ведення великого візира верховне командування армією та проголосив про створення відомства сераскера – командувача сухопутною армією (баб –і сераскері поряд з існуючими баб-і алі, тобто Портою, і шейх-уль-ісламі каписи). Цим указом розпочався процес відокремлення функцій адміністративного управління від військового командування, який пізніше плширився й на провінційну владу. У період з 1831 по 1836 рр., у процесі реорганізації сипахійського ополчення та державної фінансової системи, було проголошене скасування всіх форм умовного землеволодіння – тимапів, заметів, мукатла і малі кане, що сприяло скасуванню адміністративно-судових прерогатив їхніх власників стосовно платників податків. Цим самим завершився процес розподілу на рівні місцевого самоврядування адміністративних і військових функцій, а також ліквідації традиційного перевтілення власницьких та владних інститутів. Ці зміни відбувалися паралельно із розподілом у 1834 р. цивільної і військової влади на провінційному рівні: територія держави була розподілена на очолювані військовим командуванням військової округи з розквартируваннями там армійськими корпусами; цивільне ж управління здійснював адміністративний апарат здавна існуючих адміністративно-територіальних підрозділів 3-4 ступенів.

Створенням самостійного сераскеріату султан переслідував не тільки мету розподілу управління на цивільну та військову сфери, а й зміну балансу сил на користь світської влади. Адже відтепер великий візир поділяв її із сераскером, а духовна влада була представлена одним шейх-уль-ісламом. У 1826 р. з’явилися султанські розпорядження, які свідчили про прагнення султана підпорядкувати державній світській адміністрації релігійні інститути: відповідно до султанської волі (звісно, що при схваленні фетвою шейх-уль-іслама) був скасований суфійський орден бектамів; у надрах державного адміністративного апарату було створене спеціальне Управління вакфами; у 1827 р. із ведення каді була вилучена служба мухтасиба й передана спеціальним органам, а квартальні імами позбавлені своїх адміністративних повноважень (облік чоловічого населення, його пересувань тощо), переданих до ведення мухтарів – голів поселень та міських кварталів – та існуючих при них рад старійшин. У 1835 р. видано указ про призначення Управлінням вакфів управляючих ваксами – мютеваллі. Це посилювало контроль з боку державної влади за майном релігійних і благодійницьких установ. Хоча, звісно, всі ці заходи аж ніяк не означали усунення шейх-уль-іслама та корпорацій улемів від участі у вирішенні державних справ, хоча дещо й послаблювали їхній політичний авторитет.

З метою впорядкування ієрархії адміністративних підрозділів, які перебували у веденні Порти, 7 січня 1834 р. відповідно до султанського указу було введено новий «табель про ранги», який розподілив посадових осіб апарату управління велично візира на 4 класи.

До першого класу належали кехья - бей, дефтердар та реїс – ефенді, які у 1837 р. отримали звання міністрів внутрішніх справ, фінансів та закордонних справ. Решту класів складали голови різних підрозділів, які не піддаються чіткій систематизації з т. з. сучасних уявлень, хоча й свідчать про поступову трансформацію функцій та субординації посадових осіб традиційного османського апарату. Так, до другого класу належали чауш – бей, - пізніше міністр юстиції, нішанджи - …. … дефтер еміні – хранитель султанської печатки і перший архівіст міністерства фінансів, а також управляючий монетного двору, генеральний контролер, директор у справах друку, глава виробництва пороху, директор митниць, інтендант двору та ін. – всього 16 посад. Третій клас представляли 15 посад, поміж них історіограф імперії, який суміщав цю традиційну посаду з посадою головного редактора урядової газети, секретарі канцелярій султана і міністерств, інспектори бюро прохань, церемоніймейстер, перекладач Дивану, а також начальник штабу лінійних військ, директор імперських шовкових мануфактур, головний архітектор двору та ін. До четвертого класу належали головні інтенданти, секретарі, начальники канцелярій, які займалися здебільшого фінансовими та майновими справами. Таким чином, адміністративна ієрархія була вишикувана відповідно до посадового рангу глави адміністративного підрозділу, тобто швидше у феодальних, ніж у бюрократичних традиціях. У 1838 р. із переведенням чиновників на жалування, табель про ранги повинен був слугувати критерієм щодо розміру жалування.

Інститут уряду в Османській імперії почав формуватися з об’єднання в 1837 р. трьох міністрів, віднесених до першого класу посадової ієрархії, у Раду міністрів (Меджліс – і вюкеля). Міністерські звання спершу лише прирівняли старі посади до європейських. Саме же процес створення міністерств як бюрократичних утворень ще перебував на початковій стадії. Так, за старою традицією у веденні рейс-ефенді знаходилися три бюро (калемі), які займалися, крім закордонних справ, реєстрацією урядових актів та службовими перестановками. Відтепер була створена самостійна канцелярія амеді – праобраз МЗС, яка складалася, як і до того, з 8 – 10 осіб, розподілених на два відділи. Водночас у решті калемі, які не мали відношення до іноземних справ, за штатом нараховувалося по 120 – 150 та 30 осіб. Та й самі міністри виконували швидше роль радників султана з відповідних питань. Рада міністрів, до якої входили також глави інших найбільш важливих відомств і відділів, очолював великий візир. Разом з тим вплив великого візира на всі справи держави традиційно був дуже великим, він здавна сприймався як заступник султана. Спроба Махмуда ІІ перетворити посаду великого візира в прем’єр-міністра (баш-векаль) наштовхнулася на опір сановної знаті, і після смерті султана був відновлений існуючий порядок.

Подальша еволюція уряду відбувалася по різних напрямах. Із розширенням та впорядкуванням адміністративних функцій держави створювалися нові міністерства. Так, після Кримської війни, коли з проголошенням хатт – і хумайюна у 1856 р. розпочався новий раунд перетворень, що поглиблювали й запроваджували в життя реформи 1840-х – початку 1850-х рр., з’явилися міністерства юстиції, освіти, громадських робіт, вакфів. Зміцнювався кадровий склад міністерств, розширялася їхня компетенція. При міністерствах з’явилися ради, спеціальні комісії та комітети з освіти, земельних питань, пошти і телеграфу тощо. У подальшому вони могли бути перетворені на нові міністерства. У 1834 р. були відновлені скасовані після Селіма ІІІ постійні дипломатичні місії при головних європейських дворах – вони стали основою майбутнього дипломатичного корпусу МЗС.

Таким чином, відбувався процес становлення сучасної бюрократичної системи буржуазного європейського зразку. Виникли також нові центри підготовки чиновників: це була Школа цивільних чиновників (1858 р.), Султанський ліцей (1867 р.), діяло Бюро перекадачів при МЗС. Почало формуватися й нове чиновництво, яке надалі складало середній клас суспільства. Водночас воно не було позбавлене й таких вад старої системи, як корумпованість, відсутність виконавської дисципліни, схильність до непотизму та фаворитизму.

Становлення законодавчої влади в Османській імперії відбувалося так само довго й складно, як і в Японії, але не шляхом реформування єдиного владного інституту, а через розподіл законодавчих функцій серед новоутворених органів. Це пояснювалося прагненням Махмуда ІІ та його наступників перешкодити обмеженню своєї влади. Якщо в Японії подальша сакралізація особи імператора приводила до посилення історично слабкої імператорської влади, то в Османській імперії, навпаки, поступово дозрівало уявлення про пріоритет закону над султанською волею. Реформи обмежували деспотичну владу султанів, перетворюючи «деспота» на абсолютного монарха, який із часом мусив змиритися і з прагненням реформаторів установити конституційну монархію. Неминучий за таких перетворень процес секуляризації посилював авторитет султана як світського правителя, але при цьому почасти послаблював його роль як халіфа.

Початок процесу розподілу законодавчої та виконавчої влади в Османській імперії можна датувати 24 березня 1838 р. Тоді принесли клятву про чесне виконання своїх обов’язків 5 членів і 2 секретарі заново сформованої Ради з юридичних настанов. У 1840 р. Рада була реорганізована і чисто її членів збільшилося до дев’яти. У 1854 р. як додаток до неї, була створена Вища рада реформ (Вища рада Танзимату), до якої перейшла частина функцій з розробки реформ. У 1861 р. через свою неефективність цей орган був ліквідований, й перетворений на відділ Ради з юридичних настанов. У 1867 р. розпочалася робота над проектом розподілу цієї Ради на Раду юстиції та Держраду, яка й стала попередницею парламенту. Зразком для організації Держради стала Держрада Франції, утворена того ж року Наполеоном ІІІ.

Держрада розпочала свою роботу 5 березня 1868 р. під керівництвом Ахмеда Мідхат – паші, прибічника, конституційного ладу. Структура та обсяг функцій цього органу свідчили про вдосконалення законодавчої думки його творців. Рада мала 5 секцій, призначених для розробки законодавства по таких напрямах: внутрішні та військові справи, фінанси і вакси, карні, цивільні й комерційні правопорушення та судочинство, громадські роботи, торгівля і землеробство, освіта. При цьому закон передбачав невтручання Ради у компетенцію виконавчої влади. Склад визначався указом султана.

Дата добавления: 2015-05-23