Лекція ІІ 5 страница

У 1838 р. видано указ султана, яким передбачалося покарання за посадові злочини як цивільних чиновників, так і суддів; це означало, що відтепер каді відповідав за правопорушення перед світським законом. Після проголошення Гюльханейського хатт – і шерифа одним із перших законодавчих актів султана Абдул – Меджида стало прийняття Карного закону 1840 р., який було розроблено та доповнено відповідно Карними законами 1851 і 1858 рр. Вдосконалення карного законодавства здійснювалося шляхом систематизації правопорушень, вилучення з кодексу статей адміністративного та майнового права і питань судочинства. Закон 1858 р. був найбільш наближений до кодексу Наполеона І. У 1850 р. почав діяти Комерційний кодекс. У 1846 р. складена інституція для чиновників, яка відігравала роль Адміністративного кодексу. Велика реформаторська робота була здійснена в області створення судочинства. Нею передбачалося відокремлення суду і від адміністративної, і від релігійної влади. Права вершити суд були позбавлені голови ремісницьких і торгових корпорацій. Карні справи відтепер розглядалися меджлісами. Однак шаріатський суд продовжував існувати поряд зі світським, і каді зберігав контроль над світським судочинством. Продовжували діяти й релігійні суди не мусульманських конфесій. Специфікою османського судочинства стали «змішані» суди, які розглядали конфлікти між християнами та мусульманами, іноземцями та османськими підданими.

Досить активно відбувалися процеси централізації управління і на місцевому рівні. Зберігався традиційний для держави принцип адміністративно-територіального розподілу, хоча й у цій сфері, як і в Японії, у пошуках оптимальних умов для управління відбувалися непоодинокі зміни кількості провінцій – вілайєтів та їхніх кордонів. Зберігся й традиційний штат основних посадових осіб, який складався з губернатора (валі), казначея (дефтердара) та головного судді (каді). Однак їхні функції видозмінилися: губернатори і голови адміністрації нижчих адміністративно-територіальних одиниць втратили функції військової влади, валі вже не був повновладним господарем території, він був зобов’язаний регулярно звітуватися перед МВС, а дефтердар – перед міністерством фінансів. Він не розпоряджався фінансами. Водночас збільшилися штати провінційної служби, до функцій яких були віднесені організація та контроль служби пошти і телеграфу, місцевої преси та видавничої справи, освіти, дорожної служби тощо. Таким чином, низка повноважень була передана на рівень провінційної та місцевої адміністрації.

Як і в Японії, організація провінційного управління передбачала існування на всіх її рівнях представницьких органів, частина членів яких була виборною. Створенням представницьких зборів (меджлісів) османська влада прагнула послабити роль традиційних органів самоврядування. Адміністративно-правові основи організації провінційного управління були детально розроблені в законах про вілайєти 1864 та 1871 рр. Отже, там, де модернізацій ні реформи реалізовувалися досить повно, їхню серцевину складали законоположення, які змінювали систему управління. Реформування армії, важливою частиною якого був перехід до системи рекрутського набору із обмеженням терміну перебування в армії (в Японії у 1872 – 1873 рр. була введена загальна військова повинність з трирічною службою, в Османській імперії служба тривала 5-7 років), була лише однією із складових процесу модернізації. Все ж армійська реформа, незважаючи на протидію з боку простого народу, мала важливі соціальні та психологічні наслідки. Військова служба перестала бути сферою діяльності привілейованого прошарку суспільства; армія поступово перетворювалася на інструмент державної влади. Престиж військової людини занепав, але проходження військової служби сприяло вихованню почуття патріотизму.

Не менш суттєві зміни внесли реформи у соціальний лад суспільств Сходу. В Османській імперії Гюльханейський хатт – і шериф 1839 р. проголошував рівність всього населення – «від чабана до візира». Більше того, сам султан визнав верховенство закону над його волею, давши клятву дотримуватися законоположень, проголошених хатт – і шерифом. В Японії 1872 р. було узаконене існування трьох станів (замість чотирьох станово-статусних груп) та декларована їхня рівність. В Ірані ж рівність підданих була проголошена тільки у 1907 р. під час революції. Згідно із законом 1872 р. в Японії прості люди отримали право мати власні прізвища, носити форменний одяг, їздити верхи на конях. (До речі, Махмуд ІІ ще до проголошення в імперії рівності підданих запровадив у побут напівєвропейський одяг. Цим було започатковано ліквідацію зовнішніх відмінностей людей рідного станового статусу).

Проголошення рівності населення перед законом не означало утвердження соціальної і навіть правової рівності. Воно лише означало, що відтепер над життям підданих рівно панує закон, а не засилля посадових осіб. Саме від часу проголошення рівності османський султан і японський імператор почали активно закликати населення звертатися до судових розглядів на випадок зловживань з боку чиновників. Водночас закони визнавали «природні права та привілеї» різних станів. Але якщо становий розподіл у Японії був чітко виражений, то мусульманське суспільство такої чіткості не знало історично. До того ж в Османській імперії допуск унаслідок реформ християн до державної служби, впровадження рекрутської повинності та обов’язкової світської освіти, а також спонтанну конфігурацію суспільства. Так османський Карний кодекс 1851 р., констатуючи різну карну відповідальність, невизначено розподіляв населення, вже почасти за економічним становищем, на «великих», «малих» та людей – купців і ремісників. Однак і османське і японське законодавство скасовувало статус неповноправного населення: ета – в Японії, рабів – в Османській імперії, яка приєдналася до Міжнародного протоколу про заборону рабства.

Маніфести 1839 і 1856 рр. в Османській імперії надавали особливого значення захисту таких громадянських прав, як безпека особи та майна, повага честі та гідності, відмова властей від необґрунтованих конфіскацій майна посадових осіб. У конфуціанському суспільстві, звичайно, велику роль відіграло зняття заборони на професійну діяльність (так, відповідно до реформ Гуансюя, маньчжурам дозволялося займатися ремеслом і торгівлею).

Поява офіційної та приватної преси, участь виборних членів у роботі місцевих рад, введення загальної світської освіти початкової та середнього ступенів, розвиток книго друку тощо впливали на атмосферу суспільств, що модернізувалися.

З-поміж економічних реформ варто згадати передусім перетворення в аграрних відносинах. У згаданих вище країнах їх можна назвати значними й водночас обмеженими. Основний зміст: введення або правове оформлення приватної власності на землю. Зрештою права приватних власників, хоча й в обмеженому вигляді, отримали платники податків (райяти на Близькому і Середньому Сході та подібні до них прошарки в інших країнах), які до того мали лише права володіння, або права підпорядкованої власності. Держателі тимчасових військових ленів, які відігравали важливу роль в адміністративний і військовій структурі багатьох східних імперій, втратили свої володіння.

В Османській імперії тимарна система була скасована ще за Махмуда ІІ, однак земля, як і раніше, розглядалася як державна (міріє). За законом 1858 р. права власників землі міріє були розширені. (Остаточно приватна власність на землю була визнана лише у 1926 р.).

В Ірані з 1850 почав створюватися кадастр земель із закріпленням прав на них індивідуальних власників, а в 1868 р. була офіційно введена приватна власність.

В Японії концентрація землі у приватних руках відбувалася ще за режиму Токугава, однак купівля – продаж була офіційно заборонена й здійснювалася нелегально. Однією із реформ періоду Мейдзі була легалізація приватної власності, хоча спершу вона була обкладена високим податком як джерелом накопичення засобів для індустріалізації. Пізніше уряд змушений був знизити поземельний податок, і приватна власність набула дійсної цінності.

Однак соціальні умови в усіх цих країнах були такими, що буржуазні відносини у сільському господарстві не могли виникнути відразу. Нові власники використовували землю для здачі її в оренду, часто кабальну. Відносини на селі залишалися в основі феодальними. У ХХ ст. довелося проводити ще одну аграрну реформу, щоб вивести сільське господарство з глибокої стагнації.

Модернізаційні реформи, хоча й з різним успіхом, охопили всі сфери життя тільки в Османській імперії та Японії. Програма ж «Ста днів реформ» у Китаї щодо державного управління обмежилася закликами змінити систему екзаменів: скасувати найбільш архаїчні та далекі від практичних знань предмети та включити екзамени з політичних і економічних дисциплін; дозволити чиновникам усіх рангів, представникам учених та іншим людям вільно подавати прохання імператорові; закрити деякі бездіяльні та непотрібні адміністративні установи при дворі та уряді; скоротити штаби урядових установ; розробляти й публікувати держбюджет та його виконання. Численні пропозиції щодо створення нових учбових закладів у Китаї не передбачали розробки системи освіти та впровадження загального безоплатного навчання на нижчому та середньому ступенях, як це було в Японії та Османській імперії. Висловлювалися численні пропозиції стосовно заохочення пропозиції стосовно заохочення промисловості і сільського господарства, але не згадувалося про введення рівності підданих.

Зміст та наслідки проголошення модернізаційних реформ у феодально-бюрократичних державах Сходу свідомо чи в силу історико – логічного розвитку відповідали реформам, здійсненим європейськими монархами в період раннього абсолютизму, розвиненим в епоху «освіченого» абсолютизму та завершеним установленням конституційної монархії. (Йдеться про централізацією управління через впорядкування державного механізму та створення єдиного державного простору шляхом поширення однорідної системи адміністративно-територіального розподілу, складання кадастру земель та впровадження загальної податкової системи, скасування внітрішніх митних зборів тощо – за раннього абсолютизму; проголошення рівності, турботу про безпеку і права підданих, релігійну толерантність, визнання пріоритету закону над волею правителя при збереженні його сомодержавної влади – в епоху «освіченого абсолютизму»).

Перший тур реформаторських перетворень Османська імперія здійснила за перші три чверті ХІХ ст., а потім була змушена повернутися до відновлення конституційного ладу в процесі молодотурецької революції. В Японії ці реформи були проведені за два останніх десятиріччя того ж ХІХ ст. Китай та Іран реалізували свій курс ліберальних реформ лише під час революцій початку ХХ ст., поєднавши його з проголошенням демократичних свобод.

Колоніальні країни.

Труднощі модернізації державного та суспільного ладу в колоніальних країнах полягали не тільки в опорі відсталого традиційного ладу, а й у прагненні колонізаторів так дозувати ступінь перетворень, щоб не підірвати власну владу. Позиція колоніальної адміністрації була повним аналогом позиції консерваторів – традиціоналістів у незалежних країнах. Але, звичайно, ці дві консервативні сили переслідували різні цілі. Якщо у незалежних країнах реформи в області управління, розбудови сучасної державності стояли на першому місці, то для колонізаторів створення автономної від метрополії державності не було основним завданням. Вони значно більше уваги приділяли економічним перетворенням та питанням освіти.

При аналізі колоніальної політики слід ураховувати, що у метрополіях точилася доволі жорстока боротьба щодо її цілей і методів. Передусім, поряд із прибічниками посилення колоніальної експлуатації завжди були присутніми їхні противники, які співчували колонізованим народам («білі чорномазі», як їх називали в Англії). Крім того, всередині буржуазних верств існував постійний антагонізм спершу між торговцями-монополістами Ост -Індських компаній та іншими підприємцями, які прагнули цю монополію зруйнувати й долучитися до східної торгівлі, а пізніше й між торговим капіталом загалом і промисловцями. У парламентах точилися жорсткі дебати щодо економічної політики у колоніях, системи місцевого управління, системи освіти, системи судочинства, щодо меж зрівняння у правах туземців з європейцями, щодо соціальної опори. Врешті-решт, колоніальна політика переживала різні періоди. В Індії періоди правлінь віце-королів – консерваторів змінювалися ліберальними режимами. У Нідерландській Ост-Індії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. був проголошений «етичний курс» колоніальних властей. У французькому Індокитаї певний час проводилася політика «морального завоювання».

Цікавим є й те, що серйозні протиріччя щодо колоніальних проблем спостерігалися між владою у метрополії та у колоніях. Власті метрополії, зазвичай, займали найбільш ліберальну позицію; чиновники колонії були більш реакційними, причому чиновники на місцях були налаштовані найбільш нетолерантно стосовно туземців. Інколи виникав прямий саботаж розпоряджень урядів і парламентів метрополій. Нарешті, європейці, котрі проживали у колоніях (плантатори, підприємці, військові), не вважали за необхідне приховувати своє зневажливе ставлення до місцевого населення.

Звичайно, політика кожної з колоніальних держав мала свої особливості. Все ж спробуємо виокремити деякі загальні риси реформ у колоніях.

Для всіх колонізаторів одним із найважливіших питань було питання про власність на землю. Найбільш послідовними прибічниками приватної власності серед інших колонізаторів показали себе англійці в Індії і на Цейлоні. Після перших незграбних спроб зберегти стару систему оподаткування, лише змінивши собою колишню владу падишаха і навабів, спроб, які призвели до багатомільйонних жертв серед індійського народу, англійці запровадили у різних частинах своїх володінь три системи земле власності та оподаткування. При цьому вони спиралися на мінливі уявлення щодо того, хто повинен бути власником, а отже платником податку, і як забезпечити піднесення господарства та збільшення надходжень від податків. У Східній Індії власниками були оголошені великі землевласники, податок з яких був зафіксований «навічно» і внаслідок падіння ціни срібла став швидко зменшуватися. У Північній Індії власниками стали більш дрібні власники, об’єднані в общини, податок з яких був зафіксований на 30 років. Однак пізніше з політичних міркувань англійці не наважилися серйозно збільшувати цей податок, і він також став незначним. У Південній Індії земля була надана райятам, які вважалися селянами, але насправді значна їх частина також була землевласниками поміщицького типу. Для них був установлений найвищий податок, але пізніше його довелося зменшувати.

Англійці були догматично впевнені у благодійності приватної власності для розвитку сільського господарства. Однак унаслідок їхніх заходів земля опинилася у руках прошарку, нездатного розвивати виробництво, феодального за своєю ментальністю. Після сипайського повстання аграрна політика англійців змінилася. Вони почали приймати закони, які захищали орендарів від всевладдя поміщиків. Приватна земельна власність, практично вже не обмежена «згори» (високим податком», почала обмежуватися «знизу» - шляхом фіксування ренти з орендарів. Однак колонізаторам так і не вдалося створити в Індії прошарок сільських хазяїв, зацікавлених у розвитку виробництва. Англійці ставили перед собою три завдання: 1) створити умови для розвитку сільського господарства, що повинно було забезпечити їх необхідними товарами та розширити податкову базу; 2) зберегти високий земельний податок, який повинен був забезпечити їхні фінансові потреби; 3) створити собі в Індії соціальну опору. Перші два завдання не були вирішені, а третє здійснилося. Клас поміщиків став вірною опорою колоніального режиму. Однак пізніше із середовища цих поміщиків вийшли перші індійські інтелігенти, опозиціонери влади, лідери майбутнього національно-визвольного руху.

На Цейлоні перші колонізатори (португальці, та голландці) намагалися використати ресурси острова, залишаючи незмінною систему відносин влади і підданих. Того ж курсу дотримувалися й англійці впродовж перших десятиріч свого панування. Лише у 1833 р. було скасовано обов’язок безоплатної праці на уряд (раджакарія), введена приватна власність на землю і дозволено вільний продаж казенних та всіх інших земель.

Голландці на Яві впродовж усього періоду свого панування були зорієнтовані на торгівлю тропічними продуктами. Перед ними стояло питання, як забезпечити надійне надходження мускатного горіха, гвоздики, кави, тростинного цукру, індиго і бавовника. Був період у їхній колоніальній політиці (1816 – 1830), коли вони, як англійці в Індії, великі надії покладали на введення приватної власності. Буржуазна догма полягає у тому, що господар землі неодмінно прагне збільшити свій прибуток і тому буде вирощувати на своїй ділянці найбільш вигідні культури. Однак яванські селяни, отримавши права на землю, не поспішали вирощувати потрібні колонізаторам товарні культури, а розширювали посіви рису. У 1830 р. голландці повернулися від методів приватного капіталу до державно-кріпосницької експлуатації. Була введена т.зв. система культур (тобто примусових культур), відповідно до якої селяни були зобов’язані відводити визначену частину своєї землі під потрібні колонізаторам кульутри – цукрову тростину, індиго, кавове дерево,чайний кущ, тютюн, перець, коричне дерево, бавовник, олійну пальму, хінне дерево. Крім того, селяни приписувалися до фабрик по переробці врожаю цих культур. Система виявилася «вдалою»: прибутки колонії зросли й стали суттєвою частиною нідерландського державного бюджету.

Лише у 1870-х рр. «систему культур» було скасовано і яванські селяни стали повноправними власниками.

Система управління у колоніях повинна була поєднувати безумовну необмежену владу колонізаторів з певним залученням до управління місцевого населення. Не можна стверджувати, що колоніалізм залишив незалежним пізніше країнам навички сучасних форм правління у вищих ешелонах влади. Найбільш демократичні країни, а саме Англія та Франція, будували свою верховну владу в колоніях на авторитарних засадах. Незважаючи на елементи колективного управління (ради вищих посадових осіб при губернаторах та генерал-губернаторах) і певну систему контролю над діяльністю колоніальної адміністрації з боку парламентів та урядів метрополій, влада губернаторів практично була одноосібною. Органи, що відповідали поняттю «уряд», у більшості колоній були створені тільки у ХХ ст. Місцеві жителі до них не входили.

На більш низьких ступенях виконавчої влади колонізатори не могли обійтися без допомоги місцевих кадрів. Англія, наприклад, не могла б утримати індійську імперію у своїх руках власними силами. У 1837 р. в Індії було всього 41 тис. англійців, з них 37 тис. – військовослужбовці. Цивільних чиновників було всього біля тисячі. Ще біля 3 тис. – не служилих англійців. Вони могли розраховувати на допомогу 30 000 «євразійців», тобто нащадків від змішаних шлюбів англійців та індійських жінок. У 1861 р. в Індії знаходилося англійців: 84 083 військових, 22 556 цивільних осіб, 19 306 жінок. Зрозуміло, що колоніальний апарат на рівні області (дистрикту) і району (тахсилу, талука) складався переважно з індійців. Проблема полягала в тому, як зацікавити індійців служити англійцям, не допускаючи перших до високих посад.

У Акті про управління Індією 1793 р. наголошувалося, що особи, котрі не перебувають на службі в Ост - Індській компанії, не повинні обіймати посад із оплатою понад 500 ф. ст. на рік. У законі 1833 р. це обмеження було скасоване, більш того, стверджувалося, що при призначенні на посади не повинно бути жодної дискримінації за расовим або релігійним принципом. Така сама обіцянка залучати і расу, містилася у Прокламації королеви Вікторії 1858 р.

У 1853 р. було прийняте рішення про створення Індійської цивільної служби, тобто про набір на адміністративні посади в Індії тільки тих, хто складе відповідні іспити.

Йшлося про те, що іспити має можливість скласти будь-хто, зокрема і індієць. Але іспити потрібно було складати у Лондоні, англійською, звичайно, мовою і віком до 23 років. У 1876 р. граничний вік для складання іспитів був знижений до 19 років. Іспити розпочалися лише у 1858 р. Індійські освічені кола, яких на той час уже було досить багато, зажадали збільшення граничного віку до 23 років та дозволу складати іспити в Індії. Вік було збільшено тільки у 1889 р., а іспити в Індії почали прийматися у 1922 р.

Спершу індійців у системі цивільної служби було вкрай мало. Але поступово вони почали складати помітний відсоток на всіх поверхах адміністрації.

Дата добавления: 2015-05-23