Лекція ІІ 3 страница

Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало й створення інфраструктури, передусім залізниць. Залізничне будівництво в Індії, яке розпочалося у середині ХІХ ст., мало у першу чергу стратегічне значення, а також повинне було сприяти вивозу сировини та проникненню англійських товарів у внутрішні райони. У 1853 р. була відкрита перша залізнична лінія від Бомбея до Тхани, у 1854 р. – друга лінія, від Калькутти до кам’яновугільного басейну Ранігандж. На 1905 р. було збудовано 6 тис. миль залізниць На період незалежності Індія була країною з найбільш густою сіткою залізниць за межами Європи (65, 2 тис. км).

На кінець 60-х рр. була споруджена мережа телеграфного зв’язку по всій Індії, й Індія отримала телеграфне сполучення з метрополією, що різко підвищило ефективність управління колонією з Лондона.

Переорієнтація торгівлі відбулася швидко й багато в чому драматично. Але не слід і перебільшувати її значення. Зовнішня торгівля все ще обіймала досить скромне місце в економіці країн Сходу. Якщо у Великобританії величина експорту на душу населення складала на 1900 р. 47 долл., а імпорту – 74, то в Індії ті самі дані на душу населення складали 1,2 і 0,8 долл., а у Китаї – 0,3 і 0,4 долл. відповідно.

Інколи цю переорієнтацію зовнішньої і торгівлі та пов’язані з нею зміни у структурі виробництва називають «перетворенням колоніальних і залежних країн на ринок збуту та джерело сировини» для країн – метрополій або перетворенням їх на аграрно-сировинний додаток європейської економіки. Ці формулювання містять позитивну інформацію, спираються на низку чинників, про які ми вже згадували. Але водночас у них містяться відтінок завершеності цього процесу і в цьому сенсі не зовсім відповідають реальності. Найбільш наглядною схемою, про яку йдеться є вивіз, наприклад, індійського бавовника в Англію, перетворення його там на тканини, ввіз цих тканин в Індію, витіснення на індійському ринку місцевих кустарних тканин, закупівля на отримані від продажу гроші індійського бавовника – і повторення процесу. Між тим навіть при бажанні і при повному сприянні такої схеми було ускладненим і навіть неможливим. Індійський бавовник вироблявся у дрібних господарствах, був поганої якості, низького сорту (коротковолокнистий) і майже не використовувався англійськими фабрикантами. Вони віддавали перевагу бавовнику з південних штатів північної Америки, а пізніше і Єгипту. Колоніальні країни Азії не могли стати основним джерелом сировини для розвинених держав. Не могли вони стати й основним ринком збуту. Таким для англійських товарів залишалася Америка – Південна і Центральна.

Незважаючи на те, що англійські тканини дійсно витісняли з місцевого ринку кустарні, витіснити їх остаточно вони не могли. З багатьох причини. Одну з них ми нагадаємо спеціально, адже вона має своїм джерелом той самий процес зростання європейського імпорту. Йдеться про імпорт пряжі. Дешева фабрична англійська пряжа куплялася індійськими ткачами, які виготовляли з неї тканини більш дешеві й тим самим отримували додаткові можливості конкурувати з англійськими виробниками.

Період експлуатації колоній та напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням коштів із країн Сходу завдяки активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори «викачували» з колоній приблизно 2% їхніх ВВП. Однак питання про те, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається нез’ясованим. Чисто теоретично кошти, які відтікали до Європи, могли б бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно протікав процес накопичення капіталу в колоніях. Купці східних країн збагачувалися й починали вкладати свої кошти у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари пересічні споживачі (селяни та ремісники) та аристократія. Але кошти і тих і інших не були капіталом.

Без сумніву, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнацію традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у зростаючих портових містах – як у колоніях, так і в незалежних державах.

Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії та внутрішньої торгівлі багатьох країн відчувалися не тільки у колоніях, і навіть не стільки у колоніях, скільки у напівколоніях, або залежних країнах. Упродовж всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу – Османською імперією, Іраном, Китаєм, а у 1854 р. – і з Японією. Внаслідок цього суверенітет цих країн був обмежений, вони потрапляли у т.зв. напівколоніальну залежність. До поняття «напівколоніальне становище» належать: 1) встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2) передача митниць під управління європейців; 3) екстериторіальність європейських анклавів на територіях іноземних держав; 4) непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.

Але не всі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Назва цих договорів «капітуляціями» не повинна вводити в оману. Вони називалися так лише тому, що складалися зі статей («капітулів»). Укази турецького султана, якими регламентувалося становище окремих провінцій імперії, тех. Називалися «капітуляціями», хоча про жодну капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути й мови. Перший договір, який надавав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був укладений Османською імперією з Францією у 1569 р. Він не передбачав ніякого підкорення європейській державі. Тоді Франція сприймала Османську імперію як союзника проти Священної Римської імперії. У 1535 р. було укладено договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу у Тулоні.

Договори – капітуляції розглядалися як «милість» султана і повинні були відновлюватися із сходженням на престол нового султана, якщо він того забажає. Лише після підписання Бєлградського (1739 р.) та Кучук – Кайнаджирського (1774 р.) договорів про мир султани втратили право підтверджувати чи скасовувати капітуляції при вступі на престол. Але й це ще не можна назвати встановленням нерівноправного становища держави. Договори з Османами тим самим були лише введені у режим міжнародного права, яке виходить з того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади у державі.

Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежав не від форми підкорення тих або інших країн, а від інших факторів – насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн та інших ринків від Європи. Так, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових товарів (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а у розрахунку на душу населення – більш ніж у 50 разів. Питома вага імпорту у місцевому вжитку збільшилася з 4 – 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісницького виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів почала зароджуватися місцева фабрична промисловість.

Проникненню іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спершу у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, пануючі у цих країнах, були досить екзотичними, з нашої сучасної точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики – забезпечення ринку товарами і всебічне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османська влада сама сприяла підписанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, що виникав, мусив боротися не тільки з іноземною конкуренцією, а й з владою своєї країни, що виступала добровільно чи з примусу підсобником іноземців. Османська влада значною мірою із власної ініціативи зруйнувала ремісницьке виробництво у своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як іноземний запроданець. Китайський імператор наприкінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад пропозиція, про націоналізацію однієї із залізниць була сприйнята як здача її іноземному капіталу і викликала протест у Китаї. В Японії рух за повалення сьогуна та реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мав усунення небезпеки закабалення Японії іноземцями, до чого, на думку опозиції, призводила політика уряду сьогуна.

Результатом цього періоду став також розвиток легкої фабричної промисловості в країнах Європи, насамперед в Англії. Але тут потрібно зробити три зауваження: по-перше, не варто примітизувати процес індустріалізації Європи. Англійська промисловість розвивалася не на капітали, вивезені з колоній, наприклад з Індії. З Індії до Великобританії надходила деяка кількість грошей. Частину з них можна назвати торговим капіталом, але він різко ставав промисловим. Набоби (так в Англії називали вітчизняних скоробагатьків в Індії) витрачали свої гроші на купівлю замків, місць у парламенті, але не вкладали їх у виробництво. Англійський великий капітал того часу був торговим і банківським. Він ставився до вкладень у промисловість як до справи ризикованої та малоприбуткової. Конторські книги фабрик, що з’явилися наприкінці XVIII ст., показують, що перші промисловці Англії не отримували банківських кредитів, їм доводилося обмежуватися власними накопиченнями.

По-друге, велику роль в індустріалізації Європи колонії відіграли зовсім в іншій якості – як резервуари, які поглинали надлишкове населення Як відомо, капіталізм розвивається циклічно. Промисловий розвиток приводить до міграції населення у міста і промислові центри. Механізація праці приводить до криз перевиробництва і до масових звільнень робітників з виробництв. Європа отримала можливість у періоди таких криз «скидати» зайве населення у колонії. (Правда, у цьому випадку маємо на увазі перш за все переселенські колонії на зразок Австралії або Канади). Нове піднесення промислового виробництва викликало новий приплив робочих рук із села та необхідність подальшої механіці. Все це приводило до більш швидкої, ніж якби не було колоній, урбанізації та індустріалізації європейських країн у найбільш широкому значенні цього слова.

По-третє, на першому етапі промислового перевороту, коли в Європі почала бурхливо розвиватися легка промисловість, ввіз продовольства і сировини з неєвропейських країн допоміг згладити диспропорції в європейській економіці, викликані відставанням сільського господарства від потреб економіки в цілому. Потім поява надлишку капіталів почала приводити до криз перевиробництва. І на цьому етапі колонії та неєвропейські держави допомогли Європі притупити гостроту кризи – скинути зайві капітали. Це дозволило європейським країнам пройти другу технологічну революцію, подолати диспропорції на ринку праці, розриви у продуктивності між галузями, перейти на нову ступінь капіталізму.

Вигравали й ті країни, які не були метрополіями. Активне сальдо зовнішньої торгівлі з колоніями і напівколоніями дозволяло метрополіям мати пасивне сальдо у торгівлі з іншими європейськими країнами, закуповуючи там напівфабрикати та готові вироби. Так що колоніальна система оздоровлювала й підтримувала європейську економічну систему в цілому. Так, наприклад, Англія у 1870 – 1913 рр. мала позитив – не сальдо у торгівлі з неєвропейськими країнами у 5 млрд. ф. ст. і таке ж негативне сальдо у торгівлі з європейськими країнами.

Період торгово-промислової експансії європейських країн був часом найбільш «революційного» колоніалізму. Руйнувалася традиційна економічна система, підривалися звичні державні і духовні засади. Накопичувався значний традиціоналістський вибуховий матеріал. Упродовж ХІХ ст. відбулося багато масових кривавих повстань як у колоніальних, так і в незалежних країнах, спрямованих або проти колонізаторів, або проти місцевої еліти, яка, на думку повсталих, загрузла у марнотратстві, розбещеності й інших гріхах.

Цей період відзначений і новими явищами у духовній сфері. З’являються реформаторські течії у суспільній думці країн Сходу, в тому числі й у релігійній думці, розпочинаються модернізаторські реформи на державному рівні.

У багатьох країнах Сходу розпочалося первісне нагромадження капіталу. Як вже згадувалося, абсолютна викачка коштів із економіки східних країн в Європу не означала, що на Сході всі абсолютно біднішали. Навпаки, місцевий Торговий капітал взяв найактивнішу участь у торгівлі, що розгорнулася. Власне, без його участі європейцям не вдалося б так змінити всю торгівлю на берегах Індійського й Тихого океану. І на цій торгівлі створювалися ті величезні за мірками Сходу капітали, які були направлені у промисловість.

Можливо, найбільше виграли індійські купці. Парадоксально, але англійці, прагнучи «відкрити» Китай і провівши для цього три війни, т.зв. опіумні, старалися не для своїх купців, а для індійських. Саме індійські купці тримали в руках вивіз опіуму з Індії, і вони скористалися ринком Китаю, відкритим для них англійцями, щоб сколотити статки. На торгівлі опіумом з Китаєм розбагатів Джашетджи Нашурван Тата, засновник династії підприємців, яка й до сьогодні посідає одне з чільних місць поміж індійських фінансово-промислових груп.

Другим найважливішим товаром, який вторгся на китайський ринок після його «відкриття», була бавовнянопаперова пряжа. Але це була переважно індійська пряжа, виготовлена на виникаючих прядильних фабриках у Бомбеї, Нагпурі, Ахмадабаді та ін. містах. Відкриваючи китайський ринок, англійці менш за все переймалися інтересами індійського капіталу, тим більше вони жодним чином не передбачали, що в результаті розпочнеться розвиток індійської національної промисловості. Однак результати були саме такі.

Третій період колоніалізму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) ознаменувався ще більш нестримними загарбаннями нових територій, спробами розподілити між європейськими державами всі неєвропейські народи і території. Його називають інколи «періодом імперіалізму». Це визначення має сенс, якщо під імперіалізмом розуміти загарбницьку політику, але не вкладати в нього уявлення про «останню стадію капіталізму».

Саме у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями набуло маніакального характеру. Більш-менш шануючій себе європейській країні стало бути «непристойною» без колоній. Розпочався розподіл Африки, яка до того не викликала особливого інтересу через кліматичні умови. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім Італії. Нарешті створили величезну колонію і французи. Крім того, Франція заволоділа східним Індокитаєм. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперії, причому це відбувалося у вигляді змагання – хто захопить більші простори у Центральній Азії. Кожна із держав побоювалася, що їх захопить інша, і поспішали «проникнути» всюди, відкидаючи поняття доцільності. У діяльності колонізаторів у цей період можна помітити симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей «імперської величності», нікчемної боротьби самолюбства.

Колоніальні держави прагнули розподілити на «сфери впливу» і ті країни, які зберігали деяку незалежність. Англія і Франція уклали угоду про розподіл сфер впливу у Південно-Східній Азії у 1896 р. У 1907 р. були підписані три угоди, які, здавалося, ставили хрест не подальшому існуванні багатьох країн. Японо-російська угода (30 липня) розподіляла на сфери впливу Маньчжурію. Франко-японська (10 червня) визначала сфери впливу цих держав у Східній Азії. Англо-російська угода (31 серпня) розподіляла на сфери впливу Іран, віддавала Афганістан під «сферу впливу» Англії, причому обидві держави зобов’язалися не чіпати Тибет. Здавалося, що незалежних держав у Азії скоро не залишиться.

Відмінною рисою економіки третього періоду колоніалізму можна назвати вивіз капіталу з метрополій у колонії і залежні країни. Це явище відображало новий етап у розвитку європейського капіталізму – інтернаціоналізацію капіталу. Це було викликано початком другого етапу промислової революції, коли процес механізації торкнувся не тільки легкої промисловості, а й важкої, а також сільського господарства. Легка промисловість в Європі втратила переваги, які вона мала раніше, прибутки текстильних фабрик зменшилися, і капітал, зайнятий у цій сфері, «побіг» туди, де можна було скоротити витрати за рахунок наближення до джерел сировини та економії на вартості робочої сили. Сумарні зарубіжні інвестиції з 1870-х рр. до 1914 р. зросли з 6 до 44 млрд. долл., тобто у 7 разів, але частка цих інвестицій у колоніальні та залежні країни за цей період зросла у 15 разів.

Вивіз капіталу спершу мав на меті створення інфраструктури для збільшення ввозу і вивозу товарів; будівництво портів, залізниць, каналів (передусім Суецького), покращення зв’язку.

Другий напрям – розширення виробництва прибуткових продовольчих і технічних культур (плантації) і створення промисловості для їхньої переробки – джутової, чайної тощо.

Але ці ж напрями експорту капіталу сприяли появі таких галузей, які для експорту товарів метрополій були взагалі не потрібні або навіть шкідливі.

Капітал, накопичений на той час на Сході, скористався «втечею» текстильної промисловості із розвинених країн і створив свою текстильну промисловість. І в цьому випадку, як і в деяких інших, капітал колоній мав свої переваги перед капіталом незалежних країн. Так, в Індії у 1914 р. було вже 260 текстильних фабрик із 6 млн. веретен і 100 000 ткацьких верстатів. У Китаї того ж року було 8 фабрик з 339 тис. веретен і 2000 верстатів. Протяжність залізниць в Індії у 1911 – 1913 рр. складала 26,2 тис. миль, у Китаї – 6 тис. миль.

Місцевий капітал зазвичай ……. Як колонізаторський, тобто вбудований у оборот іноземного капіталу, обслуговуючий потреби останнього, і лише потім переливався у промисловість, яка конкурувала з імпортом. У літературі усталилася абсолютизація відмінностей між цими двома частинами капіталу (буржуазного класу) при чітко негативному ставленні до компрадорів. Їх вважали агентами іноземного капіталу, які мали спільні з ним інтереси, були по-ворожому налаштовані по відношенню до національно-визвольного руху і т.п. При цьому межа між двома групами капіталістів була досить розмитою. Одного й того ж підприємця можна було віднести як до однієї, так і до другої групи. Крім того, суперечності між капіталістами є завжди, навіть між співвітчизниками. «Компрадори» внесли значний вклад в економічний розвиток своїх країн, а також у їхнє духовне відродження.

Політика колонізаторів щодо місцевого капіталу та промисловості була об’єктивно суперечливою. Без місцевого капіталу англійці не могли, як і без індійців-чиновників та індійців-солдат. Але вони, звісно, хотіли б, щоб цей капітал працював у сфері торгівлі. Місцеву промисловість вони розвивати не хотіли. Однак відкриття китайського ринку після «опіумних» війн поставило завдання захоплення цього ринку іншими товарами, крім опіуму. Тому англійці не стали опиратися появі індійських текстильних фабрик (спершу прядильних) по виробництву пряжі для Китаю. Це іронія історії, що першу фабрику на території Індії заснував не англійський, а індійський підприємець (у 1853 р. у Бомбеї).

Незабаром з’явилися й індійські ткацькі фабрики, і місцеве виробництво тканин стало витісняти імпорт вже у 1870-х рр. На межі 1916 – 1917 рр. всі тканини, виготовлені індійськими фабриками і ткачами власноруч, зайняли більше половини всього ринку тканин (52,5%).

Особливо повчальним є те, що різкий ривок індійська текстильна промисловість здійснила внаслідок зусиль англійських фабрикантів зробити врешті-решт Індію поставщикам бавовника для їхніх фабрик. Під час Громадянської війни в США (1861 – 1865 рр.) практично припинився ввіз бавовника з Америки в Англію. Манчестерські фабриканти опинилися перед загрозою зупинки своїх фабрик. Вони почали лобіювати у парламенті серйозні заходи щодо розвитку бавовництва та організації вивозу бавовника з Індії. Під парламентським тиском були вжиті заходи по розвитку посівів бавовника в Індії та покращенню сортів. Виробництво бавовника в Індії значно зросло. Але Громадянська війна в США закінчилася, американський бавовник знову почав надходити, індійський бавовник виявився не потрібним, ціна на нього в Індії різко впала, і індійські фабриканти отримали дешеву сировину та можливість конкурувати з англійськими виробниками тканин і витісняти їх з індійського ринку.

Різницею у методах колоніальної економічної політики у виокремлені вище періоди не слід абсолютизувати. Методи, які практикувалися у перші періоди, продовжували зберігати своє значення і в наступних. Так, імпорт колоніальних товарів продовжував бути важливою складовою частиною світової торгівлі. Голландці ж в Індонезії, впровадивши «систему культур», зробили експорт тропічних товарів основою своєї економіки на Архіпелазі. Правда, номенклатура «колоніальних товарів» впродовж ХІХ ст. змінилася – крім спецій з’явилися чай, кава, натуральний каучук, пальмова олія та ін.

Не втратив свого значення й вивіз товарів у країни Азії та Африки. Більше того, саме в цей період почали вживатися додаткові заходи по його стимулюванню. Наприклад, у Британській Індії був установлений завищений курс рупій, який був вигідним для імпортерів, але не для тих, хто ввозив капітал, і не для експортерів. Невпинна гонка за територіями крім ірраціональних імперських обґрунтувань мала деяку раціональність – всі сподівалися, що у подальшому захоплені народи стануть споживачами товарів відповідної метрополії. Рівні розвитку європейських країн вирівнювалися. Посилилася конкуренція між ними за ринки збуту. Таким чином, певна довгострокова стратегія у цій вакханалії загарбань мала місце. Але занадто довгострокова. Скористатися захопленими потенційними ринками імперіалістичні країни здебільшого не встигли.

Але все ж ввіз капіталу розпочався, що привело до розвитку транспорту, появи сучасної техніки і технології, необхідності навчання робітників, тобто до індустріалізації.

В цілому економічний вплив Європи на Азію у період колоніалізму був досить суперечливим. Безумовно, мав місце відтік ресурсів з Азії в Європу, особливо у другий період колоніалізму. Але саме в цей період були створені попередні умови, часто всупереч бажанню колонізаторів, для модернізації економіки та наступного швидкого розвитку цих країн. Витрати цього шляху були великими, але, враховуючи, що без впливу колоніалізму перетворення взагалі були неможливими, слід визнати цей вплив в цілому сприятливим.

К. Маркс, якого не можна запідозрити в ідеалізації колоніалізму, сформулював подібний висновок досить чітко: «Я знаю, що англійські промислові магнати у своєму прагненні покрити Індію залізницями керуються винятково бажанням здешевити доставку бавовника та іншої сировини, необхідної для їхніх фабрик. Але якщо ви ввели машину в якості засобу пересування в країну, яка має залізо і вугілля, ви не зможете завадити цій країні самій виробляти такі машини. Ви не можете зберігати сітку залізниць у величезній країні, не організовуючи у ній тих виробничих процесів, які необхідні для задоволення безпосередніх і поточних потреб залізничного транспорту, а це потягне за собою застосування машин і в тих галузях промисловості, які безпосередньо не зв’язані із залізницями (Маркс К. Будущие результаты британского владычества в Индии. – Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Т.9: С. 227 – 228).

Цей прогноз справдився, незважаючи на те, що англійська влада дійсно заважала (але не мала в цьому успіху), наприклад, Дж. Таті побудувати металургійний завод.

Конкретно все це відобразилося в тому, що колоніальні країни розвивалися швидше, ніж країни незалежні, так звані напівколоніальні.

3. Соціально-політичні реформи у країнах Сходу 1840 - 1870-х рр.

Наступ колоніалізму та вплив на країни Сходу західної буржуазної цивілізації викликали різну реакцію.

Розгорнулися традиціоналістські повстання, спрямовані як безпосередньо проти конкретної колоніальної держави, так і проти тієї руйнації традиційних основ життя, яка була викликана непрямим впливом колоніальної політики загалом. До таких рухів можна віднести повстання Дипонегоро на Яві, бабідські повстання в Ірані, сипайське повстання в Індії, тай пінське повстання та повстання іхетуанів у Китаї, рух падрі, а потім Ачехську війну на Суматрі та багато інших форм збройного опору. Водночас західне проникнення, загостривши внутрішні протиріччя у суспільстві, сприяло посиленню соціального антагонізму, що у низці країн призвело до соціально-політичних катаклізмів.

Інтелектуальна еліта країн Сходу почала шукати шляхи до духовного відродження своїх народів у нових умовах.

Нарешті, панівний прошарок країн, які залишилися більш або менш незалежними, намагався провести реформи армії, управління, державних інститутів, соціальних відносин та системи освіти, з метою протистояння тискові Заходу. У деяких випадках їх можна навіть назвати "революцією згори".

З реформаторськими спробами у незалежних країнах важливо спів ставити ті перетворення, які проводили колонізатори у підкорених ними країнах у процесі пристосування їхніх суспільств та економіки до потреб метрополій. Реформування соціальних відносин у колоніях та впровадження у них деяких принципів європейського державного ладу і права мали, звичайно, свої особливості, пов’язані з їхнім примусовим характером, однак схожість якщо не методів, то результатів цих зусиль теж мала місце. Саме ця обставина дозволяє проаналізувати загальні тенденції модернізації країн Сходу.

Розглянемо соціально-політичні реформи у політично- незалежних країнах Азії та Африки.

У сходознавчій літературі усталилася думка про те, що реформи на Сході розпочиналися з перебудови армії або заради неї. Насправді реформування армії було частиною більш широкого соціально-політичного і правового пере облаштування суспільства. Наприкінці XVIII ст. правлячі кола феодально-бюрократичних держав стали поступово усвідомлювати катастрофічні наслідки глибокої соціально-політичної кризи, яка охопила їхні держави. Почуття безпеки посилювалося військовими поразками колись непереможних армій. Перевага європейців на полі бою переконала правлячі угруповання у необхідності звернутися до вивчення політичних і культурних досягнень Заходу, щоб перенести їх на грунт своїх держав.

Так, султан Селім ІІІ, перш ніж розпочати реформу армії, прохав своє оточення висловитися щодо заходів по відновленню могутності держави. Через 100 років молодий китайський імператор Гуансюй (Цзайтян) перед початком "100 днів реформ" побажав ознайомитися з історією державних реформ Нового часу, замовивши ініціаторові перетворень Кан Ювею підготувати записки про діяльність Петра Великого, перетворення, здійснені у Японії, Франції та Англії, а також про згубні наслідки невдалих реформ у Польщі, які завершилися її розподілом, і у Туреччині у зв’язку зі скасуванням конституції Абдул-Хамідом ІІ.

Незважаючи на те, що в ході реформ східні правителі та їх оточення запозичили деякі сучасні для них європейські інститути (пруську конституцію в Японії, принципи організації Національних зборів Франції – в Османській імперії), загалом у своїй реформаторській діяльності вони повторили, хоча й у інтерпретації власної культури, досвід перетворень європейських абсолютистських монархій XVIII ст.

На Сході реформи сприймалися не як трансформація, а як відновлення споконвічного істинного порядку речей. Все ж суттю ХІХ ст. стали модернізацій ні реформи, які порушували традиційний лад суспільства у контексті нового – у більш чи менш віддаленій перспективі буржуазного розвитку.

Так, епоха перетворень модернізаційного характеру в Османській імперії називалася "Танзимат", тобто час "упорядкування" суспільства. Перетворення в Японії періоду Мейдзі (Мейдзі ісін, букв. "оновлення епохи Освіченого правління) або "зміна існуючих законів" (бень чен фа) у Китаї в епоху "Ста днів реформ" вимагали від їхніх ініціаторів загрози ідеологічного обґрунтування своїх кроків апеляції до авторитету давнини та древніх – до перетворень VII ст. у Японії, що відбулися після "перевороту Тайка" та заклали основу японської державності, і до вчення Конфуція у Китаї. Навіть необхідність створення сучасної армії обґрунтовувалася, наприклад, Аббас Мірзою в Ірані посиланням на Коран і шаріат, у Бірмі – посиланням на заповіді буддизму.

Пояснення цього феномену, тобто осмислення перебудови суспільства як повернення до колишніх настанов, мабуть варто шукати у інертності суспільної свідомості східних соціумів, а також у тому, що перетворення здійснювалися під тиском Заходу і здебільшого за західними зразками. Це й зміцнювало у суспільній свідомості прагнення до самоідентифікації з допомогою древніх основ власної культури.

Модернізаційні реформи зазвичай були наслідком знайомства різних соціальних кіл з європейською культурою. Здійснювалося воно через різні канали: через відвідування Європи у складі перших дипломатичних місій, через контакти з християнськими місіонерами, купцями, європейцями – полоненими піратів або ренегатами, які перейшли на службу до східних володарів, авантюристами, політичними біженцями, через власних підданих-християн, які не переривали давніх торгових, релігійних, культурних зв’язків з Європою, нарешті, на полі бою. У процесі цих контактів відбувалися перші запозичення європейських досягнень у сфері озброєння, освіти, побуту, пізніше й машинної техніки. Водночас у середовищі освіченої, здебільшого правлячої еліти Сходу виник інтерес до європейських політичних порядків та наукових знань, а також уявлення про користь запозичень європейських досягнень як доповнення до своєї культури, яка ще не піддавалася критиці.

Дата добавления: 2015-05-23