Іран у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 1 страница

Перетворення Ірану в напівколонію. Особливості розвитку капіталізму в Ірані.

Суспільно-політична думка в Ірані наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «Західники» та панісламісти.

Іранська революція 1905-1907 рр.: причини, характер, основні етапи та наслідки.

Розпочинаючи з другої половини ХІХ ст. Іран вступив у новий період своєї історії, пов'язаний із проникненням іноземних держав та поступовою руйнацією традиційної структури держави Каджарів. Під впливом зовнішнього тиску в Ірані дозрівали передумови для трансформації усталеної політичної та соціально-економічної системи.

Історія Ірану другої половини ХІХ – початку ХХ ст. знайшла своє відображення у працях таких відомих дослідників, як М. С. Іванов, С. Л. Агаєв, З. А. Арабаджян, І. В. Бадиленко, М. Р. Годс, Л. Г. Істягіна, Л. М. Кулагіної, Н. А. Таліпова. Нові підходи до вивчення актуальних проблем іранської історії притаманні для досліджень С. М. Алієва, Т. П. Милославської, Г. В. Милославського, Н. М. Мамедової.

Метою пропонованої лекції є висвітлення причин та наслідків перетворення Ірану в напівколонію, з’ясування особливостей розвитку капіталізму в країні та виокремлення причин і результатів революції 1905-1907 років.

Щоб з’ясувати причини перетворення Ірану в напівколонію потрібно пригадати, що з 1796 року країна знаходилася під владою знаті напівкочового племені Каджарів. На середину ХІХ ст. Іран залишався відсталою, аграрною країною, у якій панували феодальні, а серед кочових племен – напівфеодальні, напівпатріархальні відносини. Соціально-економічна відсталість Ірану була наслідком перманентних чужоземних завоювань та внутрішніх міжфеодальних війн. Внутрішньополітична ситуація ускладнювалася тим, що Іран був багатоетнічною державою, у якій роль державної релігії відігравав іслам у формі шиїзму.

На середину ХІХ ст. внутрішнє становище Ірану значно погіршилося. Причинами цього були: по-перше, феодальний сепаратизм. Правителі багатьох областей, особливо на окраїнах, були майже незалежними князьками (хани Харасану, Курдістану, Керману); по-друге, між ними загострилася боротьба за «прикордонні території»; по-третє, вони часто виступали проти шаха (не виконували обов’язків, не оплачували визначену суму податків, відмовлялися брати участь у військових діях держави; по-четверте, держава не витримувала величезних витрат на розкіш двору шаха і дворів ханів; по-п’яте, катастрофічне погіршення матеріального становища переважної більшості населення, внаслідок чого зростає кількість повстань селян, ремісників, дрібних торговців і міської бідноти. Характерно, те що ці повстання, як правило, очолюють представники шиїтського духовенства, пропагуючи месіанство; по-шосте, внутрішньополітична ситуація на середину ХІХ ст. суттєво ускладнилася смертю шаха Мохаммеда; по-сьоме, країна значно послабилася внаслідок бабідських повстань та незавершених реформ Амір Нізама. Поразка повстань бабідів і невдача реформ Тагі-хана спричинили збереження феодальних порядків. Іран залишався слабкою країною перед небезпекою іноземного закабалення.

Важливо те, що для посилення проникнення іноземних держав в Іран на середину ХІХ ст. вже існувала відповідна правова основа. Слід пригадати, що основним засобом посилення іноземного впливу в Ірані був режим капітуляцій. Так, ще упродовж 1708-1715 років Іран уклав торгові договори з Францією, відповідно до яких французи отримали капітуляційні права. У 1763 році аналогічні права отримала Англія. Унаслідок поразок Ірану у двох війнах з Росією (1804-1813 рр. і 1826-1828 рр.) були надані капітуляційні пільги Росії (за умовами Гюлістанського від 1813 р. та Туркманчайського від 1828 р. договорів). Саме ці договори поклали початок перетворенню Ірану в країну нерівноправну й залежну. Посилювала свої позиції в Ірані й Англія. Так, ще в 1841 р. був підписаний новий англо-іранський договір, який мав здебільшого політичний характер, але водночас передбачав поглиблення економічних відносин між обома країнами: шах міг розраховувати на англійську субсидію в розмірі 250 тис. туманів на рік. Важливим був наступний англо-іранський торговий договір від 1814 р., відповідно до якого Англія отримала ряд капітуляційних пільг. У 1845 р. на аналогічних умовах був укладений торговий договір Ірану з Францією, а потім з іншими західноєвропейськими державами.

Перераховані договори відіграли важливу роль у поступовому проникненні іноземного капіталу в Іран. На середину ХІХ ст. дуже виріс довіз в Іран європейських текстильних товарів, головне англійських. Якщо в 1833 р. в Тавріз, який був тоді торговим центром Ірану, було привезено європейських товарів на 15 млн. крб., то в 1836 р. – вже на 40 млн. крб. Прикметно, що після 1837 р. ці торгові операції здійснюють європейські торгові фірми. В результаті конкуренції індійського, грецького, і турецького шовку скоротився вивіз шовку в Європу і іранських бавовняних тканин у прикаспійській області Росії. На внутрішньому ринку вироби і тканини – продукція домашньої промисловості і мануфактури – не витримували конкуренції привізних товарів фабричного виробництва. Мануфактури, домашня промисловість і ремесла Ірану занепадали. Проникнення іноземного капіталу згубно впливало на всі сторони суспільно-економічного життя країни. Посилився ріст товарно- грошових відносин та приватизаційні процеси в економіці Ірану. Отже, Іран все більше ставав об’єктом торгової експансії європейських держав, поступово перетворившись для них у ринок збуту.

Контакти з колоніальними державами мали для іранського суспільства не лише негативні, а й позитивні наслідки. Залучення Ірану до світового ринку привело до посилення розвитку товарного землеробства, особливо в останні десятиліття ХІХ століття. У деяких регіонах почали переважати посіви експортних технічних культур (бавовник, клещевина, опіум, тютюн).Упродовж ХІХ ст. зовнішня торгівля у постійних цінах зросла у 8 разів. По вартості імпорт країни у 1830 р. складав 2 млн. фунтів стерлінгів, а в 1900 р. – понад 5 млн. фунтів стерлінгів. Іранський експорт (бавовник-сирець, шовк, пшениця, рис, тютюн, оброблена шкіра, килими) за той самий період з 2 млн. ф. ст. по вартості збільшився до 3,8 млн. ф. ст. Під впливом Англії і Росії іранське шахство заборонило работоргівлю в районі Перської затоки і на південно-східному узбережжі Каспійського моря.

Отже, Іран ще на початку ХІХ ст. потрапив у сферу інтересів європейських держав, які досягли політичних і економічних переваг на Близькому і Середньому Сході. Наприкінці століття експансія колоніальних держав передовсім Англії і царської Росії, у цьому регіоні значно посилилася. Об’єктивно це суперництво давало Ірану можливість зберегти свою державну і формальну незалежність, що не завадило, однак, його перетворенню в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. у напівколонію. Якщо в доімперіалістичну епоху європейські держави боролися за розширення в Ірані торгової експансії і свого політичного впливу, то в період становлення монополістичного капіталізму проникнення Заходу в цю країну набуло якісно нового характеру. Поряд з торговою експансією величезного значення набув вивіз фінансового капіталу. Слід зазначити, що колоніальна політика держав щодо Ірану була продиктована передусім його особливим стратегічним положенням.

Отже, в другій половині ХІХ ст. збільшилася економічна і політична залежність Ірану від Англії і Росії; характерно, що пануюче становище на внутрішньому ринку країни зайняла Англія і Росія. Росія у своїй політиці орієнтувалася на центральний уряд, тобто на Тегеран. Крім того, Росія мала зручні шляхи сполучення на Волзі і Каспії й особливі пільги свого уряду, що дозволяли російським промисловцям поставляти в Іран свої вироби по надзвичайно низьких цінах. На іранських базарах російські бавовняні тканини, сірники і посуд продавалися дешевше, ніж у Москві. До того ж існувало низьке ввізне мито (за умовами Туркманчайського договору – 5%). Водночас Північний Іран став поставщиком сировини для Росії (рис, бавовна, сухі фрукти). В Ірані діяло російське консульство і російські піддані мали право екстериторіальності, непідсудності іранським судам.

На півдні Ірану зміцнювала свої позиції Англія, яка орієнтувалася на сепаратистські елементи цього регіону країни, тобто на місцевих правителів і вождів племен. Англійці перетворили узбережжя Перської затоки в сферу свого переважного впливу.

Стратегічне значення Ірану як підступу до Індії надавало англо-російському суперництву особливої гостроти. Англія не хотіла допускати будівництва російських залізниць в Ірані, а Росія – англійських. У 1890 р. Росія примусила Іран укласти угоду, за якою шахський уряд зобов’язувався протягом 10 років не допускати будівництво залізниць. У 1900 р. ця угода була продовжена ще на 10 років. В результаті до початку світової війни протяжність залізничних колій Ірану дорівнювала всього 52 км.

Значну роль у закабаленні Ірану і перетворенні його в напівколонію відіграли іноземні концесії. Хоча, ряд видатних громадсько-політичних діячів епохи (Ахундов, Мальком-хан, Мирза Хосейн-хан та ін.), розглядали видачу концесій іноземцям як важливий засіб для прогресу країни. Розгортання на основі виданих концесій фінансово-господарської діяльності (заснування банків, підприємств, засобів зв’язку і т. д.) само по собі не було загрозливим для Ірану. Але просвітники і прибічники реформ не враховували одну важливу обставину. Верхівка влади – шах, значний прошарок сановництва – шахзаде, хани, шейхи, сардари, а також верхівка мусульманського шиїтського духовенства, вирізнялася переважно бажанням власного зиску і влади, найменше переймалася благом держави та народу. Більшість з них за отримання традиційних дарів і хабарів готові були фактично за безцінь поступитися чужоземцям значними привілеями і правами.

Іноземці ж, користуючись наданими їм правами, спрямовували свою діяльність передусім на здобуття прибутків. При цьому вони зловживали невіглаством і безвідповідальністю іранських чиновників, уникали будь-якого контролю з боку іранських властей. В результаті від діяльності іноземців суттєвих збитків зазнали як іранська держава, так і значною мірою частина іранців-землевласників, ремісників, торговців, купців, саррафів (мінял), які виконували функції банківських установ.

Захоплення іноземцями засобів зв’язку відіграло чималу роль у закабаленні Ірану. У 1867 р. англійці дістали в Німеччини і Росії дозвіл провести через ці країни телеграфну лінію, що сполучала Англію з Індією. Потім вони примусили шаха надати їм особливу концесію на будівництво іранського відрізку лінії (1872 р.).

У 1879 р. була укладена російсько-іранська конвенція на будівництво і експлуатацію телеграфної лінії Астрабад –Чікішляр. Незабаром Іранові був нав’язаний вигідний для Росії телеграфний тариф.

На півдні Ірану англійці збудували шосейну дорогу Ахваз – Ісфахан і захопили в свої руки судноплавство по річці Карун. Російські підприємці в свою чергу добилися ряду важливих концесій на півночі країни. Вони спорудили шосейні дороги, що сполучили міста північного і центрального Ірану з російським кордоном; вони експлуатували багаті рибні промисли на іранському узбережжі Каспійського моря; їм належали пристані і склади в Ензелі та інших каспійських портах.

У 70-80-х роках ХІХ ст. серед європейських капіталістів почалося запекле суперництво за концесії в Ірані. Почався небувалий ажіотаж.

Найбільшого успіху добився англійський капіталіст Рейтера, який у 1872 р. дістав від шаха надзвичайно вигідну концесію строком на 70 років. Йому надавалося виключне право на будівництво шосейних доріг і розробку нафти та інших природних багатств, право на експлуатацію лісів, прокладання залізничних колій і телеграфних ліній, будівництво млинів і фабрик, відкриття поштових філій на всій території Ірану. Лише видобуток золота, срібла і коштовного каміння залишався за Іраном. Іран мав за умовами концесії отримувати від 15 до 20% чистого прибутку від створених компаній або підприємств.

Видача концесії, безпрецедентної навіть для цієї епохи, викликала різкий осуд з боку багатьох представників правлячих кіл і шиїтського духовенства. Концесія була опротестована урядом Росії. Тому Насер ад-Дін шах змушений був анулювати її у 1873 р. Нову концесію Рейтер отримав у 1889 р., надавши іранському двору в борг 40 тис. ф. ст. Ця концесія надавала Рейтерові право на заснування банку і емісію банкнот Ірану. Банк отримав дозвіл на експлуатацію корисних копалин за умови сплати іранському урядові 16% щорічно чистого прибутку від усіх підприємств.

Заснований Рейтером Шахиншахський (або Імперський) банк було відкрито у 1889 р. Він фактично виконував роль державного банку Ірану. Його економічна й фінансова політика визначалася англійцями. Правління банку містилося в Лондоні.

Росія намагалася не відставати від свого суперника – Англії. У 1890 р. шах під натиском російської дипломатії надав капіталістові Полякову концесію на відкриття в Ірані Російського дисконтно-позичкового банку. Незабаром банк перейшов під контроль царського уряду. Серед пайовиків банку були імператриця Марія Федорівна і міністр фінансів Вітте. Серед інших операцій цей банк брав у заставу маєтки іранських поміщиків, а також почав скуповувати землю. За короткий час банк заволодів обширними землями в північних провінціях Ірану. Одночасно він витрачав величезні суми на підкуп шаха, його придворних і міністрів. В самому тільки Тегерані таким «боржникам» було роздано 16 млн. крб.

Найпершим завданням банку була активізація економічної політики в Ірані, спрямованої на завоювання місцевого ринку і на витіснення англійських промислових товарів. На початковому етапі діяльність банку була успішною. Впродовж 1895-1900 рр. Росія швидко наздогнала Англію за об’ємом торгового обігу з Іраном. Росія досягла виключного права фінансувати іранський уряд і встановила через названий банк контроль над фінансами країни.

Отже, за концесіями пішли позики. У 1891 р. вибухнули народні заворушення проти тютюнової концесії, наданої шахом англійцеві Тальботу у 1890 р. Шах був змушений анулювати її і сплатити велику неустойку (500 тис. ф. ст.). Цю суму у вигляді кабальної позики (бо забезпечувалася митницями Ірану)іранський уряд взяв у Шахиншахського банку. Це була перша позика, отримана Іраном від іноземної установи.

У 1897 р. новий шах Мозаффар ад-Дін (1896-1906) дістав велику позику в Росії. Ця і наступні російські позики забезпечувалися прибутками митниць каспійського узбережжя. Одержані позики майже цілком витрачалися на утримання двору, будівництво нових палаців і подорожі шахів для розваги за кордон. Утворився постійний бюджетний дефіцит, який у свою чергу вимагав нових позик.

Таким чином, на початок ХХ ст. завершився процес перетворення Ірану в напівколонію. Наслідки проникнення іноземного капіталу:

1. Розорення іранського ремесла, домашньої промисловості;

2. Збільшення вивозу сільськогосподарської продукції та сировини з Ірану й пристосування до зовнішнього ринку, тобто перетворення Ірану в аграрно-сировинний придаток капіталістичних держав;

3. Виникнення національної іранської фабрично-заводської промисловості, яка знаходилася у невигідних конкурентних умовах з іноземним капіталом;

4. Поява численних католицьких і православних місій;

5. «Обмежена» європеїзація Ірану: обмеження прав і привілеїв мусульманського духовенства;

6. Зміни в соціальній структурі, яка набула напівколоніального характеру;

7. Зародження буржуазного націоналізму; вимоги встановлення конституційної монархії.

Вплив іноземного капіталу на розвиток Ірану не можна оцінювати однозначно негативно. Не можна зводити до абсолюту той факт, що західний капітал діяв у своїх інтересах, використовуючи пануючі на Сході докапіталістичні форми власності і відносин. Адже така абсолютизація приводила до висновку про повне «закупорювання» всіх пор господарського організму в колоніях і залежних країнах.

Слід зазначити, що торгові договори Ірану із західними країнами відіграли певну позитивну роль у генезисі капіталізму в країні. Адже вони залучали відсталу економічну структуру Ірану до відносин вільної конкуренції з державами Заходу, які переживали тоді промислову революцію.

Тим самим ці відносини сприяли ліквідації таких феодальних «заповідників відсталості», як торгові монополії або система розорюючих для виробників державних регламентацій і примусових закупок. Все це об’єктивно створювало передумови для господарської перебудови суспільства на буржуазній основі. Хоча початковий поштовх для формування капіталістичного ладу в Ірані був даний ззовні, вирішальне значення для рівня й характеру його розвитку мали процеси внутрішньої динаміки. Зовнішні чинники постійно мали неоднозначний і суперечливий вплив на характер та умови внутрішніх суспільних процесів у напівколоніальній країні, в т. ч. й на темпи трансформації традиційних структур на сучасні. Але відбувалося це не прямо, а опосередковано.

Які ж були ці внутрішні умови? Вони визначалася незахищеною приватною власністю; відсутністю правопорядку, адміністративним свавіллям, корупцією, хабарництвом, продажем посад (або неефективністю власного управління); відсталістю суспільного ладу; ісламською шиїтською ментальністю. Тому й розвиток капіталізму в Ірані був за характером напівколоніальним, або ж, іншими словами, Іран був примусово включений у систему напівколоніального синтезу.

Таку особливість можна прослідкувати на конкретних прикладах:

а) населення Ірану на початок ХХ ст. складало 10 – 12 млн. чол. Із них: понад 1/2 - осілі селяни; 1/4 - кочові племена; 1/5 – міське населення;

б) напівколоніальний характер економіки викликав однобоку спеціалізацію сільського господарства. Помітно зросла питома вага експортних культур – бавовника, тютюну, рису, фруктів, опіумного маку;

в) нові товарно-грошові відносини витісняли натуральні форми господарства;

г) водночас зберігався і навіть посилювався тягар феодальної експлуатації селян (панщина, рента продуктами зросли; зберігалися різні повинності на користь поміщика; численні побори, пішкеші (подарунки);

д) водночас відбувався процес формування поміщиків нового типу; характерним був розвиток консервативного поміщицького капіталізму; розвиток капіталізму на селі проходив повільно і болісно;

Зміни і в соціально – економічній структурі міського населення:

А) відбувається процес формування національної торгової буржуазії. Позиції національної буржуазії надзвичайно слабкі, але поступово розвиваються невеликі електростанції, посудні, шкіряні фабрики;

Б) кустарне виробництво зберігається, але відбувається поступовий процес витіснення ткачів, ремісників ін.;

В) іноземний капітал сприяє формуванню робітничого класу;

Г) зберігає свій вплив мусульманська національна інтелігенція і водночас формується світська національна інтелігенція.

Такі зміни суттєво вплинули і на внутрішню політику шаха Наср-ед-діна (1848 – 1896 рр.) Після декількох поїздок до Європи він запровадив в систему управління та судочинства деякі нововведення за європейським зразком: 1) дещо обмежена судова влада шиїтського духовенства (впроваджено європейські кодекси);

2) засновані міністерства внутрішніх справ, юстиції, пошт і телеграфів, освіти;

3) створені світські школи;

4) розвиток преси;

5)відкриті бібліотеки, театр;

Побутові нововведення стосувалися й зовнішнього виду іранців: шах наказав усім чоловікам запустити вуса і постригти бороди; одягнув свій гарем в убрання європейського типу. Таким чином, в Ірані поступово проводилися (здебільшого насильницьким шляхом) певна модернізація і, навіть часткова європеїзація.

Однак за умов економічних негараздів, така політика викликала сильний протест з боку традиційних верств населення. Цей опозиційний рух розвивався, звісно, під ідейним впливом ісламу. Відобразився протест у виступах проти іноземних концесій гяурських нововведень, за обмеження влади шаха.

Іноземне проникнення та обмежені ліберальні реформи шаха Наср-ед-діна сприяли змінам у культурі, передусім поширенню ліберальних ідей. На початку 90-х років ХІХ ст. провідниками нових ідей виступили сини поміщиків і багатих купців, котрі побували за кордоном і здобули там європейську освіту, і, звісно, люди вільних професій. З`являються нові жанри в іранській літературі, насамперед роман сучасного типу, повість, сатиричний памфлет. У цих творах висміюються феодальні порядки, неуцтво і деспотизм ханів, ханжество і користолюбство мулл, забобони. Особливо відомим став роман Ходжі Зейн-аль Абдіна Марагеї «Подорож Ібрагім-бека», у якому описується сприйняття іранцем своєї країни після повернення з-за кордону. Все більше стверджуються ліберальні ідеї та заклики до проведення ліберальних реформ. З особливою силою це звучить з вуст громадського діяча, публіциста і драматурга, просвітника Мальком-хана, який упродовж декількох років працював послом у Лондоні. Його політична ідея – перетворення Ірану в конституційну монархію. Великого значення набули ідеї захисту особи і власності від сваволі шаха і ханів. Патріотично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо створених національних бібліотек. Отже, наприкінці ХІХ ст. в Ірані зароджується буржуазний націоналізм. Однак, цей рух буржуазних націоналістів був здобутком вузької, європейськи освіченої верхівки – іранських «західників».

Більш поширеною й впливовою була ідеологія панісламізму. Її прихильниками були духовенство і дрібна буржуазія. Ця ідея була протестом на європейське проникнення. Заклики – до об`єднання народів на релігійній основі; панісламісти виступали за збереження феодального ладу, за посилення впливу духовенства. Ідеолог панісламізму Сеід Джемаль-ед-дін Афгані (1839-1897) проповідував ідею об`єднання всіх мусульман навколо турецького султана, або іранського шаха для відсічі Європи. Шахський уряд заборонив діяльність панісламістів. Вони розпочали підпільну боротьбу. В Тегерані створили таємну організацію і готували терористичний акт проти шаха, який і здійснили 6 травня 1896 року. Шаха Насер-ед-діна було вбито одним з учнів Афгані.

Продовження шахом Мозаффар-ед-діном політики Насер-ед-діна викликало подальше невдоволення з боку панісламістів та переважної більшості традиціоналістичних верств іранського суспільства. Крім того, іранське шиїтське духовенство мало свої рахунки з Каджарськими шахами, адже останні суттєво обмежили їх владу. Найбільше дратували шіїстське духовенство спроби шаха обмежити вакуфне землеволодіння, подальший розвиток світських судів і системи освіти, діяльність католицьких і православних місій.

Таким чином, перетворення Ірану в напівколонію викликало неоднозначні наслідки, які можна схарактеризувати як одночасний процес опору й пристосування іранської традиційної структури до неминучих змін; породило неоднозначну, різнопланову реакцію в іранському певною мірою вже синтезованому суспільстві.

Початок ХХ ст. ознаменувався поглибленням політичної кризи в Ірані. Причинами цього були: 1) напівколоніальний статус країни, який призвів до суттєвої втрати її політичної незалежності. В перші роки ХХ ст. пануюче становище в Ірані належало Росії. У 1900 році Росія нав’язала шахові нову позику у розмірі 22,5 млн. карбованців. Одержуючи її іранський уряд зобов’язувався не укладати надалі позик інакше, як через посередництво Російського дисконтно-позичкового банку. Тим самим англійський Шахиншахський банк відсувався на другий план. Використовуючи ослаблення Англії у зв’язку із затяжною англо-бурською війною, Росія у 1901 році добилася реорганізації іранського митного управління з допомогою бельгійських інструкторів, які діяли в інтересах Росії. В тому ж році відбулося укладення російсько-іранської конвенції замість додаткового акту Туркманчайського договору 1828 року. За цією угодою російські купці дістали нові величезні пільги. Лише у 1903 англійці зуміли добитися таких самих переваг для своєї торгівлі в Ірані. У зовнішній торгівлі Ірану Росія займала перше місце і набагато випередила Англію. У 1903-1904 роках на Росію припадало 47% іранського довозу і 61% вивозу. Частка ж Англії за ці роки – 32% іранського довозу і 8% вивозу. Російський царизм ставав дедалі агресивнішим. В урядових колах знову обговорювався план загарбання порту в Перській затоці і влаштування там військово-морської бази. «Російське товариство пароплавства і торгівлі» дістало від царського уряду велику субсидію на організацію регулярних рейсів у Перській затоці. Ще у 1880 році з допомогою Росії був організований перський козачий полк, незабаром реорганізований у бригаду. Бригада вважалася іранською військовою частиною. Але повнота влади належала інструкторам-росіянам які підлягали царському послові і командуванню Кавказького військового округу. Крім козачої бригади, іншої боєздатної військової сили в Ірані не було.

Англія не збиралася віддавати свої позиції Росії, тим більше, що в 1901 році англійцям вдалося дістати винятково важливу концесію на розробку нафти на 4/5 території Ірану (за винятком п’яти північних провінцій). Ця концесія, надана шахом австралійцеві Д `Арсі, мала не тільки величезне економічне, а й першорядне воєнно-стратегічне значення. Концесія була укладена на умовах, винятково вигідних для англійців. Крім щорічної сплати мізерної суми, концесіонери зобов’язувалися відраховувати шахові тільки 16% від прибутку створеної ними компанії. Насправді й це зобов’язання не виконувалося, бо уряд шаха не мав можливості контролювати прибутки компанії. Перші спроби видобування нафти були невдалі. Проте, незабаром були виявленні багатющі родовища. У 1909 році з ініціативи англійського адміралтейства концесія Д`Арсі перейшла до заснованої в тому ж році могутньої Англо-перської нафтової компанії. Ця остання дуже скоро стала трестом світового значення, а в Ірані створила свою державу в державі. Вона збудувала на території Ірану свої нафтоперегінні заводи (на острові Абадан), свої нафтопроводи і шосейні дороги, тримала на своїх підприємствах власну охорону і спочатку привозила з Індії робітників.

Тим часом у міру спорудження Багдадської залізниці Німеччина почала проявляти підвищений інтерес до Ірану. Почастішали рейси німецьких пароплавів у Перську затоку, в багатьох містах Ірану відкрилися німецькі консульства і торгові підприємства.

На початку ХХ століття не лише економіка, але й багато сфер державного управління Ірану опинилися під контролем іноземців (митниця, пошта). На важливі державні посади на півночі Ірану призначалися проросійські особи, а на півдні господарювали англійці. Вони підтримували сепаратизм місцевих феодалів, повз волю центрального уряду укладали з ними угоди, сплачували субсидії і забезпечували зброєю. Унаслідок діяльності Мекранської і Систанської розмежувальних комісій англійці відторгли від Ірану частини Систану і Белуджистану і встановили своє панування в Іранському Белуджистані. Англійські воєнно-морські сили фактично окупували Перську затоку. По визнанню примєр міністра Англії Керзона, англійський резидент в Буширі був некоронованим королем Перської затоки; 2) значне погіршення становища трудових верств населення; Загострення продовольчої проблеми, голод, голодні бунти 1903 року – виступ населення Тебрізу; заворушення і голодні бунти упродовж 1903-1904 років у Тегерані, Астрабаді, Ісфахані і Мешхеді; 3) репресії з боку Каджарського режиму; 4) поширення європейських секуляристських ідей; політика обмеженої модернізації, яку активно проводив шахський уряд, очолюваний Атабек-Азамом; 5) тісний зв'язок Ірану з Росією привів до того, що поразка російського царизму у війні з Японією і революція 1905-1907 років стали могутнім поштовхом до розвитку революційного руху в Ірані.

Приводом до початку революції стали події в Кермані і Тегерані, які відбулися у грудні 1905 року. В Кермані урядові агенти порушили бест в будинку одного моджахеда: люди, що сиділи в бесті були заарештовані. У Тегерані за наказом садр-азама Ейн-ед-доуле були схоплені і побиті кілька купців. По всіх містах почалися масові протестні акції проти дій шахської адміністрації. У відповідь на спробу уряду заарештувати кількох учасників цих мітингів духовенство столиці 19 грудня 1905 року залишило Тегеран і сіло в бест у позаміській мечеті Абдул-Азім. Купці і ремісники закрили свої крамниці. Ділове життя столиці завмерло. На багатолюдних мітингах висувалася вимога негайного скликання законодавчих зборів – «Дому справедливості». Виступи тегеранців знайшли підтримку і в інших містах. Революція 1905-1907 років у своєму розвиткові пройшла декілька етапів:

І - грудень 1905 року – лютий 1907 року, тобто від початку революції до прийняття конституції і доповнень до неї;

ІІ - лютий 1907 року – червень 1908 року, тобто від спроби контрреволюційного заколоту і його здійснення за допомогою козачої бригади, яка розігнала перший меджліс 23 червня 1908 року;

ІІІ – червень 1908 року – липень 1909 року, тобто період, коли революційний центр перемістився з Тегерану до Тебризу; похід на Тегеран та скинення шаха Мухамеда-алі;

IV – липень 1909 – грудень 1911, тобто відновлення конституції і скликання другого меджлісу, менш демократичного за характером, ніж перший; згортання революції; розмежування революційних сил; розгром федайських загонів і посилення поміркованих контрреволюційних елементів; боротьба проти лівих сил; контрреволюційний переворот в Тегерані; розпуск другого меджлісу, енджуменів; визнання англо-російської угоди про розмежування Ірану на сфери впливу (1907).

За характером іранську революцію можна кваліфікувати як буржуазно-демократичну, конституційну, антиімперіалістичну.

Наслідки революції:

1) уперше в історії Ірану було прийнято конституцію. Вона складалася з двох документів: 1) права меджлісу; 2) права громадян. Конституція передбачала створення двопалатного парламенту (сенат і меджліс), проте верхня палата так і не була скликана. Вибори мали відбуватися на основі високого майнового цензу, за становими куріями в два етапи; право голосу отримали чоловіки старші 25 років, а обраними могли бути чоловіки від 30 до 70 років. Депутати меджлісу обиралися на два роки. Меджліс був повноважним законодавчим органом, під його контроль поставлений бюджет, фінансова політика, економіка, зовнішня політика. Шах без схвалення меджлісу не міг надавати концесій, брати іноземні позики. Доповнення до конституції, прийняті восени 1907 року, проголошували основні громадянські свободи (які обмежувалися лише нормами ісламу). Впроваджувався принцип розподілу властей на законодавчу, виконавчу і судову гілку. За конституцією, шиїтський іслам залишався державною релігією Ірану, а вищим духовним сувереном всіх шиїтів визнавався 12 утаємничений імам Магді. Також передбачалося утворення духовної комісії з п’яти осіб, шах залишався лише головою виконавчої влади, за ним зберігалася свобода від відповідальності; верховне головокомандування; право оголошувати війну і укладати мир; призначати і звільняти міністрів. Водночас без схвалення меджлісу він не міг призначити регента (якщо спадкоємцю престолу менше 20 років). Регент призначався меджлісом упродовж 10 днів.

Дата добавления: 2015-05-23