Соціальний статус та соціальна роль

Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

— емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);

— спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

— масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

— ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

— характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

22. Поняття соціального інституту

Поняття й ознаки соціального інституту.

Поняття «інститут» соціологія запозичила у юриспруденції, де його використовували для характеристики окремого комплексу юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини в деякій предметній сфері.

Такими інститутами в юридичній науці вважались, зокрема, спадкування, шлюб, власність і т. ін. В соціології поняття «інститут» зберегло цей зміст, однак набуло ширшого тлумачення у плані позначення деякого особливого типу стійкої регламентації соціальних зв’язків та різноманітних організаційних форм соціального регулювання поведінки суб’єктів.

Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціальних явищ випливав з філософії позитивного методу, коли одним з об’єктів аналізу соціолога виступав механізм забезпечення в суспільстві солідарності та злагоди. «Для нової філософії порядок завжди становить умову прогресу та навпаки, прогрес є необхідною метою порядку»1.

О. Конт розглядав основні соціальні інститути (сім’ю, державу, релігію) з позиції включення їх до процесів соціальної інтеграції та виконуваних при цьому функцій. Він вважав, що інститути вірування і моральні цінності суспільства функціонально взаємопов’язані, що пояснення будь-якого соціального явища в цілісності припускає відшукування та опис закономірностей його взаємодії з іншими явищами. Звернення О. Конта до аналізу найважливіших соціальних інститутів, їх функцій значно вплинули на подальший розвиток соціологічної думки.

Інституційний підхід до дослідження суспільних явищ дістав продовження у працях Г. Спенсера, який вперше в соціологічній науці застосував поняття «соціальний інститут». Визначальними факторами розвитку інститутів суспільства Г. Спенсер вважав боротьбу за існування з сусідніми суспільствами (війну) та з навколишнім природним середовищем. Завдання виживання суспільного організму в умовах його еволюції згідно з ускладненням структур породжують, за Г. Спенсером, необхідність формування регулятивного інституту.

Відповідно соціальний організм складається з трьох головних систем: регулятивної, тієї, що виробляє засоби для життя, та розпоряджувальної. Г. Спенсер розрізняв такі види соціальних інститутів, як інститути спорідненості (шлюб, сім’я), економічні (розподільні), регулюючі (релігія, політичні організації). При цьому він зазначав, що будь-який соціальний інститут створюється як стійка структура соціальних дій, яка виконує окремі функції. Дослідження соціальних інститутів у функціональному напрямі продовжив Е. Дюркгейм. Він відстоював ідею позитивності суспільних інститутів, які є найважливішим засобом самореалізації людини. Е. Дюркгейм висловився за створення особливих інститутів підтримки солідарності в умовах розподілу праці — професійних корпорацій, тобто інститутів впливу професійних організацій.

Значну увагу розглядові ряду соціальних інститутів приділяв К. Маркс, який аналізував інститути майорату, розподілу праці, родового ладу, приватної власності і т. ін. Він розумів інститути як такі, що історично склалися, зумовлені соціальними, перш за все виробничими, відносинами форми організації та регулювання соціальної діяльності.

М. Вебер вважав, що соціальні інститути (держава, релігія, право і т. ін.) подібні до групи осіб, які виконують окремі важливі для спільної справи соціальні функції.

Представник психологічного еволюціонізму американський соціолог початку XX ст. Л. Уорд розглядав соціальні інститути як продукт скоріше психічних, ніж будь-яких сил. Він писав, що «соціальні сили — це теж психічні сили, що діють у колективному стані людини»2.

Школа структурно-функціонального аналізу поняттю «соціальний інститут» відвела одну з провідних ролей. Т. Парсонс будує концептуальну модель суспільства, розуміючи його як систему соціальних відносин і соціальних інститутів. До того ж соціальні інститути трактуються як особливим чином організована низка соціальних відносин.

У загальній теорії дії соціальні інститути виступають як особливі ціннісно-нормативні комплекси, що регулюють поведінку індивідів і статусно-рольову структуру суспільства. Інституційна структура соціуму посідає важливе місце, оскільки саме вона покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

В інституціоналізмі (інституційній соціології) соціальна поведінка людей вивчається у тісному зв’язку з існуючою системою соціальних нормативних актів та інститутів, необхідність виникнення яких прирівняна до природно-історичної закономірності.

Представниками цього напряму є С. Ліпсет, Дж. Ламберг, П. Блау, I. Міллз та ін. З точки зору інституційної психології соціальні інститути передбачають свідомо регулюючу та організовану форму діяльності людей, відтворення тих, що повторюються, та найбільш стійких зразків поведінки, звичок, традицій, які передаються з покоління в покоління.

Крім зазначених методологічних підходів до визначення поняття «соціальний інститут», є ще й такі, що основані на феноменологічних чи біхевіористичних ідеях. Так, наприклад, У. Гамільтон пише: «Інститути — це словесний символ для кращого зображення групи спільних звичаїв. Вони означають постійний спосіб мислення чи звичай для народу. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння та нерозривне полотно соціальних інститутів»3.

Психологічну традицію в руслі біхевіоризму продовжив Дж. Хоманс. Він дає таке визначення соціального інституту: «Соціальні інститути — це відносно стійкі моделі соціальної поведінки, на підтримку яких спрямовані дії багатьох людей». Тим самим він будує свою соціологічну інтерпретацію поняття «інститут», спираючись на психологічний фундамент.

Аналіз заданих підходів до визначення поняття «соціальний інститут» дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статутів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з іншого — соціальне утворення, створене для використання ресурсів суспільства у формі інтеракції для задоволення цих потреб4.

Соціальні інститути — це специфічні утворення, що забезпечують відносну стійкість зв’язків і відносин у межах соціальної організації суспільства, історично обумовлені форми організації та регулювання суспільного життя. Соціальні інститути — стійкі форми організації спільної діяльності людей, що склалися. Вони мають забезпечувати надійність, регулярність задоволення потреб суб’єктів, груп, суспільства в цілому. Соціальні інститути визначають життєдіяльність будь-якого суспільства. Поняття «інститут» вживають у різних значеннях. Застосовуючи поняття «соціальний інститут», частіше мають на увазі різного роду впорядкування, формалізацію суспільних зв’язків і відносин, оволодіння такими рисами, як:

постійність і міцність взаємодій між учасниками зв’язків і відносин

чітке визначення функцій, прав та обов’язків, які забезпечують взаємодію кожного з учасників зв’язків

регламентація та контроль за взаємодією суб’єктів

наявність спеціально підготовлених кадрів, які забезпечують функціонування соціальних інститутів. А сам процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв’язків і відносин називається інституціоналізацією.

Процес інституціоналізації містить ряд моментів.

Одна з необхідних умов появи соціальних інститутів — це відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати сумісну діяльність людей з метою задовольнити ті чи інші соціальні потреби. Так, інститут сім’ї задовольняє потребу у відтворенні людського роду та вихованні дітей, реалізує відносини між статями, поколіннями і т. ін. Виникнення окремих суспільних потреб, а також умови для їх задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів соціальних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, володіють своєю власною системною якістю. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можна розглядати як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтеграційністю їхніх елементів та деякою мінливістю функцій.

Третім і одним з найважливіших моментів інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут — це сукупність осіб, установ, які забезпечені певними матеріальними засобами та виконують певну соціальну функцію.

До загальних ознак соціального інституту можна віднести:

виділення певного кола суб’єктів, які у процесі діяльності вступають у відносини, що набувають стійкого характеру

певну (більш-менш формалізовану) організацію

наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту

наявність соціально значущих функцій інституту, що інтегрують його до соціальної системи та забезпечують його участь у процесі інтеграції останньої.

Структура соціальних інститутів включає певний набір складових елементів, що виступають у більш-менш оформленому вигляді залежно від типу інституту. Я. Щепанський виділяє такі структурні елементи соціального інституту:

мета та сфера діяльності соціального інституту

функції, передбачені для досягнення мети

нормативно-обумовлені соціальні ролі та статуси, подані в структурі інституту

засоби й настанови щодо досягнення мети та реалізації функцій, включаючи відповідні санкції.

23. Динаміка соціальних інститутів. Соціальні інститути в період суспільних трансформацій

24. Види та функції соціальних інститутів.

Соціальні інститути багатогранні та різноманітні. Можна виділити різні критерії їх класифікації. Зупинимося на двох — предметному (змістовному) і формалізованому.

На підставі предметного критерію, тобто характеру змістовних завдань, які виконують інститути, виділяють:

1) політичні інститути (держава, партія, армія)

2) економічні інститути (розподіл праці, власність, податки і т. ін.)

3) інститути спорідненості (шлюбу, сім’ї)

4) інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура, масові комунікації та ін.).

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку виступають ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори. Зміна соціальних інститутів під впливом культурних підсистем, зумовлена найімовірніше накопиченням людством нових знань. Крім того, на еволюцію соціальних інститутів значною мірою впливають зміни у ціннісних орієнтаціях, особливо критерії оцінки об’єктивної реальності, які формують «світогляд» конкретної культурної спільноти.

Великий вплив на соціальний інститут може справити особистість.

Історія розвитку соціальних інститутів — це, по суті, поступове перетворення інститутів традиційного типу на сучасний інститут (наприклад, інститут сім’ї, права, церкви). Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються суворо встановленими ритуалами, століттями освяченими звичаями, а також спорідненими зв’язками та відносинами.

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків взаємодії і відносин конкретних суб’єктів (індивідів, груп). Соціальний інститут має надіндивідуальний характер, володіє власною, новою системою якостей та своєю логікою розвитку. Соціальні інститути — це організовані соціальні системи, які виконують певні функції, зі стійкою структурою, інтегрованими елементами.

Вони включають систему цінностей, норм, ідеалів, зразків діяльності і поведінки всіх суб’єктів соціокультурного процесу. Для функціонування соціального інституту недостатньо мати в його структурі повний набір соціокультурних елементів. Важливо, щоб вони стали частиною внутрішнього світу особистості, переросли в соціальні ролі і статуси. Процес формування ціннісних орієнтацій особистості, її очікувань — вагомий компонент інституціоналізації.

Кожний інститут виконує свою характерну для нього соціальну функцію:

Функція закріплення та відтворення суспільних відносин. Кожний інститут володіє системою правил та норм, у межах яких має відбуватися діяльність кожного члена інституту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди має справу з інститутом, який регламентує його поведінку в цій галузі. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності людей.

Інтегративна функція. Ця функція містить процеси згуртування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій та систем ролей.

Транслююча функція. Кожний соціальний інститут передає соціальний досвід, кожне нове покоління соціалізується щодо цінностей норм та ролей конкретного соціального інституту (наприклад, сім’я, що виховує дитину, прагне орієнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки).

Комунікативна функція. Інформація, що створена в інституті, має поширюватися як всередині інституту з метою управління та контролю за додержанням норм, так і у взаємодії з інститутами. Комунікативні можливості інститутів різні: одні спеціально призначені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші — пасивно (видавництво).

Виконуючи свої функції, соціальні інститути стимулюють дії суб’єктів згідно зі стандартами поведінки і стримують девіантну поведінку, тобто контролюють поведінку суб’єктів. Кожний інститут виконує свою соціальну функцію. Їх сукупність становить загальні соціальні організації інститутів як елементів, видів тих чи інших соціальних систем.

Існує кілька основних соціальних інститутів. Це інститут сім’ї, який виконує важливу функцію відтворення членів суспільства, інститути охорони здоров’я, соціального захисту. В державі, де діють і інші інститути (наприклад, освіти), реалізується важлива функція соціалізації.

Держава серед інших виконує виробничу і розподільну функції. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Велика роль тут належить інститутам управління і контролю, тобто органам влади. Ці функції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм.

Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які називають церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визначають порядок у діяльності суб’єктів.

Дата добавления: 2015-05-23