Норманська теорія

напрям в історіографії, основою якого є припущення, що провідну роль в утворенні Давньоруської д-ви відіграли норманські (варязькі) князі. Сформульована нім. істориками Г. 3. Байером, Г. Ф. Міллером і А. Л. Шльоцером, які працювали в Петерб. АН у 2-й чверті та серед. 18 ст. Підставою для висновку про норман, походження Київської Русі вони вважали запис у «Повісті временних літ» про покликання 862 на Русь князів-варягів Рюрика, Синеуса і Трувора, спорідненість із сканд. назвами етноніма «Русь», присутність знач, кількості варягів у княжій дружині тощо. В рос. дворян, історіографії 18—19 ст. Н. т. п. Д. д. набула характеру офіц. версії походження руської державності, її повними або частковими прихильниками були М. М. Карамзін, С. М. Соловйов та ряд ін. істориків. Водночас з серед. 18 ст. помітною стала наук, критика норман, теорії. Реакційним у Н. т. п. Д. д. було визнано заперечення здатності східно-слов'ян. народів до істор. саморозвитку, апологетику іноз. впливів. Одним з перших на її наук, неспроможність вказав М. В. Ломоносов. 1860 відбулася публічна дискусія з приводу походження руських князів, в якій норман, версію обстоював М. П. Погодін, а теорію їх автентичності — М. І. Костомаров. Спочатку під сумнів бралася лише етн. природа «варягів», що згадувалися у літопису; норманське ж походження етноніма «Русь» та причини покликання варягів на слов'ян, землі не викликали заперечень. Згодом О. О. Шахматов піддав сумніву час і причини створення легенди про роль «варягів», і нині прийнято вважати, що згадка про них є більш пізньою інтерполяцією до оригінального літопис, тексту, зробленою вірогідно за часів правління Володимира II Мономаха. Ряд контраргументів проти норман, теорії було висунуто у працях рад. вчених Б. Д. Грекова, Б. О. Рибакова, М. Н. Тихомирова, С. В. Юшкова та ін. Зокрема, було зазначено принципову методол. некоректність тези про можливість привнесення та насадження державницьких ідей і держ. інститутів ззовні, оскільки в непідготовленому внутрішньо до под. перетворень сусп-ві будь-які дії з цього приводу спричинятимуть протидію. Вчені наголошували на наявності певних об'єктивних соціально-екон. передумов у давньорус. сусп-ві, які закономірно сприяли виникненню д-ви. Норман, фактор розглядався лише як такий, що сприяв консолідації слов'ян для «протидії варязькій агресії» (І. Я. Фроянов). Н. т. п. Д. д. залишається поширеною у Зх. Європі та США. Сучасні прихильники цієї теорії здебільшого не стверджують однозначно, шо «варяги» принесли державність на Русь, а обстоюють тезу про те, що норманська присутність стала своєрід. каталізатором об'єктивних державотв. процесів. Вони вивчають склад панівних верств Київ. Русі, походження вел. землеволодіння, розвиток торгівлі, шукаючи там сліди вирішального норман, впливу. Узагальнений характер має висновок неонорманістів про іноз. колонізацію Русі, яка сприяла формуванню першої слов'ян, д-ви. Загалом погляди більшості сучас. вчених на норман, теорію є критичними, як і на аналогічні ін. (пантюркістську, змішану, балтійську, готську тощо) теорії іноз. походження слов'ян, державності.
21. Автохтонна теорія.

У Середні віки європейські вчені (починаючи з географа Баварського та космографа Равенського, ХIII ст.) створили автохтонну теорію походження слов'ян від народів, що здавна населяли степи Східної Європи, — скіфів та сарматів. Пізніше слов'ян також ототожнювали з кельтами, фракійцями, феннами, венетами та готами. Можливо, комусь ця теорія здається фантастичною. Проте не виключено, що середньовічні хроністи мали рацію і якась крапля скіфської, сарматської та готської крові тече в жилах сучасних слов'ян, в першу чергу українців. Адже географ IIст. Птолемей чомусь називав територію між Балтикою, Віслою, Карпатами та Доном «Європейською Сарматією», а Балтійське море — «Сарматським океаном». Сарматія (або Скіфія) у Центральній та Східній Європі була на географічних картах до XVI ст. включно — можливо, як данина авторитету Птолемея, який у ті часи вважався беззаперечним. Цікаво, що польські дворяни XVI— XVII ст. вважали своїми предками сарматських князів і вождів, а парадні польські портрети тієї доби чомусь називалися «сарматськими». Можливо, пихаті шляхтичі прагнули мати «екстравагантних», древніх, відомих і славних предків. А може, за цим криється якась істина, що збереглася тільки у вигляді легендарних переказів?

Щодо припущення про походження слов'ян від кельтів, то у ХIХ ст. французькі антропологи створили теорію приналежності обох народів до короткоголової європейської раси, яку у залізному віці витіснили з узбережжя Балтики довгоголові германці, що прийшли зі Скандинавії. Ця теорія знайшла чимало ворогів, зокрема, проти неї заперечував відомий чеський славіст Любомир Нідерле. Однак теорія спорідненості цих двох народів продовжує хвилювати дослідників. Адже прогресивний вплив кельтської цивілізації на Європу можна порівняти хіба що з впливом античного світу, і бути причетним до неї вважає за честь будь-який народ. У V ст. до н. е. кельти з верхів'їв Дунаю та Рейну (де у передгір'ях Альп був центр їхнього формування) розселилися від Ірландії і Британії до Північної Італії, Сицилії, Туреччини, Південної Польщі та Карпат. У цей час вплив кельтської культури внаслідок торгівлі ремісничими виробами поширювався до Східної Європи включно. На рубежі н. е. у Південній Польщі утворилася контактна зона, де предки слов'ян та германців могли зустрічатися з кельтами та запозичувати у них мистецтво дерев'яного будівництва, типи озброєння, прикрас, керамічного і металевого посуду. Проте деякі археологи вважають, що слов'яни, кельти, італіки та германці походять від єдиної археологічної культури — лужицької, і саме це, а не запозичення, пояснює подібність матеріальної культури цих європейських народів у добу бронзи та раннього заліза.

Найбільш східні поселення кельтів (що відносяться до латенської археологічної культури) виявлені в українському Закарпатті. Проте дослідники не втрачають надії знайти сліди перебування кельтів набагато східніше. Адже в більшості археологічних культур України — перших століть н. е. (які вважаються праслов'янськими, прагерманськими, прабалтськими чи прафракійськими) є латенські ремісничі вироби: характерний розписний та полірований керамічний посуд, металеві застібки-фібули, сережки, браслети, пояси, шпори. Латенський меч знайдений в склепі некрополя колишньої столиці Кримської Скіфії — Неаполі на околиці сучасного Сімферополя. Більшість дослідників вважають кельтські речі імпортом. Не виключена і можливість інфільтрації носіїв латенської культури у середовище східноєвропейських племен. Археологи виявили на Дністрі біля Галича гончарну майстерню з керамічним кельтським посудом. Деякі історики назву Галичини (Галіції) пояснюють присутністю там кельтського племені галатів, «на честь» яких також названі іспанська Галісія, малоазійська Галатія та румунське місто Галац. Одним з доказів перебування кельтів у Подністров'ї та на Західній Волині є наявність там понад 30 гідронімів кельтсько-іллірійського походження, виявлених лінгвістом О.М.Трубачовим.

У ХIХ — на початку ХХ ст. автохтонна (місцева) теорія слов'янської прабатьківщини трансформувалася у вісло-дніпровську. У 1837 р. чеський славіст П.І.Шафарик територію формування слов'ян визначив на північ від Карпат — між Поділлям, Волинню та Віслою, вважаючи їх предками венетів. Цю гіпотезу у 1902 р. розвинув Л.Нідерле: праслов'янами, на його думку, були ще скіфи-орачі, які, за свідченням Геродота, у V ст. до н. е. мешкали на Правобережжі Дніпра. Цю ідею підхопив відомий археолог В.В. Хвойка, який всі виявлені ним у Середньому Подніпров'ї культури (від трипільської і скіфської до давньоруської) вважав виключно слов'янськими. У 1972 р. радянський археолог В.П.Петров навіть пропонував починати історію слов'ян з перших землеробів Східної Європи — трипільців.

Дата добавления: 2015-05-23