Політичні погляди Винниченка і Лисяк-Рудницького

Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції: Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький
Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.
Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції перетворилося на справжню трагедію. Після безуспішної поїздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі суверенітету України, він опинився під нещадною критикою емігрантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Винниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволення», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, — продовжує письменник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього постають головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-державну ідею.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально- політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політичне і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.

І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

Дата добавления: 2015-05-23