Вступ Актуальність теми

Гегель

Жан-Жак РУССО

- наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад

· визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства

· людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою

· Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією

· здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний

· Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими

· основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше»

12. Політико-правові вчення І. Канта та Г. Гегеля.

Значний внесок у розвиток політичних ідей лібералізму зробили німецькі мислителі, представники Німецької класичної філософії (ідеалізму). Вони вважали, що в основі всіх знань лежить людська активність, знання мають системність, та все, що є у світі пов’язує розвиток.

Виступали за розвиток реформ та буржуазних відносин, за = гуманізм та раціоналізм; = буржуазну демократію, суспільний прогрес, рівність та свободу особистості, працю на благо суспільства, віру в розум для суспільного прогресу;

= теорію природного права, суспільного договору, поділу влади, всевладдя народу, всесилля розумного закону.

І. КАНТ (1724-1804) вказував,що кожна людина є абсолютною цінністю й не може бути засобом досягнення будь-якої мети. Політика має бути спрямована на досягнення гармонійних цілей та засобів. Особливу увагу приділяв ролі правової держави, що є гарантом свободи особистості.

· політика лібералізму

· людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявиявленнями морального закону

· для обмеження свавілля необхідне право

· обмеження виборних прав трудящих

· гласність – критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості

· політична поведінка має бути не тільки легальною, а й моральною

· проти революційних методів боротьби за владу.

· діалектика: 1) визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; 2) характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; 3) розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

· громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу

· спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним

· Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів

· держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства

· Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади

розвивав ідеї Канта про правову державу. У праці „філософія права” обґрунтовував, що свобода особистості реалізується через власність, яка має бути закріплена законом. Свобода та приватна власність неподільні. Дав визначення громадянського суспільства, але вважав, що воно не зможе подолати бідність і соціальні суперечності, пов’язані з власністю.

13. Політичні теорії В. Парето та Г. Моски.

= концепція еліт (В.Парето, Г.Моска), представники якої вважали, що провідну роль у державотворенні має зіграти „політичний клас” (службовці, військове та релігійне керівництво), який сформовано у суспільствах, що досягли певного рівня культурного розвитку, і який має забезпечити керівництво суспільним життям. Відмінності суспільств залежать від якості еліт, обсягу влади, привілеїв, якими вони наділені.

Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом посту­пається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі роз­витку суспільства постійно змінюються склад, структура «прав­лячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади мен­шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

14. Політичні погляди М. Вебера.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) вивчав політику з позицій цінностей, вірувань, ідеалів тощо.

Він вважав, що політика, це особливий вид людської діяльності, і як самостійна сфера життя формується з виникненням державно-адміністративного апарату.

Він здобув ши­роке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії., як найбільш ефективної системи управління, що ґрунтується на чіткому розподілі обов’язків відповідно до норм і правил. Бюрократія - це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм - це «концентрований вираз раціональ­ності».

Він вважав, що харизматичний лідер може обмежувати всевладність бюрократії, та контролювати її, може бути дієвим посередником між масами та бюрократичним апаратом.

Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв пробле­мам влади. Він намагався типологізувати її, і вважав, що в історії розвитку суспільства існувало три ти­пи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

15. Ранні пам’ятки політичної думки Київської держави (ХІ-ХVст.).

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.

З-поміж писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Кли­ментія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.

16. Політичні ідеї представників Кирило-Мефодіївського братства.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Кос­томарова про федерацію, республіканський лад, громадянські сво­боди, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївсь­кого товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями».

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

17. М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

М.ДРАГОМАНОВ (1841-1895) - видатний соціолог і політолог, який продовжив традиції Кирило-Мефодіївського товариства в дослідженні політичних відносин. В програмі „Громади” - організації укр. інтелігенції, до якої входив Драгоманов, визначено Концепцію слов’янської федерації та методи боротьби із самодержавством.

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-куль­турного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на укра­їнський політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-мораль­ного, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соці­алізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в про­мислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репре­зентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

18. Політичні погляди М. Грушевського.

М.С.Грушевський (1866 - 1934) видатний вчений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч, який ряд своїх праць присвятив громадсько-політичній тематиці.

Його соціально-політична концепція визначає 3 категорії „народ”, „держава”, „герой”.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» він розкриває ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави, яку він відстоював протягом своєї наукової та громадської діяльності.

Грушевський досліджував історію українського народу як окремої етнокультурної одиниці, обґрунтовував історико-юридичне право на­роду на самостійність і власну державність. Він розглядав народ як соціальну силу, селянство визначав осно­вою української нації, що дивиться на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини.

Так як Україна є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою, в селянстві він вбачав її відродження та майбутнє.Саме село мало українізувати пролетарські верстви міста та нейтралізувати процес їх русифікації.

Державу розглядав в органічному зв’язку з народом і поділяв автономно-федералістські погляди М.Драгоманова, М.Костомарова. Під час Президентства сподівався на федерацію з Росією та проголошення суверенітету УНР.

Народ і держава були поєднані з героями в історії, які відображали вимоги народних мас, були породженням епохи.

19. Політичні погляди В. Липинського.

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’яз­ковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) прове­дення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією.

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію.

Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави.

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

20. Політичні погляди Д. Донцова.

Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драго­мановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма су­б’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм.

Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже пос­тійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Роль птахів у житті і господарській діяльності людини визначається перш за все через їхні кормові, або трофічні, зв`язки. Більшість птахів приносять людям користь, бо знищують комах, гризунів та інших ворогів рослин, чим сприяють підвищенню врожайності полів. Вони є об’єктами наукових досліджень, моделями для вивчення біологічних процесів, чудовою прикрасою лісів, полів, лук, — невід`ємною складовою частиною природи.

Зимівля для птахів складний період у житті. Через брак корму чимало птахів гине взимку. Тому, підгодівля птахів взимку є важливим компонентом природоохоронної роботи, виявом людяності. Вивчення видового складу, їх особливостей, поведінки сприяє розвитку біологічних знань, росту інтелекту.

Мета та завдання досліджень

- Підгодовувати птахів взимку для їх збереження;
- Визначити видовий склад та особливості птахів;
- Зібрати цікаву інформацію про птахів з метою розширення кругозору.

Дата добавления: 2015-05-23