Теоретичні розробки 20-40-х років

Незважаючи на нехтування "великою теорією", саме емпірична соціологія сприяла вирішенню нових теоретичних питань, обумовлених виникненням конкретних соціальних проблем: формуванням індустріальної цивілізації, якісними змінами в соціальній стратифікації, розвитком демократії та соціального партнерства, новими можливостями управління та ін. Але незадоволеність наявними, не придатними для науково-практичного використання теоріями та станом величезної кількості емпіричного матеріалу, який вимагав систематизації та концептуалізації, привернули увагу емпіричної соціології до теоретичної роботи та підштовхнули до пошуку нових теоретичних конструкцій. Одним з таких навіювань було посилення в соціології інтересу до проблематики комунікації.

На відміну від біхевіоризму (наука про поведінку, один з провідних напрямів американської психології на початку XX ст., який вплинув і на соціологію; в основі біхевіоризму лежить розуміння поведінки людини і тварини як сукупності рушійних вербальних реакцій на дію стимулів зовнішнього середовища, тобто стверджується, що фізіологічні механізми умовних рефлексів визначають суспільне життя; родоначальниками даного напряму були Е. Торндайк, Дж. Уотсон, І. Павлов) та фрейдизму формувалася так звана "третя сила" - інтеракціоністський напрям. Суть його полягала в тому, що поведінка людини розглядалася як похідна від повсякденних міжособистісних взаємодій. Особистість і суспільство, згідно з цією теорією, є продуктами комунікації – рольової взаємодії між людьми. При цьому особистість сприймає себе завдяки сприйняттю інших індивідів. Це, у свою чергу, обумовлює формування особистості завдяки соціально-психологічним факторам. Таким чином, долається інстинктивістське та організмічне трактування людини. Розширення уявлення про особистість як продукт соціальної взаємодії відділяло особу від природних зв'язків та залежностей, представляючи її як відображення того, як оточуючі сприймають дану людину. Цей погляд отримав широку підтримку серед спеціалістів, він розглядався у працях з проблеми соціальної поведінки.

Створення основ символічного інтеракціонізму пов'язано із представниками Чиказької школи. Ч. Джеймс розробляв концепцію "особистісного "я", котра розглядалася в контексті самопізнання. Ч. Кулі запропонував теорію "віддзеркального "я", котре виникає на основі символічного спілкування індивіда з різнорідними первинними групами, уявлення індивідом, що думають про нього інші). Однак в першу чергу символічний інтеракціонізм пов'язують із іменем Дж. Міда (1864-1931). Концептуальний підхід Міда спирався на три основних посилання:

1) люди реагують на навколишнє середовище залежно від значень - символів, якими вони наділяють своє оточення;

2) ці значення (символи і способи зв'язку між ними) виступають продуктом соціальної повсякденної міжособистісної взаємодії - інтеракції;

3) соціокультурні значення підлягають змінам у результаті індивідуального сприйняття в рамках такої взаємодії.

Соціальний світ людини виникає, постає, виростає з практики взаємодії індивідів та їхніх суспільних зв'язків. "Породження" соціального світу Дж. Мід аналізує за допомогою понять "символ", "жест", "узагальнений інший" тощо.

Під символом розуміється "ідеальний об'єкт", знак, який свідчить про певний об'єкт, що сигналізується (є джерелом інформації). Найпоширенішими символами є мова. Люди в соціальній взаємодії думають та висловлюються символічно, і діють вони у символічному оточенні. Поняттям жест позначають різні дії та виявлення намірів, що ними керуються люди у процесі суспільного життя. Жест є символом, що містить певний сенс, співвіднесеність із досвідом індивіда. На основі соціальної практики людей формується система символічної жестикуляції, яка полегшує процес пристосування до навколишнього середовища і здійснюється, як правило, цілеспрямовано, у процесі соціалізації. Взаємодію соціальних суб'єктів Дж. Мід назвав "розмовою жестів".

Соціальний характер жестів, згідно з концепцією Дж. Міда, відбивається в понятті "узагальнений інший". Соціальні суб'єкти у взаємозв'язку діють не стільки безпосередньо, скільки через "узагальненого іншого". "Узагальнений інший" - це свого роду конструкція, в якій втілено ті чи інші функції, соціальні ролі, дію яких індивід відчуває на собі і таким чином "приміряється", яким чином йому діяти в тій чи іншій ситуації. Сприймаючи та інтерпретуючи жести, людина реалізує здатність "приймати роль іншого", перейматися проблемами та цілями того, з ким вона взаємодіє. Таким чином, завдяки цьому люди конструюють, підтримують та змінюють моделі соціальної організації.

У так званій теорії міжособистісного спілкування, представником якої є Чарльз Кулі (1864-1928), формування особи і характер її взаємодії з іншими подаються як комплекс уявлень про себе, створений з оцінок неї іншими людьми. Керівним моментом цієї теорії ("я-теорія" або теорія "дзеркального я") є "відображене "я". Останнє складається з трьох елементів:

? уявлення про те, як бачать нас інші;

? уявлення про те, як сприймають, оцінюють нашу поведінку та діяльність;

? реакція на уявні оцінки у вигляді роздумів, задоволення, сорому тощо.

Те, що ми бачимо у так званому "соціальному" дзеркалі, – це суть реакції оточуючих на нашу поведінку. Ми постійно розмірковуємо про те, "що про нас думають інші?", "яким я виглядаю з боку?", "як вони будуть реагувати на той чи інший мій вчинок?". Відповідно до цього і вносяться поправки у власні дії. І ці розмірковування не залишають нас все життя. Наше "я" – це не тільки стан, але і структура, і процес. На соціально-психологічному рівні становлення соціального "я" проходить через інтерналізацію (перетворення зовнішніх форм у внутрішні правила поведінки) культурних норм та соціальних цінностей.

Принципово нову, ігрову концепцію запропонували голландський історик, філософ, соціолог І. Хейзінга (1872-1945) та американський Джакоб Морено (1892- 1974). І. Хейзінга на великому емпіричному матеріалі обґрунтував гіпотезу про ігровий фактор культури і соціальну людину як "людину, що грає". Гра, для Хейзінги, має більш раннє походження, ніж культура, і присутня вже в житті тварин, з цієї причини вона не спирається на фундамент раціональності. В людському Світі гра має сенс і піднімається над біологією та психологією. В міфі, культі, у святкуваннях, традиціях народжувалися рушійні сили культурного життя: спілкування, ремесло, мистецтво, наука, право, підприємництво та ін. Всередині них культура входить корінням у підґрунтя ігрової дії.

Іншим варіантом "ігрової теорії" була психодраматична концепція американського соціолога Дж. Морено. Її центральний момент - визначення поняття гри як важливого способу реалізації внутрішньої суті людини. Соціальна організація суспільства, на думку Дж. Морено, виникає з інтеракцій її членів, що формує образ суспільства як драми, яка складається із "вистав", дій учасників групових процесів, і котра (інтеракція) відображає певну подію. Саме в них людина спонтанно проживає свої ролі і реальні почуття, думки власного сприйняття життєвих ситуацій. Це обумовлює домінування внутрішніх психологічних дій над зовнішніми проявами. Дж. Морено (як лікар) вперше запровадив новий метод групової психотерапії - психодраму. На основі психодрами виникла нова галузь соціологічного знання - соціометрія - емпірична наука, яка якісно і кількісно оцінює, фіксує міжособистісні відносини і переживання, пов'язані із ролями, які виконують люди у своєму соціальному середовищі.

Контрольні запитання:

1. Символічний інтеракціонізм (Джеймс, Кулі, Мід).

2. Ігрові концепції Дж. Морено та І. Хейзінги.

Дата добавления: 2015-05-23