Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб'єкти 2 страница

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі України складає 80% від загальної величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Операції за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому зверх власного капіталу для здійснення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу.

Пасивні операції банку можуть здійснюватись у формі:

· залучення коштів на депозитні рахунки - поточні, строкові, ощадні та інші;

· недепозитного залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському ринку, позичок НБУ, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань.

Основний вид пасивних операцій - залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Всі кошти, залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці операції - депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів. Недепозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків.

135. Активні операції — це операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні фонди і товарно-матеріальні цінності. Отже, до активних операцій банків належать:

· операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквідності банку;

· розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;

· касові операції з приймання і видавання готівки;

· кредитні операції, пов’язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним, фізичним особам, банкам;

· інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на тривалий строк;

· фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

· валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

· депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та інших комерційних банках;

· операції з купівлі-продажу банківських коштовних металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках.

Активні операції комерційні банки здійснюють у межах реально наявних ресурсів, тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентському рахунку в НБУ.

136. Пенсійні фонди — це юридичні особи, які у західних країнах створюються приватними та державними корпораціями, фірмами і підприємствами з метою виплат пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій пенсійних фондів.

В Україні відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення" можуть створюватися пенсійні фонди трьох видів: відкриті, корпоративні та професійні. Відкритим є недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця і характеру їх роботи. Засновником корпоративного пенсійного фонду є юридична особа-роботодавець або кілька юридичних осіб-роботодавців. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками. Засновниками професійного пенсійного фонду можуть бути об'єднання юридичних осіб-роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи професійні спілки, або фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності. Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності, визначеної у статуті фонду. Особи, які управляють пенсійними активами, керуються інвестиційною декларацією пенсійного фонду, в якій відображені основні напрями інвестування коштів та обмеження інвестиційної діяльності з пенсійними активами на фінансовому ринку. Інвестиційна декларація розробляється і затверджується радою фонду, а також обов'язково реєструється в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.

137. Нині основним регулятором РЦП є Державна комісія цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Законодавче регулювання найважливіших аспектів ринку цінних паперів має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групового узгодження інтересів, у процесі їх обговорення й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.

Законодавче регулювання стабільніше, оскільки процедура зміни та скасування законодавчих положень трудомістка і пов'язана з великими витратами часу порівняно з процедурами скасування чи доповнення актів виконавчої влади. З метою впорядкування фондового ринку і підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава регулює ринок цінних паперів.

Основним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України.

Система регулювання має виконувати такі функції: визначати ключові напрямки фондового ринку і роль його учасників; створювати для учасників ринку сприятливе законодавче та регулююче середовище; перешкоджати діям, які можуть призвести до дезорганізації та руйнування ринку, недобросовісної конкуренції і обману інвесторів, маніпуляції цінами і шахрайства з фінансовими ресурсами, у тому числі за довірчими операціями, і встановлювати відповідальність за ці дії.

138. Під ринками фінансових послуг розуміють сферу діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій із цінними паперами та на ринках інших видів, що забезпечують обіг фінансових активів.

Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється способом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) ужиття інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

139. Сутність фінансового контролю полягає у комплексному, органічно взаємопов'язаному вивченні законності господарських і фінансових операцій і процесів на основі використання фінансової звітності, бухгалтерського обліку, нормативної та іншої економічної інформації в поєднанні з дослідженням фактичного стану об'єктів контролю з метою забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.

Розрізняють такі види фінансового контролю: державний, аудиторський та внутрішньогосподарський. Ці види фінансового контролю виконуються у формах, що визначаються за певними ознаками. Так, за часом здійснення виокремлюють попередній, поточний і подальший контроль; за джерелами даних, що перевіряються, — документальний і фактичний; за методами виконання — ревізію (комплексну або некомплексну), перевірку, аналіз і обстеження.

140. Попередній контроль — це форма фінансово-господарського контролю, який здійснюється до початку господарських операцій. До нього залучаються майже всі органи, що виконують контрольні функції. Чітка організація обліку і попереднього контролю сприяє запобіганню зловживанням у використанні коштів, товарно-матеріальних цінностей.

Поточний (оперативний) контроль, що супроводжує здійснення господарських операцій, сприяє своєчасному виявленню відхилень у фінансово-господарській діяльності підконтрольного об'єкта.

Подальший контроль (контроль за фактом) здійснюють після господарських операцій. За допомогою такого контролю виявляють незаконне виконання господарських операцій, а також винних у цьому. Мета контролю за фактом — відшкодувати збитки, притягти винних до відповідальності, створити умови, що унеможливлюватимуть повторення зловживань.

Документальний контроль означає, що перевіряється достовірність, законність та господарська необхідність господарських операцій на підставі документів, у яких вони відображені. Контроль здійснюється за формою і змістом документів; шляхом зустрічних перевірок достовірності бухгалтерських операцій, зафіксованих у документах; взаємного контролю операцій і документів; аналітичними і логічними прийомами.

Фактичний контроль полягає у перевірці фактичної наявності коштів, основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, розрахунків, їх відповідності даним бухгалтерського обліку.

Фінансовий контроль як спеціалізований вид управлінської діяльності й особлива галузь економічних знань передбачає застосування різноманітних методичних прийомів (способів), які базуються на досягненнях суміжних наук (аналізу господарської діяльності, бухгалтерського обліку, статистики та ін.). Системність в обробці даних досягається комбінованим використанням різних методичних прийомів документального і фактичного контролю (табл. 7.1). їх застосування дає змогу всебічно аналізувати і синтезувати фактичний матеріал, з'ясувати послідовність дій суб'єкта контролю у складних господарських ситуаціях або в умовах невизначеності, встановити достовірність залучених джерел інформації.

141. Державний фінансовий контроль є окремою самостійною складовою загальної системи державного контролю і результатом практичного використання державою контрольної функції фінансів.

Наведемо визначення сутності державного фінансового контролю: це система заходів забезпечення ефективного використання державних фінансових ресурсів в інтересах суспільства, які охоплюють усі операції, пов'язані з рухом державних коштів, і здійснюються у відповідних формах за допомогою спеціальних методів.

Об'єктами державного фінансового контролю є грошові, розподільчі процеси при формуванні й використанні державних фінансових ресурсів в усіх рівнях і складових економіки України. До сфери державного фінансового контролю належать усі господарські операції, що здійснюються з використанням державних коштів.

Суб'єктами державного фінансового контролю є контролюючі органи, наділені контрольними функціями згідно із законодавством України. Спеціалізованими органами контролю, що виконують виключно контрольні функції, є Рахункова палата, ДКРС, контрольно-ревізійні підрозділи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Крім того, багато державних органів зобов'язані контролювати тільки окремі операції й напрямки діяльності; вони здійснюють фінансовий контроль разом з іншими покладеними на них функціями. До таких органів належать Державна податкова служба, Державне казначейство, Державна митна служба, Антимонопольний комітет, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна, Державна інспекція з контролю за цінами.

Основною метою державного фінансового контролю є:

1) виявлення на підконтрольних об'єктах порушень принципів законності, ефективності, доцільності й економії при формуванні та використанні державних фінансових та матеріальних ресурсів, відхилень від прийнятих норм, стандартів на найбільш ранній стадії;

2) попередження фінансових правопорушень;

3) притягнення винних до відповідальності, забезпечення відшкодування заподіяних збитків;

4) вжиття заходів щодо запобігання таким порушенням у майбутньому.

Завданням державного фінансового контролю є забезпечення законності, ефективності, фінансової дисципліни і раціональності у ході формування, розподілу, володіння, використання та відчуження активів, що належать державі.

142. недержавний (аудиторський)

Виокремились два основних напрямки аудиторської діяльності — обов'язковий аудит (або за іншими визначеннями — аудит за законом) та ініціативний (або добровільний, чи "приватний").

Обов'язковий аудит здійснюється у випадках, передбачених законодавством, з метою захисту інтересів засновників (акціонерів, пайовиків) і держави від навмисного викривлення показників фінансової звітності службовцями фірм.

Перелік суб'єктів господарювання, для яких аудиторська перевірка є обов'язковою, визначається законодавчо-нормативними актами конкретної країни залежно від певних економічних критеріїв — виду власності, організаційно-правової форми діяльності, обсягів виробництва і реалізації продукції, чисельності працюючих тощо.

Ініціативний аудит здійснюється на замовлення зацікавленої сторони (власників суб'єкта господарювання, партнерів у компанії) за приватною угодою незалежно від того, чи передбачена аудиторська перевірка законом.

Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти та відповідності чинному законодавству і встановленим нормативам. Аудиторський контроль забезпечує можливість отримання інформації про реальний фінансовий стан суб'єкта господарювання. Аудит ґрунтується на таких принципах, як незалежність, об'єктивність, компетентність і конфіденційність.

Незалежність аудитора базується на відсутності матеріальної зацікавленості в результатах діяльності суб'єкта господарювання, що перевіряється. Аудитор має виконувати роботу незалежно від волі замовника, спираючись тільки на законодавчо-нормативні акти.

Об'єктивність означає неупередженість аудитора при дослідженні питань, поставлених замовником; формулювання висновків лише на основі результатів дослідження, які мають бути підтверджені системою доказів (первинних документів, норм і нормативів, облікових регістрів, інвентаризаційних описів, актів).

Компетентність означає високу професійність при виконанні робіт, передбачених аудиторською угодою, досконале володіння методиками здійснення аудиту.

Конфіденційність передбачає збереження таємниці інформації, наданої замовником аудитору для дослідження, а також нерозголо-шення результатів дослідження без згоди на те замовника.

Аудиторський контроль здійснюють з використанням таких самих джерел інформації, методичних прийомів і контрольно-ревізійних процедур, що й інші види фінансового контролю (державний і внутрішньогосподарський).

Аудиторський контроль залежно від завдань замовника виконує функції запобіжного (попереднього), перманентного (поточного), ретроспективного (подальшого) і стратегічного фінансового контролю. Запобіжний аудит має запобігти виникненню порушень у фінансовій діяльності. Перманентний аудит здійснюють безперервно під час фінансово-господарської діяльності підприємства з метою оперативного забезпечення менеджерів інформацією про відхилення від заданих показників. Ретроспективний аудит здійснюють після виконання господарських операцій (здебільшого за минулий рік); результатом такого аудиту є висновок про достовірність річної фінансової звітності й відповідність її нормативним актам. Стратегічний аудит вирішує питання стратегії розвитку фірми на перспективу; результатом такого аудиту є складання прогнозних форм фінансової звітності.

В Україні аудиторська діяльність регламентується Законом України "Про аудиторську діяльність" [3], де визначено правові засади, порядок здійснення аудиторської діяльності, обов'язки, відповідальність аудиторів і аудиторських фірм, а також суб'єктів господарювання при виконанні аудиту, повноваження Аудиторської палати України і професійної громадської організації аудиторів — Спілки аудиторів України, встановлено випадки, коли здійснення аудиту обов'язкове.

143. Міжнародні фінансові відносини — це відносини між суб'єктами різних країн — урядами, підприємствами та фізичними особами — щодо концентрації та перерозподілу грошових ресурсів на світовому фінансовому ринку з метою досягнення безперервності й рентабельності національного виробництва.

Міжнародні фінансові відносини реалізуються у вигляді міжнародних грошових потоків і забезпечують переливання з однієї країни в іншу грошового капіталу у процесі виробництва шляхом переміщення матеріальних ресурсів під час кругообігу капіталу (товар — гроші — товар), а також тимчасово вільних капіталів за допомогою світових фінансових (валютних і кредитних) ринків.

Особливість міжнародних фінансових відносин полягає в організації руху фінансових ресурсів з обов'язковою участю урядів країн, резиденти яких беруть участь у фінансових операціях. Така участь передбачає законодавче забезпечення фінансових відносин юридичних та фізичних осіб різних країн на міжурядовому рівні на основі норм міжнародного економічного права.

Грошові потоки в міжнародних фінансах рухаються між окремими міжнародними організаціями та урядами і між окремими підприємствами та міжнародними інститутами — МВФ, МБРР та ін.

144. Розглянемо фактори, що впливають на міжнародні грошові потоки.

1. Загальний стан світової економіки, який характеризується кон'юнктурою світового ринку. Загальний спад або піднесення економік промислово розвинених країн впливає на обсяг світової торгівлі, оскільки на ці країни припадає основна частка товарообміну і відповідно основна маса грошей, що переміщуються з однієї країни в іншу.

2. Взаємна лібералізація торгівлі у світі. Торговельні відносини 115 країн, що входять до Світової організації торгівлі — СОТ (до 1995 р. — ГАТТ), і прийняття до неї нових членів значно спрощують вихід окремих виробників на світовий ринок і збільшують обсяг торгівлі.

3. Неоднорідність економічного розвитку країн призводить до нерівномірного руху грошових потоків. З високорозвинених країн надлишок капіталу переміщується в менш розвинені країни у вигляді інвестицій і водночас з країн, що розвиваються, у процесі світової торгівлі фінансові ресурси переміщуються в розвинені країни.

4. Структурна перебудова економік окремих країн змінює структуру та обсяг світової торгівлі. Так, з 1991 р. внаслідок переорієнтації на нові ринки значно збільшились обсяги і водночас змінилась товарна структура торгівлі країн СНД з розвиненими країнами Західної Європи та США.

5. Перенесення виробництв у країни з дешевою робочою силою сприяє розвитку виробничого потенціалу цих країн і світової торгівлі.

6. Різні рівні інфляції у країнах спричинюють переливання грошового капіталу у країни, де інфляція вища і відповідно вищі банківські процентні ставки

7. Незбалансованість міжнародних розрахунків за торговельними операціями (заборгованість за поставками) знижує швидкість переливання грошового капіталу і ефективність світової торгівлі.

8. Експорт капіталів за прибутковістю вигідніший, ніж експорт товарів, тому приріст обсягу вивезення капіталу випереджає приріст обсягу світової торгівлі.

145. Інфраструктура міжнародних фінансів складається зі світових і регіональних фінансових організацій та інститутів.

До світових фінансових інститутів належать: • спеціалізовані міжнародні фінансові інститути ООН: МВФ, МБРР,СОТ;

• Банк міжнародних розрахунків — БМР (створений у 1930 р. п'ятьма європейськими країнами та Японією).

Міжнародні фінансові інститути ООН (узагальнена назва) — безпосередньо організації та міжнародні фінансові інститути окремо або разом — виконують такі функції:

• регулюють міжнародні фінансово-кредитні відносини за допомогою своїх величезних фінансових ресурсів (МВФ, МБРР та інші банки);

• організовують міжнародні форуми з метою розробки рекомендацій щодо міжнародної фінансової політики;

• забезпечують збирання та обробку інформації, науково-дослідну діяльність з фінансів та економіки загалом.

Міжнародний валютний фонд — це міжнародна організація, заснована в рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 1 березня 1947 р.). До складу МВФ входять чотири постійних фонди з різними цілями та умовами кредитування. До функцій МВФ входить також створення тимчасових цільових фондів.

Група МБРР — це міжнародний фінансовий інститут, створений у рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 25 червня 1946 р.). Група МБРР щорічно асигнує понад 25 млрд дол. країнам, що розвиваються, і має три філіали:

• Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);

• Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);

• Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство (БІТА), інвестиційний інститут.

До регіональних фінансових інститутів належать:

• Європейський банк реконструкції і розвитку економік пост-соціалістичних країн, засновниками якого є 40 країн Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії. Створений 29 травня 1990 р. з метою фінансування перебудови;

• фінансові організації ЄС — Європейський центральний банк (створений у 1998 р.), Європейський інвестиційний банк (1958 р.), Європейський фонд розвитку (1958 р.), Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства (1962р.), Європейський фонд регіонального розвитку (1975 р.) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої входять 24 країни, яким належать до 75 % обсягу виробництва країн Заходу. Організація двічі на рік обговорює світові фінансові проблеми, а також сприяє розвитку молодих країн;

• фінансові інститути країн — колишніх членів РЕВ — Міжнародний банк економічного співробітництва (створений у 1963 р.), Міжнародний інвестиційний банк (створений у 1970 р.). Регіональними банками розвитку є Азіатський, Африканський, Міжамериканський.

146. омічні відносини, виконують функцію світових грошей. Форма світових грошей повторює з деяким відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних.

Валюта — це грошова одиниця, що використовується як світові гроші. Тобто поняття "світові гроші" і "валюта" — тотожні.

При обігу паперових грошей статус валюти одержує тільки конвертована національна грошова одиниця, тобто така, що обмінюється на інші валюти, що і зумовлює її використання в системі міжнародних розрахунків. Якщо національна грошова одиниця використовується також і у міжнародних розрахунках, то для такої країни поняття внутрішніх і зовнішніх грошей збігаються. Валюта є найуніверсальнішою грошовою одиницею, тому що забезпечує весь спектр обмінних і розрахункових операцій.

У світовій валютній системі використовують такі поняття валюти:

• національна валюта — національна грошова одиниця окремої країни, яка є світовими грішми;

• іноземна валюта — грошова одиниця іншої країни, що перебуває в міжнародному обігу на території окремої країни;

• колективна валюта — спеціальна грошова одиниця, що є як світовими грошима (СДР), так і регіональними (євро). Колективна валюта відрізняється від національної валюти:

• за формою (національна валюта існує в наявній формі, а колективна валюта може бути в безготівковій формі записів на рахунках —СДР);

• за емітентом (випускається не національними банками, а міжнародними валютно-кредитними організаціями чи міжнародними банками);

• за методом визначення курсу (курс колективної валюти визначається за методом кошика валют).

Національна грошова одиниця набуває статусу валюти за умови додержання таких вимог:

• пануюче становище країни у світовому виробництві, торгівлі і вивезенні капіталу;

• розвинена кредитно-банківська система;

• великий національний ринок позикових капіталів;

• лібералізація валютних операцій;

• вільний обіг національної валюти, що забезпечує попит на неї в інших країнах для розрахунків за експортно-імпортними операціями та операціями з капіталом на світовому фінансовому ринку. Різноманітність міжнародних економічних зв'язків, що виявляється в постійному міждержавному русі фінансових ресурсів, потребує широкого обміну валют між собою.

Валютна конвертованість (оборотність) — це можливість конверсії (обміну) валюти даної країни на валюти інших країн.

Характер режиму конвертованості національної валюти залежить від кількості і виду запроваджених у країні валютних обмежень, тобто обмежень на обіг валют на її території.

Види конвертованості. Розрізняють вільно, або цілком, конвертовані (оборотні) валюти, частково конвертовані і неконвертовані (необоротні).

Повна конвертованість або "вільне використання", за термінологією МВФ, характеризує валюти країн, у яких практично відсутні валютні обмеження за всіма видами операцій для всіх власників валюти (резидентів і нерезидентів). Таких країн на сучасному етапі приблизно 20, до них належать, зокрема, США, ФРН, Японія, Великобританія, Канада, Данія, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Малайзія, Гонконг, арабські нафтовидобувні країни.

Часткова конвертованість. Для національної валюти з частковою конвертованістю зберігаються обмеження за окремими видами операцій і/або обмеження для окремих власників валюти (резидентів).

Зовнішня конвертованість — обмежені можливості конверсії в інші валюти для резидентів.

Внутрішня конвертованість — обмежені можливості конверсії в інші валюти для нерезидентів.

147. Національний (місцевий) валютний ринок — це ринок однієї держави. Під ним розуміється сукупність операцій, здійснюваних банками, що розташовані на території даної країни. Це, по-перше, операції банків з валютного обслуговування своїх клієнтів (компаній, приватних осіб, банків, що не спеціалізуються на проведенні міжнародних валютних операцій), а, по-друге, власні валютні операції уповноважених банків. У країнах з обмежувальним валютним законодавством офіційний валютний ринок звичайно доповнюється "чорним" (неофіційним ринком) і "сірим" ринком (на якому банки проводять операції з неконвертованими валютами).

Національні (місцеві) валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв'язок зі світовими валютними центрами. Характер залучення національних ринків у операції міжнародного валютного ринку залежить від ступеня інтегрованості економіки країни у світове господарство, від стану її валютно-кредитної системи й системи оподаткування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (ступеня свободи дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни і, нарешті, від зручності її географічного розташування.

На регіональних та національних валютних ринках здійснюються операції з певними конвертованими валютами (сінгапурський долар, Саудівський ріал, кувейтський динар тощо.) Котирування валют, які використовуються для валютних операцій у регіоні, відносно регулярно проводиться регіональними банками, а валют місцевого значення — банками, для яких ця валюта є національною й активно застосовується в угодах з місцевими клієнтами.

Міжнародні валютні ринки обслуговують рух грошових потоків, опосередковуючи міжнародний обмін товарами, послугами, рух капіталів. У результаті тривалої конкуренції сформувалися світові центри, де зосередилися найбільші банки і біржі, спеціалізовані кредитно-фінансові інституції. Міжнародні валютні ринки розташовані у світових фінансових центрах — у Західній Європі, США, на Далекому та Близькому Сході, в Південно-Східній Азії. Найбільшими є валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху, Токіо, Сінгапурі. На цих валютних ринках банки проводять операції з ключовими валютами, які широко використовуються у світовому платіжному обігу.

Поряд із світовими центрами валютної торгівлі діють регіональні валютні ринки, наприклад у рамках європейської валютної системи, що виникла на основі регіональної економічної інтеграції країн Західної Європи.

148. Формування валютного курсу. Міжнародні економічні відносини потребують виміру вартісного співвідношення валют різних країн, таким співвідношенням є валютний курс.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях або міжнародних валютних одиницях (СДР, євро). Поняття "обмінний курс" і "валютний курс" є синонімами.

Зовнішнім виявом валютного курсу для учасників обміну є коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу.

Дата добавления: 2015-05-23