Системно-механічне уявлення

Під впливом механіки (і фізики взагалі) представники цього напрямку намагалися звести закономірності функціонування і розвитку суспільства до механістичних закономірностей. Вони намагалися пояснити світ, не вдаючись до понять "ціль" або "кінцева причина". Прихильники системно-механічних уявлень не вважали, що "ціль" або "кінцева причина" притаманні суспільству і тому не ставили за мету продукування теорій, які б оцінювали розвиток суспільства, виходячи із його цілей. Вони в основному концентрували свою увагу на вивченні причинно-наслідкових явищ: одна подія зумовлена іншою, інша — ще іншою і так далі. Суспільство вони вважали чимось подібним до механічного агрегату.

Відомим представником механіцизму вважають італійського вченого Вілфредо Парето (1848—1923). Він вважав, що суспільство є своєрідним механізмом, який збудований з атомів — людей. Вони становлять систему, що складається з окремих елементів, які взаємопов'язані і впливають один на одного. Ці елементи неоднорідні. Кращі складають еліту, яка керує суспільством. Рівновага в системі забезпечується циркуляцією еліти: кращі з представників низів можуть підніматися догориі входити в еліту, а ті члени еліти, які деградують — опускаються донизу. Зміна еліт може відбуватися через кооптацію елітою до своїх лав представників нижчих класів, якщо ж ні, то оновлення еліти відбувається завдяки соціальній революції, увесь сенс якої, згідно Парето, полягає у персональній заміні правлячої еліти.

Існують також "енергетичні", "термодинамічні" та інші форми механіцизму, які відповідали певним етапам розвитку фізики.

Системно-органічне уявлення. Представниками цього напряму в соціології є Огюст Конт, Герберт Спенсер.

Системно-органічне розуміння суспільства з'явилося під впливом Чарльза Дарвіна та інших відомих біологів-еволюціоністів XIX ст. Поняття організму в той час стали уявляти ключем до наукового пояснення законів природи; ідеї, які ґрунтувалися на атомістичній традиції, у XIX ст. стали розглядати як застарілі. Скажімо, на думку Огюста Конта, індивіди тільки думають, що вони діють відповідно до "своїх особистих імпульсів", насправді ж вони постійно беруть участь у загальному розвитку, як правило, не задумуючись про це. Огюст Конт постійно підкреслював примат суспільства над індивідом, а слова "індивід", "індивідуальний" у його творах, зазвичай, мають зневажливий відтінок.

"У політиці системно-органічна точка зору призводила до возвеличення суспільства на противагу індивідові. Це гармоніювало зі зростаючою могутністю держави, а також із націоналізмом, який міг звернутися до дарвінівського вчення про виживання найсильніших, застосовуючи його вже не до індивідів, а до націй" (Бертран Рассел).

Суспільство, вважають прихильники системно-органічного напряму — це своєрідний організм, система, яка перебуває у постійному розвитку подібно до живого організму. Наприклад, у процесі свого розвитку суспільство "нарощує масу" (зростає кількість населення, матеріальні ресурси); суспільство має свою "нервову систему" (шляхи сполучень та інші засоби комунікацій), "м'язи" (силові структури — армія, поліція), "мозок" (УРЯД, парламент), "кровоносну систему" тощо. Петро (Петер) Лілієнфельд (1829—1903) — німецький соціолог, який живі працював в Росії, вважав, що торгівля виконує в суспільстві ті ж функції, що і кровообіг в організмі, а функції уряду аналогічні функціям мозку. Австрійський вчений Альберт Шеффле (1831—1903) у праці з характерною назвою "Будова і життя соціальних тіл" аналізував економічне життя суспільства як пряму проекцію обміну речовин в організмі. Пов'язані один з одним органи, утворюють систему єдиного організму. Якщо якийсь орган перестає функціонувати, або дає збої, організм не може функціонувати нормально і може взагалі вийти з ладу.

13Типологія сучасних суспільств світу

Типології суспільств, як і типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, конфліктів), можна роз­глядати як метод наукового пізнання, що полягає в диферен­ціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їхнім групуванням за схожими рисами. Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш уживані та поширені.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею,існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств:

1) доіндустріальні, або традиційні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа -ручна праця;

2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілі­зації, а технологічна їх основа - машинна праця;

3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

Термін "постіндустріальне суспічьство" ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробни­цтва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових до­сліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.

Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато захід­них учених, які використовують різну термінологію, зберіга­ючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін "посткапіталі-стичне суспільство", А. Етціоні - "постсучасне", Е. Тоффлер, Р. Арон - "інформаційне", 3. Бжезинський - "технотронне".

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах її окреслив Е. Гіденс. Згідно з нею, ви­окремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мис­ливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, в свою чергу, поділяються на:

• суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

• суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до су­спільств першого світу;

• суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамерикан­ські країни;

• "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань*.

Досить поширеною є типологія суспільств світу за політич­ними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авто­ритарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократич­ного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологіч-на концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та деше­вої робочої сили для високорозвинутих суспільств.

Кожна з наведених типологій суспільств має право на існу­вання, базується на власних теоретико-методологічних за­садах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

14Соціальні інститути суспільства та соціальні організації. Характеристика процесу інституціоналізації.

• Якими є основні типи соціальних об'єднань

• Чим відрізняються соціальні інститути, соціальні спільності та соціальні організації

• Які функції виконують соціальні інститути і соціальні спільності

8.1. Поняття та ознаки соціального інституту

Поняття "соціальний інститут" належить до наукових термінів, які широко використовуються майже в усіх галузях суспільствознавства. Дане поняття соціологія запозичила у юриспруденції, де його використовували для характеристики окремого комплексу юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини в певній предметній сфері. Предметне поле поняття "інститут" у соціології, на відміну від економіки або права, де його зміст обмежується сукупністю норм чи правил — охоплює широкий діапазон суспільних утворень. Як наслідок, існує досить велика кількість визначень, за якими до інститутів можуть бути віднесені різні за змістом і призначенням соціальні явища.

До вивчення соціальних інститутів соціологія вдалася з часу становлення її як науки. Вперше в соціологічній науці поняття "соціальний інститут" застосував Г. Спенсер. Він вважав соціальні інститути каркасом соціуму, що виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. На його думку, суспільний організм складається з трьох основних інститутів: репродуктивного, розподільчого, регулюючого.

Е. Дюркгейм вважав соціальні інститути найважливішим засобом самореалізації людини, а їх призначення, на його думку, полягає у налагодженні відповідальності міжінституціональними формами та новими потребами суспільства.

Не залишив поза увагою даного питання і К. Маркс, який аналізував інститути розподілу праці, родового ладу, приватної власності. При цьому вчений наголошував, що всі соціальні інститути — це форми організації та регулювання соціальної діяльності, що склалися історично під впливом виробничих відносин.

Розглядаючи найпоширеніші визначення соціальних інститутів, польський соціолог М. Маліковський виокремив п'ять типів дефініцій[5, с. 43]. Перший тип, умовно названий ним "біхевіористським", охоплює визначення, в яких інститут тлумачиться як усталений, організований спосіб дії, що регулярно відтворюється у повсякденній життєдіяльності людей (Р. Маківер, Р. Берштедт).

Другий тип акцентує увагу на засобах організації дії: зразках і правилах поведінки (В. Томас, Ф. Знанецький). Певні уточнення до такого типу дефініцій вносить Т. Парсонс, зосереджуючись на тих зразках, які у суспільстві вважають належними, законними, очікуваними, тобто такими, що набули нормативного статусу. Близьким до наведеного є визначення і Т. Ньюкомба. На його думку, інститут — це не будь-які зразки поведінки, а лише такі, що концентруються довкола головних визнаваних суспільством цінностей. З огляду на таю доповнення розглянутий тип визначень дістав назву аксіологічно-нормативного.

Віднесені до третього типу дефініції окреслюють інститут як соціальну роль, особливо важливу для існування спільноти. Вони беруть до уваги таку невід'ємну характеристику соціальної ролі, як спрямованість на виконання певних соціальних функцій. З огляду на це такий тип визначень називають функціональним.

Визначення, віднесені до четвертого типу, трактують інститут як об'єднання, групи людей, покликаних до реалізації більш-менш чітко окреслених цілей і забезпечених для цього необхідними засобами. Зважаючи на схожість такого розуміння інституту з поняттям формальної організації цей тип визначень було названо організаційним.

Щодо п'ятого типу дефініцій, то тут соціальні інститути визначаються, як суспільні утворення, покликані до життя і санкціоновані державою, забезпечені нею необхідними засобами, зокрема й нормативними. Такі утворення — державні установи, чиє призначення — втілення у суспільну практику нормативних вимог, підтримка їх від імені держави, здійснення контролю за їх дотриманням і, в разі потреби, застосування відповідних санкцій. Цей спосіб визначення інституту М. Маліковський назвав правовим.

Наведені вище визначення, як бачимо, суттєво різняться одне від одного як за змістом, так і за теоретико-методологічними орієнтаціями, в контексті яких вони склались. Але кожний з них відображає свій аспект інституту як суспільного утворення, фіксуючи його в тих формах вияву, які становлять предмет певного напряму досліджень, атому сприймаються, аналізуються й описуються у відповідних цьому напрямах термінах.

Сам М. Маліковський, враховуючи напрацювання інших вчених, запропонував комплексний підхід до визначення соціального інституту. Зокрема, інститут він визначив як цілеспрямовано організоване або спонтанно сформоване суспільне утворення, наділене матеріальними і нематеріальними засобами діяльності, спираючись на які воно виконує спеціальні дії, що забезпечують інтеграцію людських намагань, регуляцію поведінки та задоволення певних суспільних потреб [5, с. 45].

Аналіз вище розглянутих підходів до визначення поняття "соціальний інститут" дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статусів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з іншого — соціальне утворення, створене для використання ресурсів суспільства у формі взаємодії для задоволення цих потреб.

Соціальний інститут (від лат. institution — організація, лад) — це форма закріплення і форма здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. Соціальний інститут — це певним чином організована, стандартизована і узгоджена форма суспільних відносин, орієнтована на задоволення соціально значимих потреб.

Соціальні інститути створюють можливість для задоволення істотних потреб всіх соціальних суб'єктів тим способом і в тому обсязі, які вважаються суспільством оптимальними і санкціонуються ним. Вони гарантують виконання необхідних функцій і виключення небажаних з точки зору суспільства форм соціальної поведінки, сприяючи безперервності та спадковості соціального життя. Соціальні інститути забезпечують інтеграцію і координацію дій соціальних суб'єктів, створюючи внутрішню стабільність соціального простору. Інститутом є сім'я, система освіти, політика, культура, релігія. Завдяки соціальним інститутам здійснюється і соціалізація індивідів, забезпечується послідовність у використанні культурних цінностей, передачі навичок і норм соціальної поведінки. Тому соціальний інститут – це стійка форма організації спільної діяльності людей, яка склалися історично.

Соціальні зв'язки, які є основою соціальних інститутів, називаються інституціональними. Процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв'язків і відносин називається інституціалізацією. Інакше кажучи, і петиту ціанізація — є процесом виникнення, становлення, розвитку та історичних змін соціальних інститутів.

Для здійснення інституціалізації необхідні такі умови:

1. Відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати сумісну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. їх задоволення можливе лише у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним.

Відомий дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

• потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок);

• потреба у виробництві продуктів і послуг;

• потреба у розподілі благ і привілеїв;

• потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

• потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

• потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право) (9, с. І89|.

2. Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп. Однак, він не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, являють собою самостійне суспільне утворення, яке має логіку розвитку.

3. Кожний соціальний інститут мас свою систему цінностей та правил, які визначають мету його діяльності І її норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними та корисними. З цієї точки зору інституціалізація - цс прийняття індивідом, групою норм та зразків поведінки, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці. Наприклад, для первісного людського стада був характерний проміскуїтет – невпорядковані, нестабільні статеві стосунки. Поступово вони були обмежені заборонами, зокрема забороною кровозмішення. Пізніше з'явились й інші норми. Люди не змогли б вижити, не організувавши свої відносини з допомогою норм. Так зародився найдавніший соціальний інститут - інститут сім'ї.

4. Наявність необхідних матеріальних, фінансових, трудових, організаційних ресурсів, які суспільство повинно стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Зворотній процес, що буде характеризувати паління певного інституту, наприклад сім'ї, зниження його авторитету, називається інституційна криза. Причиною кризи є нездатність даного інституту ефективно виконувати свої головні функції, наприклад, освіти — навчати дітей, медицини — лікувати людей. Інституційні норми при цьому існують, вони проголошені але суспільством недотримуються. Наслідок такої кризи — перерозподіл функцій. Кризи відбуваються постійно, вони представляють собою звичайний стан інституту. Криза інститутів проявляється в зниженні до них рівня довіри зі сторони населення. Криза вказує на неполадки, що виникли у механізмі функціонування інституту, і допомагає позбутися їх, а в результаті краще пристосуватись до реальності. Без кризи не може і розвитку інституту. Так, наприклад, інститут освіти в США тричі переживав серйозні кризи — в 60-ті, 70-ті і у 80-ті роки XX ст., коли країна намагалася наздогнати рівень розвитку освіти спочатку СРСР, а потім Японії та підвищити рівень академічних знань школярів. США і сьогодні не досягли поставленої мети. Однак багато чого домоглись на цьому шляху і сьогодні американська освіта вважається престижною[4, с. 161].

У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони охоплюють:

• певну сферу діяльності та суспільних відносин;

• установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;

• наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту;

• наявність матеріальних засобів (громадські будинки, фінанси, обладнання), за допомогою яких досягаються цілі інституту.

15Соціальна структура та соціальна стратифікація

Соціальна структура суспільства є елементом соціальної системи.

Дата добавления: 2015-05-23