Доіндустріальна економіка

Економічний устрій.

Кожне суспільство повинно виробляти засоби, необхідні для його фізичного існування. Для цього кожне суспільство створює власну економічну систему — певні інституціаліаовані соціальні структури, які покликані видобувати сировину, виробляти і розподіляти необхідні товари та послуги. Економічний устрій суспільств змінювався у процесі еволюції.

Абсолютну більшість своєї історії люди займалися полюванням і збиранням, перекочовуючи із одного місця в інше. Технологія, якою послуговувалися мисливці і збирачі, була найпростішою: примітивні знаряддя праці, виготовлені з дерева, кістки та каменю (спис, сокира, лук тощо). Існував статевовіковий поділ праці: жінки і діти займалися збиранням, а чоловіки — полюванням та рибальством. Подібна економіка не була досить ефективною — засобів здобутих полюванням і збиранням ледве вистачало для прожиття, але разом з тим люди багато не працювали. Правдоподібно, вони працювали не більше п'ятнадцяти годин на тиждень, тобто вільного часу мали значно більше, ніж праці.

Як розповідає американський соціолог Джонатан Тернер, коли вчені запитують представників нечисленних племен мисливців і збирачів, які ще сьогодні існують на земній кулі, — чому вони не хочуть за прикладом інших народів взятися за обробіток землі і годівлю тварин, ті зазвичай відповідають, що у них немає бажання так тяжко працювати. Очевидно, робить висновок науковець, головною причиною чому людство так довго уникало переходу до землеробства і тваринництва було саме те, що вони не хотіли тяжко і постійно працювати. Це, зокрема, підтверджується й археологічними розкопками. Останні засвідчують, що первісні мисливці і збирачі мали поняття про те, як із насіння виростають рослини і навіть дуже часто висівали насіння навколо табору, маючи надію зібрати рослини, коли вони виростуть. Проте обробляти ріллю, зберігати врожай, а згодом знову й знову повторювати увесь цикл сільськогосподарських робіт первісні люди тривалий час просто не хотіли.

Однак приблизно 16—12 тис. років тому деякі суспільства взялися за нелегку працю городників. Очевидно, кочуючи, люди на довший час оселялися біля річок багатих рибою, у місцевостях із буйною рослинністю і численною дичиною. Але поступово людські популяції розросталися і привласнення дарів природи вже не могло їх прогодувати. А для кочового способу життя вони також уже були занадто численними. Відтак вони просто змушені були взятися за обробіток землі. Городництво відрізняється від землеробства тим, що у цьому виді діяльності не використовують ні плуга, ані інших джерел енергії, окрім сили людських м'язів: ні приручених тварин, ні енергії води, ані енергії вітру. Однак в економіці городництва, попри її примітивність, також можемо простежити всі базові елементи економіки: технологію — знання про вирощування рослин і обробіток землі; капітал — примітивні знаряддя праці, як-от: кілки, мотики, серпи тощо; оскільки землеробство було спочатку винятково жіночою справою, то робочу силу становили жінки; і врешті-решт — організацію суспільства (управління), яка ґрунтувалася на спільних родинних зв'язках усіх його членів — родовий лад.

Від городництва суспільство, порівняно швидко, перейшло до економіки, що базувалась на землеробстві і тваринництві. Із підвищенням ефективності виробництва і розростанням суспільних спільнот, з'явилася необхідність запровадити нові структури — родоплемінну систему організації суспільства і політичну владу.

Економіка землеробства принесла важливі технологічні інновації — використання сили тварин, енергії води та вітру, з'явилися металеві знаряддя праці, гроші. Ускладнилася організація суспільства, з'явилися нові статуси і ролі, пов'язані з економікою — купець, ремісник, банкір. Почали змінюватися способи господарювання: поряд із селом і родом, як головними структурами ведення господарства зародилися і почали помалу набирати силу такі елементи соціальної структури, як цехи, купецькі компанії, відповідне законодавство, починає формуватися ринок. Посилилися міста, релігійна свідомість, яка пронизувала всі стосунки традиційного суспільства, була відділена від нього — з'явилося світське суспільство, з'явилися наука, культура, мистецтво, держава, відділені від церкви.

25. Соціологія релігії

Соціоло́гія релі́гії — галузь релігієзнавства і соціології, що досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен (але зазвичай окремо від Бога, не звертаючи на нього увагу, бо Він поза суспільством).

Соціологія релігії — наука, що вивчає релігійні явища в лоні суспільства, і суспільні явища в лоні релігії. Центральна тема — взаємодія релігії і суспільства.

Історія науки[ред. • ред. код]

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864–1920), Георга Зіммеля (1858–1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгайма (1858–1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського(1884–1942).

На думку М. Вебера, соціолог, на відміну від теолога й філософа, не повинен торкатися питання про джерело релігії і визначати якусь метафізичну «сутність» релігії. Соціолога цікавить не сутність релігії, а умови її існування. Інакше кажучи, для соціолога релігія цікава лише як особливий тип мотивації соціальної поведінки людей.

Макс Вебер розглядав релігію як соціокультурний інститут, який надає віруючим певне тлумачення світу і забезпечує їх засобами орієнтації в ньому. Релігія також задає систему цінностей і норм, відповідно до яких одні дії забороняються, а інші — дозволяються. Тим самим вона відіграє роль соціального регулятора діяльності людини.

Особливу увагу Макс Вебер приділяв також обумовленості конкретної релігійної ідеології соціально-економічними реаліями суспільства.

Інший підхід до дослідження релігії демонстрував французький соціолог Еміль Дюркгайм. Він розглядав релігію як створений людиною соціальний інститут, що формується як відповідь на окремі умови існування з метою задоволення певних соціальних потреб (див. соціалізація). Джерелом релігії відтак є сам соціальний спосіб існування людей. У релігії суспільство нібито обожнює себе, а зміст і призначення релігії полягає у тому, щоб культивувати соціальне почуття, забезпечити вплив колективу на індивіда.

Еміль Дюркгайм визначив релігію «як цілісну систему вірувань і обрядів, що відносяться до священних речей, тобто до речей особливих, заборонних, як систему таких вірувань і обрядів, які поєднують у єдину моральну громаду,…, всіх тих, хто визнає ці вірування і обряди». Інакше кажучи, священне, релігійне і соціальне певною мірою абстрактно ототожнюються: «священні об'єкти» тлумачаться як символи суспільної єдності, ідентифікації, релігійні настанови є державними законами або тісно з ними корелюють тощо.

Крім того, Дюркгайм визнавав наявність безперервного процесу звільнення всіх сфер громадського життя від впливу релігії. Однак розвиток цього процесу не означає кінця релігійності. Релігія, на його думку, буде існувати завжди, бо не може існувати таке суспільство, яке б не потребувало регулярного пожвавлення і підкріплення колективних почуттів та ідей, що затверджують його єдність та індивідуальність.

Основи[ред. • ред. код]

Об'єкт: релігійний феномен та взаємовідносини між релігійним досвідом і соціальною структурою. Не віра чи благодать, але їх прояви (технічно — об'єктивізація) у певному суспільстві. Нейтральна дисципліна, не приймає позиції ані «за», ані "проти".

Метод: загальний метод: проблема — гіпотеза — перевірка

Методи соціології:

· опитування і статистичний аналіз (складність — інтерпретація, розбіжність сенсу, що вкладається в слова)

· спостереження (стандартизоване чи включене, особливо для вивчення нових рухів)

· кросс-культурний порівняльний аналіз

· контент-аналіз (аналіз текстів проповідей чи релігійної літератури)

· аналіз письмових джерел, історичних документів (найпоширеніший)

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих — Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії. Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Отже, соціологія релігії — вивчає форми впливу релігії на суспільство, і суспільства — на релігію; емпірична наука, заснована на спостереженні та інтерпретації релігійних фактів; не нормативна, а індикативна, імовірнісна автономна дисципліна (як в об'єкті, так і в методі), але в діалозі з іншими дисциплінами (богослов'я, етика). В методі відштовхується не від змісту одкровення чи віри, але від «польового» спостереження. Об'єкт аналізує, даючи соціологічну інтерпретацію, а не етичну чи моральну оцінку. Є корисною особливо для пасторальної теології, бо дозволяє пояснити релігійну поведінку і відносини між спільнотою вірних та суспільством. Знаходиться в діалозі з пасторальною теологією (котра надає контекст і матеріал для соціологічного дослідження, а соціологія дає наукову оцінку проблематикам і можливі її рішення) та соціальним вченням Церкви (Павло VI у «Octogesima Adveniens» накреслює 3 головних завдання для суспільного вчення Церкви: 1) аналіз соціальної дійсності, 2) оцінка у світлі принципів віри, 3) практичні пропозиції для вирішення проблем. В першому пункті соціологія релігії і СВЦ збігаються).

Підходи до соціології релігії:

1. конфесійний,

2. атеїстичний,

3. феноменологічний

26. Технологія емпіричного соціологічного дослідження

Дата добавления: 2015-05-23