Раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників

Т. Гоббс та Дж. Локк про державу та політику.

Однією з фундаментальних політичних ідей Нового часу була версія про договірний характер держави, що прийшов на зміну теорії божественного походження держави.

Теорію «суспільного договору» розвивали англійські мислителі Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704), а також французький філософ Жан-Жак Руссо (1712-1778), хоча їх інтерпретації значення суспільного договору відрізнялися один від одного.

Томас Гоббс вважав:

- що в додержавному існуванні людини панували інстинкти, йшла «війна всіх проти всіх»; - у пошуках виходу з хаосу, для забезпечення громадського порядку індивіди уклали між собою суспільний договір; - люди відмовилися від частини своїх природних прав, передавши їх у ведення держави; - в обмін на права громадян держава покликана гарантувати порядок в суспільстві.

Так Томас Гоббс обгрунтовував необхідність абсолютної, єдиної і неподільної влади у формі абсолютної монархії.

Родоначальник ліберальної ідеології Дж.Локк трактував ідею суспільного договору інакше:

- оскільки головною цінністю є вільна особа, остільки необхідне обмеження влади держави;

- з цією метою вільні індивіди укладають суспільний договір, основним принципом якого є положення про народний суверенітет: народ - джерело влади, і він укладає договір з правлячою владою.

Згідно з угодою головна і єдина функція держави - захист природних і невідчужуваних прав людини: на життя, свободу і власність.

Для того, щоб держава залишалася «нічним сторожем» і не робила замах на права і свободи особи, Дж.Локк висунув ідею поділу влади на законодавчу і виконавчу, при цьому віддаючи пріоритет законодавчій владі, яка на його думку, визначає політику держави. Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на його думку, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Дж.Локк був прихильником обмеженої монархії.

Майже за чотири десятиріччя до буржуазної революції 1789 р. у Франції виник широкий суспільний рух, відомий під назвою Просвітництво. Мета його полягала в критиці основ феодальної ідеології, релігійних марновірств і забобонів, у боротьбі за віротер­пимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Ш. Монтеск’є (1689—1755рр.). Монтеск’є започаткував порівняльний метод вивчення права та філософії права. Це дало йому змогу обґрунтувати свої погляди й найголовніші типи державного устрою, умови їх розвитку та занепаду. Вдавшись до дедуктивного способу викладу, Монтеск’є зробив висновки про найбільш відповідні для того чи іншого ладу закони і норми державного устрою, види та межу повноважень влади тощо. Це юридичне дослідження зазнало сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. Саму можливість співіснування різноманітних принципів держав­ного устрою Монтеск’є пояснював не соціально-історичними обставинами виникнення держав різного типу. Вона випливає із співвідношення між способом правління та фізичними властивостями країни (розташування у просторі, клімат) і лише потім — із укладу життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних поглядів. Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.). Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Лихі наслідки соціальної нерівності існуючих форм розподілу праці Руссо розкрив з великою проникливістю та обуренням. Набагато слабший він у рекомендації засобів для подолання протиріч культури. З одного боку, Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку, його гальмуванні, а з другого — вважав, що перешкоди, які виникли на шляху людини до гармонійності, повинні бути усунені не тільки поступовим розвитком, а й боротьбою. Однак “боротьба”, про котру каже Руссо,— це не суспільна революція, а етична боротьба особистості проти власних хиб та недоліків, перемога над своєю пристрастю та панування над своїми почуттями. К.-А. Гельвецій (1715—1771 рр.) головним завданням етики вважав визначення умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвід­носитися з інтересом суспільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячений трактат “Про розум”. За Гельвецієм, не тільки індивід є частиною більш широкого цілого, а й суспільство, до якого він належить, є ланкою більш загальної або єдиної спільності народів, пов’язаних моральними узами. Такий погляд на суспільство, на думку мислителя, мусить стати детермінантою загального перетворення всього суспільного життя. Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізольоване існування людини і вказала їй на взаємини між користю і вигодою як на основу розумного співжиття.

Дата добавления: 2015-05-23