Раціональна ідеологія М. Вебера

Політична доктрина марксизму.

Політичні доктрини марксизму — один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818— 1883) — німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця «Капітал». У «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 p.), написаному К.Марксом і Ф. Енгельсом, першому програмовому документі наукового комунізму обґрунтовувались ідеї щодо диктатури пролетаріату як знаряддя соціалістичного перетворення суспільства, необхідності створення пролетарської партії, висувалася теза про пролетарський інтернаціоналізм. Соціалістичні погляди К. Маркса та Ф. Енгельса значною мірою ґрунтувалися на класичній німецькій філософії, англійській політекономії, критичному утопічному соціалізмі.

У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення; досягнення в суспільстві цілковитої соціальної справедливості; визначальними в політичному розвитку суспільства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису й надбудови; головною умовою перемоги революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія; держава — механізм економічно наймогутнішого класу; право — зведена в закон воля панівного класу; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз — соціалізму та комунізму; в комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й права поступово відімруть, поступившись громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх.

Серед досліджень, які найбільше вплинули на формування наукового уявлення про бюрократію як соціальне явище, політологи виділяють соціальну теорію М. Вебера. Він пов'язував функціонування бюрократії з відносинами управління, панування, позитивно оцінював соціальну роль бюрократії, наголошуючи на тому, що сутність бюрократії - в професіоналізмі управління, складниками якого є раціональні знання управлінської сфери, сувора дисципліна, відповідальність, неупередженість тощо. Ефективність діяльності бюрократії визначається певними умовами та принципами, серед яких:

- створення особливих сфер компетенції шляхом розподілу посад між службовцями, визначення повноважень, якими наділена кожна посадова особа;

- надання прав і забезпечення роботою посадової особи тільки залежно від того, як вона виконує свої службові обов'язки;

- право чиновника регулювати діяльність своїх підлеглих та ін.

Висока оцінка бюрократії М. Вебером (як вершина управлінсь­кої раціональності та ефективності; як ідеальний тип управління) пояснюється тими значними перевагами бюрократії, що полягають у створенні раціональних структур з широкими можливостями універсального застосування їх у різних соціальних інституціях. При цьому раціональність М. Вебер розглядав як взаємозв'язок влади, управління та способу життя, а ідеальність - як зразок раціональної організації. Для забезпечення раціональної організації управління, за М. Вебером, діяльність чиновників повинна регламентуватися такими вимогами:

- чітке визначення й неухильне дотримання системи верти­кальних зв'язків (службова ієрархія);

- відрегульований поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації;

- система правил і директив чітко встановлює права й обов'язки працівників (членів) і організації;

- система чітко і точно визначених методів і прийомів при виконанні завдань.

Таким чином, бюрократію М. Вебер представляв як наслідок процесу раціоналізації суспільства і культури з широкими можливостями впливати на всі сфери суспільного життя.

Дата добавления: 2015-05-23