Політична ідеологія соціалізму та соціал-демократії (відмінності)

Політична ідеологія консерватизму та неоконсерватизму.

Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної стабільності, ревним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю в здійсненні чисельних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням й радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого.

Ідеологія консерватизму розглядається як один із структурних найважливіших компонентів сучасних політичних ідеологій. Носіями ідеології консерватизму є соціальні групи, шари і класи, зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні./ У структурі консерватизму виділяються два ідейних шари. Один орієнтується на підтримку усталеності суспільної структури в її незмінної форми; іншою - на усунення протидіючих політичних сил і тенденцій і відновлення, відтворення колишньої. Різні напрямки і форми консерватизму виявляють загальні характерні риси. До них відносяться: визнання існування морально-релігійного порядку і недосконалість людської природи; переконання в природженій нерівності людей і в обмежених можливостях людського розуму; твердження про необхідність жорсткої соціальної і класової ієрархії і переваги устояних суспільних структур і інститутів. Політична ідеологія консерватизму в деякому змісті носить вторинний характер, оскільки похідна від інших ідеологічних форм.

Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямку. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичним ідей та концепцій, що висувались "альтернативі стами*. Неоконсерваторам вдалося здійснити такий синтез. Американські неоконсерватори мали рацію, коли зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, що визначає значення традицій та соціокультурних факторів суспільного розвитку. Звідси виникає своєрідне сполучення в неоконсерватизмі ліберально-технократичної прихильності прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім'ї, культурі, порядку, почуттю обов'язку).

Ідеї соціальної справедливості відомі в усьому світі з найдавніших часів. Соціалізм — політична теорія, яка стверджує ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва у різноманітних формах, відсутності експлуатації людини людиною, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від кількості та якості затраченої праці. Соціалізм як поняття має в науці різноманітні дефініції. Провідними серед них є два підходи: марксистський і соціал-демократичний. Перший визначає соціалізм як першу фазу комунізму, суспільно-економічну формацію, що приходить на зміну капіталізму й характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, здійсненням принципу «від кожного — за здібностями, кожному — за працею», забезпеченням на цих засадах соціальної справедливості та гармонійного розвитку особистості. У XIX ст. це вчення особливу увагу приділяло революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню необхідності диктатури пролетаріату, розробленню стратегії й тактики революційної боротьби. Проте реалізація соціалістичної ідеї у практично-політичному плані здійснювалася через масове соціальне насильство, цілковиту заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Усе це призвело або до цілковитої ліквідації соціалізму (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), або до реформування економіки на ринкових засадах (Китай, В'єтнам). Своєю чергою, це негативно відбилося на уявленні про соціалізм як політичну доктрину.

Соціал-демократична концепція визначає соціалізм як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією капіталізму, а його поступовим реформуванням зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і розвитком соціального партнерства. Головні цінності соціал-демократії: свобода, справедливість, рівність і солідарність. Визначальна умова утвердження соціалізму — здійснення справжньої демократії. Соціал-демократія як політична течія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третині XIX ст. Одним із перших розгорнене обґрунтування соціал-демократичної ідеї зробив Едуард Бернштейн (1850—1932). Провідні положення цієї концепції: перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталу (поліпшення матеріальних умов громадян, підвищення заробітної плати, скорочення робочого часу); соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу, ідея соціалізму — це морально-політичний ідеал: «кінцева мета ніщо, рух — усе». Нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих соціал-демократією моделей «демократичного соціалізму», «держави загального добробуту» значно підірвали її авторитет у європейській суспільній думці.

73. Політика, політичні відносини є складовою частиною суспільного буття. В ідповідно і політична свідомість виступає як відображення в духовному житті людей, в першу чергу, їх політичного буття — всієї різноманітності політичного життя, політичних відносин, політичних процесів і явищ. Політика — це доцільна діяльність, вона передбачає наявність у діючого суб'єкта відповідних уявлень та знань про політичну дійсність, усвідомлення своїх спрямувань, формулювання мети, вибір засобів та методів її досягнення. Релігі́йна свідо́мість — це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Вплив держави на розвиток церковної організації пронизує всю історію життя Церкви Христової. Не дивлячись на те, що ці боговстановлені організації якісно різняться за своєю природою, їх споріднює одне джерело походження і той беззаперечний факт, що Церква виникла і завжди існувала в певних державах. Досвід багатьох країн світу переконливо свідчить, що запорукою процвітання будь-якої нації є її здорова духовна сфера. Позбавлення народу релігії, знищення, плюндрування та зневаження релігійних обрядів поширює зневіру, бездуховність, аморальність, зростання злочинності, підлості та ненависті. Релігія – це найважливіше добро в житті людини. Боже світло для її розуму.

Не кожне суспільство є досить дорослим і придатним для демократичного способу управління. Спроба впровадження демократії в суспільстві, до демократія не доросли, може виявитися контр-продуктивною. За Гегелем: використання ідеї поза зоною її застосування веде до результатів, протилежних результатів використання цієї ідеї в зоні її застосування. Щодо демократії - впровадження її в суспільстві, до неї не готовому, може виявитися дорогою до корупції, авторитаризму або, як на Гаїті, до хаосу.

На відміну від них суспільства, побудовані на основі іудей-християнської цивілізації, і що володіють соціально відповідальним населенням, можуть побудувати ефективно діючу демократію на основі ідей, почерпнутих з підстави іудей-християнської цивілізації. На основі цих ідей можна створити політичну систему, успішно долають іманентні недоліки демократій. Вони долаються: 1) поділом релігії і держави, і в сфері управління, і в сфері фінансування; 2) при системі прямого (мажоритарного), а не пропорційного парламентського представництва, бажано двопартійної; 3) забезпеченням поділу влади - виконавчої, законодавчої, і судової; 4) при судовій системі, вирішальною на основі формалізованої узгодженої рамки-конституції, а не на основі власних релігійно-філософських поглядів.

Дата добавления: 2015-05-23