Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особи, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами соціальних груп, їх політичних авангардів, але й формувати систему. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він розглядається як особа, здатна реалізувати її інтересизадопомогою влади, що дається йому цією спільнотою. політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати навколо себе групу прихильників та повести їх за собою.

Термін “лідер” (від англ. “leader”) означає “ведучий”, “керівник”, “провідник”, “глава” і т. п. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення понять “політичне лідерство”, зокрема:

- політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів суспільства, нації до дій;

- це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

- це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

- лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

- політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

- лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певна сус­пільна ситуація вимагала свого лідера, вождя, і в кожний історичний період з'являлися теорії, які визначали певний тип, образ та завдання лідера.

В епоху Відродження свою теорію політичного лідера ство­рив італієць Н. Макіавеллі. Він виходив з того, що всі люди різні, але в масі своїй мають однакові звички і більше схиляються до поганого, ніж до доброго. В основі людської природи – інтерес, або жадоба влади й наживи.

Політичний лідер – це володар, який використовує будь-які засо­би для наведення громадського порядку й збереження свого панування. Щодо якостей лідера, то йому слід вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, які вимагають мужності, особистого впливу та ав­торитету.

Свою теорію надлюдини запропонував німецький мислитель Ф. Ніцше (1844-1900). Лідер, за його концепцією, – вищий біологіч­ний тип людини, який ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої – це герої майбутнього. Слід допомогти собі позбавитися по­всякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти й керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше зас­тосував фашизм, що призвело до спотвореного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії.

К. Маркс (1848-1883) визначав лідера як особу, що має набір пев­них особистих якостей (вміння, знання, авторитет, організаторський талант) і є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема проле­таріату.За марксистською концепцією лідерства, особистість може відіграти певну позитивну роль в історичному процесі за підтримки класів і широких верств населення, а також за сприятливих політич­них умов.

У політичній теорії існує ряд концепцій, що відтворюють різні грані політичного лідерства. Насамперед це теорія рис лідерства. Вона об­ґрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й не стандартності мислення, вміння розв'язувати конфлікти, мати "підхід" до людей.

Згідно із ситуаційною концепцією функція лідера виконується осо­бою в конкретній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхід­ний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.

Теорія наступників розкриває взаємовідносини між лідерами і його наступниками, вплив останніх на лідера.

В основі психологічної концепції лідерства лежить прагнення люди­ни перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Це почуття присутнє у творчості, мистецтві та політиці.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної гру­пи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспіль­ства в цілому.

В залежності від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

- диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

- демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань;

- авто­кратичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів;

- плутократичний тип (часто це лідери "тіньо­вої" економіки).

У відповідності до способу набуття та реалізації, легітимації влади М.Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

- традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

- раціонально-легальні, які приходять до керівництва загальноприйнятими в суспільстві шляхами, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели свою здатність управляти. Такий тип лідерства характерний для спокійних періодів розвитку суспільства, коли основною цінністю для нього стає стабілізація політичної системи, використання закладених у ній можливостей;

- харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами. Оптимальний момент для появи харизматичного лідера - ситуація глибокої системної соціальної кризи. У цей час суспільство, яке перебуває в стані аномії, переживає розчарування не тільки в організаційній структурі політичного процесу, ідеології, яка забезпечує її функціонування, а й лідерах, котрі її уособлюють. Воно готове до радикальних змін і прагне лідерів, що запропонують йому нові ідеї, покажуть нові перспективи розвитку, поставлять якісно інші цілі Суспільство в такі моменти прагне чину, а не раціонального осмислення шляхів розвитку. Знищивши старих ідолів, воно знаходить для себе нових. Ними і стають лідери харизматичного типу - “сильні особистості без страху і сумнівів”, які не лише абсолютно переконані в правоті своїх ідей, але і здатні заразити ними маси, повести їх за собою.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях. Лідери всіх типів мають як сильні, так і слабкі сторони, що необхідно враховувати громадянам при їх виборі, спілкуванні з ними. Класифікація М.Вебера є дещо спрощеною. Насправді, у кожного політичного лідера поєднуються елементи всіх трьох типів, хоча один з них, як правило, домінує. В сучасній політології, в залежності від завдань, які ставляться дослідниками та вибраних ними критеріїв оцінки, використовуються й інші класифікації лідерства.

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством, повинні виконувати такі функції:

- виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація. Варто зауважити, що видатні політичні лідери здатні не лише виявити дійсні інтереси груп, які вони репрезентують, позбавити їх ілюзій, уявних інтересів, але й істотно змінювати систему політичних інтересів своїх прихильників, подаючи їм нові ідеї, знаходячи нетрадиційні шляхи їх реалізації. Проте захоплення харизматичних лідерів власними ідеями, їх прагнення впливати на формування системи інтересів первинних суб'єктів політики може мати і трагічні наслідки для суспільства;

- організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер повинен ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень. Для лідерів загальнонаціонального масштабу важливою є здатність до узгодження інтересів супротивних груп, пошуків компромісу та шляхів утвердження загальнонаціональної згоди, тобто інтеграції всього суспільства, його орієнтації на досягнення спільних цілей;

- соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної активності;

- забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

Ще однією важливою проблемою цієї теми є аналіз систем відборів політичних лідерів, які застосовуються в різних країнах, за умов їх різнополітичного устрою (див. табл. 4.1.).

З наведеної таблиці зрозуміло, що антрепренерська система є більш відкритою, орієнтованою на відбір претендентів у лідери виходячи з їх особисто якостей, а отже більш динамічною, властивою, в основному, демократичному суспільству. Система гільдій навпаки є більш закритою і консервативною, ускладнює, або і унеможливлює прихід до влади людей з “низів”, незважаючи на наявність у них відповідних якостей, має відкриту тенденцію до утримання статус-кво у політичному устрої суспільства, а отже найчастіше застосовується недемократичними режимами.

Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці XIX — на початкуXX ст. Вагомий внесок у розвиток вчення про еліти вніс італійський соціолог і політолог Г. Моска (1858–1951). У системному вигляді його концепція еліт викладена у праці „Правлячий клас” (1896).

Відповідно до неї за будь-якої форми правління влада завжди зна­ходиться в руках організованої меншості – „правлячого класу”. Дві тенденції властиві суспільству: аристократична – збереження влади в руках нащадків тих, хто управляє, і демократична, за якою політич­ний клас поповнюється за рахунок здібних представників нижчих верств. Аристократична тенденція призводить до „закритості і крис­талізації” правлячого класу, його виродження і, як наслідок, до суспіль­ного застою. Демократична – забезпечує спадковість, стабільність і якісне оновлення правлячого класу.

Всі політичні формули, вважав Г. Моска, „можна поділити на два типи. Одні мали в своїй основі віру в щось надприродне, а інші грун­тувалися на принципі раціональної очевидності”.

Важливою для теорії Г. Моски є категорія „юридичного захисту”, яка випливає з концепції правової держави. Остання спирається на „баланс соціальних сил” і відповідно на право, яке забезпечує відносну справедливість між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.

Отже, концепція Моски передбачає: постійний поділ на тих, якими управляють, і тих, хто управляє; існування політичного класу, який управляє державним механізмом в результаті такого поділу; політич­ний клас спирається на принцип законності, який використовує цінності та ідеї, які сприймаються тими, ким управляють, тобто на політичну формулу „юридичного захисту”.

Майже одночасно й незалежно від Г. Моски теорію політичних еліт розробляв інший італійський соціолог – В. Парето (1848—1923). Відпо­відно до його концепції еліта – це сукупність індивідів, які відрізня­ються результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності. Світом в усі часи правила і повинна правити відбірна меншість, яка наділена особливими психологічними і соціальними яко­стями, – еліта. "Отже, ми маємо дві верстви населення:

1. Нижчий про­шарок, непричетний до еліти.

2. Вищий прошарок, еліта, яка поділяєть­ся на:

а) правлячу еліту;

б) неправлячу еліту".

Всесвітня історія – це насамперед історія спадкоємності привілейованих меншин, які в про­цесі безперервної циркуляції виникають із нижчих прошарків суспіль­ства, досягають вищих прошарків, а потім занепадають, розпадають­ся і зникають. „Історія – цвинтар аристократії”.

Щоб зберегти порядок, народу потрібна релігія, а правителям – розум. Інколи виникає необхідність замінити тих, хто в даний час входить до еліти. Найбільш гуманний спосіб відсторонення – заслання, а негуманний – убивство.

Теорія еліти В. Парето була взята на озброєння ідеологами фашиз­му в Італії. У листопаді 1922 р., після захоплення влади фашистами Італії, Парето сказав, що він щасливий і як людина, і як учений, чиї хартії підтвердилися, Німецький соціолог і політолог Р. Міхельс (1876–1939) – автор

"залізного закону олігархії". Відповідно до його вчення діяльність де­мократії суворо обмежується через існування організації, яка спираєть­ся на „активну меншість” (еліту), безпосереднє панування мас техніч­но не можливе і призводить до загибелі демократії.

Згідно із залізним законом олігархії демократія, щоб зберегти себе і досягти певної стабільності, вимушена створювати організацію, а це пов'язане з виокремленням еліти, активної меншості.

Отже, всі зазначені концепції сходяться на тому, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої елі­ти. Головним знаряддям еліти у досягненні своєї мети є держава. Правляча еліта складається з трьох взаємозв'язаних елементів:

1) носієм владних функцій виступає політична еліта, яка є частиною правлячої еліти;

2) бюрократична еліта охоплює представників управ­лінського апарату, забезпечує здійснення державних функцій;

3) кому­нікаційна та ідеологічна еліта — це представники науки, культури, ду­ховенства, засобів масової інформації.

Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших вчених, які заклали основи так званої макіавеллістської школи (у Н. Макіавеллі найбільш виразно сформована теорія еліт і політично­го лідерства), нині піддаються критиці за надмірне підкреслення пси­хологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінно­стей, за цинічне ставлення до боротьби за владу. В сучасній політичній науці поширені: ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму та ліберальні концепції еліт.

Таблиця 4.1.

Дата добавления: 2015-05-23