Основні ознаки демократичного політичного режиму

Політичний плюралізм, визнання множинності інтересів суспільних груп та автономності особи, необхідності захисту її індивідуальних прав і політичних свобод обумовлюють особливості методів і прийомів функціонування політичної влади в сучасних демократіях. Але це не заперечує наявності спільних корінних рис, що притаманні демократичним політичним режимам. Які ж це ознаки, що визначають демократизм режиму, його здатність забезпечувати вплив народу на прийняття і здійснення державних політичних курсів, гарантувати певний, доволі високий рівень особистої свободи та політико-правову рівність громадянам?

Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу як єдиного джерела влади. Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя – безпосередню участь громадян в розробці і прийнятті політичних рішень (народні ініціативи, референдуми, плебісцити, участь у виборах) та делегування владних повноважень представницьким і виконавчим структурам;

Суверенність народу проявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили, проведенням виборів. В демократичних суспільствах влада народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється безпосередньо волею виборців, або обраним ними представницьким органом.

Вибори мають бути регулярними, загальними, чесними і конкурентними. Чесність виборів забезпечується наявністю механізмів, які створюють бар’єри для виборчих махінацій; підтасувань; рівні фінансові можливості; однаковий доступ до засобів масової інформації; громадський контроль за ходом виборів та підрахунком їх результатів. Конкуренція забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно виставляти і підтримувати своїх кандидатів та контролювати хід голосування і підрахунку голосів.

Конкуренція політичних сил реалізується не лише під час здобуття влади, але й при її здійсненні. Принцип змагальності забезпечується через легалізацію політичної опозиції. В суспільстві досягається згода стосовно того, що переможець на виборах не використовує владу для усунення з політичної сфери тих, хто програв вибори. Опозиція, в свою чергу, зобов’язується поважати право переможців приймати рішення, навіть якщо вони не узгоджуються з їх поглядами. Тобто, мова йде про лояльну (системну) опозицію.

Широке застосування методу політичного компромісу; ставлення органів влади до факту існування опозиції як до нормального явища суспільного життя.

Конкурентність в боротьбі за владу та можливість контролю за діяльністю владних структур забезпечує вільна преса, яка гарантує альтернативність інформації та можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики навіть найвищих посадових осіб у державі.

Міра демократичності режиму визначається гарантіями прав і свобод людини, політико-правовим статусом особистості, захищеності індивіда, мірою набуття ним рис громадянина. Законодавче гарантування прав і свобод людини і громадянина обмежує всевладдя держави.

Відносини між народом і обраними ним представниками базується на основі контролю (переважно електорального), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади, її невтручання у справи громадського суспільства.

Вагомою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. Проте право більшості на прийняття рішень треба поєднувати з захищеністю меншості, яка повинна мати право стати більшістю.

Ознакою демократії є також широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення в політиці.

Узагальнюючи вищесказане слід ще раз наголосити, що обов’язковими атрибутами сучасних демократій є політична і правова рівність, гарантія особистих прав і свобод, правова захищеність особи та меншин, забезпечення представництва інтересів усіх соціальних груп, легальність організованої опозиції.

8.3. Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління складає важливий напрямок сучасної політології. Вагомий внесок у його розвиток зробив голадський політолог А. Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба типологізації демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей демократії і форм врядування для молодих демократичних держав. Він відніс країни, в яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця другої світової війни), до стабільних демократій. Згідно підрахунків А. Лійпхарта у 1980 році таких держав нараховувалося 21 (див. табл. 8.4.). В той же час існувало 30 (новоутворених та нестабільних) демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37% населення земної кулі.

На думку А. Ліпхарта, стабільність демократії характеризується такими рисами як високий ступінь відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції (побажання) тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади). При цьому А.Лійпхарт нагадує, що дії урядів перебувають у відносно тісній відповідності з бажаннями відносно великого числа громадян протягом тривалого часу. Щоб перекласти преференції людей на мову політики, використовуються різноманітні формальні і неформальні інститути та зразки практики. Відмінності ж між ними, так само як і спільні, повторювальні риси, дозволяють виділити певні моделі демократії, або, що те ж саме, типи демократичних режимів, які функціонують в сучасному світі і до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки зробили чи роблять свій вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії А. Ліпхарт вирізняє дві діаметрально протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель, взірцем якої є Великобританія і консенсусну модель, котра може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі – правління більшості (всі важливі питання вирішуються шляхом голосування за принципом більшості голосів). Вона, як підкреслює А.Лійпхарт, є найбільш придатна для гомогенних суспільств. Суть консенсусної моделі – поділ влади між якомога більшою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси та через інші механізми). Консенсусна модель допоможе вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових) суспільств.

Кожній з цих моделей відповідає певний тип взаємовідносин між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих систем, конституційного і державно-територіального устрою.

В узагальненому вигляді вони можуть бути представлені у вигляді таблиці 8.3.

Виокремлення цих двох моделей є певною теоретичною абстракцією. Сучасний же політичний дизайн різних країн є набагато строкатішим. Проте наявність цієї типології допомагає упорядкувати відомості про все розмаїття режимів.

Таблиця 8.3.

Типи демократичних режимів (моделі демократії)

Мажоритарна модель	Консенсусна модель
Концентрація влади у виконавчих структуррах: однопартійні кабінети абсолютної більшості	Поділ влади у рамках виконавчих структур, інститут „великих коаліцій”
Злиття влади при домінуючій ролі кабінету міністрів.	Розподіл влад: формальний і неформальний
Антисиметрична двопалатність законодавчого органу.	Збалансована двопалатність і представництво меншостей.
Одна головна лінія партійного розмежування	Багатовимірна система політичних розмежувань.
Плюральна (мажоритпрна) система виборів	Пропорційне представництво
Гнучка (неписана) конституція і суверенність парламенту.	Негнучка (писана) конституція і вето меншості
Унітарна, централізована система управління країною	Територіальний або інший федералізм і децентралізація
Виключно репрезентативна демократія (немає місця для прямої демократії)	Використання інститутів прямої демократії залежить від традиції.

Дата добавления: 2015-05-23