Ідеї національної державності у політичній і правовій думці періоду козацько-гетьманської держави XVII

В історії суспільно-політичної боротьби в Україні період, який обіймав кінець XVI-початок XVII ст., характеризувався розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов'язаного з соціально-економічним життям і визвольною боротьбою українського народу. В ту добу посилився наступ на його права та свободу з боку польських магнатів. Підготовка і прийняття церковної унії 1596 р. ще більшою мірою посилили й ускладнили цю боротьбу У плеяді полемістів виділяється автор „апокрисиса”, що виступав під псевдонімом Христофор Філарет - людина світська, дрібний шляхтич, що належав до „руського" народу, здавна жив на Волині, мав близькі взаємини з князем К.Острозьким і Х.Радзівілом - одним із відомих керівників протестантського руху в Польщі. Долаючи обмеженість станово-егоїстичних інтересів панівної феодальної верхівки, Філарет став на захист широких верств народу в їхній боротьбі проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.

„Апокрисис” був відповіддю на твір польського єзуїта П.Скарги „Synod brzeski” (1597 р.). У ньому Філарет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей незалежно від місця і становища у житті. З цього випливало пояснення відносин між монархом (владою) і народом (підданими): монарх не є беззастережно й абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Це питання полеміст розглядав у двох аспектах, беручи за основу розуміння людини як єдності душі і тіла.

Визначне місце у розвитку суспільно-політичної думки в Україні кінця XVI - початку XVII ст. посідав І.Вишенський - визначний мислитель, гуманіст і демократ, що за своїм історичним значенням належав до тих діячів, які „своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності”.

У поглядах І.Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, а конкретна, з її муками та стражданнями, яка у реальному житті бореться за своє визволення та спасіння. Виходячи з принципу відношення „дух - тіло", полеміст намагався знайти обґрунтування для вимог свободи, рівності, справедливості, насамперед у сфері духу, а потім покласти це в основу громадського життя, життєдіяльності людини і народу. І.Вишенський дійшов визнання основоположності й визначальності первісно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій підставі - для світських відносин.

Полеміст виходив з того, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування. І.Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей. Ця рівність людей від природи не дає нікому права самовільно ставати вище над іншими. Рівність людей перед Богом тим більше не дає нікому права поневолювати і деспотичне правити, бо всі люди за своєї духовною сутності зрівняні з Богом і рівні перед ним як верховним законодавцем правди, свободи і справедливості.

І.Вишенський звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи. І.Вишенський заявив, що ніхто і ніщо не зламає волі українського народу, жодні насильства, хоч би якими страшними вони були, не поставлять його на коліна перед тиранами. Суспільно-політичні погляди І.Вишенського тісно поєднувалися з його суспільною позицією, що визначалася становищем трудового, пригнобленого селянства.

Дуже раннім було обґрунтування засад правової держави у творах Станіслава Оріховського - Роксолана (1513-1566). У своєму творі „Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу” він наголошує на винятковій ролі моральності та освіченості монарха, конечній необхідності врахування ним досягнень науки про керування державою та принципу справедливості, а також підпорядкування законові.

На запитання „що в державі більше: закон чи король?” С.Оріховський відповідає: „...короля вибирають задля держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля - Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу і більшим за короля”, який „є вухами закону”.

Певна річ, це ще не була розвинута теорія правової держави, яка формуватиметься у Європі протягом ХУЛ-ХУЛІ ст. На основі концепцій громадської угоди, поділу влади та народного суверенітету. Однак для свого часу, коли в найрозвиненіших країнах Західної Європи основні зусилля зосереджувались на теоретичному обґрунтуванні абсолютизму, позиція Оріховського була дуже прогресивна. Цьому, очевидно сприяли як політичний устрій польської держави, до якої тоді належала більша частина українських земель, так і правові й демократичні традиції України-Русі.

Іншою видатною пам'яткою політичної думки була конституція Пилипа Орлика та низка інших творів цього непересічного мислителя європейського рівня. Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем за гетьмана І.Мазепи, а по його смерті в Бендерах був обраний на гетьмана. „Угода й Конституція прав і свобод Війська Запорізького” (1710 р.), яка мала здійснюватись після здобуття Україною незалежності, була спрямована на те, щоб не допустити остаточного зруйнування козацьких прав та вольностей і „на народ вільний козацький накласти невільниче ярмо”. Вона передбачала виборність вищої влади в Україні та обмеженість гетьманських прав постійною участю в управлінні генеральської старшини, а також Генеральною радою (свого роду козацьким парламентом) - „щоб за прикладом московських царів він не міг діяти свавільно, згідно з принципом „так хочу, так повеліваю”. У Конституції спеціально було застережено право Генеральної старшини критикувати гетьмана та уряд, а сам гетьман зобов'язувався боронити простих козаків і селян від утисків старшини, внаслідок яких „люди кидають свої оселі й тікають із рідних околиць". Це був свого роду механізм урівноваження гілок влади.

Якщо „Угода й Конституція" стосувалася здебільшого внутрішнього устрою України, то два інші документи П. Орлика – „Вивід прав України” та „Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України „вільним князівством”. Орлик апелює у них до ідей національного суверенітету і природних прав, стверджуючи, що у протиборстві з Москвою козаки мають за собою право людське й природне, одним із головних принципів котрого є: „народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час”. Це було написано приблизно за 65 років до прийняття „Декларації незалежності США” і майже за 80 років до прийняття Французької „Декларації прав людини і громадянина” - документів, що також спиралися на ідеї народного суверенітету і природних прав людини. Орлик був також глибоким аналітиком міжнародних відносин. Він подає усебічний аналіз геополітичного положення України, доводить, що її незалежність позитивно вплине на міжнародне становище в Європі з багатьох причин.

Ідеї та концепції ХVI - ХVIII ст. охоплювали проблеми суспільного устрою, системи державного правління, відносин з іншими, особливо сусідніми державами, і розв'язували їх на демократичних підставах, спираючись на передову європейську думку того часу.

Інша річ, що цей ранній, можливо, навіть передчасний демократизм, який на практиці іноді призводив до анархії, навряд чи сприяв утвердженню державної незалежності в умовах, коли в міжнародній політиці гору брали високоцентралізовані держави, в яких переважали абсолютистські тенденції, а сусідів України ніколи не полишало бажання її поневолити.

15.3. Проблеми держави та політичних відносин у суспільній думці України періоду національного відродження ХIХ поч. - ХХ століття.

Навіть у XX ст. політична думка України представлена не стільки політологією, скільки ідеологією, політичною публіцистикою, працями політичних діячів та істориків. Однак теоретичний доробок українців - представників різних галузей політичних досліджень - є значний за обсягом і фактично охоплює усі впливові напрями суспільно-політичної думки століття.

- народницько-демократичний (його репрезентували М.Грушевський, С.Шелухін);

- ліберально-демократичний (М.Драгоманов і Б.Кістяківський);

- соціал-демократичиий і націонал-комуністичний (І.Франко, В.Винниченко; М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник);

- консервативно-державницький, започаткований П.Кулішем і представлений у XX ст. В.Липинським, С.Томашівським, В.Кучабським.

- націоналістичний напрям, формування якого передусім пов'язане з іменами М. Махновського, Д.Донцова.

- націонал-демократичний, пов'язаний у цей період з ім’ям І.Багряного.

Михайло Грушевський (1866-1934) - патріарх української політичної думки XX ст., талановитий учений-історик, визначний громадський і політичний діяч, голова Української Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки, найвидатніший представник народницько-демократичного напряму політичної думки. М.Грушевський простежував закономірний процес формування українського народу як окремої етнокультурної спільноти, всебічно обґрунтував його природне право на свою історію, національну культуру і власну державність. Народницький зміст світогляду М.Грушевського визначають ідеї народоправства, пріоритету інтересів „маси народної" над інтересами держави. Визначаючи цінність держави „як культурної і поступової форми", учений вважав, що її можна обстоювати тільки тоді, коли „вона дає змогу духовно-моральну, економічну і політичну розвиткові громади". Він багато зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави як демократичної республіки, „громади-держави", заснованої на засадах рівності, виборності владних структур, розподілу влади, де б громадянам були гарантовані свободи слова, інформації, зібрань, спілок віровизнань, щоб „не було ніякої тісноти від власті людям". Значне місце в його поглядах займає ідея федералізму та місцевого самоврядування.

Михайло Драгоманов - найвидатніший український політичний мислитель і громадський діяч XIX ст., людина європейської орієнтації з широким колом наукових зацікавлень. Коротко його політичні погляди можна означити як соціальний лібералізм. М.Драгоманов вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Суми індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрої і прагнення народу. Вчений був переконаний, що тільки через свідому й активну діяльність людей можна прийти до кращого життя, підкреслював значення моральних якостей політичних діячів і заперечував тезу „мета виправдовує засоби”. Як конституціоналіст, ліберал, у певному розумінні - соціаліст, М.Драгоманов був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.

І.Я.Франко - видатний письменник, учений, громадсько-політичний діяч, який зробив величезний внесок у духовну спадщину українського народу. В колишній радянській суспільній літературі характеризувався як „утопічний соціаліст”, котрий, мовляв, не до кінця зрозумів теорію Маркса і тому головні надії покладав не на робітників, а на селянство. Насправді ідеями соціалізму, зокрема й марксистського, Франко захоплювався лише в молоді роки, надаючи йому, так само, як і Драгоманов, радше ліберально-демократичного, ніж революційного змісту. Він вважав неприйнятними ідеї „диктатури пролетаріату”, централізму, неминучої пролетаризації селян. Суспільну власність І.Франко уявляв тільки як власність громадян, що самі розпоряджаються нею. Центральними питаннями політичного життя І.Франко вважав прагнення до особистої свободи громадян і національно-державної самостійності. Ці ідеали він не лише обґрунтував теоретично, а й доклав зусиль до створення Русько-Української радикальної партії, яка б відстоювала їх на терені практичної політики.

Формування націоналістичного напряму в українській політичній думці пов'язане з ім'ям М-Міхновського (1875-1924), проте найяскравішою постаттю серед теоретиків українського націоналізму, безперечно, є Дмитро Донцов (1883-1973) - ідеолог радикальної течії, що дістала назву інтегрального, або чинного націоналізму.

Донцов наголошував на відмінностях його поглядів від попередніх націоналістичних концепцій. Він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути „всі сі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, пацифізми”, що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності і всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі треба було, на думку Донцова, перетворити українця на людину, готову на жертву в ім’я ідеалів руху, яка б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу. Антидемократичність інтегрального націоналізму знайшла свій вияв у вождистській ієрархічній структурі, жорсткій внутрішній дисципліні, ліквідації політичних противників у самому націоналістичному таборі. Це, зокрема, змусило митрополита Андрея Шептицького у своєму пастирському листі 1943 р. звернутися до західноукраїнської молоді із закликом „Не убивай". Основні його засади були піддані перегляду вже в роки Другої світової війни. Процес демократизації українського націоналістичного руху посилився після Другої світової війни і до початку 60-х років демократичний напрямок зайняв у ньому панівні позиції.

Видатним представником українського консерватизму був В'ячеслав Липинський, світогляд якого сформувався під впливом політичних і соціологічних концепцій Європи та ідей українського визвольного руху. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства та станової представницької влади - класократії, тобто структурованого, плюралістичного суспільства, рушійним фактором якого мала стати аристократична еліта; обґрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації - на засадах громадянства і при активній ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об'єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня. Він визначав патріотизм як „свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”, а українцем називав кожного, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб із різних народів і вір постала українська держава. Правлячу еліту В. Липинський бачив як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість передання влади від однієї аристократичної групи до іншої, яка постійно поповнюється за рахунок „кращих людей” від усіх суспільних класів. Держава мала бути православною з чітким розподілом влад, в якій людина - не просто член суспільства і держави, а самоцінна вартість. Багато уваги вчений приділяв проблемам особистості, моралі та релігії, виступав за рівноправність усіх християнських конфесій.

Соціалістичний напрям представлений поглядами Володимира Винниченка - видатного письменника, лідера української соціал-демократії, одного з керівників Центральної Ради і Директорії, а в 1920 році - уряду УРСР. Хоч Винниченко і був соціалістом, однак вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись у 1920 році з еміграції в Україну, щоб віддати себе служінню справі української революції, В.Винниченко обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Подібних поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напряму, що сформувався у 1920-х роках як відображення поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М.Скрипник, О.Шумський).

Микола Хвильовий (1893-1933) - один з видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з Союзу, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність і вірив у те, що самостійності України „вимагає залізна і непереборна воля історичних законів". Успіх національного відродження М.Хвильовий бачив у подоланні в українському народі виробленого віковою залежністю від Москви комплексу неповноцінності, а в інтелігенції - тенденції бути епігоном російської культури. Звідси його емоційне гасло: „Геть від Москви" і заклик орієнтуватися на культурні процеси Європи. Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед частини партійно-державних керівників України - народних комісарів освіти О.Шумського, М.Скрипника.

Микола Скрипник - один з лідерів Компартії України, що протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. У своєму виступі на XI з'їзді РКП(б) він, зокрема, говорив: „Єдина неподільна Росія - гасло не наше. Ми нічого спільного не можемо мати з цим гаслом... Україна є самостійною державою".

Проводячи процес українізації, він розглядав його як шлях зміцнення в Україні робітничо-селянської державності, розвитку й культури і духовного життя.

Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки і в той чи інший спосіб були знищенні сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваний. Українська політична еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.

15.4. Концепції державності і національного відродження у політичній думці України ХХ ст.

Не сприяв формуванню спеціалізованих галузей політичних знань і тоталітарний комуністичний режим у колишньому СРСР. Саме через тривалу відсутність своєї держави, напівколоніальний статус та панування тоталітаризму в УРСР Україна відстала в галузі теоретичного опрацювання політичних проблем від розвинених країн: США, Франції, Німеччини, а також від своїх ближчих сусідів - Польщі, Угорщини. Українська політологія перебуває у стадії становлення, ступаючи перші кроки в напрямі актуалізації вітчизняних і західних надбань у галузі методології аналізу політики, емпіричного огляду владних механізмів, розроблення напрямів і способів їх трансформації, освоєння науково обґрунтованих політичних технологій.

Оскільки в тоталітарному СРСР не могло бути ніяких легальних течій незалежної політичної думки, усі опозиційні політичні ідеї зливалися у єдиний русло дисидентської публіцистики, що з'являється в Україні переважно „самвидавом" у 1960-х роках в умовах „хрущовської відлиги". Чи не найяскравішим твором шестидесятників була праця Івана Дзюби інтернаціоналізм чи русифікації, написана в кінці 1965 р. Книга побудована на зіставленні теорії і практики національного питання у СРСР, показує не збігання словесних настанов Леніна і їх практичної реалізації комуністичним режимом. Автор вимагав від владних структур права на вільне й чесне обговорення стану національних відносин в Україні, забезпечення права українського народу на національне самовизначення і вільний національний розвиток. На широкому аналітичному матеріалі він переконливо довів, що практична політика керівництва КПРС веде до руйнації національного життя у республіках та до їх поросійщення. І.Дзюба застерігав, що постійне наголошення провідної ролі російського народу, його особливої місії в історії сусідніх народів не тільки далеке від історичної правди, а й веде до формування у певної частини росіян почуття національної вищості й водночас комплексу національної неповноцінності в інших народів Радянського Союзу.

Успішніше політологічні дослідження могли проводити вчені української діаспори, які працювали в Українському вільному університеті у Мюнхені, в Українському дослідницькому інституті Гарвардського університету та багатьох інших університетах західних країн. Серед дослідників повоєнної доби, які зробили плідний внесок у розвиток української політичної науки, почесне місце належить відомому історикові й політологу Іванові Лисяку-Рудницькому. З-під його пера вийшло багато глибоких наукових досліджень з історії українського національного відродження та розвитку політичної думки в Україні. У працях „Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах ліберальної плюралістичної демократії і верховенства закону. Важливе місце в державотворчих процесах І.Лисяк-Рудницький відводив національним елітам як носіям національної свідомості та культури. Він наголошував, що нерозвиненість національної еліти робить націю неповною, неструктурованою.

Учений глибоко вивчав політичні та ідеологічні процеси, які відбувалися у Радянській Україні, стежив за розвитком дисидентського руху. Прогнозуючи розвиток подій, він вважав, що перший імпульс до масового визвольного українського руху мав надійти ззовні (у вигляді боротьби за владу між державно-партійною верхівкою), другим кроком у розгортанні визвольних змагань повинно було стати об'єднання опозиційних тоталітарному режимів сил у широку асоціацію, яка б блискуче підтвердила цей прогноз.

Серед українських учених діаспори в галузі політичних досліджень ефективно працюють Андрій Білинський, Тарас Гунчак, Анатоль Камінський, Тарас Кузьо, Олександр Мотиль, Василь Маркус, Петро Потічний, Роман Шпорлюк та інші. У центрі їх уваги перебувають питання становлення незалежної української держави, вибору форм правління, державно-територіального устрою, розбудови партійної системи, етнополітики тощо. Досліджуються проблеми розвитку української політичної думки у воєнні й повоєнні роки. Слід, зокрема, відзначити видання підготовленої відомими дослідниками Т.Гунчаком та Р.Сольчаником тритомної праці „Українська соціально-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали”.

Протягом останнього десятиріччя розширились контакти вчених діаспори з українськими дослідниками - Співробітництво позитивно відбилося на бурхливому процесі розгортання політологічних досліджень у незалежній Україні. Наприкінці 1990-х років у системі АН України й поза нею функціонує багато дослідницьких установ, що займаються проблемами політології, створено кафедри політології у більшості університетів та інших вищих навчальних закладів, виходять політологічні журнали („Політична думка”, „Віче”, “Державність”, „Універсум”, „Українські варіанти” та інші.). Отже, створюються умови для подолання відставання політичної науки в Україні, що склалось через об'єктивні умови, і для того, щоб політологія сприяла здійсненню громадянами усвідомленого вибору політичного устрою, форм державного правління, спрямовувала політичні процеси в цивілізоване русло.

Здобутком молодої політичної думки в Україні стали написані за останнє десятиріччя численні підручники та навчальні посібники з політології, статті та монографії українських учених, що висвітлюють найрізноманітніші аспекти політичного життя в Україні і розвивають теорію.

Як бачимо, представники різних, іноді протилежних напрямів, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в перші десятиріччя XX ст. дедалі більше схилялися до висновку, що державна самостійність, утвердження політичне суверенної України є вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження її народу.

Етапи розвитку політичної думки в Україні	Основні ідеї та напрями
І. Політична думка Київської Русі (ІХ - ХІІІ ст.)	Гуманізм, державна єдність
ІІ. Політико-правова думка в Україні епохи європейського відродження	Легізм
ІІІ. Політична думка часів існування козацької державності	Демократично-державницький
Просвітницько-консервативний
Національно-просвітницький
IV. Політичні ідеї першої фази українського національного відродження	Месіанський соціальний демократизм
Ліберальний
Національно-державницький
Соціал-демократичний
V. Політична думка періоду боротьби за новітню українську державність	Народницько-демократичний напрям
Соціалістичний напрям
Національно-комуністичний напрям
Консервативний напрям
Націоналістичний напрям
Національно-державницький напрям
VI. Сучасна політична думка і становлення політології в незалежній Україні	Ліберально-демократичний
Ліберально-консервативний
Національно-демократичний
Соціалістичний
Націоналістичний

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Представники
Політична думка Київської держави	Розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії у концепціях „богоугодного володаря” („династичного панування”) та концепції князівського одновладдя	Феодосій, Іларіон, Смолятич
Політична думка ХІІІ-XIV ст.	Формування центрів східнослов’янської державності:	Ю.Котермак-Дрогобич, С.Оріховський
Політична думка за умов наступу шляхетської Польщі	Виникнення політичної і культурно-освітньої української літератури; перша мала містично-аскетичний зміст, друга будила політичну свідомість	І. Вишенський, М.Смотрицький, С. і Л. Зизанії, З. Копистецький
Політичні концепції у Києво-Могилянській академії	Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П.Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави	П. Могила, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г.Сковорода
Політична думка у ХІХ ст.	Початок національного відродження в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної і соціально-політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-національної автономії слов’янської федерації з Росією. „Україна для українців”.	М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький
Політична думка у ХХ ст. В Україні про національне відродження і державність	Підвищення рівня національної політичної свідомості та боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.	М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, М. Скрипник

Народництво – ідеологія та суспільно-політичний рух української інтелігенції в другій половині ХІХ ст. Прихильники народництва виступали проти кріпацтва, капіталізму, за знищення самодержавства ідеалом українських народників була Україна „без холопа і пана”, Україна запорізького козацтва. В умовах російського шовінізму і царських репресій народництво в Україні мало переважно культурницький, неполітичний характер відійшовши від республіканських ідей кириломефодієвців, українські народники головну увагу зосередили на відродженні української мови, літератури, освіти, історії та ін.

Державницька ідея – підйомна національного розвитку, важлива детермінанта пробудження народу, національного поступу. Говорячи про Українську державність, слід наголосити на безперервності її відродження. Тобто ми відновлюємо українську державу і розбудовуємо державність, повертаючись до власних державницьких традицій йдеться про незнищеність ідей самостійної і соборної України, що закріпилася в ментальності українського народу ця ідея мала різний вигляд. Відобразившись в ідею „козацької автономії”; української державності часів Б.Хмельницького; „політичної автономії” в межах федеративного зв’язку з Росією (Центральна Рада); УНР – як незалежної держави. В українській політико-правовій думці цей процес отримав назву „тяглість”, або переємність державницької ідеї українського державотворення.

Консерватизм – (від латинського зберігати, охороняти) - політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереженні і підтримуванні існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Попри різні форми, консерватизму притаманні спільні ідейні риси; визнання недосконалості людської природи і обмежених можливостей людини; переконання про вроджену нерівність людей; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; панування закону і законослухняності як форму індивідуальної свободи.

Лібералізм – (від латинського народ) - політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини відносин між людиною повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Політичному стилю лібералізму властиві прагматизм, раціоналізм, меркантилізм. Більшість партій – прихильників лібералізму (понад 30) у Європі об’єднані в ліберальний інтернаціонал створений у 1974 р.

Націоналізм – (від латинського народ) - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на само ідентифікації нації у вирішенні політичних, державних та інших проблем суспільного розвитку. Слово націоналізм застосовується: а) у широкому розумінні – для позначення почуттів, ідей ідеологій що наголошують на цінності нації, національної культури, національних інтересів; б) як назва особливої політичної ідеології, поряд з таким як лібералізм, консерватизм та ін. В українському націоналізмі як політичній ідеології, маємо два різновиди: а) демократичний ліберальний націоналізм; б) інтегральний націоналізм.

Націоналізм інтегральний – термін як правило, вживається по відношенню до однієї з течій націоналізму або низки його різновидів: радикальний, войовничий, правий реакційний екстремістський агресивно-експансіоністський тощо.

Ідеї національної державності у політичній і правовій думці періоду козацько-гетьманської держави XVII – XVIII ст