До історії поняття

Гримаси етатизму, або чому в нас нічого не виходить?

М.Рябчук

Усупереч сподіванням, крах комунізму у Східній Європі та СССР у 1989-1991 роках не призвів поки що до утвердження повнокровних ринкових економік і плюралістичних демократій у більшості посткомуністичних країн регіону. Виявляється, що для цього не досить проголосити свободу слова, дозволити приватну власність і провести багатопартійні вибори. Демократія, проголошена в посткомуністичних та, особливо, постсовєтських країнах «згори», так і залишилася здебільшого суто формальним, декларативним явищем, не підпертим демократизацією «знизу» – кардинальною зміною підставових форм політичного життя і суспільної поведінки. Свобода виявилась необхідною, проте не достатньою умовою всебічної демократизації, підтвердивши спостереження західних аналітиків про те, що «свобода – це не лише відсутність урядового свавілля, а й здатність громадян до самоврядування, – лише вона уможливлює практичне здійснення всіх свобод».

Відтак скептики небезпідставно ставлять під сумнів більшість прикладів так званого «успішного переходу до демократії»: «Після холодної війни на світі з'явилося майже так само багато демократичних фасадів, як національних – після деколонізації тридцятьма роками раніше». Оптимісти теж висловлюються вкрай обережно: «Поступ у Східній Європі ще далеко не такий певний, аби цілком ним не перейматися, вважаючи, що все там зміниться на краще само собою».

Щоб зрозуміти, чому демократія «згори» (як і вільний ринок та інші західні винаходи) не спрацьовує належним чином у посткомуністичних країнах і чому демократія «знизу» утверджується з такими труднощами, певні загальні передумови виникнення й функціонування демократії у порівняльному загальносвітовому контексті слід розглянути бодай побіжно. Розроблене західними соціологами поняття «громадянського суспільства» видається мені чудовим ключем до східноєвропейської проблематики; воно, як стверджує Рісто Алапуро, «набагато ефективніше від поняття "демократії", оскільки стосується соціальних умов, необхідних для здійснення демократії; по суті, воно описує здатність громадян діяти незалежно від державної влади і, навіть, усупереч їй злагодженим і цілеспрямованим чином у рамках закону».

Сучасна наука визначає громадянське суспільство як «сферу суспільного життя, у якій люди як приватні громадяни взаємодіють між собою, витворюючи власні організації, непідпорядковані державі». Інакше кажучи, це суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об'єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів. З-поміж різних, безумовно важливих, аспектів громадянського суспільства найсуттєвішим для утвердження демократії є «здатність людей узгодженими й осмисленими діями впливати на уряд». Поступова інституціалізація цього суспільного виклику (спершу – ліберально-буржуазна, згодом – соціал-демократична) всевладній державі власне й отримала на Заході назву «громадянського суспільства».

У повсякденному вжитку цей термін дещо спрощено розуміють (а) як згадану мережу недержавних організацій і (б) як рівень громадянської свідомості даного суспільства, активність громадян у створенні та діяльності громадських організацій. Іноді, на рівні політичного гасла, громадянське суспільство вживається як синонім ліберальної демократії. Окремі дослідники (як, наприклад, BJ.Heinzen) ототожнюють громадянське суспільство із відкритим суспільством, вважаючи, що ці терміни описують відповідно політико-соціологічний та політико-філософський аспекти того самого явища.

Сучасна ідея громадянського суспільства суттєво відрізняється від класичної, сформульованої Геґелем та започаткованої, як вважається, Арістотелем у його концепції полісу. Суть класичної моделі полягає у нерозрізненні громадянського суспільства (котре трактується передусім як суспільство політичне) та держави. Для Арістотеля політичне суспільство є вершиною морального розвитку людства від природного («варварського», «нецивілізованого») стану до родинного гнізда (oikia), сільської громади (koine) і, врешті, держави. Саме в державі повною мірою реалізується суспільна сутність людини як істоти політичної, громадської (zoon politicon).

Арістотелеві ідеї на різні лади розвивали Ціцерон (civitas та res publica), Кант (burgerliche Gesellschaft), Pycco (суверенітет народу і суспільна воля) і навіть Ганна Арендт (візія полісу як ідеальної суспільної організації, позбавленої насильства й примусу). Цілком іншу – радше «економічну», ніж «політичну» – концепцію громадянського суспільства розробили в XVII-XVIII ст. ідеологи новоєвропейського лібералізму Адам Сміт, Адам Ферґюсон та Джон Локк. Появу громадянського суспільства вони небезпідставно пов'язали з поділом праці та поступовою емансипацією господарчої діяльності від сфери політики, її усамостійненням і, врешті, утвердженням як діяльності пріоритетної. Індустріальна революція зробила господарчу діяльність (а не, як раніше, владу та близькість до неї) головним джерелом добробуту і, відтак, підставою незалежного соціального становища індивіда. Економіка, таким чином, є пріоритетною щодо громадянського суспільства, а воно, своєю чергою, є пріоритетним щодо держави. Держава не може ефективно керувати економікою й регулювати всі господарчі та майнові взаємини між громадянами. В цьому сенсі громадянське суспільство є нічим іншим, як формою «ринкової спільноти» індивідуальних власників, чиї приватні, егоїстичні інтереси перетинаються і, взаємодіючи, надають «стихійного ладу» всьому суспільно-економічному устроєві. На відміну від Арістотеля та його послідовників, котрі політичну (громадську) сферу вважали вищою від приватної, оскільки саме там індивід має ширші можливості для самореалізації, новоєвропейські ліберали утвердили верховенство приватних інтересів, щодо яких політика має лише підрядний характер.

Геґель великою мірою розвивав арістотелівську концепцію громадянського суспільства, враховуючи, однак, при тому й погляди своїх ліберальних сучасників та попередників. Зокрема, він виразно розрізняв громадянське суспільство та державу, щоправда, вважаючи цю різницю тимчасовою. Полемізуючи непрямим чином із лібералами, Геґель стверджував, що індивід керується не лише особистими, вузькоегоїстичними інтересами, а й суспільними, засвоєними в процесі освіти та виховання, себто соціалізації. Саме завдяки співпраці з іншими громадянами особисті інтереси індивіда можуть бути реалізовані повнішою мірою, сприяючи тим самим також реалізації інтересів інших індивідів. Громадянське суспільство таким чином інтерпретується Гегелем як сфера медіації приватних інтересів, своєрідний посередник між приватною особою (родиною) та державою. Відповідно, до сфери громадянського суспільства Геґель зараховував і такі суто державні інституції, як суд та поліція, – на тій підставі, що вони не лише захищають інтереси громадян, а й уособлюють певний дух загальності, потребу певної узгодженої взаємодії, притаманну суспільству. Йдеться про визначення й прийняття індивідом для своєї діяльності певних правових рамок, які враховують подібні права інших громадян і контроль за якими покладається на державу.

Чітке розрізнення між громадянським суспільством та державою зробив творець найпоширенішої нині соціологічної концепції громадянського суспільства Алексіс де Токвіль у своїй головній праці «Про демократію в Америці» (1835; український переклад – 1999). Якщо взаємини громадян із державною владою (центральною і місцевою) окреслюються ним як суспільство політичне, то взаємини громадян між собою (поза сферою родинних, дружніх та інших суто приватних взаємин) окреслюються ним як суспільство громадянське. Характерною рисою громадянського суспільства, за Токвілем, є динамічний розвиток різноманітних добровільних спілок та організацій, створюваних самими громадянами на підставі своїх приватних (головно економічних) інтересів. До сфери громадянського суспільства Токвіль не зараховував політичних організацій, які створюються на підставі конкретних ідеологічних доктрин для досягнення конкретних політичних цілей, пов'язаних із здобуттям державної влади чи здійсненням безпосереднього впливу на неї. Питання про приналежність політичних організацій (партій) до сфери громадянського суспільства та/або держави і досі залишається дискусійним. Загальновизнаним, є висновок Токвіля про вирішальну роль громадських об'єднань і політичних організацій у забезпеченні суспільного плюралізму та демократії. Саме завдяки інституціям громадянського суспільства громадяни мають змогу вільно висловлювати й обстоювати свої погляди, вдосконалюватися в самоорганізації, утверджувати свою автономність щодо державних органів.

Розвинене громадянське суспільство є, таким чином, інституціолізованим виявом суспільного плюралізму і водночас його ефективним ґарантом перед авторитарними чи тоталітарними тенденціями держави або певних суспільних сил. Громадянське суспільство, за дотепним висловом Ернста Гелнера, «відрізняється від усіх інших тим, що в ньому незрозуміло, хто ж є над усіма» (who is boss). Інакше кажучи, громадянське суспільство не просто передбачає формальний розподіл влади та баланс інтересів, а й своїми інституціями забезпечує громадський контроль за цим розподілом та підтримує згаданий баланс. З одного боку, громадянське суспільство привчає громадян до того, що вони можуть і мусять впливати на суспільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через відповідні самодіяльні інституції. А з іншого боку – привчає державу до відповідальності і звітності перед громадянами, відіграючи таким чином не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у плані виховання певної політичної культури і вдосконалення механізмів взаємодії між особою і державою.

Дата добавления: 2015-05-23