Український варіант

Громадянське суспільство в Україні має свої зародкові традиції в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спробах суспільної, зокрема економічної, емансипації в рамках кодифікованого права. Ці елементи стають особливо помітними в XVI-XVII ст., після включення українських земель у великою мірою європеїзований юридичний простір Речі Посполитої. В Україні поступово розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з'являються громадські організації (церковні братства, цехові об'єднання) та освітні заклади (школи, колегіуми) тощо. Водночас процеси зародження громадянського суспільства в Україні і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежуються невисокою урбанізованістю краю, економічною відсталістю та загальним колоніально-упослідженим статусом українського населення. Наприкінці XVIII ст., після загарбання Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадянської емансипації в Україні взагалі перериваються – в умовах жорстко-авторитарної, деспотичної імперії.

Єдиним винятком стають західноукраїнські землі, головно Галичина, котрі після поділу Польщі наприкінці XVIII ст. потрапляють до складу Австрійської імперії Габсбургів. Тут, в умовах конституційної, парламентської монархії та дарованих нею відносних ліберально-демократичних свобод, громадянське суспільство формується більш-менш за тою самою моделлю, що й у інших країнах Центрально-Східної Європи. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Галичині вже існує практично весь спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кредитівки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і, зрештою, повноцінні політичні партії.

У міжвоєнний період ці інституції збереглися під авторитарним польським режимом і лише в 1939 p. були знищені тоталітарною совєтською владою. Традиція відносно тривалого розвитку громадянського суспільства в Галичині виявилась, однак, вирішальною для подальшого відновлення його інституцій через півстоліття, в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СССР політикою «перестройки». Характерною рисою інституцій громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х pp. у Галичині (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а часами й міфічних попередників із передвоєнної Галичини (газети «Віче» та «Поступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», Записки НТШ, товариство «Просвіта», Маріїнське товариство милосердя, молодіжні організації СНУМ та «Пласт», Студентське братство, футбольний клуб «Галичина», театр-кабаре «Не журись!» тощо).

Становлення громадянського суспільства у Східній Україні відбувалось у значно складніших умовах, унаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, залишається досі проблематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли з'явитися лише в другій половині XIX ст. (після відносно ліберальних реформ 1860-х pp.), проте в колоніально-пригнобленій Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 p. Невдовзі, однак, більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує (більше чи менше) становлення і діяльність інституцій громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або ж одержавлює (всі т.зв. «громадські організації» не відіграють за тоталітарного «соціалізму» жодної самостійної ролі, а є лише додатками до партійно-державного апарату).

Ця тотальна етатизація (одержавлення) громадянського суспільства у «соціалістичній» державі була передбачена ще в 1903 p. Іваном Франком (стаття «Що таке поступ?») на підставі проникливого аналізу марксівської концепції всевідаючої і всереґулюючої держави. Формально відштовхуючись від Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу (як певну ідеальну концепцію, втілення Світового Духа), марксисти доповнили його етатистські погляди ідеєю «класової боротьби». Позбавлена своєї діалектичної альтернативи (класової співпраці й порозуміння), ця ідея на практиці фатально порушила хитку гегелівську рівновагу між особистим, суспільним і державним. Навіть сам гегелівський термін die burgerliche Gessellschaft (котрий, за Франком, можна відтворити як «горожанське», коли вже не «громадянське» суспільство) виявився перекладеним як «буржуазне суспільство», набувши відтак у контексті марксистської класової непримиренності виразно негативного забарвлення.

Реабілітація терміна «громадянське суспільство» в СССР, а відтак і в підсовєтській Україні, розпочалася наприкінці 80-х років – спершу на рівні популярної публіцистики, згодом – на рівні фахових аналітичних матеріалів. За останнє десятиліття в Україні опубліковано кілька десятків статей про громадянське суспільство, проте ґрунтовних монографій на цю тему – ні оригінальних, ні перекладних – поки що не з'явилося.

Дослідники відзначають, як правило, три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьогоднішній Україні. По-перше – це етатистська спадщина совєтських часів, звичка населення до державного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге – це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними / загальногромадянськими. І, по-третє – це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої, розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина – як основи повноцінного громадянського суспільства – залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

Це не перешкоджає, однак, широкому входженню терміна «громадянське суспільство» у пропагандистський обіг – поряд з іншими політичними гаслами на кшталт «демократії», «ринку» та «інтеграції у Європу». З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з іншого – спонукає до його серйознішого теоретичного й практичного освоєння.

За всієї різноманітності (і непослідовності) висловлюваних сьогодні поглядів на громадянське суспільство, ніхто вже, здається, не заперечує, що його поява (чи відродження) в посткомуністичних країнах є вирішальним чинником здійснення послідовних і ефективних реформ у всіх галузях. Досить просто зіставити досвід посткомуністичного розвитку Словенії і, скажімо, Македонії, Угорщини і Румунії, Естонії і Росії, Литви й Білорусі, аби усвідомити, що історичні й, зокрема, громадянські традиції відіграють важливу, коли не вирішальну роль у сьогоднішньому становищі цих країн.

Україна на їхньому тлі виглядає вкрай двоїсто. З одного боку, справи тут не такі безнадійно кепські, як в Албанії чи Таджикистані, а з іншого – Україна безнадійно відстала за десять років від своїх найближчих, значно ефективніших і цілеспрямованіших сусідів, як Польща й Угорщина. Ця двоїстість України, як я намагаюся показати у своїх нарисах, великою мірою походить із подвійної історичної спадщини, отриманої, з одного боку, від «республіканської» Речі Посполитої та «ліберально»-конституційної Габсбурзької монархії, а з іншого – від «візантійсько-євразійської» Росії та тоталітарно-комуністичного СССР.

З одного боку, як уже зазначалося, західні українці, завдяки відносно сприятливим умовам для соціального й національного розвитку, спромоглися пройти в XIX столітті типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення, описаний Мирославом Грохом (1985), і вийти з «доби націоналізму» (як означив XIX століття у своїй класичній книжці, 1962, Ганс Коен) цілком модерною європейською нацією – з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством.

Натомість жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії (котра взагалі не визнавала українців окремим народом) виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими в своєму національному й громадянському розвиткові – на рівні домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій. Східні й західні українці ввійшли таким чином у XX століття як, по суті, дві різні нації, а точніше – як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і модерної, – репрезентуючи унікальний випадок синхронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч нібито й «возз'єднав» українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між «двома Українами» – східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як «своїх», тобто де-факто як «різновид» росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до «націоналістів», тобто потенційних «зрадників». Не зумівши ефективно асимілювати модерну українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імперське) підозріливо-упереджене ставлення до «західняків», а відтак і до всіх їхніх ініціатив – не лише «націоналістичних» (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

А все ж навіть незначного ослаблення тотального контролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозріливості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СССР. «Неформальні» громадські організації – як політичного, так і аполітичного характеру (від дисидентських груп до різноманітних «неформальних» об'єднань – рокерів, хіпі, футбольних фанатів, шанувальників інтелектуальних фільмів та езотеричної філософії, клубів туристів тощо) – пережили брежнєвські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської перестройки. Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому «націонал-демократичному» русі, що виник у багатьох совєтських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СССР, з'ясувалося, однак, що ні українські «націоналісти», ні «демократи» не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру. Незалежна Україна постала, таким чином, як наслідок тактичного компромісу між «націонал-демократами» й прагматичною частиною номенклатури (названої згодом, не без певного перебільшення, «націонал-комуністами»). Обидва партнери потребували одне одного, щоб визволити Україну з-під контролю Москви й нейтралізувати протидію консервативнішої, проімперської частини номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився, однак, у руках «націонал-комуністів», котрі зреклися марксизму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну політику, номенклатурні зв'язки, позиції, інституції, навики мислення й поведінки.

Дата добавления: 2015-05-23