Основні типи й види політичної поведінки

Лл л

ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ ОСОБИ

організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності
та культури. Людина — це жива система, що являє собою
єдність фізичного і духовного, природного і соціального,
спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина
включена в природний зв'язок явищ і підпорядковується
біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона
звернута до соціального буття з його специфічними
закономірностями.

Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено люд-
ством протягом усієї історії. Ця кристалізація відбувається й
через залучення до культурної традиції, і через механізм
біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту,
правила мислення, естетичні смаки тощо, які історично
склалися, формують поведінку й розум людини, роблять з
неї представника певного способу життя, культури та
психології.

Кожна окрема людина виступає і як неповторна індиві-
дуальність, і як носій певних суспільне значущих рис, тобто
виступає і як індивід, і як особистість. Індивід — це окрема
людина, на відміну від колективу, соціальної спільності,
суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його
специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь
родових і всезагальних характеристик, — це індивідуальність.
Особистість — це людина зі своїми індивідуально вираже-
ними й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система
соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як
члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особис-
тість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення,
розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як
суб'єкта історичного процесу. Терміни «особа» (лат. регвопа)
та «особистість» (лат. регзопаїііак) позначають відповідно
індивіда відповідно як суб'єкта відносин і свідомої діяль-
ності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть
вживатися як синоніми.

Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і
більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне
оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином
певної держави, а з другого — членом тією чи іншою мірою
відокремленого від держави громадянського суспільства.

Наука не може дійти до вивчення кожної окремої люди-
ни, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі

............................................................................................................ Ь|. І І

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

місця й ролі людини в системі політичних відносин таким
найбільш прийнятним поняттям є поняття «особа» («особис-
тість»). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена
тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб'єкта
політичних відносин, політики.

Політична Роль особи як суб'єкта політики визна-
суб'єктність особи чається й виявляється на соціальному,
інституціональному і персоніфіковано-
му рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних
спільностей — класових, етнічних, демографічних, профе-
сійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі,
коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою,
впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як
представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибин-
ні мотиви політичної поведінки пов'язані з класовою і
соціально-професійною приналежністю особи, яка визнача-
ється такими об'єктивними соціально-економічними чинни-
ками, як відношення до власності на засоби виробництва,
місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання
та розмір доходу. Ця об'єктивна соціальна приналежність
детермінує умови індивідуального існування особи, а
значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа
стає членом певних об'єднань — політичних партій, громад-
ських організацій, долучається до суспільно-політичних
рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає
суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім
того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така
має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадян-
ські права — брати участь у виборах, референдумах, демон-
страціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня,
спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава — це
головний політичний інститут суспільства, через який
реалізуються громадянські права його членів.

Персоніфікований рівень політичної суб'єктності особи
виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або
лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демон-
странт тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід,
безпосередній суб'єкт політичної практики.

Отже, якщо кінцевими суб'єктами політичних відносин,
а значить, і політичної практики є соціальні спільності й

передусім класи, то особа є безпосереднім суб'єктом полі-
тичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує
свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими
особами.

нормування науки про політику від
Стародавнього світу до Нового часу
відбувалося головним чином завдяки вивченню інститу-
ціоналізованих форм політики, насамперед таких проблем,
як форма держави, спосіб організації державної влади, образ
ідеального правителя, відносини правителів з підданими,
взаємодія суспільних інтересів та методи розв'язання
конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні
політичного життя істотно змінюються. Увагу дослідників
дедалі більше привертає такий бік політичних відносин, як
поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його
впливу на політичні інститути, ступінь і характер залежності
останніх від участі людей. Це було зумовлено активним
залученням мас до політики як через участь у революціях і
національно-визвольних рухах, так і через політичні інститу-
ти — державу, політичні партії, громадські організації.
Введення загального виборчого права зробило рядового
громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій
і масових громадських організацій створила можливості для
його реальної участі в політичних процесах.

Як результат вивчення участі людей в політичних проце-
сах сформувалась специфічна галузь політологічних знань —
наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за
допомогою точних і формалізованих методів: проведення
експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема
пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена
з психології, де точні методи аналізу поведінки почали
застосовуватися раніше. На передній план у політологічних
дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого
проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у
формальних, юридичне оформлених, так і в неформальних
групах.

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктом
політологічного дослідження мають бути не законодавчі
норми та формальні аспекти політичної системи суспільства,
не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані
на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на
вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіо-
ризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної,
особливо електоральної, поведінки.

Поняття політичної Поняття «політична поведінка» одно-
поведінки порядкове з такими поняттями, як «по-
літична активність», «політична участь».
Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяль-
ність», яке відображає всю багатоманітність дій людей у
сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналі-
зованих формах. Поняття «політична активність» наголошує
на певній спрямованості політичної діяльності — спрямо-
ваності на вдосконалення або зміну соціально-економічного
й політичного порядку, політичних інститутів. Політична
активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих
форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її
прагнення брати активну участь у політичних процесах,
відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття «політична участь» використовується в політо-
логії для позначення тих форм політики, які не пов'язані з
професійною політичною діяльністю. Формами політичної
участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітин-
гах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розумі-
ють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її
здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм
політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних
організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів
політичної системи чи свідоме відмежування від них,
активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою
впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже,
політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ поведінки

Найбільш загальну типологію політич-
ної поведінки здійснив М. Вебер.
Залежно від ступеня участі людей у
здійсненні влади він розрізняв три типи
політичної поведінки: політики за випадком, політики за

сумісництвом і політики за професією¹. Політиками за
випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не
є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише
час від часу: під час голосування, присутності на політичних
зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну
діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них
першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в
інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі
представницьких органів, політичних партій, обговоренні та
прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або
«за рахунок» політики. Політична діяльність є для них
професійним заняттям і основним джерелом засобів існу-
вання. Вона проявляється в постійній роботі в політичних
організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропо-
нована польськими дослідниками. Вони розрізняють два
основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (полі-
тична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої
політичної поведінки особа може виконувати такі політичні
ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним
толітичним впливом, незначною активністю та інтересом до
політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспіль-
ного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (полі-
тичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної
волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є
не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування,
а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний
діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної
організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність)
також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низь-
ким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

¹ Див.: Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр.
произведения. М., 1990. С. 652.

А Л С. -: ^ 1 О

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

2) політична виключеність як результат заорганізованості
політичної системи, розчарування в політичних інститутах і
лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної
системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею.
Може бути результатом насадження політичної системи
насильницьким шляхом — придушенням масових соціаль-
них і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до
політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами
політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль
індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх
відриві і протиставленні життю суспільному й політичному,
зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укоріню-
ється згубна для існування політичної системи суспільства
ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку
офіційних владних структур немає сенсу.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від
ступеня активності її учасників можна виокремити такі
основні групи:

лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми
діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню
накреслених цілей;

послідовники — підтримують висунуті лідерами цілі як
такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка
характеризується різним ступенем активності та участі в
організаціях і рухах;

активісти — є посередниками між лідерами й послідов-
никами, організують учасників політичного руху, постачають
лідерам інформацію про його розвиток;

лідери думки ~ справляють на політичну організацію чи
рух, політичне життя в цілому не організаційний, а
інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письмен-
ники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних
теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та
вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової
інформації справляють величезний вплив на політичне
життя суспільства. Проте за браком у більшості представ-
ників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для
політичного керівництва, — політологічних, правових,

Основні форми політичної участі. Референдум

Політична поведінка особи як активна
політична дія може проявлятися в
інституціоналізованих та позаінститу-
ціональних формах. До інституціоналі-
зованих форм політичної поведінки належать участь у
виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі
політичних партій та ін. У сучасному демократичному
суспільстві основними інституціоналізованими формами
політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяль-
ності, для абсолютної більшості громадян є вибори і рефе-
рендуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем
мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної
участі, як референдум.

За способом організації та проведення референдум близь-
кий до виборів. У політичній практиці сучасних держав
референдум (від лат. геґегепсіит — те, що має бути повідом-
лено) — це всенародне волевиявлення (голосування чи опиту-
вання) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті пи-
тання, які стосуються найважливіших проблем політичного
життя країни: прийняття конституції та поправок до неї,
вибору форми державного правління чи форми державного
устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. рІеЬз —
простий народ і зсітшп — рішення, постанова) — опиту-
вання населення шляхом голосування про належність
території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.

Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше — як всена-
родне голосування, яке проводить держава з найважливіших
питань.

Основна відмінність між виборами й референдумом
полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто
з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких
органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони
самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питан-
ня. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка

27 —2-1330

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

27»

референдуму як демократичного інституту та його часте
застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали
на шлях демократії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демокра-
тії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко
виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення
правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі
тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони
цього способу прийняття політичних рішень.

По-перше, референдум проводиться правлячими колами
лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані резуль-
тати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення
про референдум не приймається, а ініціюванню референ-
думу знизу чиняться всілякі перешкоди.

По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на
референдум те чи інше питання, як правило, намагаються
сформулювати його так, щоб по можливості наперед визна-
чити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не
вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають
лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване
рішення, вибравши один з двох можливих варіантів
відповіді: «так» або «ні».

По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл
результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися,
наприклад як результати опитування, що не мають юридич-
них наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або
інтерпретуватися протилежним чином.

По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референ-
думу), рішення з найважливіших питань, які мають довго-
тривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а
нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі
приймається за ситуативного, моментного стану громадської
думки, яка формується і змінюється значною мірою під
впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій,
пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко
змінитись, результати референдуму вже не будуть відповіда-
ти настроям більшої частини суспільства, проте зберігати-
муть свою силу.

По-п'яте, на референдумі рішення з того чи іншого
питання може прийматися некомпетентними з цього
питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору

форми державного правління або державного устрою. Щодо
переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх
впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть
фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референ-
думі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.

По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою
референдуму меншість суспільства нерідко нав'язує свою
волю його більшості. Оскільки референдум вважається
таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої біль-
шості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація,
коли рішення на референдумі приймається меншістю
населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині
чинної Конституції Росії взяли участь 54 відсотки виборців,
з яких проголосували «за» 58 відсотків. А це означає, що
Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх
виборців.

Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлен-
ня народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось
таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві
третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але
навіть у тому разі, коли рішення на референдумі прийма-
ється більшістю населення, в суспільстві завжди залишається
меншість з протилежними інтересами, які вона може
відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум
може призвести до соціального й політичного протистояння
в суспільстві.

Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний
інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за
допомогою референдуму приймалися недемократичні і
навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче рефе-
рендум не повинен бути кон'юнктурним засобом політичної
боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.

Специфіка масової Суб'єктами політичних дій індивіди виступа-
поведінки в політиці ють не лише як представники певних соціаль-
них спільностей, члени тих чи інших гро-
мадсько-політичних об'єднань, а й як учасники прямих дій, випад-
кових і тимчасових утворень — зборів, мітингів, демонстрацій, мані-
фестацій, пікетувань тощо. Залежно від ступеня стихійності виник-
нення та організованості таких масових утворень вони можуть набувати
рис натовпу, політична поведінка якого є різновидом масової
поведінки і має свої особливості.

Натовп виникає на основі фізичної взаємодії людей, які підтри-
мують між собою безпосередній контакт, наприклад на мітингу, на

І

Персоналізовані аспекти політики

транспортній зупинці, взагалі під час затримки на одному місці якими-
небудь зовнішніми обставинами. Випадковість утворення, неоднорід-
ність складу визначають специфічну манеру політичної поведінки
людей у натовпі, яка виявляється у придушенні раціональності, різкому
переважанні почуттів над розумом. На основі анонімності самого
натовпу й кожного його учасника виникає почуття безкарності, щезають
відповідальність і соціальний страх, що, в свою чергу, викликає
агресивні настрої і поведінку.

У міру нарощування в політиці стихійних засад вона дедалі менше
відповідає своєму призначенню, втрачає здатність бути регулюючим
чинником соціальних відносин, не управляє суспільством, а дезорга-
нізує його. Негативні наслідки залучення мас до безпосередньої участі
в політиці, впливу на неї поведінки натовпу давно помітили філософи.
Ще Платон і Арістотель негативно ставились до демократії, яка за тих
часів нерідко набувала форми охлократії — влади натовпу, що
перебуває під впливом політичних демагогів.

Скептично ставився до участі мас у політиці, у тому числі в
сучасних демократичних формах, відомий іспанський філософ
X. Ортега-і-Гассет. На його думку, маса є множинністю людей без
особливих достоїнств, панування яких обертається торжеством повсяк-
денності та людської посередності. Трагедія сучасної західної цивілі-
зації полягає у привласненні масами функцій здібної і кваліфікованої
меншості — еліти як носія творчих і управлінських засад і традицій у
будь-якому суспільстві. В політиці маса здатна діяти єдиним
найдоступнішим їй методом прямої дії, постійне використання якого
призводить до поступового наростання розриву між складністю
проблем, які необхідно вирішувати суспільству, та примітивністю
засобів, які при цьому використовуються².

Очевидно, X. Ортега-і-Гассет правильно помітив деякі негативні
наслідки участі мас у політиці, але абсолютизував їх. Без участі мас у
політиці немає демократії, взаємодії громадянського суспільства й
держави, без контролю з боку мас правляча еліта відривається від
народу і абсолютизує власні інтереси. Більше того, масові виступи,
прямі дії іноді виявляються не тільки найефективнішим, а й єдиним
засобом розв'язання тих чи інших проблем, особливо в суспільствах із
низьким рівнем розвитку демократії, де погано працює зворотний
зв'язок між громадянським суспільством і державою, відсутні або надто
слабкі реальні важелі впливу людей на державу.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні
участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі,
особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивного впливу
на політику натовпу.

² Див.: Ортега-ч-Гассет X. Восстание масо // Вопр. филос. 1989. № 3.
420

Особа як суб'єкт політики

Мотивація політичної поведінки

Для розуміння політичної поведінки
важливо з'ясувати потреби та інтереси,
які спонукають людей до участі в
політиці. Психологи стверджують, що
участь у політиці, здійсненні влади є однією з основних
потреб особи. Вона виявляється у прагненні особи до
свободи, незалежності, переважання, панування над інши-
ми, високого статусу, престижу, слави, задоволення мате-
ріальних потреб тощо. Залежно від переважання тих чи
інших потреб формується відповідний тип і вид політичної
поведінки.

Усвідомлена потреба — це інтерес, який є найважливі-
шим мотивом політичної діяльності. Джерелом мотивації
політичної дії є наявність певної проблеми в життєдіяльності
тієї чи іншої спільності людей або індивіда, усвідомлення
необхідності її розв'язання. На основі цього виникає
психологічний імпульс готовності до дії, який складається з
бажання взяти участь у дії і впевненості в можливості успіху.
Мотивами переходу від розуміння проблеми до дій для її
розв'язання можуть бути усвідомлення громадянського
обов'язку, інформація, невдоволення або прагнення до
досягнення мети. Залежно від домінування того чи іншого
мотиву формується характер політичної поведінки. Вона
може мати вигляд суто емоційної реакції на ту чи іншу подію
або бути продуманою системою дій, спрямованих на
реалізацію певної програми.

У політології існує також традиція аналізу політичної
поведінки залежно і від її підсвідомої мотивації, неусвідом-
люваних засад, таких, як потяг до агресії, нарцисизм,
сексуальне утвердження, почуття вини тощо. Такий підхід
дає можливість з'ясувати особистісний, причому далеко не
завжди раціональний, сенс політики й політичної поведінки.
Для розуміння мотивів політичної поведінки в її найпо-
ширенішому вигляді потрібно враховувати, що сприйняття
насамперед власної користі є нездоланною рисою людської
природи, і ставлення людини до політики зумовлюється
передусім прагненням реалізації особистих інтересів. Праг-
нення людини до влади не в останню чергу пов'язане з тим,
що оволодіння нею є найкоротшим шляхом до встановлення
особистого впливу і збагачення. Для того щоб досягти
успіху, майстерності, досконалості майже в усіх видах
діяльності — ремеслі, науці, мистецтві, спорті тощо, потрібні

Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб 'єкт політики

І

багаторічне навчання, довготривала практика, тренування.
Політика є чи не єдиним видом діяльності, який дає
можливість швидко зробити кар'єру, а відтак і використати
набуту владу з метою особистого збагачення. Щоправда,
карколомні політичні кар'єри є нетиповими і трапляються,
головним чином, у суспільствах нестабільних, особливо
перехідних, з нерозвиненою демократією.

Корисливість політиків, зловживання ними владою,
особливо в неприхованих формах, спричиняють спадання
інтересу до політики, зниження політичної активності
рядових громадян. Втраті довіри до політики та її офіційних
представників сприяють і такі чинники, як девальвація
основних політичних цінностей та ідеалів, відхід політичних
лідерів від передвиборчих обіцянок і програм, маніпулю-
вання ними громадською думкою, поширення корупції
тощо. Спадання інтересу до політики та довіри до політиків
найвиразніше проявляється в абсентеїзмі (від лат. аЬзепз,
аЬзепІіз — відсутній) — ухиленні виборців від участі в
голосуванні на виборах різного рівня.

Частка людей, які відмовляються брати участь у виборах,
є значною в більшості країн світу, у тому числі і з стабільною
демократичною системою. На виборчі дільниці, наприклад у
таких країнах, як США, Франція, Великобританія, у дні
виборів рідко приходять більше 50—60 відсотків тих, хто має
право голосу. У багатьох колишніх соціалістичних країнах, а
також колишніх радянських республіках, які стали незалеж-
ними державами, через низьку активність громадян у
багатьох виборчих округах вибори часто не відбуваються,
переносяться, проводяться повторно. Однак якщо в країнах
з розвиненою демократією байдужість громадян до політики
пов'язана з високим ступенем незалежності від неї їхнього
особистого життя, розвитку громадянського суспільства, то в
постсоціалістичних країнах ухилення від виборів є, насам-
перед, результатом розчарування людей у політичних лідерах
і тих соціально-економічних перетвореннях, які здійсню-
ються під їхнім керівництвом.

Оскільки політична поведінка, політика в цілому мають
етичний аспект, то доцільно докладніше розглянути про-
блему співвідношення політики і моралі, яка є основною в
політичній етиці — галузі наукових знань, що виникла на
межі етики й політології.

Дата добавления: 2015-05-23