Соціальна структура і теорія стратифікації 2 страница

Рис. Види влади

Престижність професії — це порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж — це авторитет, вплив, повага, з якою громадська думка ставиться до того чи іншого виду професійної діяльності. Професія лікаря престижніша ніж професія інженера, професія інженера престижніша ніж професія прибиральниці.

Усі професії, види занять, посади можна ранжувати за рівнем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних професій, аналіз статистичних даних) вивчається динаміка престижності професій. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в суспільстві, її соціально-економічний стан. Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.

За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:

* економічну (за рівнем багатства й доходів);

* політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);

* освітню (за рівнем освіти);

* професійну (за престижністю професії).

Кожну з цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній — ранг посади, в освітній — кількість років навчання, у професійній — престижність професії.

Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке займає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаєм стратифікаційний профіль для конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.

Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному прошарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і мало що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соціальну ієрархію суспільства в цілому, досить виділити три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому ж рівні і за іншими критеріями.

Багаті, як правило, займають найпрестижніші посади, мають високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають «елітою суспільства». Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.

До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.

Розподіл населення за такими рівнями враховує, в основному, всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначатиметься поширеними в суспільстві цінностями, нормами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою. У сучасному західному суспільстві пріоритетнішими є економічні критерії, в колишньому радянському суспільстві переважали критерії політичні.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерсанти;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх су-
спільствах і за всіх часів.

3. Соціальна нерівність — основа стратифікації

Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство —економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосновних каст і «підкаст». Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в цій касті.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і у відповідності з ними займають певне положення в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уяві про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі — ремісників, купців, селян.

Промислова революція XVIII—XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас — головний елемент стратифікації капіталізму. Це велика група людей, що мають однаковий соціально-економічний статус в системі соціальної стратифікації. Отже, термін «клас» на відміну від «верстви» не просто відображає соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.

Марксисти-ленінці розглядали термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас не є виключно економічним явищем, дотримуються деякі американські соціологи).

К. Маркс розрізняв класи за їх відношенням до власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення на тих, хто має власність і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів. Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса, «пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.

В. Ленін соціальним класом уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства, яку вона має.

За І. Уорнером, соціальний клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної ієрархії: вищий — вищий, низший — вищий, вищий — середній, вищий — низший, низший — низший.

За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси.

Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер поділяв на чотири класи: 1) власників; 2) інтелектуалів (адміністраторів і менеджерів); 3) дрібну буржуазію (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робітників.

Особливого значення М. Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

· тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;

· величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;

· тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить «престижність» вузу;

· місце проживання — від привілейованих районів до трущоб;

· тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

Існує поняття абстрактного соціального класу — це сукупність індивідів, що відрізняються наявністю характеризуючих їх об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу в його соціологічному розумінні, не володіючих почуттям ідентифікації з іншими членами цієї сукупності, не усвідомлюючи спільності власних інтересів, не володіючих власною організацією.

В протилежність абстрактному соціальному класу за Дж. Г. Мідом, клас соціальний в його соціологічному розумінні є конкретним, тобто є групою людей, що функціонує як соціальна одиниця, і члени його знаходяться у безпосередній взаємодії.

У межах одного класу може існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається із осіб однакового соціального статусу.

США називають суспільством середнього класу. Середній клас займає проміжне положення між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні і дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці і ін.). Саме у США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на 2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економічною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найбільш численним, американське суспільство зберігає стабільність.

Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, переважна більшість українського населення відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». В українському суспільстві переважає так званий «низький середній клас». «Високий середній клас», що є найстабільнішою соціальною базою ліберальної суспільної моделі, представлений, за розподілом суб’єктивних ознак, лише двома відсотками. Це ті мешканці України, що визначили свою соціальну позицію як «трохи вищу за середню»

Менше одного відсотка мешканців відносять себе до категорії «багатих», а категорії «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Суспільство ніби розкололося на дві соціальні групи, що обумовило подвійність його свідомості, громадської думки, ставлення до економічних реформ. Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі необхідної суспільству соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Відтак соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку з цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонапрямлених дій різних соціальних прошарків, що зумовлені суперечністю їхніх інтересів, демократичної класової боротьби.

В теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах представленої демократії шляхом використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.

Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлінців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.

Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю, революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей із розумінням сприймати ті чи ті принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім’ї народився, той має відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За дотриманням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, право, армія, церква.

У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.

У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім’ях. Інститути освіти дають можливість отримати освіту, а потім зайнятися престижними видами діяльності не тільки людям з певними природними задатками, а й просто багатим, які можуть за це заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.

Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона буде змінюватися за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між верхніми й нижніми стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, гадав К. Маркс, і буде встановлений соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, схильний був також уважати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше, ніж нижня. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. Із наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах, або інші дії для стримування згубної тенденції.

Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.

Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже забирає у суспільства важливу рушійну силу.

Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабільності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.

4. Теорія соціального статусу в концепції соціальної стратифікації

Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Згідно з нею соціальна нерівність — це нерівність статусів, що випливає зі здатності чи нездатності індивідів виконувати ту чи ту соціальну роль. Соціальний статус (від латинського status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (економічне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік тощо). У соціології цей термін було вперше запроваджено англійцем Г. Д. Мейном.

Соціальний статус — сукупність прав і обов’язків індивіда чи соціальної групи, пов’язана з виконанням ними певних соціальних ролей.

Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Статуси типологізуються за різними критеріями (рис.). Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р. Мертоном. Існують різні ролеві теорії, що визначають особистість як сукупність соціальних ролей, які вона виконує, дотримуючись норм і зразків поведінки, притаманних даній соціальній системі. Згідно цих теорій, виконання людиною тої чи тої ролі суттєво впливає на її мотивацію, ставлення до оточуючого світу. Кожну роль у ролевому наборі репрезентовано сукупністю несхожих на інші відносин. У результаті ролевий набір формує структуру соціальних відносин.

Рис. Типи статусів

Соціальну роль — певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сукупністю норм та очікуваннями з боку оточення. Нема ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний взаємозв’язок. Право — це система загальнообов’язкових соціальних норм, а також відносин, що закріпляються за допомогою цих норм. Це те, що виконавець ролі може допустити стосовно своєї особи і дозволити собі щодо інших. Обов’язок — це моральна, соціальна чи правова вимога соціально очікуваної поведінки від індивіда чи групи. Це те, що він повинен робити стосовно інших. Виконуючи ті чи ті обов’язки, людина несе відповідальність за своєчасність і якість їх виконання. Наприклад, майстер — це статус у виробничій сфері. Обов’язок майстра розподіляти й видавати завдання робітникам, пояснювати методи виконання, підтримувати технологічну та трудову дисципліну, оцінювати результати праці. У свою чергу, обов’язок робітника — своєчасно та якісно виконувати виробничі завдання, ефективно використовувати матеріали та устаткування, дотримуватися дисципліни. Статус майстра має сенс лише відносно робітника. Вони зв’язані між собою функціонально (функція майстра — визначати завдання, функція робітника — виконувати його). Для інших працівників майстер є звичайним товаришем по службі.

Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, називається головним статусом. Головний статус визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя тощо.

У соціології поряд з поняттям соціального статусу існує поняття особистого статусу. Він визначається тим місцем, що його посідає індивід у малій групі залежно від своїх індивідуальних властивостей. Особистий статус більш значніший для знайомих. Незнайомі ж більше цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними характеристиками індивіда.

Розрізняють ще природний статус, який людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і досягнутийстатус, якого людина набуває з часом, у процесі соціалізації (освіта, кваліфікація, культурний рівень тощо).

Різновидами соціальних статусів є: економічні (робітник, підприємець, власник, бізнесмен, банкір), професійні (вчитель, водій, слюсар), політичні (демократ, комуніст, шовініст), релігійні (священик, віруючий, прихожанин), демографічні (стать, вік, національність), сімейно-родинні (подружжя, дитина, брат, син). Вони є підструктурами соціальної структури суспільства, інституціальними сферами і репрезентовані відповідними інститутами: держави і права, виробництва, освіти (економічна й професійна підструктура), сім’ї і шлюбу (сімейно-родинна підструктура), релігії (релігійна підструктура).

Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить певній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад населення.

Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бути високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.

В суспільстві під впливом різних чинників відбувається статусне вирівнювання, уніфікація статусів — відповідність становища індивіда чи соціальної групи в ієрархічних системах статусів, що утворюються за різними критеріями: доход, влада, престиж. Так, багато людей намагається переїхати в більш престижний район проживання, навчати своїх дітей в більш престижних навчальних закладах, купувати більш престижні, дорогі автомобілі тощо. Реалізуючи свої намагання вони доводять до загального рівня виявлення різних складових свого статусу стосовно різних його параметрів.

З статусним вирівнюванням пов’язане явище, яке соціологи називають статусфренією — (від лат. status — стан, грец. phen — розум) різновид патології, за якої індивід всякими способами незалежно від діючих норм поведінки намагається наблизитися до тої ролі, яка для нього найбільше престижна і забезпечить різні привілеї, матеріальні блага, соціальну владу, пошанування, славу тощо.

Статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти тощо, утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за іншими критеріями.

Зважаючи на те, що стратифікація — явище багатовимірне і складається із багатьох нашарувань, які не цілком збігаються одне з одним, для визначення місця в суспільній ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів:

— аналіз статистичних даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти тощо;

— вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи того соціального статусу, соціальної групи, професії;

— соціологічні дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі; характеристики еліти, можливості її тиску на державні структури, переваги і привілеї можновладців тощо.

Концепції і теорії еліт знайшли подальший розвиток в серії публікацій вітчизняних учених-соціологів «Правляча еліта сучасної України», в яких висвітлюється процес становлення нової еліти в умовах кардинальних змін цінностей і соціальних норм, визначаються соціальні і психологічні характеристики цієї групи, що збагачує знання стратифікаційної структури суспільства.

5. Соціальна мобільність — форма відтворювання соціальної структури суспільства

Соціальна структура суспільства, її складові перебувають у постійному русі й розвиткові. Відбувається постійна зміна статусу індивідів, їх пересування з одних суспільних прошарків, груп до інших (соціальне переміщення), просування до позицій з більш високим престижем, доходами і владою соціальне просування, чи перехід на нижчі ієрархічні позиції соціальна деградація.

Пересування в соціальному простері зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі.

Соціальний простір — поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів в тому чи тому їх взаємному розташуванні.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, без зміною або з зміною статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений, професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту ж посаду професора. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору—донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками (зміна статуса від батька до сина).

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точніше, від міри свободи такого пересування.

Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняються такі переходи (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де переходи юридично заборонено, але на практиці вони цілком можливі (феодальне).

Соціологи розрізняють два типи нерівності. Нерівність щодо позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається нерівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У кастовому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо люди не можуть пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар’єри для мобільності зняті, але існує велика нерівність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих чи впливових батьків набагато більші, ніж у дитини із пересічної сім’ї.

Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кількість і величину класів, страт та статусних груп, швидкість пересування індивідів із однієї групи в іншу, види та величину власності, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо. Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.

Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за економічних криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.

Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються вертикальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересування індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.

Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціологів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пересування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає і таких суспільств, де б оці переміщення відбувались би цілком вільно. У кожному суспільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститутами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність переміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він пересувається. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціальними ліфтами», які переміщують індивідів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично свідомим пересунутися на вищі поверхи соціальної ієрархії й посісти керівні посади.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв’язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком — становище індивіда чи групи, що займають пограничну позицію в прошарку, класі, суспільстві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Вони мають деяку ідентифікацію з кожним із пограничних утворень. Маргінал, маргінальна особистість знаходиться на межі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній, втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У подібну ситуацію, як правило, потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки називаються маргінальними.

Українськими вченими доведено, що трансформація економічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думку Є. Головахи, Н. Паніної зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представників різних верств населення привабливих позицій у соціальній структурі.

Дата добавления: 2015-05-23