Суспільство як соціальна система 3 страница

Громадську думку соціологи вивчають, опитуючи громадян.

Регулятивна функція проявляється в тім, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання відносин між членами суспільства виробленням шаблонів поведінки. Уся життєдіяльність кожної людини відбувається з її участю в різних інститутах. Людина, виконуючи будь-які ролі, дотримується певних правил і знає, чого можна очікувати від людей, з якими вона взаємодіє. Саме за допомогою інститутів створюється передбачуваність поведінки, коли кожна людина задовільняє ролеві вимоги — її дії відповідають соціальним очікування. Таке регулювання є необхідним для спільної діяльності.

Інтегративна функція полягає у забезпеченні згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів суспільства, що відбувається під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій і системи ролей. Інтеграція людей в інститути передбачає консолідацію чи об’єднання зусиль, мобілізацію кожним членом групи своїх ресурсів для досягнення спільної мети і конформність особистих цілей з цілями інших членів групи.

Транслююча функція полягає у передаванні соціального досвіду новим людям, що приходять до інститутів. Це допомагає їм адаптуватися до цінностей, норм, ролей інституту і забезпечує нормальне функціонування інституту. Так, виховання дітей в сім’ї спрямоване на дотримання сімейних традицій, церква залучає якомога більше людей до відповідної віри, державні установи орієнтують громадян на дотримання норм закону.

Комунікативна функція полягає у поширенні інформації як у самому інституті з метою управління його діяльністю, так і в його взаємодії з іншими інститутами.

Розрізняють явні функції соціальних інститутів, що розкриваються як визнана частина їхніх цілей і латентні функції, котрі здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

Явні функції є необхідними і очікуваними. Вони формуються і декларуються в кодексах і закріплені в системі ролей та статусів. Коли інститут не може впоратися з виконанням своїх функцій, вони можуть бути передані іншим інститутам.

Поруч з прямими результатами дії соціальних інститутів існують такі, які не передбачаються заздалегідь і не є безпосередніми цілями цих інститутів. Наприклад, церква має на меті поширення віри з допомогою повчання і переконування. Проте незалежно від її мети з’являються фанатики, які починають гоніння на іновірців, і замість єднання починається розбрат. Отже, лише розуміння латентних функцій інститутів дає можливість скласти справжню картину соціального життя.

Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:

· наявності відповідних норм і приписів, що регулюватимуть поведінку людини в рамках інституту;

· інтеграції його у соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства, що забезпечує формально-правову основу діяльності інституту, з одного боку, і можливість здійснювати соціальний контроль над інституціональними типами діяльності — з іншого;

· наявності матеріальної бази, яка б забезпечувала успішне виконання інститутом нормативних приписів і здійснення соціального контролю.

Перша умова передбачає наявність функціонально-ролевих обов’язків, які зумовлені поділом праці у структурі певного соціального інституту. Наприклад, в економіці, на промислових підприємствах існують положення про структурні відділи, посадові інструкції для окремих працівників, де визначено їх права та обов’язки, а також система службового підпорядкування й субординації.

Друга умова означає, що коли цінності, які культивуються організацією, котра претендує на статус соціального інституту, не збігаються із загальносуспільними, то її діяльність не буде сприйматися суспільством як легітимна.

Третя умова є добре зрозумілою сама по собі. Жодний соціальний інститут не може існувати без матеріальної основи — ані держава, ані релігія, ані культура, ані сім’я. Для виконання своїх функцій інститути мають необхідні матеріальні засоби, ресурси, установи, в межах яких вони організовують і контролюють діяльність людей, здійснюють управління соціальними діями і зв’язками тощо. Саме через соціальні інститути індивід зв’язаний із суспільством. Їхня діяльність забезпечує впевненість індивіда, що ту чи ту його потребу буде задоволено, а мету його дії буде досягнуто.

Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

Загалом соціальний інститут характеризується наявністю таких ознак:

· цілей діяльності;

· конкретних функцій, які забезпечують досягнення цілей;

· низки соціальних статусів і ролей, притаманних тільки даному соціальному інституту.

За характером цільових функцій соціальні інститути поділяються на:

· нормативно-орієнтувальні, що здійснюють морально-етичну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

· нормативно-регулювальні, що здійснюють регулювання поведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріплених в юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх виконання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

· церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні, що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної субординації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв’язаних дій:

1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.

Інституціональний аналіз дає змогу з’ясувати причини негативних явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е. Дюркгейм назвав аномією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспільства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; втратою чіткого визначення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження. А це означає, що діяльність соціальних інститутів набуває дисфункціонального характеру, перестає задовольняти потреби суспільства, нові умови його життєдіяльності. Отже, головним агентом соціальних змін є соціальні інститути, а не соціальні групи і класи, як уважають марксисти. Річ у тім, що класи (коли не йдеться про політичну революцію) можуть впливати на хід суспільного розвитку лише через інституціоналізовані форми діяльності, які спрямовуються й координуються в межах певних ціннісно-нормативних комплексів. Тобто соціальний розвиток суспільства відбувається через розвиток самих соціальних інститутів і налагодження регламентованих соціальних зв’язків. Чим більш інституціалізованим є суспільство, тим більші воно дає можливості для прогресивного розвитку.

Інституціалізація — це процес виникнення стабільних взірців соціальної взаємодії, що ґрунтується на знормалізованих нормах, правилах, законах, звичаях, ритуалах приведення їх у систему, яка здатна прогнозувати соціальну поведінку у певних соціальних ролях — батьків, службовців, священників тощо. Інакше кажучи, інституціалізація — це заміна спонтанної поведінки на передбачувану, яка очікується і регулюється.

Інституціалізація — тривалий та складний процес.

Ознаками інституціалізації є:

· оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;

· зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;

· поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;

· виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.

Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підгрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, символів і надає організації та її цілям характеру суспільної місії.

В. Оссовський зводить тлумачення змісту соціальної інституції до такої структуризації:

група осіб, покликана виконувати організаційно-ділові функції, важливі для певної спільноти;

форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються певними членами групи від імені всієї спільноти;

комплекс установ і знарядь діяльності, які дають змогу певним членам групи виконувати публічні функції, що мають на меті задоволення потреб групи і регулювання поведінки її членів. Специфічними ознаками інституції є сталість її форми, орієнтація на розв’язання основних соціальних проблем, культурний статус і культурна легітимність.

Люди в намаганні задовольнити свої потреби шукають способи це зробити. У ході суспільної практики виникають певні шаблони, взірці поведінки, які згодом підтримуються суспільною думкою і закріплюються законом. На цій основі розробляються санкції. Так, займаючись бізнесом, люди в намаганні задовольнити потребу в накопиченні та займах створили банки, які згодом виділилися із бізнесу в самостійний інститут.

Зрілість суспільства визначається різноманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільнот.

Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами:

1) виникненням нових соціальних інститутів. Так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соціальні інститути, як інститути освіти, науки, армії, дипломатії тощо;

2) розвитком і вдосконаленням уже існуючих соціальних інститутів, поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається конституційний суд, з’являється самостійний інститут слідства тощо.

Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства можна назвати:

· економічні, що регулюють соціальні зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільчу функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типами способу життя;

· політичні, що регулюють соціальні зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;

· культури та соціалізації, діяльність яких зв’язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, що накопичуються в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.

Одним із важливих соціокультурних інститутів є сім’я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо. визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч з цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

Дещо вирізняється тотальний інститут, що характеризується за Е. Гофманом, соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства; неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями; формалізованим, що жорстко контролюється розпорядком життя. Це, виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв’язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, державна політика визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.

Аналіз численних взаємозв’язків інститутів може пояснити, чому інститути не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами. Так, вузівська програма одна для всіх студентів вузу, але не однаково вона всіма сприймається. Інтереси студентів починали формуватися раніше в сім’ї, дитсадку, школі. Там, де заохочувалися і відбувалися цікаві бесіди, читання книжок, що розвивають особистість, у більшій мірі формувалися інтелектуальні інтереси, ніж там, де переважав перегляд телепередач та читання розважальної літератури.

Потреба привести в гармонію систему ролей, що їх приписано індивіду різними інститутами, може задовольнятися домовленостями між інститутами. Ураховуючи важливість деяких інститутів у суспільному житті, інші інститути намагаються контролювати їхню діяльність. Наприклад, у будь-якій цивілізованій країні відносини між окремими інститутами промисловості і торгівлі регулюються державою за допомогою податків тощо.

На інститут освіти намагаються впливати політичні установи, виробничі організації, церква та інші.

Інституційні ролі можуть конфліктувати через належність особистості, що їх виконує, до різних інститутів, наприклад, ролі, зв’язані з орієнтацією на професійну кар’єру і на сім’ю. Тут має місце зіткнення норм і правил кількох соціальних інститутів. При цьому кожен інститут намагається якомога більше «відлучити» своїх індивідів від виконання ролей інших інститутів, «втягнути» членів їх сімей до сфери своєї діяльності, щоб на них впливали єдині інституційні норми.

Між інститутами існує залежність, зміни в одному інституті, як правило, призводять до змін в інших. Проте це не означає, що відсутня інституційна автономія. Кожен із інститутів намагається зберегти недоторканими свої інституційні норми, правила, кодекси та ідеологію. Соціальний порядок може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інститутів і збереженням ними незалежності стосовно один одного.

У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ролеві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояснюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових термінах, котрі відповідають інституційним нормам.

Наприклад, інтелектуали, які керуються інтересами політичних комуністичних інститутів, намагаються довести, що сучасна історія розвивається згідно з передбаченнями К. Маркса і В. Леніна. Водночас інтелектуали, що відстоюють інтереси політичних інститутів США, доводять, що історія базується на розвитку ідей вільного підприємництва й демократії. При цьому лідери інститутів розуміють, що інтелектуали, вивчаючи базові основи підтримуваної ними ідеології, можуть виявити не тільки її переваги, а й на недоліки і почнуть розвивати конкурентну ідеологію, яка більше відповідає вимогам часу. У цьому разі інтелектуали стають революційно налаштованими і намагаються реконструювати традиційні інститути. Саме тому за побудови тоталітарних інститутів намагаються ізолювати їх від дій інтелектуалів. Така ситуація спостерігалась у Китаї у 1966 р., в СРСР — у передвоєнні роки. Загалом історія свідчить, що будь-яка влада, яка грунтується на вірі в здібності вождя (харизматична влада), а також влада насильницька, недемократична, намагається відмежуватися від інтелектуалів або повністю їх підкорити своєму впливові.

Таким чином, інтелектуали виконують подвійну роль: з одного боку, вони є корисними, бо можуть ерудовано захистити інституційні цінності, повагу до інституту, а з іншого — небезпечними, бо в пошуках істини здатні стати ворогами цього інституту.

2.5. Економічні інститути

Нині спостерігається особлива прихильність до певних інститутів, зокрема економічних. Цей напрямок в науці дістав назву економічного інституціоналізму, за яким економічне життя та економічні категорії мають інституціональний характер. Його представники (Т.Веблен, Дж.Мітчел) приділяють основну увагу державі, приватній власності, податковій системі, монополіям тощо.

Проблеми, зв’язані з функціонуванням економічних інститутів, нині є найактуальнішими. Усім зрозуміло, що без відновлення вітчизняної економіки Україні не вийти з кризи. Економіка має забезпечити виробництво, обмін і реалізацію товарів та послуг, необхідних для задоволення людських потреб і нормальної життєдіяльності суспільства.

Відомий американський економіст-соціолог П. Самуельсон уважає, що економічна ситуація будь-якого типу суспільства має вирішувати, що і в якій кількості необхідно виробляти; хто і як, за допомогою яких ресурсів і технологій має виробляти; для кого призначене і як буде розподілятися те, що буде вироблено.

У соціології, яка розглядає економіку як підсистему суспільного цілого, її (економіки) головна функція полягає в забезпеченні найважливішого завдання соціальної системи — адаптації до соціального і природного оточення, що постійно змінюється, і задоволення потреб індивідів.

Адаптація — це обов’язкова умова виживання будь-якої системи, а тим більше такої, як людське суспільство. Саме господарсько-економічна діяльність за всіх часів забезпечувала нормальну життєдіяльність суспільства.

Соціологічне вивчення економіки має свої особливості. Соціологи аналізують функціонування економічної системи в її зв’язках з іншими системами суспільства, економічних інститутів — з іншими соціальними інститутами.

Економіка як соціальний інститут — це сталий комплекс правил, принципів, норм економічної поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація суспільства до умов його існування. Економічній поведінці притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат і доходів.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов’язкові передумови: технології виробництва, які передбачають поділ праці, функцій і обов’язків; приміщення, засоби виробництва, транспорт, фінансові засоби і, головне, трудові ресурси — люди.

Форми поєднання цих складових економіки як соціального інституту, тобто типи економічної організації, відповідають типові суспільного устрою. Як відомо, можна назвати (у спрощеному вигляді, звичайно) чотири типи економічної організації, котрі послідовно змінювали одна одну: примітивна, аграрна, індустріальна та інформаційна.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів економіки, слід розглянути їх функції. Про основну їх функцію вже ішлося. Вона полягає у забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства в цілому.

Економічні інститути виконують стимулюючу функцію, формуючи економічний інтерес, заінтересованість у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває формування принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

Оновлення системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів — це прояв інноваційної функції економічних інститутів. Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб’єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

Окрім того, економічні інститути виконують інтегративну функцію, яка не завжди усвідомлюється. Функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

Ефективність виконання розглянутих функцій залежить від рівня економічної культури — сукупності норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється економічна поведінка суб’єктів.

Серед складових економічної культури найбільшу силу впливу на економічну поведінку людини мають насамперед цінності праці та трудова етика (мораль). Під трудовою етикою слід розуміти ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах трудової поведінки. Окрім трудових, на економічну поведінку впливають також і інші цінності: приватна власність, конкуренція, права людини тощо.

Важливою складовою економічної культури є наукові та фахові знання. Вони є передумовою ефективного виконання професійних ролей. Особливо це важливо за умов ринкової економіки, конкуренції. Третя складова — це норми й нормативна регуляція поведінки, яка формує ринковий механізм. Це потреби, інтереси, переконання, уявлення людини стосовно економічних процесів та явищ, власного соціального чи економічного становища та можливості його зміни, видів соціальної діяльності, праці, ставлення до неї та винагороди за працю, можливостей просування по службі та економічної свободи, можливостей задоволення різних потреб у процесі економічної діяльності.

Основою економічної культури особистості є економічна свідомість, тобто здатність пізнавати, відображати й узагальнювати економічну дійсність, передбачати і прогнозувати розвиток економічних процесів. За умов суспільної кризи економічна свідомість є нестійкою й суперечливою. Вона може формуватися як емпіричним, так і науковим шляхом. Особливу роль в її формуванні відіграє політика держави в економічній сфері.

Соціологи, аналізуючи функціонування економіки як соціального інституту, вивчають її соціальну структуру. Соціальна структура сучасної індустріальної економіки може бути репрезентована такими основними суб’єктами:

· підприємець,

· менеджер,

· робітник,

· покупець (споживач).

В Україні проводилося багато соціологічних досліджень щодо вивчення соціально-психологічного портрета підприємця, проблем мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмують її розвиток тощо.

На побутовому рівні поняття «підприємець» часто помилково ототожнюється з поняттям «менеджер». У діяльності підприємця і менеджера справді багато спільного, але є і принципові відмінності. Підприємець — це насамперед власник, який розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі підприємець має багато робітників, і він може поєднувати функції власника і менеджера-фахівця з управління та організації виробництва. Власниками великих підприємств найчастіше бувають акціонери, які самі не займаються управлінням та організацією виробництва, бо це досить складні процеси, котрі потребують належної професійної підготовки. Ці функції делегуються менеджерам, що працюють, як правило, за наймом.

Менеджер є центральною постаттю в структурі ринкової економіки. Йому притаманні творчі пошуки, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління трудовими ресурсами, організації ефективного виробництва. Радянський інститут економіки не сприяв формуванню таких якостей в управлінців та керівників. Управлінці тих часів часто не мали належних професійних знань, були безініціативними, боялися ризику, не вміли працювати за умов швидких змін економічної ситуації.

Успіх економічних перетворень в Україні багато залежить і від економічної поведінки трудящих. Аналізуючи її, відомий фахівець з економічної соціології, академік Т. Заславська виявила дві можливі ситуації:

Þ перша — потребує максимальної інтенсифікації праці, орієнтована на високий прибуток, але не виключає ризику;

Þ друга — виключає ризик, перевантаження, творчий пошук, проте гарантує певний прибуток, який суворо лімітується.

Саме остання стратегія переважала у трудовій поведінці людей радянської системи і саме вона сформувала відчуження від праці, незаінтересованість у її змісті, у поліпшенні трудових результатів.

За ринкових умов з’являється новий повноправний економічний суб’єкт — покупець. Від його попиту й оплати ним товару безпосередньо залежить добробут виробника. Проте на його економічну поведінку впливає не тільки якість, а й ціна товару. Неабиякий вплив на вибір товару справляють звичаї, традиції тощо. Так, наприклад, мусульмани не їдять свинини, а американці культивують здоровий спосіб життя — абсолютна більшість населення не курить, уживає лише знежирені та вітамінізовані продукти.

На жаль, за всеохоплюючої економічної кризи і значного зниження рівня життя населення цей новий для пострадянських часів економічний суб’єкт — покупець — ще не може справити відчутного впливу на розвиток економіки. У майбутньому ж, безперечно, платоспроможний попит населення стане одним із головних рушіїв економічного розвитку України.

5.4. Соціальні організації, їхня внутрішня структура

Як відомо, соціологія всі явища і процеси розглядає як системи, що мають внутрішню структуру.

Найзагальнішою й найскладнішою соціальною системою є суспільство, а головним елементом цієї системи є люди, соціальна діяльність яких зумовлюється тими соціальними статусами, що їх вони мають, соціальними функціями (ролями), що їх вони виконують, нормами та цінностями, притаманними даній системі, а також індивідуальними особливостями (потреби, інтереси, мотиви, ціннісні орієнтації та ін.).

Суспільство як система складається з багатьох різних підсистем. За типами соціальних зв’язків вони класифікуються на соціальні групи (зв’язки взаємодій), соціальні інститути (регулятивні зв’язки), соціальні організації (функціональні зв’язки) тощо.

Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає:

· процес — певну діяльність з налагодження стійких зв’язків, упорядкування різноспрямованої активності індивідів, груп в систему;

· атрибут якого-небудь об’єкта, його властивість мати упорядковану структурну організованість, узгодженість взаємодії окремих частин елементів системи у відповідності з структурою цілого;

· об’єднання людей, що разом реалізують цілі програми і діють на основі певних норм і правил;

· групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк — накопичення, розподіл і впорядковане використання грошей, школа — передача знання молодому поколінню і його соціалізація, сім’я — народження дітей і їх виховання).

Усі ці три значення терміна «організація» тісно зв’язані між собою, а організація як соціальна група передбачає і організаційну
діяльність, і організованість. Об’єктом вивчення соціології саме є організація як соціальна група. Організація як соціальна група відрізняється від інших соціальних груп тим, що вона орієнтується на досягнення взаємозв’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур. Дії її членів чітко зорієнтовані на досягнення спільних для неї результатів у певній сфері діяльності. Так, вуз існує для навчання студентів, політична партія — для реалізації своєї політичної програми, лікарня — для лікування хворих, підприємство — для випуску певного виду продукції.

Організації є складними соціальними утвореннями вони є різні (рис.). Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Внутрішня структура соціальних організацій є високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають дотримуватися певних правил, субординації, виконувати обов’язки відповідно до посади, що займають. Соціальна структура організації репрезентується нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінською структурою).

Рис. Соціальна організація

До нормативної системи входять цінності, норми та ролеві очікування, до поведінської — дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами. Дії і взаємодії членів організації багато в чому залежать від сантиментів — первинної форми взаємної виборності членів організації. До сантиментів належать симпатії та антипатії, прихильність і ворожість. Загалом поведінська структура — це система відносин між людьми, що перебувають у межах нормативної структури, проте певним чином відхиляються від неї, що зумовлено їхніми особистісними почуттями.

Отже, соціальна структура складається із взаємозв’язаних ролей, а також упорядкованих відносин між членами організації, а насамперед — відносин влади й підпорядкування.

Дата добавления: 2015-05-23