Суспільство як соціальна система 2 страница

Отже, взаємодія — двосторонній процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на чотири види:

— фізичні дії (передача книги, запис на папері);

— вербальні, чи словесні (образа, привітання);

— жести (усмішка, рукостискання);

— мислені (внутрішні міркування, роздуми).

Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Вебера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій і не входить останній вид дій (хіба що крім прямої передачі думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на:

— фізичні;

— вербальні;

— жестові.

Соціальні взаємодії здійснюються у різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.

Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі і засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів тощо. Дефіцитними вони стають тому, що є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма.

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об’єднаних вирішенням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає явною перевага об’єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес. В якому індивіди чи групи прямують до однієї і тої ж мети, досягнення якої одними вилучає інших, на відміну від кооперації. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об’єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним шляхом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт — війна.

Близьке до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожне за змістом поняття «ворожість».

Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо і на конкуренцію (суперництво) когось із кимось, і на ворожість до когось тощо.

Соціальні конфлікти бувають різними (рис.) і мають місце на різних суспільних рівнях. На макрорівні вони виникають на основі об’єктивних суперечностей. На мікрорівні конфлікти зумовлені зіткненням групових чи особистих інтересів у процесі діяльності окремих індивідів, які дотримуються різних ціннісних орієнтацій чи норм поведінки.

Рис. Класифікація конфліктів

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен із них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування суспільства є його стабільність, яка забезпечується запровадженням єдиних норм, правил, принципів, законів соціальної поведінки, дія яких певною мірою обмежує свободу дій окремих індивідів. У цьому полягає основна суперечність у взаємовідносинах індивіда й суспільства. Вона властива будь-якому типу суспільства, і кожне суспільство вирішує її по-своєму. За тоталітарної системи особистий інтерес підпорядковувався суспільному, який, у свою чергу, ототожнювався не тільки із загальнодержавним, а часто навіть і з груповим. Наслідком стала деформація як особистих, так і суспільних інтересів.

З демократизацією суспільства робиться спроба розв’язати цю суперечність розмежуванням цивільного права, яке захищає інтереси особистості, її свободу, і державного права, яке захищає національно-державні інтереси, утворюючи відповідні інститути.

Досить глибокими є суперечності також між структурою потреб особистості, що швидко змінюється, і схильною до стабільності соціальною структурою суспільства. Її складові — соціальні інституції, цінніснонормативні системи, щоб забезпечити умови соціалізації молоді, засвоєння нею накопиченого досвіду, знань мають бути стійкими. А потреби людей під впливом НТП, розвитку принципів плюралізму, демократизації суспільних відносин змінюються як кількісно, так і якісно. Старі соціальні структури тиснуть на особистість, не дають їй змоги задовольнити нові потреби і цим породжують невдоволення. Таке невдоволення може спонукати індивідів до активних дій.

Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос.

Досвід радянського суспільства не сприяв формуванню культури конфлікту. Тоталітарний режим, який мав один центр влади — державу, виховував ставлення до конфлікту як до беззастережно шкідливого явища, незалежно від його суті та форми. У плюралістичному модернізованому суспільстві конфлікт — це звичай-не явище, і його розв’язанням займаються спеціальні інституції, які намагаються зняти напруження на ранніх стадіях конфлікту через компроміс, домовленість сторін, формування нової соціальної якості тощо. Держава втручається тільки тоді, коли конфлікт загрожує прямим насильством одних членів суспільства над іншими.

Природу конфліктів вивчали ще М. Вебер і Е. Дюркгейм. Нині заслуговує на особливу увагу концепція Р. Дарендорфа. Будуючи концептуальну модель конфлікту, вчений виокремлює три типи змінних:

· група;

· вид суперечності;

· причина.

Конфлікт Р. Дарендорф розглядає в контексті соціального, тобто тих функціональних та нормативних аспектів, які відбивають структуру людських цінностей.

Під групою розуміють сукупності людей, реальні чи можливі взаємовідносини, яких стосуються цілей, потреб та ресурсів. Прикладом можуть бути сім’ї, трудові колективи, класи, нації. Відтак конфліктуючими групами є об’єднання людей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі.

Агентами конфлікту є:

¨ первинні групи, що безпосередньо конфліктують;

¨ вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а проте намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу;

¨ треті сили — це ті, що заінтересовані в успішному розв’язанні конфлікту.

Дуже важливою в усіх типах конфліктів є особлива змінна суть, соціальна значущість суперечностей, які спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості й непримиренності.

Можливі різні варіанти поведінки сторін у конфлікті:

¨ досягнення мети за рахунок іншої групи, а відтак посилення конфлікту;

¨ підпорядкування іншій групі, що трохи послаблює, але не розв’язує конфлікт;

¨ зовні мирне завершення конфлікту, але зі збереженням зони агресивності, що загрожуватиме відновленням конфлікту будь-якої хвилини;

¨ активна співпраця для розробки рішення, що повністю задовольнило б обидві сторони.

Велике значення має аналіз причин конфліктів. Учені вирізняють три види таких причин:

1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами);

2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки;

3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого неприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та інших цінностей.

Сприятливими умовами для розгортання конфлікту є також структурна диференціація, особистісні відмінності, порушення нормальних комунікативних структур, деціфит ресурсів, ідеологічні суперечки, потяг до соціального домінування тощо.

Остання умова з давніх-давен цікавила всіх дослідників людського суспільства. З наявного в будь-якому суспільстві нестримного потягу окремих особистостей чи соціальних груп до соціального домінування вчені зробили такі висновки:

¨ людські істоти від природи схильні формувати соціальну ієрархію і боротися за пріоритетні позиції в ній;

¨ будь-якій ієрархії соціального домінування завжди притаманна певна міра внутрішнього напруження, а відтак у суспільстві завжди будуть ті, хто не задоволений цією ієрархією і намагатиметься її змінити;

¨ природна схильність до соціального домінування змушує людей конкурувати за право посісти ліпшу позицію безпосередньо в соціальних організаціях;

¨ дії для досягнення соціального домінування можуть призвести до соціального конфлікту.

Дія чи протидія в соціальному конфлікті грунтується на здатності та бажанні його учасників використовувати силу. Сила — це статус, кошти, союзники. Усе те, що допомагає індивідам реалізувати їхні цілі, уможливлює втручання в дії інших людей, є потенційним ресурсом. Це соціальні навички індивідів, особлива чарівність, можливість контролю за заохочуваннями й покараннями, уміння переконувати тощо.

У розвитку конфлікту розрізняють три стадії — передконфліктну, конфліктну і післяконфліктну. Треба завжди мати на увазі, що соціальний конфлікт, хоч як вдало його було б вирішено, завжди залишає після себе певні соціально-психологічні наслідки, впливаючи насамперед на структуру й ефективність функціонування спільноту, в межах якого цей конфлікт сформувався.

Соціальні конфлікти виконують такі функції:

сигнальну, тобто таку, яка сповіщає про якісь негативні явища;

інноваційно-творчу, яка полягає в подоланні перешкод на шляху економічного, соціального та духовного розвитку;

інформативну, оскільки в процесі конфлікту обидві його сторони намагаються здобути якнайповнішу інформацію одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію й тактику супротивника.

Самий лише перелік цих функцій переконливо підтверджує вже згадувану тезу про подвійні — позитивні й негативні — наслідки будь-яких конфліктів. Які наслідки переважатимуть — це залежить від способу, глибини та своєчасності розв’язування конфліктів.

Соціальні інститути та організації

5.2.1. Соціальні інститути, їхні функції

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства є наявність загальносуспільної системи цінностей — спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо.

Їхня інтеріоризація забезпечує інтеграцію особистості в соціальну систему, а отже, є найпершою умовою нормального функціонування суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути беруть початок із часу становлення соціології як самостійної науки.

Ще Г. Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він уважав, що соціальні інститути («інституції») є складниками каркаса соціуму і виникають в результаті процесу диференціації суспільства.

Е. Дюркгейм тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інститутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І головне завдання науки про суспільство — відкрити, яким чином постали інституції: політичні, юридичні, моральні, економічні, релігійні тощо, які причини породили їх, яким життєвим потребам вони відповідають.

Вітчизняний соціолог дореволюційної доби М. Ковалевський виокремлює суспільні і політичні інститути (установи), порівняльна історія яких, на його думку, власне і є предметом соціології.

Видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін, вивчаючи соціальні інститути, класифікував їх, аналізував їхні функції в системі соціальної взаємодії суспільства, і розглядав ці інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподілу індивідів у суспільстві.

Інститути стають центральним поняттям соціології для сучасного американського соціолога Р. Парсонса, а саму соціологію він визначає як науку про інститути. У його тлумаченні інститути є зразками, що окреслюють фундаментальний зміст поведінки, якої ми маємо право сподіватися від осіб, що виконують важливі, стосовно структури, ролі в системі суспільства.

Як свідчить дослідження сучасного вітчизняного соціолога С. Войтовича, у свій час у радянській соціології не склалося конкретного підходу до визначення соціальних інститутів. Вони розглядалися як сукупності елементів різного рівня і порядку, як суб’єкти діяльності, як предмет діяльності чи функції тощо. Унаслідок такого тлумачення соціальних інститутів до складу їх потрапляє наука, матеріальне виробництво, мистецтво тощо. В іншому випадку соціальним інститутом вважаються тільки якісь компоненти або суттєві властивості, що трансформують певне соціальне явище в соціальний інститут. Відтак соціальний інститут визначається як певна форма соціальності, організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація, стабільне утворення.

Досить поширеним у радянській і зарубіжній соціології було визначення соціальних інститутів за сферами життя. Відповідно до цього інститути поділялися на економічні, духовні, політичні тощо (рис.). Інакше кажучи, усі соціальні утворення в різних сферах суспільного життя зараховувалися до соціальних інститутів.

Рис. Види соціальних інститутів

Майже всі названі підходи до визначення соціальних інститутів, як свідчить аналіз С. Войтовича, визнають функціональну здатність цих інститутів налагоджувати суспільне життя і соціальний порядок шляхом узгодження, об’єднання, організації та інтеграції намірів і поведінки соціальних суб’єктів, структурних і функціональних компонентів соціальної системи.

Більшість соціологів тлумачать соціальні інститути насамперед як сукупність норм і цінностей, в яких втілено значущість (як для кожного індивіда, так і для суспільної системи) певних зразків поведінки.

С. Фролов уважає, що соціальний інститут — це організаційна система зв’язків і соціальних норм, яка об’єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями він розуміє стандартизовані зразки поведінки в групових процесах, а під системою соціальних зв’язків — переплетіння ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється і утримується в певних межах. Наприклад в інституті родини сукупністю суспільних цінностей є кохання, сімейне життя, турбота про дітей, повага до батьків; суспільними процедурами є виховання дітей, допомога старшим, ведення домашнього господарства; виконуються ролі чоловіка, жінки, дітей, сина, братів тощо. Будь-який соціальний інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зникає, то існування інституту втрачає сенс.

Проте є інститути, конче необхідні суспільству, покликані до життя вічними цінностями. Учені вважають, що таких інститутів принаймні п’ять: сімейні, політичні, економічні, освітні й релігійні. З огляду на те, що цінності науки стали нині дуже важливими, до цього переліку можна було б додати інститут науки. Соціальна діяльність і медицина, що також починають характеризуватися жорстко встановленими взірцями і нормами поведінки, теж мають бути віднесені до інститутів.

До кожного інституту входить багато груп, які визначають інституційну поведінку. Так, інститут освіти реалізується через школи, вузи тощо, інститут родини — через конкретні сім’ї, релігії — через церковні організації і т. д.

Отже, інститут — це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім’я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства групку, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів спеціальних установ, систему контролю. Вона є формою людської діяльності, яка грунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об’єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.

Без соціальних інститутів ні одне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядка і оргіназованості в суспільстві.

Кожен соціальний інститут має крім специфічних спільні з іншими інститутами ознаки. Такими ознаками є установки і взірці поведінки, культурні символи й утилітарні риси, кодекс усний і письмовий, ідеологія (табл. 2).

Так, наприклад, інституту родини притаманні такі установки і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, повага; держави — послушання, лояльність, субординація; освіти — прагнення до знань, регулярне відвідування занять; бізнесу — продуктивність, економічність, виробництво, прибуток; релігії — поклоніння, лояльність, пошанування.

Сім’я має такі символічні культурні ознаки, як шлюбна обручка, весільний ритуал; утилітарні — будинок, квартира, меблі; кодекс — сімейні заборони, дозволи; ідеологія — романтичне кохання, сумісність, індивідуалізм тощо.

Таблиця 2

ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ОСНОВНИХ ІНСТИТУТІВ СУСПІЛЬСТВА

Інститути	Функції	Структурні елементи
ролі	утилітарні риси	культурні символи	Установки і взірці поведінки	Кодекс усний і письмовий	Ідеологія
Політичні	Розподіл політичної влади; підтримка законів, правил та стандартів	Законодавець, суб’єкт права	Громадські будівлі та місця, бланки, форми	Партія, прапор, гімн	Лояльність, субординація, послушання	Конституція, Закони	Державне право, Демократія, раціоналізм
Економічні	Виробнича, обмінна, адаптації, стимулююча, інтегративна та інноваційна	Роботодавець, підприємець, найманий робітник, менеджер, покупець, продавець	Фабрика, устаткування, магазин, офіс	Гроші, фабрична марка, запатентований знак, реклама	Продуктивність, економічність, прибутковість	Ліцензії, положення, інструкції	Монополія, право на працю, вільна торгівля
Освітні	Професійно-економічна, трансляції та поширення цінностей, забезпечення історичної спадкоємності, соціалізації, інтегруюча, інноваційна, виховна, соціальної селекції	Учитель, викладач, учень, студент	Підручник, школа, коледж, вуз	Значок, атестат, диплом, ступінь	Прощення до знань, відвідування занять	Правила учнівства	Рівність у навчанні, свобода академічна, прогресивне навчання
Релігійні	Поглиблення віри, комунікативна, інтегративна, психотерапевтична	Священнослужитель, мирянин	Храм, церква, собор, монастир	Мощі святих, образи, хрест, олтар, біблія	Шановливість, поклоніння, лояльність	Віра, церковні заборони	Православ’я, протестизм, баптизм
Сімейні	Репродуктивна, виховна, соціалізації, комунікативна	Батько, мати, дитина, сестра, брат, чоловік, дружина	Квартира, дім, меблі	Шлюбні обручки, весільний ритуал	Прихильність, лояльність, відповідальність, повага	Сімейні заборони і допущення	Романтичне кохання, сумісність, індивідиалізм

Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають повного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.

Соціальні інститути, як підсистема соціального цілого, діяльність котрої зв’язана з реалізацією життєво важливих потреб загальної системи, є основою всього соціального життя й забезпечує життєдіяльність людей через виконання певних функцій (рис.).

Рис. Види функцій соціального інституту

Можна вважати, що основною функцією кожного інституту є задоволення соціальних потреб. Проте для здійснення цієї функції інститут має виконувати низку явних функцій, що забезпечують спільну діяльність людей, які намагаються задовольнити власні потреби, такі, наприклад, як функція закріплення і відтворення суспільних відносин, регулятивна функція, інтегративна функція, транслююча функція і комунікативна функція.

Функція закріплення і відновлення суспільних відносин полягає в соціальному контролі, що забезпечує дотримання системи правил і норм поведінки, які закріплюють та стандартизують поведінку членів інституту, роблять цю поведінку передбачуваною.

5.3. Соціальний контроль — це система процесів та механізмів, які забезпечують підтримку соціально сприятливих взірців поведінки індивідів та функціонування соціальної системи загалом.

Соціальний контроль — це надзор, що здійснюється цілим колективом (сім’єю, друзями, установою чи спеціальним інститутом) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль — це механізм підтримування суспільного порядку. Він складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій — засобів заохочення і покарання, що стимулюють людей дотримуватись таких норм та приписів.

Соціальні приписи — це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі — усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство. Це може бути честь і гідність, повага до старших, символи країни (герб, прапор, гімн) і багато іншого, що згуртовує людей, суспільство, а тому й цінується.

Систему норм та приписів кожен соціальний інститут має свою. Її дотримання забезпечує порядок діяльності кожного члена інституту, а отже, сприяє стійкості соціальної структури суспільства.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочень за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням вони бувають позитивні й негативні, а за характером — формальні й неформальні. (рис.)

Рис. Класифікація соціальних санкцій

Формальні негативні санкції — це покарання, що передбачені законами, урядовими постановами, приписами (арешт, тюремне ув’язнення, звільнення з роботи, штраф тощо).

Неформальні негативні санкції — це покарання, що здійснюються поза офіційними інстанціями (громадський осуд, бойкот тощо).

Формальні позитивні санкції — це схвалення з боку офіційних організацій (державні премії, почесні звання, ордени тощо).

Неформальні позитивні санкції — це неофіційне схвалення (компліменти, аплодисменти, повага тощо).

Кожній нормі відповідає своя санкція. Саме за допомогою санкцій норма спроможна регулювати поведінку людини. Норма без санкцій не може стати елементом соціального контролю.

Соціальний контроль виконує охоронну функцію, стабілізує суспільство, бо якби такого не було, люди робили б усе, чого заманеться. За таких умов виникали б конфлікти, у суспільстві запанував би хаос.

Будь-які вчинки чи дії, що відхиляються від соціальних норм, в соціології називаються девіантною поведінкою. Відхилення можуть бути як негативні (проституція, наркоманія, гомосексуалізм, психопатія), так і позитивні (прояви таланту, високі творчі досягнення). На кожну з цих груп (позитивні й негативні відхилення) припадає 10—15% населення, решта — це люди з «несуттєвими відхиленнями». Абсолютно законослухняних людей майже немає. Проїзд «зайцем» у міському транспорті, куріння в заборонених місцях, несправедливий розподіл обов’язків між подружжям — це теж приклади девіантної поведінки.

Отже, будь-яка поведінка, що не схвалюється громадською думкою, є девіантною, а що діапазон її дуже великий, то соціологи користуються двома термінами: «девіантна» (така, що відхиляється від норми) та «делінквентна» (злочинна) поведінка. Алкоголізм — девіант, а бандитизм — делінквент.

Групи населення, які більш ніж інші схильні до девіантної і делінквентної поведінки, називаються групами ризику.

Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування звичаї, традиції, що інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусах, що складають систему санкцій.

Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль) та зовнішній. За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід в процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує у нього відчуття провини, те, що часто називають «муками совісті».

Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою буде потреба у зовнішньому контролі.

Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів та механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:

а) формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армія, поліція, служба безпеки, інші державні органи, суди тощо;

б) неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.

Для здійснення соціального контролю необхідна певна міра кооперації і солідарності. Соціальний контроль не можливий в групі, в якій індивіди діють розрізнено. Наприклад, неможливо контролювати поведінку людей в безпорядному натовпі, що утворився біля виходу з будинку, в якому спалахнула пожежа. Проте легко контролювати діяльність трудового колективу, бо дії його членів чітко зкоординовані. Отже, для групи, що розвивається необхідна солідарність, ідентифікація кожного її члена з колективом. Тільки за таких умов формуються межі соціального контролю.

Відсутній соціальний контроль в соціальних класах, прошарках, стратах, низький — в натовпах, глядацьких аудиторіях, середній — в неорганізованих групах, творчих колективах, високий — в малих групах і сім’ях тощо.

Громадська думка — це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, у етнічної групи, у виробничого колективу чи якоїсь іншої соціальної групи.

Дата добавления: 2015-05-23