Історія становлення і розвитку соціології 7 страница. Умовою успішного функціонування соціальних зв’язків, за с

Умовою успішного функціонування соціальних зв’язків, за С. Дністрянським, є наявність норм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей у процесі задоволення ними своїх потреб.

У контексті соціальних зв’язків учений розтлумачив зміст таких категорій як:

· «спільнота» — група нижчого ступеня, одиничного соціального зв’язку, вона характеризується єдністю суспільних відносин (наприклад, родина);

· «спільність» — група вищого ступеня соціальних зв’язків, яка представлена різними соціальними групами нижчого ступеня, різноманітними суспільними відносинами (наприклад держава). Спільність складається із спільнот. Нині надзвичайно актуальним є вчення Дністрянського про державу і націю, як форми соціального зв’язку. Елементами держави є історична територія, люди які належать до даної території і державна організація.

Елементами нації як соціального зв’язку є: люди, природна (на якій родяться ці люди не історична) територія і народна культура. Народна культура складає основу нації. І кожна нація має свою культуру, хоча може не мати своєї державної організації. Еволюційний розвиток нації, за Дністрянським, полягає в тому, що маючи своїх людей і свою територію, нація намагається своїй власній культурі відкрити шлях до «цивілізації,» тобто на своїй природній території створити власну державну організацію.

В соціологічній проблематиці видатного українського мислителя Володимира Винниченка (1880—1951) чільне місце займає питання про характер української нації і державності. Безбуржуазність, відсутність національних експлуататорських класів розглядається як основна характерна риса української нації.

Окрім того, В. Винниченко вивчає сутність «національного героя», харизматичної особи діяча, який з’являється у будь-якої нації і займає провідну позицію в період великих національно-соціальних потрясінь. Для такої особи притаманний потяг до слави, віра у свою вищість, здатність «заражати» своєю вірою інших громадян. Для цього використовуються будь-які способи ствердження власної популярності: самовихваляння, об ставлення своєї особи різними урочистими процедурами, які гіпнотизуючи діють на інших тощо.

В. Винниченко розробив власну політико-соціологічну концепцію, яка отримала назву «колектократії». Сутність її полягає в тому, що із глухого кута, в який потрапило тогочасне суспільство із-за недосконалості соціально-господарчої форми власної структури, могла вивести її перебудова на правдиво-кооперативну суспільну форму — колектократію.

Звоницькою Агнессою (1897—1924) була розроблена концепція соціального зв’язку. В ній вчена виходила з того, що в основі людського життя лежить спілкування між індивідами, під час якого формується культура, особистісне у взаємодіючих індивідів. В такому процесі стосовно особи А. Звоницька виокремлює три складові:

· соціалізацію або набуття індивідом відомостей про соціокультурне середовище;

· очікування, припущення індивіда про наявність подібних узагальнень в інших індивидів, тобто узгодження спільної діяльності.

Особливим регулюючим механізмом збереження соціального зв’язку в часі вчена вважала традицію

Степан Рудницький (1877—1937) в своїх соціологічних поглядах дотримувався ідеї, що у соціальному світі, як і у світі природи, точиться боротьба за існування. Вона буває різних форм: міжіндивідною, класовою, расовою, національною. Вивчаючи расову і національну боротьбу, вчений виходить з того, що раси і народи — творіння природи і вони живуть, поки існують відповідні природні умови. Між расами і народами ведеться постійна боротьба, в ній виживає сильніший.

Нація є рушієм розвитку людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розвиток. Націю Рудницький визначає як групу людей, об’єднаних спільністю притаманних лише їй рис (прикмет) в одну цілісність.

Вчений вирізняє такі риси нації:

· антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

· самостійна мова (у купі з літературою, наукою);

· питомі історичні тенденції і прагнення (на політичному, суспільному полях тощо);

· питома культура (як матеріальна так і духовна) й поспільні культурні прагнення;

· питома суцільна національна територія, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

Це основні риси, що передають суть нації і ними повністю володіє народ. Рудницький дав повну характеристику цих прикмет українського народу і обґрунтував положення, що найважливішою є, в першу чергу, територія, в другу, расовість, потім мова, традиції, культура.

Вивчаючи класову структуру української нації, С.Рудницький виходив з того, що із-за втрати державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Україні були неукраїнськими. Завжди українськими залишалося лише селянство. Звідси висновок, що про тотожність інтересів селянства і всього народу.

Головне суспільно-політичне завдання самостійної України вчений вбачав у зведенні до мінімуму або і цілковитому усуненні класової боротьби в Україні шляхом вирівнювання економічного становища громадян. Саме такий суспільний устрій, на думку вченого, відповідає споконвічним соціальним ідеалам українства, яке впродовж всієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переваг одного класу над іншим.

Нехай громадяни самостійної України борються і конкурують між собою, хто принесе для України більші заслуги, хто краще прислужиться рідній науці, літературі, народному господарству, всьому людству, а не за те, щоб бути багатшим від іншого та неволити його економічно.

Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно в діаспорі.

У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х років, другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий — із середини 80-х до наших днів.

Українська соціологічна думка в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з’являється проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну академію суспільних наук».

Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад — Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо розв’язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема відродження та реконструкції промислових підприємств. З’явилася цілком нова галузь науки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм». Велике значення у становленні цієї галузі знань мали праці російського вченого О. Гастєва.

На думку Олексія Гастєва, що сформувалася під впливом західноєвропейського позитивізму, наука про організацію праці повинна створюватися на стику соціальних і природничих наук. У останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів.

Зважаючи на реальні потреби виробництва, О. Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Йшлося про заміну статусу соціологічної науки, її предмету, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О. Гастєв в своїй роботі «Як потрібно працювати» писав, що в соціальній сфері повинна наступити епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних філософів невловимістю емоцій людської душі, вчені повинні поставити проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і кривими економічних стимулів.

В цей же час інший відомий вчений з питань НОП Н. Вітке звернув увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули і наукові узагальнення.

На думку сучасного соціолога О. Кравченко, з позицій нинішнього розуміння, Н. Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин.

Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книг з мистецтва управління персоналом, закріпленню і використанню кадрів, поліпшення умов праці, тобто з «соціалогічних основ адміністративної роботи».

Отже, намагання раціоналізувати організацію і управління праці в ті роки призвело до появи нової науки — соціальної інженерії — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку та установки людей з метою розв’язання соціальних проблем, на адаптацію соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. Її поява була обумовлена потребами загальногосподарської практики, змушеної рахуватися з людиною як свідомим активним елементом виробничого процесу. Структурно до «соціальної інженерії» входили два підрозділи:

1) наукова організація виробничого процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);

2) наукова організація управління (теоретично-методологіч­ною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).

Метою першого підрозділу було раціональне поєднання людини з засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання і взаємодія людини з людиною у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку про спільну трудову діяльність. Як писав Н. Вітке, основною проблемою НОП є не стільки сама праця як проблема фізіологічна, скільки співробітництво людей як проблема соціальної організації.

Отже, О. Гастєв, Н. Вітке визначили структуру, предмет дослідження і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилась із сфери технічно-організаційних заходів у сферу соціологічного знання з ужитковою орієнтацією.

Наукова соціологічна робота у 20-ті роки майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з’явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918 — 1920 роках Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував питання генетичної соціології. З 1926 року видавався щорічник «Первісне громадянство», де К. Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін.

Український демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український НДІ педагогіки (Харків), який очолював В. Протопопов, видавав з 1925 р. «Журнал експериментальної педагогіки і рефлексології», в якому публікувалися праці з соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, який очолювали О. Гейманович і В. Гакке­буш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним товариствами.

У 30-ті роки дослідженнями питань праці та управління займався Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором Дунаєвським.

Вчені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували прикладну соціологію. Спочатку досліджувалася ситуація, визначалася проблема, потім із застосуванням інженерних розрахунків вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавці, і на основі цього змінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства.

Була розроблена власна методика профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, що дають змогу виявити обдарованість людини.

Раціоналізація праці і управління сприймалася вченими інституту як процес соціальний. В основу його класифікації Ф. Р. Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного процесу:

• ініціації — запровадження проекту адміністративної структури в перших реальних діях;

• ординації — налагодження діяльності управлінського апарату до нормального його функціонування;

• адміністрації — оперативна робота по вирішенню управлінських проблем у системі керівництва, що склалося. Відповідно вирізняються функції — починні, упорядковуючі і розпорядчі. Тому особлива увага приділялась в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо. Соціологічні дослідження, що проводилися вченими харківського інституту виявили, що один із способів ухилення представників ДІДІ адміністрації від вирішення проблем — перекладання своїх обов’язків на «творчу активність мас». Проте, дрібна опіка, надмірне детальне розпорядження також шкодять виконанню. Простий робітник, який повинен чітко дотримуватися інструкції, не має можливості врахувати ті зміни, що з’являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотній вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального напруження Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування:

• надмірне захоплення колегіальністю в процесі прийняття управлінських, рішень, штатна підміна персональної відповідальності колективною, а отже обезособлення прийнятих рішень;

• залучення керівників вищестоящої інстанції «для узгодження» управлінських рішень;

• виконання робіт, які має виконувати підлеглий тощо.

Центральною концепцією харківської наукової школи була методологія «раціональної організації». Вона потребувала будувати проект будь-якої управлінської структури, виходячи не із апріорних принципів, а з врахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення одної і тої ж проблеми, що дозволяло вибрати оптимальний. Вивчення соціально-економічних проблем праці і управління в цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом.

Вчені харківського інституту перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, вивчаються вузлові питання, які потрібно вирішити. Після цього на основі попередніх розрахунків переглядається існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці і тих вимог, які вона ставить до виконавця і створюється «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система «норм продуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, постачання матеріалів, урахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, що притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих об’ємів емпіричної інформації, проведення багаточисельних опитувань тощо.

Інноваційна діяльність з удосконалення соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922 — 1924 роках почали з’являтися психотехнічні лабораторії, які у вирішенні питань профвідбору і профконсультацій широко застосовували тестування.

Отже, в 20—30-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницької думки, штучного роз’єднання дослідників на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто вимушений був перебувати в еміграції. Проте вільний від ідеологічного тиску розвиток української соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати — з’явилися соціологічні праці, які стали науковою класикою.

Як справедливо стверджує відомий сучасний вітчизняний соціолог В. Танчер, доробок соціальних мислителів з України міг бути значно більшим, коли б у 20-ті роки значну їх частину не було «витиснено» за кордон, а соціологічну науку, по суті, було зліквідовано як непотрібну у світлі «раз і назавжди» відкритих марксистсько-ленінських «законів» суспільного розвитку.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історичний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. На соціологію наліплюють ярлик «буржуазної науки», вона втрачає свою самостійність, а незабаром перестає існувати як соціальний інститут. Окремі соціологічні проблеми розвиваються в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії.

Період 30-х — кінця 50-х років характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистську» соціологію, а також недостатній зв’язок соціологічних знань із суспільною практикою.

Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки. Ігнорувалося будь-яке знання, яке не відповідало марксистсько-ленінському тлумаченню соціальної реальності, культивувалася нетерпимість до інакомислення. Вітчизняні соціологи не могли використати всього того, що було створено світовою наукою. Бракувало і фактичного матеріалу, бо соціологічні дослідження, по суті, в СРСР заборонялися.

З зміною політичної ситуації в кінці 50-х на початку 60-х рр. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень соціологами-самоуками. Було здобуто величезний фактичний матеріал про реальну соціальну дійсність в СРСР.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки, поновлюється видання часопису «Філософська та соціологічна думка», який був започаткований 1927 року.

Історія розвитку української соціологічної думки відтворює не лише загальні закономірності становлення соціологічного знання, а й віддзеркалює вітчизняні проблеми. Українське суспільство потребує об’єктивного тлумачення власної природи, своєї ролі й місця у світовій цивілізації.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені інституціалізацією її як однієї з провідних суспільних наук.

Яскравим виявом цієї тенденції було створення самостійного Інституту соціології в системі Академії наук України. Першою соціологічною установою в Україні був створений наприкінці 60-х років XX ст. відділ методології і техніки соціологічних досліджень в інституті філософії АН УРСР, який очолив відомий філософ М. Попович. З 1983 року це вже відділення соціології інституту філософії, а з 1990 — інститут соціології. Посаду першого директора інституту соціології обіймав академік Ю. Пахомов а в 1982 році його місце заступив відомий фахівець з питань економічної соціології В. Ворона.

Головна тематика досліджень Інституту соціології — виявлення закономірностей і тенденцій розвитку українського суспільства в національному й міжнародному контексті, осмислення й узагальнення досвіду перетворення колишнього (тоталітарного) суспільства на справді громадянське.

Визнанням міжнародного авторитету вітчизняної соціології став вихід у світ окремих чисел журналів «Социологические исследования» Російської Академії наук і «Міжнародного соціологічного журналу» (Нью-Йорк), цілком присвячених працям українських соціологів. З року в рік зростає число публікацій вітчизняних соціологів у зарубіжних фахових виданнях.

У липні 1997 року Інститут соціології НАН України розпочав видання першого у вітчизняній історії соціологічного науково-теоретичного періодичного часопису «Соціологія: теорія, методи, маркетинг».

Важливою у розвитку вітчизняної соціології стало відродження соціологічної асоціації України. Найголовнішими завданнями асоціації є визначення пріоритетних напрямів розвитку соціології в Україні, сприяння прискоренню процесів становлення професійної соціології і розширенню наукових зв’язків та співробітництва соціологів України, у тім числі із зарубіжними вченими, іноземними та міжнародними науковими організаціями.

... особливості соціальних відносин та поведінки різних верств населення в різних сферах життєдіяльності суспільства. Метою цих досліджень є визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, особливостей суспільних трансформацій тощо.

Учених інституту цікавить: в якому суспільстві ми живемо і яке суспільство будуємо. В діяльності інституту органічно поєднуються теоретико-методологічні розробки з широкомасштабними емпіричними дослідженнями. Із року в рік проводяться загальнонаціональні опитування, які фіксують динаміку соціальних показників розвитку України.

Соціологи всіх країн переймаються вирішенням споріднених проблем. Про це свідчить тематика світових конгресів соціологів, що проходять під опікуванням Міжнародної Соціологічної Асоціації. Лише за останню чверть XX ст. розглядалися такі проблеми як:

— шляхи соціального розвитку (Упсала, Швеція — 1978 р.);

— соціальна теорія та соціальна практика (Мехіко — 1982 р.);

— соціальні зміни: проблеми та перспективи (Делі — 1986 р.);

— соціологія в єдиному світі: подібності і відмінності (Мадрид — 1990р.);

— кордони, що перетинаються, та солідарності, що змінюються (Білефельд, Німеччина — 1994 р.).

Ознайомлення з доробками світового соціологічного товариства сприятиме успішному розкриттю і осмисленню тих невизначеностей і змін, які за останні десятиліття охопили весь світ і справили значний вплив на суспільне життя кожної окремої країни.

Основними напрямками розвитку української соціологічної думки нині є:

— відновлення перерваної традиції розвитку соціології у контексті з історією і національно-культурними особливостями;

— використання здобутків світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства з подальшою розробкою теоретичних концепцій, що враховували б особливості його розвитку;

— дослідження трансформації старої та становлення нової системи соціальних цінностей, норм та інститутів у її зв'язку з національним менталітетом;

— дослідження в контексті радикальних суспільних змін тих процесів і змін, що відбуваються на рівні особистості.

Досліджується соціальна диференціація і стратифікація, соціальна мобільність, соціальні наслідки економічних реформ, формування нових мотивацій і ціннісних орієнтацій різних верств населення України, зумовлених перехідним станом суспільства. Ведеться соціальна діагностика, соціальна експертиза стану і тенденцій розвитку соціальних процесів, соціологічного оцінювання соціального самопочуття та ціннісних орієнтацій населення, визначаються соціально-психологічні чинники стабілізації та інтеграції сучасного українського суспільства, вивчаються джерела та специфіка політичної культури українського народу, соціальної динаміки етнічних спільнот. Формується, як зазначив К. Грищенко, новий науковий напрямок — соціологія перехідного періоду.

Проведено цикл соціологічних досліджень соціально-психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи. Створена ефективна технологія ідентифікації громадської думки, застосування якої дає змогу підвищити вірогідність соціальних прогнозів щодо практичної поведінки людей на підставі аналізу їхніх думок про зміст і засоби розв’язання актуальних соціальних проблем.

На висвітлення цих проблем спрямовані монографічні праці провідних учених України: Є. Головахи «Трансформирующееся общество», Є. Головахи, Н. Паніної, М. М. Чурілова «Политическая культура населения Украины», К. Грищенка, А. Ручки «Социальные аспекты экономической реформы», С. Макеєва «Социальные перемещения в крупном городе», Ю. Саєнка «Моделирование показателей развития социальной инфраструктуры», за ред. В. Оссовського «Массовая информация и общественное мнение молодежи», Н. Паніної «Технология социологического исследования», В. Пилипенка «Социальная регуляция трудового поведения: социологический анализ», М. Шульги «Особа і етнос» та інші.

На визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, особливостей процесу суспільних трансформацій спрямована реалізація Інститутом соціології загальноінститутського проекту «Українське суспільство на межі XXI сторіччя», що передбачає моніторинг сучасного стану і перспективи розвитку суспільства, його основних структур, соціальних характеристик, що відображені у психологічному стані й орієнтаціях різних верств населення, у громадській думці. Результати реалізації цього проекту знайшли відображення в праці «Українське суспільство на порозі третього тисячоліття», інформаційно-аналітичних матеріалах: «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін» (1994—1999 рр.), «Українське суспільство — 2000 рік».

Суттєві здобутки вітчизняна соціологія має у розробці проблем соціальної мобільності та динаміки соціальної структури українського суспільства, формування суспільної психології населення України, особливостей економічної свідомості, адаптації особистості в умовах суспільної кризи»; визначення показників політичної та економічної культури, чинників і динаміки соціального самопочуття населення в умовах соціальних трансформацій.

У 90-ті роки відбуваються й інші, важливі для становлення української соціології, події. Зокрема у травні 1993 року Міністерство освіти України прийняло постанову про надання соціології статусу базової дисципліни в державних навчальних закладах. Нині соціологію викладають у всіх навчальних закладах ІІІ та IV рівнів акредитації.

З часу створення незалежної держави в Україні склалася мережа навчальних та науково-дослідних закладів, які забезпечують соціальну політику в системі освіти та науки. У державних університетах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Луцька створено соціологічні факультети та відділення на інших факультетах. Десятки державних і понад двісті недержавних навчальних закладів ІІ та ІІІ рівнів акредитації відкрили спеціальність «соціологія» і готують бакалаврів та спеціалістів, а в Луганському педагогічному інституті — навіть магістрів. У Київському, Харківському університетах та Інституті соціології НАНУ, що мають відповідне кадрове забезпечення та спеціалізовані ради із захисту дисертацій, відбувається підготовка спеціалістів вищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру.

Чимало вітчизняних науковців проходять стажування та навчання в університетах і соціологічних центрах Росії, США, Англії, Канади, Німеччини, Польщі та інших країн.

Перспективними і плідними є зв’язки, що передбачають зростання обміну фахівцями, досвідом з теоретичних та емпіричних досліджень, а також спільні дослідницькі проекти із соціологічними фундаціями багатьох країн зокрема:

Дата добавления: 2015-05-23