Історія становлення і розвитку соціології 3 страница. Як член німецької «спілки соціальної політики» він залучався до емпіричних соціологічних досліджень

Як член німецької «спілки соціальної політики» він залучався до емпіричних соціологічних досліджень. За участю М. Вебера розроблявся інструментарій для анкетування найманих робітників прусських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас вчений грунтовно займався питаннями соціологічної теорії. Він вивчав соціологію праці, промислову працю, соціологію бюрократії і організації, поділ і спеціалізацію праці, мотивацію і економічну поведінку.

М. Вебером була підхоплена ідея Е. Дюркгейма про поділ праці як мирний спосіб вирішення проблем, а економічні дії як мирний спосіб досягнення матеріальних переваг.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний і історичний, що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це — спосіб, соціально-економічної взаємодії суб’єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку різні стани, а суб’єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

Кожна соціальна дія, на думку М. Вебера, яка орієнтовна на економічні обставини, і кожна взаємодія людей в групі, що має економічне значення, передбачає певний спосіб поділу і організації людських послуг в інтересах виробництва. Індивіди, виконуючи різні види праці, об’єднуються задля спільної мети не лише один з одним, а із матеріальними засобами виробництва. При чому роблять це різними способами. Серед людських послуг М. Вебер вирізняє два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому значенні М. Вебер визначає як затрати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних установок на характер і форми мотивації економічної діяльності. Його головна робота — «Протистанська етика і дух капіталізму» (1901). М. Вебер вважав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Найбільше сприяє розвитку економіки протистанство. Кальвінійське вчення вимагає безперервної праці і не уявляє життя, наповненого задоволенням. Отриманий прибуток може бути використаний для нових вкладів у підприємство, а така аскетична поведінка сприяє накопиченню капітала. Миролюбна торгівля, безперервна праця з веденням скрупульозного бух­галтерського обліку — лише це сумісне з вимогами кальвінізму.

М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, правильне формулювання запитань. Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології з історичним підходом і первинність

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зробив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.

Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними принципами методології Вебера є:

— концепція «ідеальних типів» — розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип розуміння мотивів поведінки;

— принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Ці особливості методології М. Вебера можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він був проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що грунтуються на суб’єктивних думках учених. Водночас М. Вебер погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об’єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється.
М. Вебер уперше звернув увагу на методологію соціологічного дослідження, правильне формулювання запитань. Він прямо чи опосередковано протягом свого життя брав участь у шести великих соціологічних дослідженнях.

Основні наукові праці М. Вебера «Протестантська етика і дух соціалізму» (1905), «Вступ до господарської етики світових ре-
лігій» (1913), «Господарство і суспільство» (залишилася незавер-
шеною).

Марксистська школа соціології — явище в європейській соціології екстраординарне. Спираючись на досягнення класичної соціології, марксизм водночас поривав з усіма інтелектуальними традиціями і пропонував свій, ліворадикальний шлях перебудови суспільства.

На противагу О. Конту і Г. Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818—1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.

Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в теорії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса — історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об’єкт соціальної дії, а і як суб’єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.

К. Маркс виходив з того, що вивчення суспільного життя слід розпочинати із вивчення соціальної діяльності людей. Лише такий підхід уможливлював вихід за межі емпіризму та ідеалізму, розгляд історії суспільства як історії життя і діяльності людей у певних умовах, зв’язках, стосунках. Водночас він заперечував сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково, і стверджував, що кожній формації притаманні її власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових.

К. Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, проте, на відміну від Дюркгейма, надавав його аномальним функціям (експлуатації, безробіттю, зубожіння тощо) не випадкового і не минущого характеру, а фатального, такого, що його не можна усунути. За Марксом, поділ праці призводить не тільки до соціального структурування суспільства, а до його розколу на два антагоністичні класи — експлуататорів і експлуатованих; антагонізм між працею і капіталом неможливо усунути еволюційним шляхом, для цього необхідне революційне повалення старого режиму і встановлення нового, справедливого суспільства. Тільки нова, комуністична формація створить органічну солідарність, тобто такий колективізм, який є необхідним для всебічного розвитку особистості.

Принципове значення для соціології має теорія Маркса щодо відчуження праці. Дуже цінним було також те, що К. Маркс пропонував вивчати не суспільство взагалі, не людину взагалі, а конкретне суспільство, конкретну людину, конкретні соціальні утворення, особливо робітничий клас.

Значні заслуги К. Маркс має і щодо розвитку методики конкретних соціологічних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження, опитування.

Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К. Маркс у 1880 р. на прохання Б. Малона (видавця часопису) розробив «Анкету для робітників», яка складалася з чотирьох частин і містила 99 запитань. З допомогою анкети мали вивчатися зміни фізичного, інтелектуального і морального стану робітників залежно від їхньої статі, віку, кваліфікації, інтенсивності праці, санітарного стану підприємства тощо.

Питання анкети розподілено на чотири групи: перша — інформація про умови роботи, використання дитячої праці, про охорону праці; друга — інформація про тривалість робочого дня для дорослих та дітей, можливості дітей, що працюють, учитися; третя — ставлення робітників до підприємців, система оплати праці та рівень заробітної плати, проблеми бюджету сімей, забезпечення на старість, четверта — інформація про організації робітників, профспілки, страйки та їх цілі, ставлення уряду й підприємців до робітників.

Сучасний рівень розвитку соціології дає змогу побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування.

Щоправда, опитування за цією анкетою, на жаль, так і не було проведено. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу». На підставі узагальнення багатого емпіричного матеріалу написано також праці К. Маркса про французьку революцію, її передумови та наслідки: «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта».

Матеріалами конкретних соціологічних досліджень К. Маркс користувався і редагуючи «Рейнську газету». Розглядаючи скарги мозельських селян, він використовував численні офіційні та особисті документи, дані опитування значної кількості заінтересованих осіб.

Хоч К. Маркс і не був соціологом у точному розумінні цього слова, значення його ідей для розвитку соціології нині визнано вченими всього світу. Так, американський професор Кристофер Дуба, автор підручника із соціології (Нью-Йорк, 1985 р.), підкреслюючи заслуги К. Маркса, звертає увагу на такі ключові моменти:

¾ Маркс неспростовно довів, що саме економічні чинники визначають соціальне життя суспільства;

¾ будь-які системи вірувань і думок — це не більше ніж продукти тієї епохи, в якій вони виникли і функціонують;

¾ на концепції відчуження праці, розробленій К. Марксом, базуються теорії багатьох пізніших соціологів.

У зарубіжних підручниках із соціології неодноразово наголошується на тім, що без К. Маркса не було б ні Вебера, ні Дюркгейма — гігантів соціології, хоч обидва вони не визнавали вчення К. Маркса.

Після Маркса відчуження праці стало однією із головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858—1918) та його головну працю «Філософія грошей» (1980). Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г. Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його роботу «Філософія грошей» можна назвати «філософію праці».

Для Г. Зіммеля категорія грошей (як для Е. Дюркгейма — поділ праці) за влучним висловом російського соціолога М. І. Дряхлова, послужила тим збільшувальним склом, завдяки якому вдалося краще розглянути сховані механізми соціального життя, суспільну працю і її нормальних і паталогічних формах. Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм повинні вивчати спеціальні суспільні науки — соціологічні. Чисті форми за своєю суттю є відносини між індивідами, які розглядаються окремо від тих об’єктів, що виступають предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, створеною людиною.

Сама по собі цінність є фундаментальним відношенням, що визначає всі інші. Над світом конкретного буття, вважає Зіммель, підноситься світ ідеальних цінностей, що вибудовують зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, яка існує в матеріальному світі. Продукт праці двозначний за своєю природою. Він з’являється в матеріальному світі, бо створюється фізичними зусиллями, але належить і утримує своє справжнє значення в іншому, ідеальному світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.

Продукт праці двозначний і за іншим сенсом. Він поєднує фізичні і розумові витрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціняться більше, ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:

Редукцію (зведення) складної праці до простої;

Прийняття найменш цінної фізичної праці — за одиницю виміру всіх видів конкретної праці;

Визнання «мускульної праці» за первинну цінність.

Звідси — приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату — суб’єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г. Зіммель створює і обгрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.

Через категорії «праця», «відчуження» і «цінності» Г. Зіммель показав, що, поки річ із мети перетворюється на засіб досягнен-
ня чогось, працівник усе більше відчужується від продукту і засо-
бів праці.

Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а самé суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.

У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він уважає, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г. Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.

У праці «Про соціальну диференціацію» (1890 р.) автор стверджує, що соціальна диференціація завжди супроводжується індивідуалізацією, становленням особистості, а соціальна еволюція є, по суті, структурною диференціацією суспільства. Соціальний конфлікт, за Зіммелем, може мати й позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових.

На початку ХХ ст. з’явилися нові важливі соціологічні концепції, що сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теоретичного рівня. У цьому є певна заслуга німецького соціолога Фердінанда Тьонніса (1855—1936), який одним із перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство на етапі статики, друга — динаміки.

Ф. Тьонніс першим науково обгрунтував поняття «прикладна соціологія» і визначив її місце в системі соціологічного знання.

Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою застосування — історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс вирізняє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він автор усесвітньовідомого соціологічного твору «Спільнота й суспільство».

Дослідження Тьонніса і Зіммеля сприяли самовизначенню та інституціалізації соціології. Вони справили великий вплив на розвиток соціологічної думки, зокрема на творчість Е. Дюркгей­ма і М. Вебера.

Згодом із критики індивідуально- і колективно-психологічних теорій з’ясування сутності соціальних явищ виникла соціально-психологічна теорія, яка виходить із того, що індивідуальна свідомість не є єдиним психологічним чинником суспільства. Існує ще й суспільна свідомість, але вона може і повинна пояснюватися соціальними фактами.

Представником цього напрямку є видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін (1889 — 1968), який зосереджує увагу на змісті соціальних явищ, що складаються із людських взаємодій. У цих взаємодіях вчений вирізняє людей (суб’єктів дій), думки і норми (значення дій) і предмети (матеріальні носії значень), за допомогою яких значення виражаються і переносяться. Людина з її психікою, за Сорокіним, є соціальний продукт, оскільки її свідомість наповнюється соціальним змістом — культурою.

Особливий вид соціологічного знання представляє біхевіористична теорія. Найбільш відомим автором цієї теорії є американський вчений Дж. Мід (1863 — 1931). В своїй праці «Свідомість, індивід і суспільство» він представляє взаємодію індивідів як процес соціалізації. Взаємодіючи, люди вчаться сприймати роль один-одного, тобто узгоджувати свою поведінку з вимогами спільноти, в якій вони живуть.

В сучасній західно-європейській і американській соціології панує функціоналістська теорія, згідно з якою складові суспільства тісно пов’язані. Кожна складова виконує певну функцію, що полягає у здійсненні відповідної діяльності, завдяки чому підтримується цілісність суспільства.

Видатним представником функціоналізму є Т. Парсонс (1902—1979). В своїй праці «Соціальна система» Т. Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ повинно виходити з того, що суб’єкти орієнтовні на певну мету. Постійна взаємодія суб’єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб’єкту. А соціальна система трактується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб’єкти об’єднані для досягнення певної мети. В межах соціальної системи діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому задовольняються певні потреби. Така система знаходиться в стані рівноваги і намагається цю рівновагу підтримувати.

Насамперед йдеться про економічну поведінку з предметом вивчення економічної соціології. Бо саме економічну науку цікавить обдумана поведінка людини, де вона підраховує вигоди і невигоди будь-якої конкретної дії.

Відомий італійський соціолог і економіст В. Парето (1848—1923). Вважав, що соціологію і економіку слід розглядати як точні науки, з яких необхідно вилучати елементи ідеології і політики, і в основі яких мають бути методи математики. Ще один відомий економіст А. Сміт розробляв теорію людини і її потреб; стимулів, що збуджують до дій, мотивації поведінки.

В певній мірі історія західної економічної думки — це історія поступового розширення соціального фону, на якому розглядається розвиток соціологічного знання про пралю. Як слушно зауважує англійський економіст М. Маршалл (1842—1924), велика армія економістів впродовж XIX і XX віків наполегливо добирається до коріння тих збуджувальних мотивів, які найбільш сильно і найбільш стійко впливають на поведінку людини в сфері її трудової діяльності.

З критикою англійської політекономії і марксизму як її послідовника виступив Американський соціолог Т. Веблен (1857—1929) — фундатор самостійної школи — інституціоналізма. Замість вивчення статичного стану реальності, що передбачає незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки, на його думку, мають стати мотиви поведінки споживачів, їх спосіб життя і взаємовідносини. Вчення про інститути, експлуатацію тощо, повинно грунтуватися на дослідженні соціальної діяльності людини, її мотивів і пове-
дінки.

Широке громадське визнання соціології як самостійної галузі знань розпочалося на зламі XIX і ХХ ст. В університетах запроваджувалися соціологічні лекційні курси, відкривалися кафедри та факультети, створювалися часописи та наукові товариства. У 30-ті роки в середовищі соціологів відбувається активне наукове спілкування, взаємні переклади наукових праць, дискусії тощо. Проте наступні десятиліття, з війнами, тоталітарними режимами, політичними репресіями, депортаціями та еміграціями не сприяли розвитку суспільствознавчих наук у Європі. Центр соціологічної активності перемістився у США. Лише на початку 90-х років ХХ ст. було засновано Європейську соціологічну асоціацію. Її перша конференція відбулася 1992 року у Відні, друга — 1995 року у Будапешті, третя — 1997 року у Великобританії, четверта відбудеться у 1999 році у Відні. На ці конференції запрошують соціологів із Європи, Азії, Америки, усього — 600—700 осіб. На жаль, українська соціологічна школа репрезентована щоразу надто обмежено, лише кількома представниками.

2. 3. Емпірична соціологія: основні напрями і школи

Новий етап розвитку соціологічної думки на Заході характеризувався становленням і розвитком емпіричної соціології, появою нових її напрямів та теорій, зокрема індустріальної соціології, що намагалась певним чином поєднати теоретичну й емпіричну соціології.

Емпіризм — напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-пси­хологічний клімат, громадську думку тощо. Її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні дослідження спостереження, опитування, експеримент тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері — у середовищі державних службовців, підприємців.

Її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в ХІХ ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був франко-бельгійський учений-математик, відомий статист і демограф ХІХ ст. Адольф Кетле (1796—1874). З його ім’ям зв’язаний перехід соціальної статистики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології (за термінологією Кетле «соціальної фізики») як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття статистичних закономірностей, концепції середніх величин, поняття соціального закону, А. Кетле визначив методологічні правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку мала три етапи. Для першого — характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із реальним життям. Цей етап охоплює кінець ХІХ і два перші десятиріччя ХХ ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливо.

В американській соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соціологічного факультету, що його 1892 року очолив Албіон Смолл (1854—1926). Вона, займаючись практичним вирішенням соціальних проблем індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соціальна робота. Соціальні працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і посиленням стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Уільям Томаса (1863—1947) і Флоріан Знанецького (1882—1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджесс (1886—1966) розробили прикладний варіант для дослідження міста, соціально-екологічної теорії основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації — включене спостереження, інтерв’ю, аналіз документів.

На другому етапі (20—30-ті роки ХХ ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап — від 40-х років до наших днів — характеризується (особливо в 60—70-ті роки) бурхливим розвитком емпіричної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, запитів населення, вирішення соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

Індустріальна соціологія є одним із головних напрямів емпіричної соціології Заходу, що займається дослідженням сфери виробництва, вивченням трудових відносин людей на підприємстві і розробкою практичних рекомендацій по підвищенню ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше набували переконання в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У зв’язку з цим і виникла індустріальна соціологія.

У межах індустріальної соціології на той час вирішувалися такі проблеми:

посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності;

визначення найраціональніших форм взаємин представників різних соціальних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.

Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соціально-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія — це прикладна галузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, вплив їх на різні сфери життєдіяльності суспільства, зокрема на сферу трудової діяльності людини.

Особлива увага приділялась проблемі мотивації праці, яка є однією з найдавніших і найскладніших в історії соціології й потребує систематичного вивчення. Ще Томас Мор, міркуючи про стимули до праці в суспільстві з колективною власністю, ставив собі запитання, як можна отримати надлишок продуктів, якщо, з одного боку, кожний почне ухилятися від роботи, оскільки не матиме власного зиску, а з іншого — є розрахунок на те, що «хтось інший зробить» дасть можливість працювати абияк. Нині склалися два підходи до мотивації: примусовість і заохочування.

Прихильниками примусу до праці були Ф. Тейлор, Г. Форд, Е. Мейо, Д. Макгрегор, Ф. Херцберг, а першою спробою практично вирішити це питання стала тейлорівська система наукової організації управління підприємством, що грунтується на дослідженні конкретної роботи.

Дата добавления: 2015-05-23