Історія становлення і розвитку соціології 2 страница. Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у межах «позитивного синтезу» — своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О. Контом, — це поділ наук відповідно до їх предмету і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Вся система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання — наука більш високого порядку — сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з’ясування (пояснення) специфічного змісту науки більш високого рангу. Засто­сувавши цей принцип О. Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія.

Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, але має, як стверджував О. Конт, певні особливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюється внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обгрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв’язку.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати основні закони його функціонування і розвитку.

О. Конт вважав, що соціальні зміни в суспільстві обумовлені багатьма чинниками, але визначальним із них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є висхідною основою для дослідження соціального розвитку загалом. В цьому сенсі О. Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіди і суспільства має три стадії. Закон трьох стадій, за Контом, є основним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:

· теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів;

· метафізичну (1300—1800 р.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;

· позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом позитивної філософії. На думку Конта, від загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо.

Зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох сходинок розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.

Другий закон, який був означений О. Контом — це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень людей. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної солідарності, об’єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і змінам структури суспільства.

У структурі суспільства, О. Конт вирізняв чотири класи:

· перший — представники наукового, філософського, естетичного видів діяльності. Цей клас займає вищий щабель в соціальній структурі суспільства;

· другий — представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);

· третій — землероби;

· четвертий — ремісники.

Відносини між класами, за О. Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Положення, які займають капіталісти, на думку О. Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру їх функцій в суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значимі і вужчі, ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості, звісно є поділ праці, хоча він пов’язаний із різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший — до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться в гармонії зі станом соціальних відносин в цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі — релігія.

О. Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити.

О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного методу тощо.

Контівське пояснення явищ природничими законами стало підгрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством — у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дарвіна (1809—1882). Одним із представників такого підходу був найвпливовіший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820—1903).

Він теж названі біологічні чинники розглядав як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатися загальною теорією систем. Ця теорія грунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції та структуризації суспільства з допомогою соціальних організацій — інститутів. За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним управляють біологічні закони, відповідним чином адаптовані. Так, закон боротьби за існування, виведений Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер трактує як закон класової боротьби для середовища соціального.

Ототожнюючи суспільство з біологічним Г. Спенсер стверджував, що кожний елемент структури соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість — функцію харчування, торгівля — кровообігу, армія — захисні функції шкіри, транспорт — кровоносних судин тощо.

Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів підсистем. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли їхня взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.

Найціннішою у вченні Спенсера була ідея, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізація управління в них тощо.

Порівняння суспільства з організмом дало можливість Г. Спенсеру зрозуміти ряд важливих особливостей функціонування суспільства як соціальної системи і його складових. Він запровадив і розтлумачив такі терміни як «соціальна структура і соціальна функція», «соціальні інститути», «соціальна диференціація і інтеграція». Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера теж стосувалася суспільства. Первісне суспільство він розглядав як продукт неорганічних, біологічних та психологічних чинників еволюції. Це суспільство відносно однорідне. Проте поступово (насамперед у зв’язку з зростанням чисельності населення і поділом праці) посилюються соціальні відмінності, з’являються нові соціальні функції, спеціалізовані соціальні органи, яким він дав назву «соціальні інститути». За Г. Спенсером, сукупність взаємодіючих соціальних інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. В сучасному тлумаченні «соціальні інститути» — це стала форма організації спільної діяльності, яка передбачає наявність спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку окремих соціальних спільнот чи суспільства в цілому.

В своїй праці «Основи соціології» вчений вирізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер убачав дві складові цього процесу — інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів. Кожний з цих типів соціальних інститутів включається в певну систему органів. Класифікуючи соціальні інститути за їх функціями в суспільному орагнізмі, Г. Спенсер вирізняє такі три їх системи:

1) продовження роду (сімейні);

2) виробничі і розподільчі (професійні, промислові);

3) регулюючі (обрядові, політичні, церковні).

Спенсер уважав, що органічний світ з’явився із неорганічного, а людина і суспільство — з органічного. Суспільство як організм складається з окремих клітинок (індивідів), але живе довше, ніж ці клітини. Між окремими його органами існує поділ функцій, подібно тому, який притаманний живій істоті.

Згідно з теорією Г. Спенсера в індивідуальному суспільстві індивіди існують за рахунок праці і інших видів діяльності, в яких виявляється їх підприємливість. Держава захищає індивідуальність і намагається сприяти поєднанню інтересів різних індивідів. Індустріальне суспільство базується на вільному співробітництві. Більшість його індивідів пристосовано до промислової праці, в якій краще реалізуються їх особисті інтереси.

Наприкінці XIX ст. під впливом процесу активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних досліджень з’являється ряд соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біологічними процесами, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників — кліматичних умов, ландшафту місцевості (геог­рафічна школа соціології), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. Серед представників органічної школи великою популярністю користувався біогенетичний закон Мюллера—Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хвороби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспільства» тощо.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа — один із найреакційніших різновидів натуралізму в соціології. О. Гофман наголошує на таких її постулатах:

· соціальне життя і культура є результатом дії расово-антро­пологічних чинників;

· раси, тобто множини людей, об’єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб’єк­тами соціально-історичних процесів;

· раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;

· змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;

· соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники цієї школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

Це стосується і ряду висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи. Ідеться про концепцію життєвого простору, яка визнавалася визначальною в державній політиці. Проте географічна школа продукувала й інші, раціональніші ідеї щодо ролі географічного середовища й окремих його складових (клімат, грунт, ландшафт тощо) у розвитку конкретних типів суспільства, формуванні господарського та політичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей. Спочатку ідеї географічної школи, не зважаючи на їхню обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спрямовані проти перебільшення ролі суб’єктивного фактора в історії. Зокрема плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім’я), запропонована французьким соціологом Ф. Ле-Пле.

З розвитком наукової соціології географічна школа поступово втратила значення, оскільки вона ігнорувала соціально-рушійні сили історичного прогресу, а відтак стала живильним середовищем для обгрунтування реакційних теорій щодо «природних» причин відсталості колоніальних народів, виправдання колоніальної політики панівних держав. У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму не існує. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.

Теорія соціал-дарвінізму, що як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна, була надзвичайно популярною в кінці XIX — на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766—1864) автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований. Одним із найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних та соціальних наук Йєльського університету У. Самнер (1840—1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, У. Самнер відстоював два принципи: 1) усезагальність природного відбору і боротьби за існування; 2) автома­тичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи з цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, принцип вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, які виявляються на рівні індивіда як звички, вважав що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:

1) інтереси, бо звичаї є певними видами захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людьми, або ж людьми і природою);

2) мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, бо звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини в такий спосіб, як впливають природні несвідомі сили і імпульси.

В своїй праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, на основі аналізу великого етнографічного матеріалу стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.

Соціал-дарвіністи в певній мірі обгрунтували зв’язок біологічних та соціальних процесів, довели конфліктність та суперечливість суспільного розвитку і через це деякі їхні теорії мали важливе значення для розвитку соціологічної думки. Один із пред­ставників соціал-дарвінізму — У. Беджгот (1826—1877), писав, що можна заперечувати проти принципу природного відбору де-інде, але він достеменно панує на ранній стадії розвитку людства: сильніші вбивають слабших як тільки можуть. Причому боротьба відбувається не стільки між індивідами, як між групами, зокрема, із-за намагання одних націй до панування над іншими, і одних національних груп над іншими.

Ще більше на ролі міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838—1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і взаємовідносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин він уважав безперервну боротьбу, аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, яка трапляється на шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить потяг людей до задоволення матеріальних потреб.

Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, обумовлюють весь державний і суспільний розвиток.

Серед соціальних процесів особливо вирізняв конфлікт ще один австрійський соціолог — Г. Райтценхофер (1848—1904 рр.). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес. Інтерес, на його думку, — це усвідомлення природних біологічних потреб і імпульсів, які обумовлюють боротьбу за існування. Заінтересованість — це основний принцип, що управляє соціальними процесами. Їх існує декілька типів:

· прокреативні (стимулюючі продовження роду);

· фізіологічні (пов’язані з підтриманням життя);

· індивідуальні (пов’язані з самоствердженням);

· соціальні (родинні і групові);

· трансцендентні (релігійні).

Інтереси, потреби, бажання, як рушійні сили соціальної поведінки вивчалися американським соціологом А. Смоллом (1854 — 1926). Інтерес, на його думку, — основна одиниця соціологічного аналізу. Його роль він порівнює з роллю атома в фізиці і стверджує, що все соціальне життя врешті-решт полягає в процесах розвитку, пристосування і задоволення інтересів. Серед найбільш загальних інтересів А. Смолл вирізняє здоров’я, доброт, спілкування, пізнання, красоту, справедливість. Інтерес має два аспекти: суб’єктивний — бажання і об’єктивний — в чому відчувається потреба, бажана річ.

Наприкінці XIX ст. виникає психологічна соціологія, яка справила великий позитивний вплив на розвиток соціологічної думки про працю. Вона сприяла наближенню науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства загалом сфери праці зокрема.

Її представники намагаються суспільні явища пояснити психологічними чинниками, впливом свідомості, тобто психічними відносинами між індивідами. Так Д. Милль (1806 — 1873) пояснює суспільство на основі індивідуальної психіки; Г. Тард (1843 — 1904) наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини уподобань; Мак-Дугалл (1871 — 1938) пояснює соціальні явища інстинктами; 3. Фрейд (1856 — 1939) всі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом — статевим потягом (лібідо). Статевий потяг, за 3. Фрейдом, є основою людської поведінки і психіки, він повинен задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникає ряд явищ, що потребують певних затрат енергії, і наступає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивні спрямування — наука, мистецтво, винаходи (цей процес називають сублімацією), і негативні — поява різних хворобливих станів (неврозів).

Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов’язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і людськими спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цієї науки надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.

Французький учений Еміль Дюркгейм (1858—1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології. Е. Дюркгейм критикував розглянуті вище індивідуально-психологічні теорії, підкреслюючи, що соціальні явища не можна розглядати як просто індивідуальні психологічні факти. Соціальне перевершує індивідуальне, як ціле перевершує часткове. Соціальні явища індивід знаходить в суспільстві уже готовими, такими, які існували до нього. Вони не залежать від свідомості окремого індивіда. Соціальне — це надіндивідуальне, воно має особливу властивість.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма — «соціологізм», який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об’єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв’язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв’язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

· розгляд соціальних фактів як таких, що існують об’єктивно, незалежно від людини;

· вираження суспільної свідомості об’єктивними, не залежними від суб’єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

· аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;

· постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

Таким чином, метод Дюркгейма конкретизує одну з його ідей про те, що соціологія повинна мати справу передусім із реальними соціальними явищами та процесами, а не з уявленнями про них.

З ім’ям Е. Дюркгейма зв’язане також вивчення явищ, яким він дав назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, які стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції в суспільстві не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм вважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не повинна бути пригнобленою, а людину не повинна ставитися на рівень машини. А відтак диференціація суспільства має здійснюватися не за соціальними привілеями, а за індивідуальними здібностями людей.

Дюркгейм запропонував для соціології систему, головними характеристиками якої були:

розуміння суспільства як саморегульованого структурно-функціонального організму;

розуміння суспільного порядку як нормального його стану;

визнання моралі як основного регулюючого механізму суспільства і провідної ролі її для функціонування соціальних інститутів виховання.

Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того часу, центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо.

Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив із таких засад:

· побудова «правильної» методології має озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;

· аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «пра­вильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

· конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від «правильного» шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;

· учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

Історія людства, за Дюркгеймом розпочинається з механічної солідарності — первіснообщинного стану, в якому панує примусовий колективізм, однаковість членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, відсутність поділу праці нівелювала й особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особисті якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці за Дюркгеймом є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв’язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці — єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Вивчаючи вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства Е. Дюркгейм розтлумачив сутність і особливість соціальних процесів в економічній сфері, уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На думку Дюркгейма, економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.

Саме аналіз історичної еволюції поділу праці показує «правильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності.

«Хоч поділ праці існує не з учорашнього дня, — писав Е. Дюркгейм, — та лише наприкінці минулого століття суспільства люди почали усвідомлювати цей закон, який до того часу управляв ними майже без їхнього відому».

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші — «Про поділ соціальної праці»
(1893 р.), «Метод соціології» (1895 р.), «Самогубство» (1897 р.), «Елементарні форми релігійного життя» (1912 р.). Він був видавцем «Соціологічного щоденника», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

Одночасно з Е. Дюркгеймом у Німеччині працював Макс Вебер (1864—1920). Макс Вебер був енциклопедично освіченою людиною, громадським і політичним діячем. З його ім’ям зв’я­зана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія — не лише «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Визначаючи сутність соціального явища, він виходив із індивідуальної свідомості. М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальна, а лише та, що має внутрішнє значення для суб’єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Головним завданням соціології, на думку М. Вебера, є розуміння значення мотивів, що призводять до певних дій.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

Він уважав, що соціологія повинна досліджувати мотиви вчинків людей і значення які вони надають власній поведінці і діям іншого. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні і інструментальні соціальні дії і вважав, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Дата добавления: 2015-05-23