Історія становлення і розвитку соціології 5 страница

На думку Дж. Морено, психічне здоров’я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак симпатій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні процедури дають можливість визначити становище людини в неформальних зв’язках, зрозуміти її проблеми.

Методи соціометрії стали робочими інструментами, які дають досить об’єктивну (хоч і обмежену) інформацію для профілактики і пом’якшення конфліктів, виявлення неформальних лідерів, оптимізації соціально-психологічного клімату в малих групах.

Дальшим розвитком соціометрії є так звана соціодрама, в якій «грають» ролі справжніх соціальних груп (сім’ї, виробничого колективу). Виконавці можуть мінятися ролями (син виконує роль батька, керівник — підлеглого). Програються реальні життєві ситуації, відпрацьовуються навички виконання соціальних ролей і розуміння інших людей, що виконують такі ролі.

Займаючись груповою терапією, Дж. Морено створив навіть цілий «терапевтичний театр». У пацієнтів наставало полегшення після програвання певних психологічних станів та соціальних ролей; вони набували необхідних навичок дії у складних життєвих ситуаціях.

Із середини 50-х років ХХ ст. під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку в індустріальній соціології спостерігається відхід від багатьох положень та рекомендацій теорії «людських стосунків». «Емпірична школа» в індустріальній соціології претендує на синтез «класичної школи менеджменту» з доктриною «людських стосунків». Для неї характерне зміщення наукової проблематики від організації робочого місця (тейлоризм) і дослідження неформальної організації підприємств (Е. Мейо, Дж. Морено) до вивчення управлінської структури корпорації як соціального інституту, соціальних наслідків механізації та автоматизації виробництва, місця і ролі менеджера в сучасному суспільному виробництві тощо. Більше уваги приділяється розробці конкретних проблем управління працею з урахуванням особливостей виробничих умов. Зокрема, розробляються конкретні рекомендації щодо поліпшення діяльності керівників і вдосконалення взаємин керівного складу з безпосередніми виконавцями, досліджуються шляхи підвищення ефективності дій менеджерів.

У цьому контексті актуальними є розробки американського вченого Дейла Карнеги (1888—1955), який займався вивченням проблем поведінки людини. Він уважав, що вміння правильно поводити себе з іншими — це найважливіше з умінь для будь-кого, а особливо для ділової людини. У результаті проведених ним досліджень з’ясувалося, що навіть у інженерній справі лише близько п’ятнадцяти відсотків фінансового успіху залежать від суто технічних знань, решта (вісімдесят п’ять відсотків) досягається за рахунок уміння керувати людьми. Оскільки кожна людина в житті використовує лише малу частку своїх фізичних і розумових ресурсів, то, за Карнегі, найвища мета освіти — не знання, а дія. Освітченість — це лише вміння розв’язувати життєві ситуації.

Д. Карнеги розробив цілу систему основних прийомів спілкування з людьми, виходячи з простих «житейських» істин, як-от: «сваритися щонайменше безглуздо, слід турбуватися про подолання власної обмеженості, а не перейматися тим, що бог не вважав за потрібне розподілити дар розуму порівну між усіма; потрібно розуміти ту просту істину, що людина в дев’яносто дев’яти випадках зі ста ніколи не засуджує себе незалежно від того, чи вона права чи неправа».

Критика, з погляду Д. Карнеги, неконструктивна, бо вона змушує людину захищатися і шукати для себе виправдання. Критика навіть шкідлива, бо вона вражає дорогоцінне почуття власної гідності, завдає удару уяві людини про власну значущість, породжує почуття образи й обурення.

Спілкуючись із людьми, слід пам’ятати, що вони є нелогічними емоційними створіннями, якими керують пихатість і гонор. Тому варто говорити про людину стільки доброго, скільки можна сказати.

Замість того щоб засуджувати людей, варто спробувати зрозуміти їх, збагнути, чому вони чинять саме так, а не інакше. Це породжує толерантність і великодушність.

Теорії людських стосунків дала поштовх розробці проблем мотивації поведінки людини. Вивчення мотивації — один з основних напрямків індустріальної соціології. Значний внесок у цю сферу зробили А. Маслоу, Ф. Херцберг і Д. Макгрегор.

Абрахам Маслоу (1908—1970) створив теорію ієрархії потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні, а похідні метапотреби — змінюються. Вони однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних (рис.). Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними). Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжирування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволено принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати наступні — потреби в безпеці, соціальні, престижні, і насамкінець — духовні. Але саме тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Відтак зрозуміло, що сила дії потреби є функцією від міри її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії.

На початку 60-х років у індустріальній соціології в межах концепції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив з урахуванням відмінностей у потребах підляглих американський учений, професор Массачу-сетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це була перша спроба теоретично обгрунтувати стилі поведінки керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія так звана теорія «Х» Макгрегора проповідує авторитарний стиль управління виходячи з того, що пересічна людина не любить працювати і намагається наскільки це можливо уникати праці. Тому її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль породжує у підлеглих страх, а інколи і агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються стосунки між робітниками і підприємцями, робітники відчувають поблажливе до себе ставлення то вони виявляють інтерес до роботи і сумлінність. За таких умов можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у теорії «Y». Цей підхід грунтується на таких постулатах:

● трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розвага;

● у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного самоконтролю;

● внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;

● люди працюють ліпше там, де орієнтуються на людей, а не на результати їх праці.

Такі установки вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Керівник повинен пам’ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як підказує розум чи радить наука. Є ще й об’єктивні обставини — низька трудова дисципліна, аритмія, вимушений поспіх, низька кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися. Перш ніж вибрати ту чи ту модель керівництва, необхідно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і підлеглих, стан трудової дисципліни, моральний клімат тощо. Після цього консультант може рекомендувати адміністрації, яку модель («Х», «Y» чи змішану) необхідно застосувати в кожному конкретному випадку.

Ще в 60-х роках американський учений, автор книг «Стимули до праці», «Праця і природа людини» Ф. Херцберг запропонував теорію стимулювання, яка теж грунтується на врахуванні потреб людини і отримала назву «теорія збагачення праці». Він класифікував усі стимули до праці та розподілив їх на дві групи. Першу групу він назвав «чинниками гігієни» і зарахував до неї зовнішні щодо самої праці чинники: умови праці, соціально-психологічний клімат, стиль та методи керівництва, заробітна плата, професійний та суспільний статус, гарантія збереження робочого місця тощо.

Поліпшення цих чинників спочатку діє як стимул, потім стає звичним і знову з’являється невдоволення. Вони діють як чинники медичної гігієни. Однак одної лише гігієни недостатньо. Ф. Херцберг пропонує «вмонтувати» в людину «внутрішній генератор», що залежить від зміни другої групи чинників — внутрішніх, тобто змісту самої роботи, її привабливості, усвідомлення і самооцінки працівником своїх досягнень, почуття відповідальності, самореалізації в праці тощо.

Якщо зовнішні чинники, за Ф. Херцбергом, можуть лише тимчасово стимулювати трудову активність, то внутрішні діють постійно є справжніми стимулами.

Ф. Херцберг проінтерв’ював 200 службовців і помітив, що невдоволені своєю працею люди найчастіше мали на увазі не саму працю, а трудову ситуацію, в якій вони працювали, а задоволені — навпаки. Отже можна стверджувати, що задоволення є функцією змісту праці, а незадоволення — функцією її умов.

Гігієнічні чинники закріпляють, стабілізують робочі кадри, а збуджують до продуктивної роботи внутрішні мотиватори.

Головна установка теорії Ф. Херцберга — стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Для цього замість старої практики подрібнення операцій, запровадженої на початку ХХ ст. в американських корпораціях Ф. Тейлором, Ф. Херцберг уважав за необхідне збагатити зміст праці, урізноманітнювати дії працюючих, зменшуючи ступінь їх регламентації і передаючи робітникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалюючи організацію праці.

Його теорія «збагачення праці» полягала у створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, отже, у наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення поставлених завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розпочалася повсюдна раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожним робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак економічні труднощі 70-х років, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку вчення Ф. Херцберга. Відбувся перерозподіл значущості об’єктивних і суб’єктивних чинників, посилився інтерес до проблем організації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга почав суперечити самій економічній суті виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва почали сприймати теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення раціональних принципів управління.

Емпірична соціологія переживала кризу. Загострення соціально-психологічних суперечностей стимулювало пошук нових форм її розвитку. Було переглянуто деякі принципи емпіричних досліджень. Зокрема, запроваджено принцип поведінково-психологічного аналізу, який у центр аналізу ставить поведінку людини, її реакцію на різні стимули. Емпірична соціологія зробила спробу інтерпретувати факти, а не тільки давати їм кількісну характеристику.

У 70-х роках знову активізувалися принципи тейлоризму. Намагання відійти від прямого заперечення поглядів Ф. Тейлора, замінивши їх «конструктивним аналізом» спостерігалися у діяльності представників «емпіричної» школи П. Дракера, Р. Девіса, Дж. Діболда, які проголосили гасло «назад до Тейлора», запропонувавши у відповідний спосіб переглянути деякі принципові положення менеджменту.

Вчені все більше відходять від вивчення соціального життя трудящих. На їхню думку, немає необхідності в будь-яких
соціальних перетвореннях. Достатньо здійснити «розумні» соціально-організаційні заходи і взаємовідносини робітників та керів-
ників нормалізуються, а соціальні проблеми вирішуватимуться самі собою.

Цей відкат назад пояснювався, головне, тим, що ні доктрина «людських стосунків», ні концепція «збагачення праці» не змогли забезпечити подальший позитивний розвиток трудової мотивації. Якщо з 1964 по 1972 рр. активно опрацьовувалася велика кількість різних програм «збагачення праці», пов’язаних тільки з концепцією «людських стосунків», то з середини 70-х років почалася модернізація самої цієї концепції. За словами американського соціолога Діксона, вона полягала у:

● перегляді ролі деяких соціально-психологічних чинників (задоволення, лідерство, згуртованість);

● визнанні й вивченні таких чинників, як потреба в самореалізації і творчості, грунтовному аналізі нових форм організації праці;

● створенні «синтетичної моделі», яка поєднувала б соціальні й психологічні стимули до праці.

На початку 70-х років ХХ віку теорія якості життя. Вона зводить вивчення соціальних проблем до якості життя, пов’язуючи його з добробутом, стабільністю існування, вирішенням демографічних, економічних, технологічних та екологічних проблем.

Якість життя — це сукупність матеріальних, соціальних, демографічних та інших умов життя та рівень їх розвитку. На відміну від «рівня життя» якість життя включає й такі чинники, як рівень демократизації, стан здоров’я населення та стан оточуючого середовища, можливості освіти, ступінь соціальної захищеності, тощо.

На початку 80-х років ХХ ст. знову актуалізувалася теорія
Ф. Херцберга. У розвинених країнах Заходу навіть сформувалася закінчена концепція «гуманізації праці». Її представники стверджують, що за умов інформаційного суспільства змінюється ставлення до праці. Відтак слід відмовлятись від традиційних форм організації, дбати про виробничі умови, оскільки результати праці робітника безпосередньо залежать від задоволення самою працею та її умовами.

Отримуючи задоволення від роботи, людина ліпше працює, не потребує постійного контролю, забезпечує самоврядування. Зміни організації праці згідно з цією концепцією треба здійснювати за такими напрямами:

— чергування видів робіт протягом зміни, тижня, місяця;

— розширення функцій та обов’язків робітників;

— стимулювання праці через саму працю, використання стимулів для збільшення як престижності, так і змістовності праці;

— підвищення відповідальності та самостійності під час виконання виробничого завдання;

— забезпечення можливостей самовдосконалення у праці, професійно-посадового зростання.

Розглянуті теорії мотивації є базовими, фундаментальними. Вони в основному визначають сучасний стан індустріальної соціології, соціології менеджменту, стимулюють емпіричні дослідження і розробку практичних програм.

Щодо загальносоціологічної теорії, то в ній найбільш відомі дві концепції: теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено в 50-ті роки американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній — сільськогосподарська праця, в індустріальній — промисловість, у постіндустріальній — інформація. На останній стадії сфера послуг починає над сферою виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється планування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі «постіндустріального суспільства».

Основна ідея американської теорії «революції менеджерів» — витиснення класу капіталістів класом службовців («керуючих»).

Клас службовців за К. Реннером, — група людей, які не являючись володарями комітету, виконують управлінські функції.

На відміну від американської сучасна французька соціологія в більшій мірі зазнала впливу історичних і культурних особливостей цієї країни. Мається на увазі не тільки вплив марксистських ідей, а й політична орієнтація, втягнення французьких соціологів у соціальну боротьбу.

Загалом для сучасної західної соціології притаманною є орієнтація на постійне всезростаюче споживання, що отримала теоретичну розробку в концепціях «якості життя».

Термін «якісь життя» став широко застосовуватися у 80-ті роки після робіт Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування: забезпечення матеріальними умовами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливості отримання освіти, медичної допомоги, розвитку особистості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування людини: сім’я, навчання, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо.

Соціальними індикаторами якості є його об’єктивні характеристики (обсяг вживання матеріальних благ, тривалість життя, система освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо), так і суб’єктивні сприйняття людиною умов існування. Різні люди сприймають одні і ті ж умови існування по-різному. Причини цих відмінностей обумовлюються різним розумінням сенсу і цілей життя.

Цілі життя визначають напрямок активності людини у сферах праці і використані вільного часу.

Б. Генкін вирізняє такі основні цілі діяльності людини: матеріальні блага, влада і слава, знання і творчість, моральне удосконалення. Поведінці більшості людей притаманні всі перелічені цілі, проте в кожен період життя якась одна із ціх цілей переважає і в найбільшій мірі визначає дії людини.

Під сильним впливом біхевіоризму сучасна західна соціологія розвивається насамперед як поведінкова наука. Її розвиток як гуманітарної (тобто філософської) науки з наголосом на інтерпретативному методі залишився в минулому. Поряд із принципами біхевіоризму й «відкритої» поведінки в сучасній соціології панує принцип операціоналізації і квантифікації.

2.4. Становлення
й розвиток
соціологічної науки
в Україні

Розробки західно-європейської і американської соціології знайшли відгук і в українській соціології знайшли відгук і в українській науці. Проте вчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялося у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.

На жаль, здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть в часи всіляких відлиг, радянська історіографія замовчувала імена видатних українських вчених, які працювали в царині соціології. В такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то і їх відсутність. Л. Кондратик у своїй книзі «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.

Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні
узагальнення багатьох мислителів минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної «протосоціології». Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та істо-
ричні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні,
зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту тощо. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства виступає у формі спільної праці, що штовхає людей до удосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст. Займався з’ясуванням сутності соціології, її місцем в системі наук, питаннями прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, які неминуче підпорядковані природнім законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення; як спостереження, набуття досвіду, порівняльний аналіз. Філософія, історія, політична економія — є галузями соціології. Філософія історії вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В. Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації призводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але і поступового переважання вищих людських здібностей. Відтак, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу — розумова діяльність.

Під впливом О.Конта, В.Лесевич вважав, що розумова діяльність у своєму розвиткупроходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі люди керуються інстинктами, на другому — розумоспогляданнями і на третьому — досвідом.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав поняття «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти йому тлумачення точне.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не стали винятком ні історія, ні політична економія, ні політологія. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукової критики. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко використовує компаративний (порівняльний) метод, порівнюючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками — самі факти розглядав як похідні від людських понять, як такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.

Вчений виступав проти панівної на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На думку вченого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому, насамперед, потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні розробки Костомарова народності (ментальності) яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими на думку вченого є — духовний склад, почуттєвий світ, склад розуму, спрямованість волі, погляд на духовне і суспільне життя того чи іншого народу.

Формування народності, як уважає М.Костомаров, залежить від декількох факторів:

· географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;

· життєвих історичних обставин (взаємовідносин народів, їх зіткнення під час міграцій, вплив сусідів і прибульців тощо). Ступінь впливу цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше відстоює і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності за Костомаровим є:

· перевага особистої свободи над общинністю;

· непостійність, недостатня ясність мети, поривчасність руху, прагнення до творення і якийсь розлад недотвореного (все, що випливає з перевагання особистого над колективним;

· відсутність прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;

· переважання духовного над матеріальним;

· толерантність відсутність національної зверхності.

Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів
М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

Цікавими для сучасників є соціологічні роздуми Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» — завжди перебувають у конфлікті, в боротьбі між собою. На ґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати від міського життя.

Доцільно містами «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. В цьому Куліш вбачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.

Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися під цілковитим впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Тлумачачи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології і біології. І що соціологія разом з етнологією та етнографією складають одну науку — антропологію.

Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив в соціологію і на цій підставі робив висновок, що всі суспільні явища з’явилися не в наслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; всі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини; релігії розвинулись з первісних вірувань тощо.

Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей вчений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, проте лише загальні закони соціальних явищ, закони того, як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, в співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.

Дата добавления: 2015-05-23