Типи соціально-трудових відносин 2 страница

Трудова діяльність людини, як правило, ґрунтується одночасно на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації, тобто:

· вибору фаху або місця роботи;

· повсякденної праці за вибраним фахом;

· трудового конфлікту;

· зміни місця роботи або фаху;

· інновацій, зміни характеристик навколишнього середовища.

За ринкових умов особливої ваги набуває вивчення мотивів
вибору та зміни фаху або місця роботи. У зв’язку з цим стають актуальними проблеми опосередкованого стимулювання, тобто створення умов для таких трудових ситуацій, що спонукають особистість діяти в певний, заздалегідь передбачений спосіб.

Постійне підтримування дієздатності й позитивної мотивації працівників називається соціальним регулюванням трудової поведінки. Соціальне регулювання здійснюється за допомогою різних (економічних, адміністративно-правових, соціально-психологічних) методів, які спонукують (мотивують), примушують і стимулюють людину до виконання своїх службових обов’язків, формують відповідні зразки трудовоїповедінки.

Мотивація як внутрішній збудник зумовлена необхідністю задоволення певних потреб (рис.?). Російський соціолог В. Верхо­він визначає потребу як турботу індивіда про забезпечення необхідних умов власного існування, самозбереження, прагнення збереження стійкої рівноваги із середовищем. Загалом потребою можна вважати усвідомлення індивідом необхідності в певних матеріальних і духовних благах.

Рис. Класифікація потреб

Потреби спонукають людину до економічної діяльності, нагородою за таку діяльність стають багатство, кар’єра, влада.

Зі збільшенням доходів і добробуту прагнення задоволення потреб стає реальністю. У людини з’являється почуття власної гідності, незалежності.

Природним для будь-якої людини є потяг до життєвих вигод. Людина не може почувати себе особистістю, якщо вона не задовольнятиме своїх матеріальних потреб. Людина усвідомлює свою гідність тільки тоді, коли її не пригнічують матеріальні турботи, дрібні буденні нестатки.

Немає жодного аспекту життєдіяльності людини, якого б не стосувалися проблеми потреб. Вони постійно зростають, ускладнюються, і це є передумовою розвитку і вдосконалення особистості людини.

Потреби є основою діяльності людини, її внутрішнім спонукальним мотивом. Зміст потреб визначається як особистісними оцінками, критеріями, установками і цінностями людини, так і об’єктивними умовами її життєдіяльності, рівнем розвитку економіки, культури.

Залежно від того, які види потреб (матеріальні, культурні чи соціальні) є пріоритетними, на тому чи тому життєвому етапі формуються різні групи мотивів. Найбільшу групу мотивів зв’язано з обґрунтуванням вибору сфери професійної і трудової спеціалізації. Це можуть бути мотиви забезпечення життєво важливих благ, які здебільшого пояснюються матеріальною заінтересованістю та орієнтацією на заробіток; мотиви життєвого покликання з домінуючою орієнтацією на зміст праці; мотиви престижу з орієнтацією на певний статус.

Тільки сукупна дія цих мотивів може сформувати повне задоволення людини своєю працею, що буває не часто.

У вітчизняній соціології домінують дві концепції мотивації праці. Одна з них зв’язує зміни у ставленні до праці лише зі змінами в системі матеріального стимулювання, а інша — зі змінами у змісті і характері самої праці. Російським соціологом О. Здравомисловим спробував поєднати ці концепції (див. рис. 3).

Рис. 3. Концепція мотивації праці за О. Здравомисловим

Згідно з концепцією є О. Здравомислова чотири рівні мотивації трудової діяльності. Перший, вихідний, рівень — матеріальна заінтересованість у результатах праці. Людина в будь-якому суспільстві працює насамперед задля того, щоб придбати певну кількість матеріальних благ, необхідних для неї самої та для її сім’ї.

Проте, щоб заробіток справді був стимулом до праці, він має відповідати не тільки індивідуальному трудовому внеску працівника, а й соціальній нормі, що склалася. Людина оцінює свій заробіток, порівнюючи його з тим, скільки отримують інші, і з тим, що можна на нього купити.

Другий рівень — зміст праці. Людина працює не тільки заради заробітку, а й із інтересу до змісту самої роботи. Буває, що людина вибирає роботу, яка оплачується не дуже високо, але захоплює її своїм змістом.

Третій рівень визначається взаєминами в колективі, де людина працює, відносинами з керівником, колегами по роботі. Часто людина переходить на іншу роботу тільки через те, щоб потрапити до іншого колективу, в оточення приємних для неї людей.

Четвертий рівень мотивації — усвідомлення сенсу своєї праці. Цей рівень вінчає всю систему мотивації, ніби підносить її на нову сходинку. Людина усвідомлює, заради чого вона працює, розуміє свою значущість, місце в суспільстві, необхідність працювати якісно і продуктивно. Ясна річ, кожний наступний рівень мотивів не відміняє попереднього.

Будь-яка концепція мотивації трудової діяльності в різних ситуаціях матиме різну результативність. Тому дослідження ставлення до праці неможливе без конкретного аналізу форм його прояву в установках і поведінці індивіда. Розгляд ставлення до праці як емпіричного феномена потребує відповіді на запитання: які конкретно вияви економічних відносин формують соціально-типові установки на працю і через які дії ці установки найбільше проявляються.

Соціальним установкам, особистісним диспозиціям, які акумулюють природні задатки індивіда, його соціальний досвід і мотивують його поведінку належить особливе місце в системі мотивації.

Соціальна установка — загальна орієнтація індивіда на певний соціальний об’єкт, його готовність до певної активності і дій стосовно даного об’єкту. За В. Томасом і Ф. Знанецьким, соціальна установка є суб’єктивною орієнтацією індивіда як члена групи, спільноти, суспільства на ті чи ті цінності, що дописують певні соціально визнані способи поведінки. Соціальна установка має три аспекти:

· когнитивний — освідомлення об’єкта;

· афективний — емоційна оцінка об’єкта;

· поведінський — послідовна поведінка стосовно об’єкта. Відповідно цим аспектам соціальна установка виконує функції-пристосування, пізнання, саморегуляції та захисту.

В залежності від того, на який об’єктивний фактор діяльності спрямована установка (мотив, мету, умову діяльності) вирізняються такі її рівні: смисловий, цільовий і операційний.

В залежності від потреб, на основі яких виникають установки, останні поділяються на фіксовані, актуальні, елементарні. Установка може виникати на основі потреби, що багато раз реалізується в одній і тій же ситуації. З закінченням дії така установка не зникає, а переходить у «потенційний стан» готовності діяти таким же чином за умови появи того ж поєднання потреби і ситуації. Така установка називається фіксованою.

Установка, яка перестає існувати зразу після завершення дії, що регулювалася нею і місце її займає інша установка, називається актуальною.

Елементарні установки не усвідомлюються індивідом, формуються на основі життєзабезпечуючих потреб і реалізуються в самих простих предметних ситуаціях.

Схильність індивіда до певного типу поведінки в тій чи тій ситуації є його диспозицією.

Вищим типом спрямованості особистості є переконання, тобто система досить сталих поглядів, соціальних цінностей, ідеалів, принципів, норм, установок, що глибоко залегли в свідомості людини.

Мотиватором поведінки особистості є також її функціональний стан, який визначає можливість і успішність реалізації різних видів діяльності.

Розгляд проблем праці і ставлення до неї в контексті способу життя дає змогу оцінити багатоманітність потреб суб’єкта праці, джерела формування яких виходять за межі трудової організації. Такий підхід полягає в тім, що визначається місце праці у способі життя, у системі цінностей суб’єкта, залучення суб’єкта до трудової діяльності, продуктивність його праці; місце працівника у структурі трудової організації (рівень відповідальності, визначеність трудових функцій) його соціальні характеристики. Вивчення суб’єкта праці на робочому місці передбачає з’ясування його особистих інтересів і дає змогу виявити можливості реалізації його трудового потенціалу активності у формуванні власного способу життя.

Інтерес — це спрямованість суб’єкта на значимі для нього об’єкти, зв’язані з задоволенням його потреб. Інтереси приводяться в дію мотиваційним механізмом, що є сукупністю зовнішніх та внутрішніх чинників тобто стимулів, які спрямовують людину на здійснення певної трудової діяльності з метою задоволення власних потреб.

Стимулювання праці — (від лат. stimulus — стрекало, палиця) — спонукання до праці через заохочення, винагороди за трудові зусилля. Це форма опосередкованого впливу на поведінку людей на відміну від наказів, розпоряджень, завдань, норм, які є елементами примусового управління працею. Стимули — це зовнішні чинники.

Стимул — це збуджувальна причина поведінки.

Стимули можуть бути:

· матеріальні умови і форми отримання матеріальних благ, що спонукають працівника до активної діяльності (виробничі умови, заробітна плата, премії, додаткова відпустка тощо);

· моральні — певна система моральних заохочень, що включає різні форми соціальної оцінки цієї діяльності;

· соціальні — засновані на задоволені потреб у самореалізації, певному соціальному оточені тощо.

Вирішальним для залучення людей до трудової діяльності є матеріальний стимул. Він буде дійовим лише тоді, коли результати праці правильно оцінюються ринком, а це можливо лише за умов конкуренції. Незароблені гроші не можуть бути стимулом. Незаслужені пільги і привілеї підривають ринкові стимули.

Нині в Україні виняткового значення набуває потреба посилення стимулюючої ролі доходів, бо без цього неможливий економічний розвиток. Необхідно розширяти ринок збуту, а цього не можна зробити за низької купівельної спроможності населення. Відомий американський менеджер Лі Якокка вважав, що цементуючим елементом усієї демократії є робітник, який заробляє 15 доларів за годину. Це саме та людина, яка може купити дім, автомобіль, холодильник. Саме вона є рушійною силою економіки.

Поряд з матеріальними стимулами діють моральні. Треба зважати, що люди, навіть з великими амбіціями, але з малим матеріальним достатком дуже чутливі до моральних стимулів. А забезпечених людей надзвичайно інтересують престижність праці, просування по службі, можливість збільшення вільного часу, поліпшення умов праці тощо.

В економічно розвинутих країнах накопичено позитивний досвід щодо застосування комплексного стимулювання на основі систем «гуманізації праці», «якості робочого часу» тощо.

Матеріальні мотиви в порівнянні зі стимулами, які є об’єктивною категорією, мають суб’єктивно-ідеальний характер. Вони зв’язані зі світоглядом, економічною свідомістю та культурою людини. Мотиви — це, власне, стимули, які пройшли через свідомість людини, або самостимули. Система стимулів проявляється через внутрішні особисті мотиви людини, які залежать від її життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною основою мотивів економічних дій, як уже було сказано, є прагнення успіху, свободи, добробуту.

Коли під впливом стимулів і мотивів відбувається реалізація особистих інтересів, то це значить, що сформувалася заінтересованість людини в певному об’єкті, опанування яким і є задоволенням потреб (рис. 4).

Рис. 4. Схема мотиваційного механізму трудової діяльності людини

Матеріальні інтереси за своєю суттю близькі до потреб, це ніби форма їхнього прояву. Інтереси проявляються в поведінці людини, вони різні. У кожної людини, кожної соціальної групи є власні інтереси. Не можуть бути абсолютно однаковими особисті інтереси робітника, підприємця, службовця і державного чиновника. Але всі вони можуть об’єднатися навколо найважливіших суспільних інтересів.

Особистий інтерес завжди був первинним серед економічних інтересів. Будь-яка політика зазнає краху, якщо вона не спирається на особистий інтерес.

Матеріальним носієм особистого економічного інтересу є грошовий доход. Реалізуючи особистий економічний інтерес, людина орієнтується на певний зиск, якусь вигоду. Досягнення цього за умов ринкової економіки є основою економічного самоствердження особистості.

Якщо в конкретному економічному середовищі люди не можуть цивілізованими засобами досягти певних матеріальних результатів, то їхні інтереси спрощуються і виступають як економічні інстинкти. Це сукупність актів поведінки людини, що виникають як реакція на зовнішні економічні обставини і спрямовані на забезпечення нагальних життєвих функцій людини.

Нині в Україні процес формування ринкових відносин віддано здебільшого на відкуп найпримітивнішим інстинктам: інстинкту збагачення й інстинкту самозбереження. Проте економічні інстинкти лише допомагають вижити, основою прогресу вони бути не можуть.

4. Трудова поведінка, її форми

Соціологія вивчає трудову поведінку як різновид поведінки соціальної.

Соціальна поведінка є сукупністю вчинків та дій індивіда чи групи в суспільстві і залежить від соціально-економіч­них чинників і норм.

Соціальна поведінка — похідна компонента соціального середовища, яка відбивається в суб’єктивних характеристиках і актах осіб, що діють, а також є результатом суб’єктивної детермінації людської активності. Її модифікаціями є трудова, виробнича, організаційна, функціональна, вербальна, демографічна, економічна та інші поведінки. У них відображаються властивості основних суб’єктів соціального життя: особи, групи, колективу.

Соціальна поведінка є процесом цілераціональної активності відповідно до значущих інтересів і потреб людини. З одного боку, це складна система адаптації і пристосування особистості до різноманітних умов, спосіб функціонування в системі конкретного соціуму, а з іншого — форма перетворення і зміни соціального середовища згідно з об’єктивними можливостями, які людина відкриває для себе у контексті своїх власних уявлень, цінностей і ідеалів.

Трудова поведінка — це самовизначення суб’єкта (особи, колективу) щодо сфери, умов, змісту праці, комплекс актів, учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника з трудовим процесом.

Слід розрізняти поняття «трудова поведінка» і «трудова діяльність». Трудова діяльність є жорстко фіксованою у часі та просторі цілеспрямованою низкою операцій і функцій, які здійснюються людьми, об’єднаними у трудову організацію.

Виокремлення категорії «трудова поведінка» пояснюється тим фактом, що людина, залучення до трудової діяльності, проте не є механічним елементом її функціональної системи. Між трудовими функціями, заданими робочим місцем, і здібностями людини, бажанням виконувати ці функції завжди є певна дистанція. Адже працівник ставиться до своїх трудових функцій насамперед як до засобу й умов досягнення власної мети, реалізації особистих інтересів, задоволення своїх потреб.

Трудову поведінку, з одного боку, нормативно задано умовами виробничої ситуації, а з іншого — вона є досить вільною і залежить від індивіда, який може робити вибір із багатьох альтернатив. Ступінь відповідності цих двох аспектів свідчить про ступінь заінтересованості працівника в узгодженні своїх дій з цілями організації.

Завданням соціології є вивчення тих соціальних і функціональних властивостей працівника, що визначають характер, способи і форми трудової поведінки, від яких значною мірою залежить напруженість і інтенсивність соціально-трудових зв’язків, ідентифікація їх з конкретним трудовим процесом. До таких належать статусно-ролеві, кваліфікаційні та культурологічні характеристики, професійні здатності, ціннісно-нормативні установки тощо.

Функціональне ядро трудової поведінки, або функціональна поведінка формується технологічним, економічним, організаційно-управлінським, функціональним і соціальними стандартами, які об’єктивно задані. Отже, трудова поведінка є передумовою поєднання професійних якостей особистості з умовами і засобами їх реалізації.

Цільовою спрямованістю трудової поведінки може бути:

q зміна чи збереження свого соціального і функціонального стану;

q зміна виробничих умов;

q реалізація проміжних дій для досягнення професійних прагнень.

Об’єктами таких прагнень можуть бути: престиж, влада, змістовність праці, творчість, матеріальне забезпечення, гарантія зайнятості, задовільний розмір пенсії тощо.

Методи і засоби досягнення результатів у трудовій поведін-
ці залежать не тільки від її цілеспрямованості, а й від соціокуль-
турних взірців. Як влучно зауважив відомий російський соціолог О. Кравченко: «Досягнутий результат — похідна індивідуальних зусиль і наслідок узгоджених дій інших людей».

Успішність трудової поведінки, крім індивідуальних зусиль суб’єкта, залежить від багатьох об’єктивних чинників — настрою, думок, намагань, оцінок інших людей, що формують систему зустрічних дій і впливають у певний спосіб на продуцента поведінки через системи професійної стратифікації, адміністративно-правових інституцій тощо.

Намагаючись досягти певних результатів, індивід поєднує свої професійні якості із заходами щодо їх реалізації в очікуванні якоїсь компенсації витрат. Схему трудової поведінки можна описати такою формулою: «мета — засіб — результат — винагорода».

Усвідомлюючи причинні зв’язки між власною поведінкою і досягненням бажаного, продуцент вибирає такі дії та вчинки, які забезпечують синхронізацію його професійних можливостей і інтересів з функціями певного виду трудового процесу.

Отже, трудова поведінка — це комплекс свідомих дій і вчинків суб’єкта, зв’язаний із раціональним поєднанням його професійних знань, умінь, прагнень з функціональним змістом трудової діяльності.

В. Верховін розрізняє такі форми трудової поведінки: цільові, інноваційні, адаптивні, церемонійно-субординаційні, характерологічні, деструктивні.

Із цільових форм трудової поведінки виокремлюють: функціональну, яка безпосередньо стосується виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; економічну, спрямовану на досягнення певного рівня добробуту та якості життя.

Мотивами і визначниками економічної поведінки є економіка, культура й мислення людини. Регуляторами економічної поведінки людини є суспільні й економічні норми, які задаються її переконаннями, ідеалами та цінностями і зумовлюються реальними економічними відносинами.

Орієнтація на результат завжди прямо чи опосередковано співвідноситься з кількістю і якістю витрат людських ресурсів. Процес праці як процес використання індивідуальних ресурсів (енергетичних, інтелектуальних, вольових), щодо можливих витрат, передбачає наявність певної форми компенсації (грошової, натуральної, соціальної). Саме очікування майбутньої компенсації і створює можливість глибинного занурення людини у процес праці, формує мотивацію і заінтересованість працею, сподівання на певні здобутки.

Отже, професіоналізм суб’єкта спрацьовує лише у разі реальної необхідності й можливості його використання і досягнення певного рівня життєво важливих цілей.

Вивчення індивідуальної економічної поведінки має свою історію. Класичним зразком її аналізу є теорія австрійського економіста Л. Мізеса праксіологія (від грецьк. praxis — дія) — сфера соціологічних досліджень, що вивчають методику розгляду різних дій чи сукупності дій стосовно визначення їх ефективності. Учений стверджував, що економіка є частиною праксеології як більш універсальної науки.

Центральною проблемою в економічній соціології є вибір раціональної формули економічної поведінки. Він обумовлюється особистісними якостями людини й умовами, що в них вона живе і працює. До них належать освіта, виховання, індивідуальні нахили, досвід, рівень культури, соціальне оточення (зв’язки, знайомства тощо).

У ринковій економіці людина постійно вимушена робити вибір між різними формулами економічної поведінки. Успіх залежить врешті-решт від правильного вибору.

Можливі різні формули економічної поведінки:

q «максимум доходів ціною максимуму праці», що характеризується максимізацією зусиль, витрат, надій, але водночас певним ризиком і можливістю збитків;

q «гарантований дохід ціною мінімуму праці», або «мінімум доходу за мінімуму праці». Така поведінка виключає інновації, мінімізує рівень ризику, проте жорстко лімітує гарантовану величину доходу;

q «максимум доходу ціною мінімуму праці». Ця формула також можлива, але є дуже небезпечною, бо може зіштовхнути індивіда на незаконний, навіть злочинний шлях.

Стосовно ставлення до економічних перетворень, то сучасне українське суспільство поділилося на три групи: радикальних прихильників ринкових реформ, поміркованих прихильників та противників ринку.

Важливою також є модель (форма) економічної поведінки. Тут можливі такі варіанти:

— організаційна чи адміністративна поведінка, що здійснюється в процесі організаційно-управлінської взаємодії. Регулювання цієї поведінки означає формування позитивної мотивації членів організації через виявлення та підкріплення (схвалення, винагороду) функціональних і бажаних видів поведінки.

Суб’єктами організаційної поведінки є окремі працівники, соціальні групи, колективи, успішність функціональної діяльності яких залежить від їхнього статусу, авторитету, рівня влади, ступеня ідентифікації з цілями організації;

— стратифікаційна поведінка, яка забезпечує досягнення чи зміну професійних, кваліфікаційних і адміністративних статусів. Типовою формою стратифікаційної поведінки є професійна кар’єра — свідомо визначений працівником шлях професійного чи посадового просування, бажаного статусу.

Вихідною основою професійної кар’єри є суспільно визнана і засвоєна індивідом шкала престижності професій, видів діяльності, яким відповідають певні соціальні здобутки і професійні прагнення. Вони формуються на певних етапах соціалізації особистості працівника, набуття ним життєвого досвіду;

— інноваційна поведінка зв’язана із прийняттям нестандартних рішень, які змінюють соціальні відносини на різних рівнях організації, руйнують усталену систему інтересів і стереотипів поведінки. Це дискомфортна форма поведінки, у ній багато ризику, непередбаченості, невизначеності, відповідальності. Суб’єкти інноваційної поведінки соціально активні, ініціативні;

— адаптивно-пристосовницька поведінка проявляється в пристосуванні працівника до нової ролі, статусу, робочого місця, виробничих умов, соціального середовища. Її різновидами є конформна поведінка, яка базується на вимушеному або безпринципному угодовстві, і конвенційна поведінка, якій притаманний розподіл прав і відповідальності, сфер впливу, взаємні компроміси.

Церемоніальні й субординаційні форми трудової поведінки зв’язані з реалізацією службового, професійного і посадового етикету, виконанням процедур організаційної, ділової й адміністративної взаємодії. Вони базуються на субординації, відносинах підпорядкування, підтримання авторитету влади.

Характерологічні форми трудової поведінки залежать від зовнішнього прояву особистісних якостей працівника. Особистість може тиснути на інших своїм вольовим темпераментом, демонструючи певні якості і, щоб не порушувати оптимальні форми комунікації, інші індивіди змушені якось пристосовуватися до них.

Несумісність характерологічних форм поведінки у двох чи більше осіб є причиною конфліктів у колективі. Багато залежить від рівня культури поведінки працівника, уміння контролювати свої емоції.

Різновидом характерологічної форми поведінки є немотивована поведінка. Вона може виникнути під впливом сильних емоцій. Кожна людина має свою межу емоційно-вольової витримки і тому здатна поводити себе немотивовано.

Деструктивні форми трудової поведінки — це вихід працівника за межі норм і правил трудового процесу, посадових інструкцій. Різновидом деструктивної поведінки є протиправна поведінка, тобто порушення трудового, адміністративного чи кримінального права; перевищення прав і повноважень, зловживання службовим становищем; дисфункціональна поведінка, яка пояснюється професійною некомпетенцією; індивідуально-цільова поведінка спрямована на реалізацію особистих інтересів на шкоду колективним; поведінка, пов’язана з антисоціальними звичками і схильностями особи тощо. Антисоціальна поведінка характеризується невизнанням соціальних норм і цінностей, що домінують в суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-23